У відповідності з чинним законодавством держава сприяє “розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин” (ст. 11. Конституції України). Духовні надбання етнічних груп виступають важливою складовою й потужним чинником збагачення культури усього українського суспільства. Передусім, Україною гарантується право етнічних груп на національно-культурну автономію: користування й навчання рідною мовою, чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через культурні товариства національних меншин, розвиток етнічних культурних традицій, використання етнічної символіки, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення культурних і навчальних закладів національних меншин та будь-яку іншу діяльність, яка не суперечить чинному законодавству.

Усвідомлюючи важливість реалізації прав етнічних груп на вільне користування рідною мовою, створення й підтримку освітніх та культурних установ, міністерствами та відомствами розроблена і реалізовується Концепція розвитку культур національних меншин, у якій визначені пріоритетні напрями державної політики у цій сфері: відродження звичаїв і традицій національних меншин, всебічний розвиток їхнього самодіяльного та професійного мистецтва, створення умов для підготовки творчої інтелігенції, а також збереження ї охорона пам’яток культури, здійснення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культур етнічних груп в Україні.

Концепцією передбачено, що проблеми культурно-освітнього життя національних громад вирішується, передусім, в рамках загальнонаціональних, всеукраїнських державних програм розвитку культур та освіти з врахуванням національної самосвідомості й менталітету, і зусилля державних органів зосереджуються на вирішенні таких стратегічних завдань:

– підготовці кадрів та організації наукових досліджень із проблем культури національних меншин, соціокультурної ситуації у місцях їхнього компактного проживання;

– здійсненні культурно-освітньої діяльності: задоволення потреб національних меншин у літературі, мистецтві, сприяння відродженню та розвитку їх історичних традицій, звичаїв, народної творчості;

– розвиткові художньої творчості, засобів масової інформації: створення та реалізація державних колективів, театрів, музичних і хореографічних ансамблів, творчо-концертних об’єднань, художніх, хронікально-документальних, науково-популярних кіно-відеофільмів, тематично пов’язаних із життям національних меншин;

– формуванні економічних засад розвитку культур національних меншин.

У процесі реалізації Концепції розвитку культур національних меншин держава піклується про створення сприятливих умов для розбудови інформаційно-культурної інфраструктури задоволення духовно-культурних потреб етнічних груп.

Ініціатором багатьох започаткованих заходів, спрямованих на активний розвиток духовно-культурної сфери етнічних груп виступають національно-культурні товариства, яких в Україні нараховується близько 270, у тому числі 23 із всеукраїнським статусом. Це громадські добровільні об’єднання, які створюються у місцях проживання іноетнічного населення. Процес організаційного оформлення національно-культурних товариств в Україні розпочався в кінці 80-х рр. і продовжується в наш час. Розгалужену сітку національно-культурних товариств мають росіяни, євреї, німці, поляки, болгари, греки, азербайджанці, румуни, білоруси, грузини, цигани тощо.

З метою координації зусиль державних і громадських організацій у 1996 р. було створено як дорадчий орган Раду представників громадських об’ єднань національних меншин. Сферою її діяльності є: розробка проектів законів та інших нормативних актів з питань міжнаціональних відносин та розвитку культур, мов і традицій національних меншин, надання організаційної практичної допомоги національно-культурним об’ єднанням на всіх рівнях, зокрема, проведення всеукраїнських нарад, семінарів та інших заходів, що сприяють етнокультурному відродженню меншин.

Важливим напрямом та ключовою проблемою етнокультурної політики виступає забезпечення у різних галузях суспільного і громадського життя мов етнічних груп. Згідно з Конституцією України (ст. 10) у державі “гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.”

Мовну політику в Україні регламентують Закон Української РСР “Про мови в Українській РСР”, введеного в дію у 1989 році та ряд інших законів. Ними забезпечуються вільний розвиток і використання мов національних меншин, що стало одним із вагомих чинників запобігання міжетнічних конфліктів. Проте з часу прийняття законодавства у мовній сфері в житті українського суспільства відбулися кардинальні зміни, які викликають необхідність розробки й прийняття нової редакції закону, пов’ язаного з мовною політикою, який би враховував етнологічні закономірності розвитку багатомовного поліетнічного українського суспільства.

В останні роки здійснено комплекс організаційних заходів щодо практичного вирішення проблем задоволення освітянських потреб національностей, що проживають в Україні.

Станом на 1997 рік в Україні діяло 2940 шкіл із російською мовою викладання (загальна кількість учнів 16145 тис. чол.), 2 — із молдавською мовою (814 учнів), 2 — із кримськотатарською мовою (705 учнів), 64 — з угорською мовою (14,8 тис. учнів), 3 — із польською мовою (681 учень), 104 — із румунською мовою викладання. Крім того, в Україні працюють 2299 змішаних шкіл. Це українсько-російські, українсько-угорські, українсько-румунські, українсько-польські, українсько-угорсько-російські, російсько-кримськотатарські, російсько-польські тощо.

З метою більш повного задоволення культурно-освітніх потреб етнічних груп було організовано вивчення учнями мов факультативно або в гуртках — таких близько 112,6 тис. чоловік. Подібним чином російську мову вивчали до 779 учнів, молдавську — 497 учнів, кримськотатарську — 1705 учнів, гагаузьку — 266 учнів, угорську — 1473 учні, словацьку — 176 учнів, польську — 1929 учнів, грецьку — 415 учнів, румунську — 441 учень єврейську — 553 учні, новогрецьку — 530 учнів, болгарську — 1965 учнів, турецьку — 129 учнів, німецьку — 36 учнів, чеську — 71 учень.

Здійснюється поступовий перехід у напрямку, де існують сприятливі умови — від факультативного вивчення молоддю рідної мови, до введення її як навчального предмета, а також відкриття для них класів і цілих шкіл. Мережа навчальних закладів поповнилась новими їхніми типами, а саме: гімназіями, ліцеями, недільними школами з єврейською, румунською, польською, угорською мовами викладання. Уперше в нашій країні створені класи, факультативи, недільні школи з таких мов, що раніше не вивчались — вірменська, узбецька, татарська, асірійська, гагаузька.

Складовою частиною створення необхідних умов для культурно-освітнього розвитку національностей є підготовка фахівців для національних меншин. Така підготовка вчителів для шкіл національних меншин існує в Одеському (для болгар і гагаузів), Чернівецькому (для молдаван і румун), а також у Київському, Донецькому й Львівському університетах, Дрогобицькому й Ізмаїльському інститутах, педучилищах Києва, Львова, інших міст.

Поряд із цим, на основі угод із міністерствами освіти Угорщини, Румунії, Польщі, Молдови викладачі шкіл, вищих навчальних закладів, вихователі дошкільних установ підвищують свій професійний рівень у зазначених країнах. Разом із тим, сьогоднішня система навчальних закладів, де викладання ведеться лише десятками мовами, ще не в повній мірі відповідає культурно-освітянським запитам національних груп, яких значно більше. Тобто існує певний дисбаланс між етнокультурними потребами населення у галузі освіти і реальними послугами, які здійснюються на практиці державними органами.

Ситуація ще значно ускладнюється низкою тих факторів, котрі негативно впливають на подальший розвиток освіти цілого ряду національностей. Це, передусім, те, що представники багатьох із них (білоруси, євреї, вірмени, татари тощо) дисперсно проживають на території республіки, і питання відродження та розширення сфери застосування їх мов об‘єктивно стикаються зі значними труднощами. По-друге, за минулі роки обсяг використання мов багатьох етнічних груп звузився до небезпечної межі, внаслідок чого втрачені не тільки живі носії літературної норми мови, а й національні кадри, які б могли ці мови викладати і публічно застосовувати.

Важливим кроком на шляху до створення сприятливих умов для етнокультурного розвитку національних меншин є діяльність щодо поліпшення видавничої справи. Хоча об‘єктивно слід зазначити, що цей напрямок культурницької роботи в умовах переходу до ринку став кон’юнктурним і практично слабо контролюється державою.

Саме тому Урядом України виділяються ресурси, кошти і поліграфічні потужності для випуску друкованої продукції мовами національних меншин. Болгарською, єврейською та гагаузькою мовами видає літературу видавництво “Маяк” (Одеса), греків Приазов‘я — “Донбас” (Донецьк); німецькою — “Січ” (Дніпропетровськ); польською — “Каменяр” (Львів); словацькою й чеською — “Карпати” (Ужгород).

З 1992 року в Україні працює Головна спеціалізована редакція з літератури мовами національних меншин.

За останні роки побачили світ видання, підручники, навчальні посібники, книжки для дітей, виданні 19 мовами національних меншин. Значною подією у культурному житті України став випуск двотомної поетичної антології “На нашій, на своїй землі”, яка стала першою спробою представити палітру різномовної поезії України. Для учнів 1–11 класів вийшло 26 назв підручників і навчальних посібників німецькою, угорською та румунською мовами.

Мовами національних меншин в Україні на сучасному етапі друкується близько 60 назв газет. За умов складної економічної ситуації підтримка друку в рахунок бюджетних асигнувань додатків до парламентської газети “Голос України”: болгарською мовою — “Роен край”, польською — “Дзеннік Кійовський”, єврейською — “Конкордія”, німецькою — “Дойче канал” — переконливо свідчить про дотримування державою курсу на стимулювання етнокультурного ренесансу етнічних груп.

Поліпшується з кожним роком ситуація з поширенням інформації серед усього населення України щодо життєдіяльності етнічних груп, їх історії та культури. Загальний обсяг передач мовами національних меншин у 1996 р. за даними Міністерства інформації України, становив на телебаченні майже 1229 годин, на радіо близько 1988 годин. Національне телебачення транслює єврейську програму “Яхад” (“Разом”), єврейські телерадіопрограми існують у Чернівцях (12 год.), Львові та інших містах України; річний обсяг телепрограм німецькою мовою в Автономній Республіці Крим становить 32 години, радіомовлення — 48 годин, у Закарпатській області обсяг телепрограм становить 18 годин; на Житомирському обласному радіо щомісячно виходить 30-хвилинна польська передача “Єдність”, а на каналі обласного телебачення телепередача “Червона калина” — 6 годин на рік.

Важливим пріоритетним напрямом етнокультурної політики в Україні є відродження звичаїв і традицій етнічних груп, всебічний розвиток їхнього самодіяльного та професійного мистецтва, створення умов для підготовки творчої інтелігенції, а також збереження й охорона пам‘яток культури та історії. Етносоціологічні та етнокультурологічні дослідження свідчать, що етнокультурна основа, поряд із рідною мовою є найглибшою й найміцнішою основою сучасної національної самосвідомості етнічних меншин.

Разом із тим, реально оцінюючи стан вирішення існуючих проблем, які дісталися у спадок від минулого, слід зазначити, що у духовно-культурній сфері життя іноетнічного населення не подолане нерівноправне становище багатьох національних меншин. Справа в тому, що не всі вони можуть рівною мірою (скажімо, з українцями, росіянами, угорцями, молдаванами, румунами) задовольняти свої етнокультурні потреби щодо вивчення у школі національної мови, літератури та історії, користування книгами рідною мовою тощо. Серйозною проблемою в розбудові культури етнічних меншин є й відсутність у них на Україні національних літератур, професійної музики, образотворчого мистецтва тощо. Треба сказати й те, що в переважаючої їх більшості нерозвинута або ж відсутня національна інфраструктура рідної культури (національні музеї, театри, бібліотеки, архіви, книговидавнича справа), обмаль власної художньо-творчої та науково-гуманітарної інтелігенції, не створені національно-культурні товариства, без чого навряд чи можливе повнокровне національно-культурне життя будь-якої етнічної групи.

Тобто, в Україні внаслідок зазначених чинників значна частина національних меншин фактично ще не вступила в етап етнічного відродження, зокрема, в його першу стадію “збирання носіїв етносу.

В цілому створення сприятливих умов для духовно-культурного розвитку етнічних груп процес тривалий за часом, вимагає постійних зусиль, диференційованого підходу, значних матеріальних ресурсів, врахування балансу національних інтересів різних етносів. Тому практично вирішувати ті проблеми, що тут є й будуть виникати в перспективі, необхідно постійно. Адже не можна силоміць або шляхом голого адміністрування примушувати людину визначити, скажімо, рідну мову, власну національну належність. Мова йде про потребу вироблення таких механізмів регулювання цих процесів, які поєднували б і наші гуманістичні засади, проголошені й закріплені в українському законодавстві, та реальні послідовні справи у сфері розбудови національних культур.