Існує взаємозалежність. Коло. Саме це й хотілось відтворити і в змісті, і в формулюванні теми виступу. Така взаємозалежність не новонародження в сучасній Україні. Вона має глибокі корені, давні традиції, як і вся продуктивно-творча зустрічна взаємодія національних культурних та інформаційних процесів.

Інформаційні та дослідницькі культурологічні джерела доносять до нас урочі історичні факти. В ХVІ–ХVІІІ століттях, допоки Київ залишався єдиним духовно-культурним центром східного слов’янства, за науково об’єктивним свідченням Івана Огієнка, “Москва бачила культуру вкраїнців, охоче приймала їх до себе, добре платила”.

Зокрема, в Росію тоді “пішла велика продукція українська. Книжки виходили одна за одною, виходили в різних частях Росії: Києві, Полтаві, Москві, Саратові і багато в Петрограді”.

З тих часів “українська стихія в російській культурі” тією або іншою мірою жива донині і, гадаю, не вичерпається в майбутньому.

В свою чергу, коли в наступні часи зовсім не з природного ходу культурно-інформаційних процесів, а в силу державної сваволі було порушено вільну течію цих процесів, високоцивілізована і демократична російська культура підтримувала національний культурний прогрес українців, допомагала його розвиткові, порятункові національної культури українців від нищівної політики царату.

І. Я. Франко в своєму журналі “Молот” ще 1878 року наголошував: “Розуміється, держава московська, її жандарми та чиновники і їх гніт на всяку свобідну думку — одне діло, а література російська з Гоголями, Бєлінськими, Тургенєвими, Добролюбовими, Писарєвими, Щаповими, Решетниковими та Некрасовими — зовсім друге діло”.

Прогресивний російський письменник того часу (читай: діяч культури), за словами І. Я. Франка, “хоч і сам слабий, силується нас боронити”.

Від найпам’ятнішої для українського народу, для його національної духовності і культури події — викупу прогресивними діячами російської літератури і мистецтва з кріпацької неволі Тараса Григоровича Шевченка — у найтяжчі часи розгулу шовіністичної реакції ця лінія підтримки ніколи не переривалась. Проходила через утиски, підпілля і каземати, але не переривалась. Саме про це й говорив Каменяр.

Пізніше журнал І. Я. Франка “Житє і слово”, а під його впливом інший, до речі, не рівний у своїх уподобаннях часопис “Літературно-науковий вісник” постійно використовували та розвивали тематику і проблематику взаємодії. Тут існували рубрики “Вісті з Росії”, “Сучасні діячі слов’янської науки і літератури” (в одному), “З російської України” (в іншому), публікувались докладні огляди російського культурного життя, матеріали про Льва Толстого, Олександра Островського, Миколу Некрасова, українськомовні переклади деяких творів Максима Горького, В. Короленка, А. Чехова, І. Тургенєва, Л. Андреєва та інших письменників.

Показовою є засадницька заява “Житя і слова”, для чого, з якою метою все це робилось. З одного боку, з тією метою, щоб журнал утвердився “трибуною, доступною для всіх прихильників поступу і розвою нашого народу”. З іншого боку, (справді творче зворотне реагування), для того, щоб підтримати російську культуру і громадськість у темах, “яких у Росії не позволяє торкатися цензура”.

Не можу не згадати і Михайла Драгоманова, який послідовно виступав на користь демократичного і рівноправного українсько-російського, як він говорив, “об’єдинительства” — політичного і культурного. Видатний діяч обох культур, визнаний цілим світом пропагандист української культури і народознавства писав з цього приводу: “Про моє об’єдинительство скажу, що слово це саме по собі порожнє: важно, коло чого, коло кого й як хто хоче об’єднати. Я справді завше хотів побачити об’єднання освічених, добрих і чесних людей в нашій країні й по сусідніх сторонах і народах коло праці для волі, освіти й добробуту всіх тамошніх людей і завше боровсь проти всякого роз’єднання, котре вносить між тих людей неволю, неуцтво й сліпе своєлюбство, навіть і тоді, коли ці темні сили вкриваються одежами народолюбства”.

Відомо, що й у часи І. Франка та М. Драгоманова були засоби масової інформації, які утворювали несприятливий, навіть руйнівний контекст українсько-російській культурній взаємодії.

Розглядаючи одну із журнальних публікацій, той же І. Я. Франко зауважував, що автор статті Ч. “мучиться і доказує, що література українська має бути зовсім самостійна і відрубна від московської”.

Ця дрімуча потуга, на жаль, помітна в політичному та політико-інформаційному контексті ще й донині. До речі, штучно прокреслюється вона і через політично епатажне гасло Миколи Хвильового “Геть від Москви!”. Політично епатажним, загострено полемічним уявляю його собі тому, що сам М. Хвильовий, часом особливо гостро відчуваючи необхідність збереження власної оригінальності (“весь я в лабетах пільняковщини та інших серапіонових братів”) і виступаючи за утвердження справді повної національної самобутності української культури, захищаючи її від примусової залежності і бездумного наслідування, не виступав проти взаємодії культур, не біг від пізнання і використання російської культури, власними творами (згадаймо, приміром, “Вальдшнепи”) демонстрував можливості раціональної, інтелектуальної взаємодії двох культур, а значить і буття російського творчого досвіду в українському культурному житті.

Видатний український письменник Іван Багряний, як відомо, відвертий, але мислячий, раціоналістичний противник радянського устрою, розглядаючи стан російськомовного і російськокультурного населення України, взаємодію української і російської культур, доводив, що це історично невідворотне і не загрозливе явище, бо в дійсності “російське” місто України не менш українське, ніж село, а село не менш “російське”, ніж місто. Процеси поріднення, вростання в український національний грунт, асиміляція, попри природні мовно-культурні відмінності, на що спирався в своєму аналізі Іван Багряний, дозволили йому твердити: “...помиляється той, хто думає, що донбасівського робітника більше хвилюють гасла московської ура-шовіністичної пропаганди, аніж його власні життєві інтереси, невід’ємні від інтересів решти населення України”.

Це, до речі, значно актуальніше для нашого часу, ніж до 1949 року, коли була висловлена процитована думка.

І, наче, відповідаючи Івану Багряному, один з найвизначніших російських поетів ХХ століття, лауреат Державної премії СРСР Борис Чичибабін (його життя, до речі, пройшло на Україні) писав:

Иной из сытых и одетых,
дал самостийности обет,
меж тем давно спровадил деток
в чужую даль от здешних бед.
Приедет на день, сучий сыне,
и разглагольствует о ней...
А я живу на Украине,
На милой родине моей.
Я, как другие, не старался
любить ее издалека,
не жив ни часа без Тараса,
Сковороды, Кармелюка.
Дал Бог на ней укорениться,
все беды с родиной деля.
У русского и украинца
одна судьба, одна земля.

Таке усвідомлення Батьківщини росіянами України, безумовно, — найцінніше патріотичне явище. І дуже добре, що розуміли і розуміють це такі вдумливі представники українства, як Іван Багряний.

Повертаючись з урахуванням відзначеного до гасла “Геть від Москви!”, треба наголосити, що воно лише тепер певними, пануючими в ідеологічному державно-політичному клані сучасної України силами доводиться до критикованого І. Франком відрубного, позаконтактного розуміння.

Не Миколі Хвильовому, а Юрію Бадзю належить твердження: “...в одному історичному просторі (економічному, політичному, інформаційному, культурному) з Росією Україна існувати не може, на шляху інтеграції з нею українці майбутнього не мають. Тому гасло “Геть від Москви!” не тільки реалістичне, а й актуальне. Актуальність його наростатиме”.

І ще — він же: “...українці повинні гарантувати їм (росіянам) повноту громадянських прав і свободу існування їхньої мови та культури як локальних явищ українського суспільства”. Тільки так — не більше. Принизливо.

Цитуванням Юрія Бадзя я власне підійшов до розгляду сучасного інформаційного контексту взаємодії української та російської культур в Україні.

Позиція цього відомого “правозахисника” представляє сьогодні правий войовничий фланг сучасної громадської думки та інформації.

Ми розуміємо занепокоєність цієї частини суспільства, яка залишається глибоко стурбованою станом побутування української мови і культури в теперішній Україні. Сюди входить велика кількість діячів української літератури і культури, для яких мова — не тільки стверджувальна складова нації, а ще й інструмент творчості, роботи, можна сказати, хліб для життя.

Однак не можна зрозуміти отієї зневаги до іншої великої і високої культури, отієї затятості, націленості на жорстко обмежувальні, примусові методи розв’язання націнально-культурних питань, всього подібного іншого, що демонструє, зокрема, Юрій Бадзьо.

Так звані “свідомі”, “національно-демократичні сили”, взагалі, налаштовані не на критичний і самокритичний аналіз недолугих дій влади, яка зосереджена в їхніх руках, а на традиційний пошук ворогів української мови і культури лише серед своїх політичних опонентів. Ось, приміром, типовий набір висловлювань про “винуватців” з газети КУНу “Українське слово”: “комуно-соціялісти”, “комуно-фашисти”, “представники інших параноїдальних соціо- та етнокультурних спрямувань”, “номенклатурники”, які вже давно мали б відбувати “цілком законне покарання”.

Один з авторів газети Львівської обласної Ради “Франкова криниця” (м. Трускавець) Леонід Сотник вбачає вину і відповідальність за сучасний упосліджений стан української мови і культури в незалежній Українській державі за “зловмисниками” євреями і росіянами:

“В Україні бурхливий розвиток єврейської діаспори ми можемо спостерігати кожного дня в усіх площинах нашого життя. У великому бізнесі — потужне представництво євреїв, широко представлені вони в журналістському середовищі (до того ж, у багатотиражних виданнях), не бракує їх серед артистів, учених, політиків (у тому числі народних депутатів та урядовців). Такий стан речей усіляко підтримується Ізраїлем. А українцями Українська держава не опікується навіть на своїй території. Виникає питання: чому?

Ми вже не говоримо про представників російської діаспори в Україні. Вони почувають себе справжніми господарями, навіть володарями нашої землі. Для них — російські школи, театри, російськомовні книги, періодичні видання, передачі на радіо і телебаченні тощо. Та що там передачі — ними захоплені цілі радіо- та телеканали. І все це за рахунок відсутності українських шкіл, театрів, україномовних книг, газет, передач... Відбувається фактичне приниження в Україні корінної нації”.

Такі от пасажі, “великі відкриття”. Щоправда, тут хоч глухо вказано на нерозумну національно-культурну політику самої держави. Все інше — та ж засліпленість і реакційність, що й у першому випадку.

З іншого крайнього боку, теж нерідко трапляється, лунають не менш непримиренні, лайливі голоси, якими різко заперечується, усупереч традиціям прогресивної російської культури, саме існування української мови та культури. Усесвітньо визнана мова та культура Тараса Шевченка теж принизливо проголошується “анахроничным”, “областническим явлением великорусским”.

Шкідливість і неприйнятність крайніх з обох боків позицій зрозумілі цивілізованій, тверезо мислячій громадськості. Та й не тільки ій. Хотів би звернути увагу на те, що недавно майже одночасно (серпень–вересень ц.р.) у двох потенційно антагоністичних газетах — у згадуваному вже “Українському слові” і в “Голосе Крыма” — з’явилось однакове визнання, що лише силою закону, загалом, примусовими методами мовно-культурних та мовно-інформаційних проблем сучасної України не розв’язати.

Відповідальні, думаючі люди справа і зліва сходяться в одному: процеси національного мовно-культурного розвитку мають несилуване розвиватися за власними природними законами, а Конституція і закони держави, її мовно-культурна політика покликані підтримувати ці процеси, гармонізувати і захищати законні права та інтереси населення в таких процесах.

У зв’язку з цим нам дуже підходить цілком слушна думка нового міністра культури Російської Федерації Володимира Єгорова з його інтерв’ю московській “Независимой газете”, думки, витоки якої, за його власним визнанням, йдуть від самого Ф. М. Достоєвського: “Російська культура тільки тоді буде по-справжньому російською, коли вона буде відкритою іншим народним культурам, залишаючись сама собою”.

Тут, по-моєму, загальне правило. Тут і грунтовний М. Драгоманов, і парадоксально-епатажний М. Хвильовий, і більшість нашої громадськості поєднуються в загальному самостоянні.

Українська мова і культура, високоцивілізовані явища світового рівня, мова і культура більшості населення 50-мільйонної країни повинні бути забезпечені для розвитку на своїй землі всіма засобами і можливостями держави.

Але ж і інша велика, братня мова, світова, міжнародна мова, інша велика, братня культура, мова і культура, якими за природними потребами і вільним вибором користується більшість населення України, не можуть бути взяті за якимось законом під варту, заарештовані й етаповані до Сибіру. Відрубною сокирою і відрубністю щось вирішується у розбійних хащах, а не у демократичному суспільстві.

Тим більше, що за умов некерованості, хаосу і кризи небезпека — неодновекторного походження. Скажімо, вона не тільки від так званого в певних вустах “засилля” російської мови. Не можна, звичайно, заперечувати, що і в сучасній Україні, і в сучасній Росії велика російська мова злочинно використовується як інструмент поширення і запровадження світового непотребу, маскультури, космополітизму. І це є небезпечним як для української, так і для самої російської мови та культури.

Але з іншого боку, хіба ж не є небезпечним для справжньої української мови і культури та псевдоукраїнська інформаційна мова, яка широко використовується сьогодні, навіть унормовується деякими науковими інстанціями ?

Мова, яка паплюжиться побутовою, стихійною, брутальною течією, безкінечною чужинською агресією в неї, заокеанськими діаспорними стилістичними і правописними зразками, становить не меншу небезпеку для національно-культурного розвитку.

Все це відкидає українське суспільство назад.

Та от і оцінку символічно-промовисту маємо. М. Салтиков-Щедрін за життя, як відомо, жодного разу не дивився наших державних телеінформаційних програм, але ж наче про них написав: “...хрюканье официальной торжествующей свиньи”. От яка мова і яка культура світять нам в результаті хоч однієї, хоч іншої крайності — не українська і не російська, а цілком інтернаціональне державницьке “хрюканье”.

Не вважаю оптимальним і доцільним, що в інформаційній сфері України переважають так звані “російськомовні” періодичні видання. Кажу, так звані, бо справжньої російської мовної культури вони переважно не несуть і не на культурний процес переважно розраховані. Самий вибір мови видань, за аналізом, визначається переважно не глибинними культурними потребами і вимогами суспільно-політичного розвитку, а інтересами комерції, ринковими інтересами.

Справжній вибір серйозної масової інформації проглядається в іншому — у двомовності.

При цьому я достатньо скептично ставлюсь до суміжної двомовності в кожному номері друкованого видання. Тут є щось утратне. Вільно чи не вільно відбувається змішування мовних культур і законів. А, головне, виникають читацькі нерозуміння і недовіра: чим викликана мова тієї або іншої публікації — авторськими навичками і мовної призвичаєності чи призначеністю самої теми публікації українцям або росіянам, а не однаково і тим, і іншим?

Маємо перспективний тип використання українсько-російської двомовності —паралельний випуск, дублювання цілісного змісту періодичних друкованих видань обома мовами.

До такого висновку приходять тверезо мислячі люди з одного й іншого боку. Не тільки ліві, як кажуть, проросійські сили, не тільки державні друковані ЗМІ, а й праві, як кажуть, пронаціоналістичні сили йдуть шляхом такого дублювання.

Різні, протилежні, антагоністичні позиції відстоюють ці сили. Однак вони однаково вважають, що треба вести діалог з людьми російською мовою заради проведення своїх ідей. Особлива нісенітниця, на погляд прихильників інформаційної двомовності, що, мовляв, російською мовою не можна утверджувати підвалини української державності, спілкуватись з українськими патріотами. Вже 12 найбільших, найавторитетніших і найвпливовіших газет України (“Голос України”, “День” “Робітнича газета”, “Київські відомості” тощо) дублюються обома мовами.

Особливо промовистий приклад — дубльоване видання обома мовами львівських газет “Високий замок” та “Момент істини”. Я обходжу їхню політичну спрямованість. Я далеко не все поділяю у їхніх публікаціях. Скоріше, навпаки. Одначе розумію, що, приміром, “Високий замок” не тільки на кілька тисяч збільшує свій тираж за рахунок російськомовного читача, а й убачає в цьому читачеві свого політичного співбесідника, політичного партнера. Повторюю: не все мені подобається у цих виданнях, але цілком поділяю цей підхід щодо ефективного використання одного із шляхів популяризації своєї позиції за умов суспільного, політичного та ідеологічного плюралізму.

Метод громадсько-політичної інформаційної полеміки — цивілізований метод. І використання українсько-російської двомовності, російської мови служить його подальшому утвердженню.

Гадаю, кількість двомовно дубльованих видань в Україні зростатиме.

Продуманим і обережним сприянням мовній реструктуризації інформаційної сфери на засадах, які я частково окреслив і які, безумовно, будуть доповнені в інших виважених виступах, цілком можливо активізувати і ефективізувати повномасштабний, взаємокорисний діалог української і російської культур в Україні.

Після цього зауваження, гадаю, можна здійснити дещо швидше і зворотній хід по колу, означеному в темі мого виступу.

Отже, як постають сучасні інформаційні явища в контексті взаємодії української та російської національних культур?

Те, що відбувається в національному інформаційному просторі України, безумовно, пов’язане з рухом російських культурних цінностей, залежить від нього. Достатньо згадати досить простий приклад — засвідчений багатьма соціологічними дослідженнями відносно високий і вищий, порівняно з іншими, рейтинг програм українського телеканалу “Інтер”. Безумовно, це і результат творчих зусиль колективу “Інтера”. Але й результат політики телеканалу, його інформаційних і національно-культурних орієнтацій. Є в Україні, існує й існуватиме далі як природна, жагуча потреба в користуванні набутками і новаціями братньої російської культури, так і небайдужість до суспільно-політичних явищ у житті сусідньої держави, братнього слов’янського народу. І якщо телеканал “Інтер” більшою мірою задовольняє цю потребу, більше відповідає цій небайдужості, то й суспільний рейтинг “Інтера” вищий, ніж у інших.

Таким же чином можна пояснити й тяжіння наших людей до російських електронних і друкованих засобів масової інформації, які доступні на Україні, до виданої в Росії книжкової продукції. Саме про це переконливо писав мені нещодавно Аркадій Стежеринський з Чернігова.

Загалом у нас нині російськомовний інформаційно-культурний ринок, а може й інформаційно-позакультурний ринок, насиченіший, ніж будь-коли раніше.

Я вже говорив про мови друкованої періодики. Книги? Достатньо відвідати книжковий ринок у Києві на Петрівці. Розвали і завали російськомовної книги. І можна знайти прекрасні серійні і розокремлені видання російської класики, дещо важче, але теж можна — нові високоякісні твори сучасної російської літератури. Такі видання надходять з Росії.

Видавництва України теж випускають російськомовні видання, їх навіть більше, ніж українськомовних. Але це не тільки не українська, а й не російська література, не російська культура. Якась позбавлена ціннісних національних ознак ринкова кон’юнктурна сірятина, низькопробність, мовою поширення якої обрано російську мову. Повторююсь. Але треба. Треба повторюватись і повторюватись, треба застерігати, що це дискредитує діалог двох культур, їхні обміни і взаємозбагачення, дискредитує російську культуру.

От чому не тільки злостяться так звані “національно свідомі” культуроосвітницькі сили, що заливались красивими гаслами, а, здобувши владу, нічого розумного зробити не змогли, бо підпорядкували все не національно-культурному розвитку, а привабливішому, потрібнішому для них — комерційній кон’юнктурі, блискучій і липучій сутності “жовтого диявола”.

Проти такого засилля однаково виступають серйозні, провідні діячі обох національних культур в Україні.

Подібним переважанням “російського” (в лапках) слова в Україні ніяк не можуть задовольнятися діячі російської культури і російська культурна громадськість в Україні.

І хіба всі оці нюанси у багатонаціональному культурному житті України, всі оці явища взаємодії культур і поширення культурних цінностей не відбиваються на потребах інформаційної діяльності? Безумовно, відбиваються! От тільки як? По прямій? Одномірно? Без перешкод? Відбиваються, на жаль, викривлено, під тиском і утиском політичних орієнтацій виконавчої влади, так званих “національно свідомих” сил, а також з емоційними перехльостами з усіх боків.

Що робити?

Я на початку виступу користувався допомогою одного з найвидатніших представників української культури і журналістики Івана Яковича Франка. Звернусь до нього знову. Є у нього гірко-трагічне міркування, яке повністю співпадає з характеристикою сучасної української дійсності: “Нація, котра помирає з голоду, в котрій 90 процентів людей не вміє ні читати, ні писати і не має de facto ніякої політичної волі, — така нація потребує хліба, азбуки і конституції; театрами, концертами, “національними” романами й поезіями дуже мало їй можна прислужитися”. Очевидно, це і є головним.

З однією лише поправкою. Україну, звичайно, всіма силами виконавчої влади, “національно свідомих сил” і МВФ підтягують нині до рівня, коли 90 відсотків населення не вмітиме читати і писати. Але, на щастя, до цього ще далеко. Сподіваюсь, що й не настане такого. Неприпустиме таке.

Цьому спроможні чинити вирішальний спротив як освічене українськомовне, так і російськомовне населення України.

І українська, і російська культури в Україні спроможні сприяти розв’язанню проблем виходу із соціально-економічної кризи, дати всьому громадянству хліба, азбуки і справедливої народної конституції. І тоді ніхто вже не обходитиме стороною театри, концерти, національні й інаціональні романи, поезії, всю літературу і мистецтво.

Поки ми ще освічені і культурні і оскільки ми прагнемо не втратити своєї освіченості і культурності, маємо робити все для того, щоб і українська, і російська культури в Україні у взаємодії сприяли утвердженню у нас демократичного, цивілізованого і процвітаючого суспільства.

Робота, ви знаєте, передбачається далеко не проста. Найістотніше і разом із тим найважче сформувати незалежну законодавчу базу, привести її в дію. Поки що тут далеко не все гаразд. Нароби нового закону про розвиток і застосування мов в Україні, вчинені ударною командою на чолі з Миколою Жулинським при президентській адміністрації, не дають підстав для оптимістичних передбачень. Це починається з проекту статті 1 “Державна мова в Україні”. Проголошення обов’язковості української мови як основного засобу спілкування в усіх сферах суспільного життя, в усіх об’єднаннях громадян на тлі лише можливості використання мов національних меншин у роботі офіційних органів на території Автономної Республіки Крим викликає надто великий національно-культурний і соціальний сумнів.

Це що ж, і в товаристві російської культури слід обов’язково користуватись українською мовою?

Отже, доведеться відстоювати в боротьбі інші конструктивні позиції. Гадаю, ми всі виявимося готовими до тривалої нелегкої роботи.