Тобто перед Україною зі всією гостротою постало завдання сформувати концепцію державної етнічної політики як з урахуванням уроків історичного минулого, так і міжнародної практики вирішення етнічних проблем.

Орієнтація на гармонійне поєднання інтересів усіх етнічних груп, які проживають в Україні, формування умов для їх активної участі в політичному, соціально-економічному й духовно-культурному житті суспільства спричинили те, що в нашій державі протягом відносно короткого терміну була створена політико-правова база.

Ця база в основному забезпечує баланс і потреби розвитку етнічної більшості й етнічних меншин.

При цьому слід зазначити, що статус національних меншин в Україні відповідає міжнародно визнаним стандартам.

Однак сучасна етнополітична ситуація в Україні висуває на переднє місце цілий ряд гострих питань, які потребують свого вирішення, активної участі у цьому процесі політиків, державних службовців, широкого загалу науковців. Виділимо серед них дві проблеми:

• потребу удосконалення правової бази регулювання міжетнічних відносин в Україні;
• створення концепції етнополітики в Україні.

Так сталося в Україні, що розробка нових законів та змін і додатків до чинних у міжетнічній сфері проходить кулуарно, без відкритого обговорення у засобах масової інформації.

А проблем тут нагромадилось достатньо. Передусім, необхідно визначити на законодавчому рівні правовий статус таких зафіксованих у новій Конституції України структурних етнокомпонентів українського суспільства як українська нація, національні меншини та корінні народи.

Останнє положення про корінні народи було включено до Основного Закону без грунтовного громадського обговорення. Воно вимагає наукового опрацювання, оскільки дискусійним залишається навіть саме питання, чи є в Україні етнічні спільноти, які згідно з міжнародно-правовими критеріями можуть бути віднесені до корінних народів.

На статус “корінний народ” претендують кримські татари, караїми, кримчаки, гагаузи.

За участю науковців важливо здійснити уточнення критеріїв, за якими ті чи інші етнічні групи можуть бути віднесені до національних меншин або до переселенців-мігрантів останніх років чи отримають зовсім новий правовий статус, поки що не визначений у правовому полі.

Досвід ряду зарубіжних країн свідчить, що в законодавчому полі право на статус національних меншин мають ті етнічні групи, які підпадають під певні, чітко означені критерії. Ними виступають і чисельність, і термін проживання на території даної країни тощо.

В Україні лідери ряду національно-культурних товариств вважають, що повинна бути навіть певна “верхня” кількісна межа для вживання терміну “національна меншість”. Одна справа, говорять вони, коли, йдеться про групи з декількома тисячами чи навіть десятками тисяч чоловік, і зовсім інша, коли об’єктом виступає спільність із декількома мільйонами чоловік. Наприклад, росіяни, які за своєю чисельністю (11 млн. 355 тис.) переважають усе населення таких країн, як Бельгія, Болгарія, Чехія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Словаччина, Швейцарія і багатьох інших європейських держав.

Вимагає конкретизації у законах статус російської мови. Необхідно чітко визначити, які права мають люди з рідною російською мовою у сфері дошкільного виховання, шкільної та спеціальної освіти, як розвиватимуться засоби масової інформації та книговидання російською мовою тощо. Це питання надто важливе, тому що нині російською мовою користується у побуті і громадських місцях фактично кожен другий мешканець України.

Не здійснено правову інтерпретацію змісту національно-культурної автономії в Україні. Підготовлений законопроект міг би визначити індивідуальні та колективні права громадян, що належать до національних меншин, право їх на вільний культурний розвиток, збереження традицій, мови, релігій, представництва самоврядних національних спільностей в органах державної влади та місцевого самоврядування.

Прискорення потребує розгляд законопроектів щодо змін і доповнень до Закону України “Про національні меншини в Україні”; реабілітації та забезпечення прав осіб із числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України; нової редакції Закону України “Про мови в Україні” тощо.

Визначення у правовому полі вимагає і така складова проблема етнополітики як задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Друга важлива проблема у сфері етнонаціонального розвитку, яка існує нині — це створення концепції етнополітики в Україні.

Як відомо, у Російській Федерації така концепція сформована, і затверджена президентом Росії.

В Україні зроблена лише спроба. Один з останніх варіантів проекту концепції державної етнополітики в Україні, який розроблений Державним комітетом у справах національностей та міграції, представлений у додатках до монографії колишнього голови цього комітету В. Євтуха. За цим виданням можна висловлювати як пропозиції, так і зауваження щодо стану цієї роботи.

У цьому проекті державна етнополітика України розглядається як система заходів держави, спрямованих на задоволення потреб представників різних етносів, пов’язаних із специфікою їхнього етнокультурного розвитку, регулювання міжетнічних відносин, усунення чинників міжетнічної напруженості й міжетнічних конфліктів, забезпечення участі у державотворчих процесах різних структурних етнонаціональних компонентів українського суспільства.

Також даний проект включає політику держави щодо:

• української нації;
• корінних народів і національних меншин;
• української діаспори;
• осіб депортованих за національною ознакою, які повертаються в Україну;
• біженців та іммігрантів.

Однак визначення сутності етнополітики України, на наш погляд, потребує уточнення.

Її можна було б сформувати наступним чином: — це діяльність держави та її органів в етносоціальній сфері з метою: відродження, забезпечення життєдіяльності, подальшого розвитку та участі в державотворчих процесах різних структурних етнокомпонентів українського суспільства — української нації, корінних народів та національних меншин; об’єднання їх у єдиний соціум — політичну націю, ядром якої є народ, що дав назву національній державі; розширення зв’язків з українською діаспорою та людьми іншого етнічного походження — вихідцями з України; усунення чинників міжетнічної напруженості та міжетнічних конфліктів; регулювання міграційних процесів. Підкреслимо, що тут мова йде про той аспект етнополітики, який пов’язаний з практичною площиною, тобто державною етнічною політикою. Також у цьому визначені з’явився новий суб’єкт етнополітики, а саме люди іншого етнічного походження — вихідці з України, тобто їх ще можна назвати “українськими співвітчизниками”. Ця проблема має багатоплановий характер, фактично не відпрацьована як у науковому, так і у практичному аспектах.

Адже добре відомо, що частина колишніх мешканців України — її громадян — неукраїнців, які з цілого ряду причин виїхали в різні часи за її межі (нині їх багато проживає у країнах СНД та Балтії), продовжує тяжіти до України, має бажання підтримувати й розвивати стосунки з нею, а нерідко й повернутися назад. Однак, неврегульованість українського законодавства про громадянство, пасивна позиція держави щодо захисту прав вихідців з України в нових незалежних державах, фактично виштовхують “українських співвітчизників” у російське громадянство.

Також у цьому визначенні вказана кінцева мета державної етнополітики, а саме, формування політичної нації. Це, в певній мірі, дає можливість врахувати одне із принципових положень нової Конституції України, зокрема її преамбули. В ній зазначається, що українське державотворення, яке має свою багатовікову історію, відбувається на основі здійсненого права на самовизначення не тільки української нації, а й усього Українського народу, який складають громадяни України всіх національностей. Це словосполучення увібрало в собі увесь зміст поліетнічного складу населення України і дає можливість трактувати його принаймні як політичний термін.

Тобто Україна обрала шлях формування політичної нації як соціуму на основі державності з народу, який дав назву державі, і інших етнічних груп, які проживають на території України.

У зазначеному проекті відсутні фактично принципові засади, на яких грунтується етнополітика української держави, і під якими розуміються основоположні ціннісні орієнтири, що, на відміну від загальних декларацій, здійснюються на всіх рівнях формування та проведення політики взаємодії та співробітництва різних національностей зі своїми специфічними інтересами у складі єдиної держави.

Аналіз чинного законодавства, практика вирішення етнічних проблем дають можливість визначити суть принципових засад етнополітики України. А саме, політика держави у сфері регулювання міжнаціональних відносин базується на таких загальних засадах:

• ідеї демократичного устрою держави;
• визнані пріоритету права й верховенства закону;
• існуванні єдиного громадянства;
• врахуванні взаємозв’язку загальногромадянських і національних прав людини;
• визнані справжньої рівноправності етнічних груп у державотворчих процесах;
• політичній, економічній та ідеологічній багатоманітності;
• дотриманні принципів: а) національного інтересу та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному значенні; б) поліетнічного та полікультурного плюралізму;
• збереженні генофонду Українського народу;
• взаємодії й взаємовпливу політичного, економічного, правового соціального й національного факторів у суспільстві;
• захисті суверенітету й територіальної цілісності держави;
• рівноправності та взаємовигідному співробітництві з іншими країнами, міжнародними організаціями та незалежними експертами у міжнаціональній сфері.

Найвищою метою етнополітики України є створення оптимальних умов для гармонійного та перспективного розвитку у складі поліетнічної держави усіх складових етнонаціональної структури українського суспільства — української нації, національних меншин, корінних народів.

Нинішня етнополітична ситуація в Україні характеризується в цілому підвищенням ролі національного фактору в суспільно-політичному житті та проявом певних тенденцій, що впливають на стан розвитку держави:

• зростання національної самосвідомості етнічних груп, їхньої самоорганізації та активізація ними пошуків різноманітних форм реалізації своїх специфічних запитів і потреб;
• політизація етнічних груп та її вплив на посилення взаємозв’язку між політичною та міжетнічною стабільністю;
• консолідація етнічних груп навколо державотворчих процесів та формування політичної нації;
• інтеграція в українське суспільство осіб, що були незаконно депортовані за національною ознакою;
• активний полікультурний розвиток етнічних груп;
• наявність інтенсивних міграційних потоків, що впливають на соціально-політичну, економічну, демографічну сферу життєдіяльності суспільства.

Державна етнополітика повинна засновуватися на визнанні закономірностей зростання національної самосвідомості, існуванні етнічної гетерогенності населення, тісної взаємодії у суспільстві національного фактору з економічними, соціально-політичними й правовими процесами.

Основними пріоритетами державної етнополітики є:

• забезпечення через відповідне законодавство, державні програми рівних можливостей для участі громадян незалежно від їх національності в усіх сферах матеріального й духовного життя у здійсненні етнополітики, державного управління;
• створення правового поля з метою гарантування рівних прав і свобод усім громадянам незалежно від раси, національності, етнічного походження;
• розвиток культурної самобутності української нації, всебічний розвиток української культури й мови;
• створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин, корінних народів;
• зміцнення духовної єдності українського суспільства;
• відновлення прав депортованих осіб, не допускаючи при цьому нових дискримінаційних утисків за національно-культурними ознаками;
• розширення співробітництва із зарубіжними українцями та людьми іншого етнічного походження — вихідцями з України, які проживають за її межами;
• утвердження у міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій, звичаїв і релігій етнічних груп;
• упередження будь-яких проявів сепаратизму, забезпечення на основі міжнаціонального миру й злагоди суверенітету та територіальної цілісності держави;
• зміцнення гарантій, що усували б вияви екстремізму, дискримінації громадян за національною, релігійною або мовною ознаками;
• захисті прав біженців та іммігрантів.

Важливими складовими частинами державної етнополітики виступають такі два її аспекти, як постійний аналіз й вивчення ситуації у міжнаціональній сфері та залучення науковців до осмислення етносоціальних, етнополітичних, етнокультурних та етнодержавознавчих проблем розвитку України.

Перший аспект передбачає необхідність здійснення систематичних діагностик (соціологічних моніторингів) самопочуття етнічних груп в Україні, тенденцій міжетнічних процесів із метою прийняття державними органами своєчасних рішень, спрямованих на зниження громадсько-небезпечної напруги у цій галузі.

Другий аспект, пов’язаний з активною співпрацею державних органів з ученими. Без грунтовних наукових розробок неможливо в сучасних умовах формувати етнополітику держави, ефективно впливати на етнополітичні процеси в суспільстві, приймати важливі управлінські рішення. Певний досвід такого підходу, зокрема, мав місце в роботі Міністерства у справах національностей, міграції та культів, яке існувало в 1994–1995 рр. Серед основних завдань у його діяльності, було намічено визначити пріоритетні напрями наукових досліджень у сфері міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин, міграційної політики та замовляти й організовувати проведення наукових досліджень.

З метою надання цій роботі певного системного характеру зосереджувалась увага на вирішені наступних питань. Перш за все, на створені при міністерстві науково-консультативних рад із проблем національностей та міграції. До їх складу увійшли провідні науковці інститутів соціології, національних відносин і політології, держави і права, мовознавства, мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, Інституту стратегічних досліджень тощо. По-друге, на організації роботи при міністерстві постійно діючого науково-методологічного семінару з проблем національних меншин. На його засіданнях предметом обговорення й дискусій були процеси, тенденції, закономірності, що мали місце в розвитку етнонаціональних відносин, а також висловлювались думки щодо пропозицій до концептуальних засад державної етнополітики. По-третє, в міністерстві була розроблена й затверджена його колегією концепція й програма наукових досліджень з актуальних питань національної й міграційної політики, державно-церковних відносин. Програма містила проблематику досліджень із п’яти напрямів: загальних проблем національної політики; проблем міжнаціональних відносин; проблем зарубіжних українців; проблем міграції; проблем державно-церковних відносин. Наприклад, останній розділ передбачав вивчення таких тем, як: “Роль релігійного фактора в культурній і духовній самоідентифікації національних меншин в умовах незалежності України” (соціологічне дослідження); “Співвідношення релігійного й національного чинників у розвитку церковно-релігійних процесів в Україні” (науково-аналітична розробка) тощо.¹

Результати досліджень, досвід вирішення етнонаціональних проблем публікувалися в інформаційному бюлетені міністерства. Так, за наслідками роботи вчених були опубліковані розробки: “Російськомовні українці: статус і проблеми етнонаціонального розвитку”; “Склад і напрямки міграційних потоків” та ряд інших.²

Такий підхід у залучені суспільствознавців до формування державної етнополітики заслуговує на увагу і може бути використаний у діяльності органів виконавчої влади, зокрема, нині діючого Державного комітету України у справах національностей і міграції.

Державна етнополітика України має бути науково обгрунтованою, базуватися на знанні історії, етнографії, демографії, психології, лінгвістики, культури, особливостей господарської діяльності етнічних груп.

І нарешті, вирішення етнополітичних проблем України потребує з боку держави значних зовнішньополітичних зусиль. Не випадково найбільш серйозні ускладнення в цій сфері Україна має саме у прикордонних регіонах. Укладання двосторонніх і багатосторонніх угод про визнання кордонів і територіальної цілісності, про взаємний захист національних меншин, розвиток співпраці, економічних і гуманітарних обмінів із сусідніми державами значно полегшить задоволення інтересів національного розвитку різних етнічних груп, що живуть в Україні.

Нині українське суспільство знаходиться у перехідному посттоталітарному стані, що є наслідком існування впродовж тривалого часу України в системі тоталітарного режиму. На нього мають вплив три культуротворчі фактори: 1) система цінностей, створених країнами західної цивілізації; 2) система цінностей старої радянської системи, які мають поки що домінуюче становище у суспільній свідомості; 3) цінності традиційної національної культури, які швидко відроджуються.³ Тому наукове дослідження та прогнозування особливостей етнополітичного розвитку України під впливом цих факторів у напрямку націодержавної консолідації з її поліетнічним складом населення і багатовекторним етнополітичним простором має важливе й актуальне значення.