На жаль, і від нас, і від росіян з протиправних, антиісторичних, шовіністичних міркувань тривалий час приховувалася велика роль українських просвітителів, науковців, літераторів і митців у становленні російської освіти та культури, особливо в XVII–XVIII століттях. Мені самому лише кілька років тому за нещодавно відкритими для громадськості серйозними науковими джерелами вдалось дізнатися про той історичний внесок, який зробили культурні діячі України та талановиті люди українського походження в зародження і розвиток російської народної школи, мовознавства, літератури, друкарства, театру, музики, декоративного мистецтва, культурного садівництва тощо.

Для унормування самої першооснови культурного процесу — мови — у Москві тоді, в ХVII столітті була використана видатна праця українського просвітителя Мелентія Смотрицького — його Граматика.

Загалом, у російському культурному бутті не важко знайти свідчення, що братньому народові незаперечно й органічно цікаві, потрібні і корисні набутки творчого генія українського народу — від Григорія Сковороди і Тараса Шевченка до Бориса Олійника, Ліни Костенко, Євгенії Мірошниченко, інших відомих сучасних письменників та митців.

Це нормальне, природне явище.

Подібне маємо говорити й про роль будь-якої іншої, справді великої національної культури в житті як суміжних, так і територіально віддалених цивілізованих суспільств, звичайно, й про роль національних культур світового рівня, найперше, культури російської в історії і розвитку України. Вже хоча б через цю закономірність маємо усвідомити, що Україні — для її прогресу, для повноцінного духовно-культурного самоусвідомлення і самоідентифікації в світі — не обійтись без взаємодії з різними національними культурами. В першу чергу — з російською. Для такого твердження є цілком природні історичні, культурологічні, етнологічні, світоглядно-духовні, соціальні та соціологічні, нарешті, футурологічні підстави.

Не витримують ні найменшої критики галасування, що українську мову і культуру слід рятувати від мови і культури російської. І тим більш абсурдно і драматично складається в нас ситуація від того, що, всупереч здоровому глузду, такі галасування часто-густо злітають з “авторитетних”, “офіційних” вуст.

В українсько-російських культурних та інших взаєминах, у спільній історії двох народів справді було чимало негараздів, навіть злочинних діянь, що йшли, однак, не від самих народів, їхніх мов і культур. Все це цілком маємо віднести на карб політичних режимів, влади, політиків, на карб так званої надбудови. І ні на народи, ні на їхні мови та культури не може випадати відповідальність за політику і дії правлячих режимів, всіх установлених і використовуваних ними надбудов.

Зарубіжний дослідник українсько-російських культурних взаємин Петро Голубенко, людина, яка переважно прагнула розкрити факти систематичного упослідження, придушення російським урядом української культури, разом із тим відзначав, що проти цієї “небезпечної і шкідливої” політики, “русифікаторської і нівеляційної”, виступала впливова частина російської інтелігенції, яка визнавала “законність права України на свою мову і літературу”.

Російська культура дорога справді культурній Україні в першу чергу тим, що постає, як і наша українська, великим, самобутнім історичним явищем, феноменом світової цивілізації. Але ж дорога й тим, що значною мірою в усі віки творилась і розвивалась також і тут, на українській землі, в тому числі й за участю потужних творчих сил українського народу. І, до речі, особливо варто наголосити: в свою чергу власними потужними ж силами, поповнюючи потенції і набутки української культури. Знаємо немало росіян, які успішно працювали й працюють в українській літературі, українських художніх колективах, вславлюють своїми творчими досягненнями наш народ. “Я українець словом і душею”, — говорив прекрасний український поет, лауреат українських літературних премій росіянин Роберт Третьяков.

Саме в тих межах і обсягах, у яких російська культура пов’язана своїми надбаннями з Україною, а українська — з Росією, обидві культури ввійшли одна в іншу, вони мають великий природний, можна сказати, родинний вплив в обох суспільствах. В інтелектуальній, культурній Україні російська культура справедливо вважається частиною загальної культури нашого народу, особливо та частина російської культури, яка створена на основі українського життя, проблематики, менталітету. Власне, цю, останню частину її можна аргументовано відносити до обох національних культур; до української — як до створеної в Україні, на українських началах російською мовою.

Чимало найвидатніших діячів науки, мистецтва і літератури (М. Гоголь, О. Потебня, М. Щепкін, М. Костомаров, В. Вернадський, І. Козловський, С. Бондарчук та інші) правомірно стали гордістю обох наших народів.

Український народ пишається тим, що його земля, звичаї, історія, культура, загалом українське буття ввійшли до біографії, відобразились в інтелектуальному потенціалі, світоглядно — політичному і творчому досвіді та набутку М. Ломоносова, К. Рилєєва, П. Пестеля, О. Пушкіна, П. Чайковського, А. Чехова, В. Маяковського, М. Булгакова...

Життя і творчі біографії окремих російських письменників (В. Некрасов, М. Ушаков, Б. Чичибабін, Л. Вишеславський) переважно склались і відбулись саме в Україні.

Промовисто і яскраво, по-синівському щиро писав Борис Чичибанін:

С Украиной в крови я живу на земле Украины

И хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу,

На лугах доброты, что ее тополями хранимы,

место есть моему шалашу.

О земля Кобзаря, я в закате твоем, как в оправе,

На степную полынь с тополиных страниц обронен.

Пойте всю мою ночь, пойте веесело, пойте о славе,

соловьи запорожских времен.

У російській літературі всіх часів, незважаючи на всі політично і побутово заборонні негаразди в історії наших взаємин, знаходимо велику живу силу непідробно щирої уваги до України і українців, чисті і світлі образи персонажів-українців.

Культурна Україна не забуває і про те, що до вирішальної підтримки української культури в тяжкі часи були причетні К. Брюллов, М. Чернишевський, М. Некрасов, М. Добролюбов, О. Герцен, М. Єрмолова, В. Стасов, І. Павлов та багато інших діячів літератури і мистецтва та науки Росії.

Істотного практичного значення, в силу загальновідомих обставин, набула посередницька роль російської мови в полегшенні доступу українців до світової цивілізації та культури, у світовому поширенні українських культурних цінностей.

Враховуючи історичний досвід, продуктивні набутки спільного розвитку, економічні, політичні, духовно-культурні та чисто державницькі інтереси України, яка прагнула незалежності і рівноправності у взаєминах з Росією, уряд Центральної Ради ще влітку 1917 року особливо підкреслив потрібність і перспективність функціонування російської мови і культури в Україні тим, що запровадив обов’язкове вивчення російської мови в усіх українських школах, починаючи з другого класу.

Чи втратило все це своє значення сьогодні ?

Якщо судити на підставі деяких нововведень (волюнтаристських, силових — переважно), може здатися, що таки втратило.

В політичному, економічному, культурно-досуговому житті України російську мову, як здається на поверховий погляд, безболісно замінено іншими — іноземними, чужинськими, заморськими; точніше кажучи, бізнесово-комерційною “надмовою” з її специфічною й усіченою лексикою: шоп, супермаркет, казіно, трілер, віце-прем’єр-міністр, ділер, вестерн, трахання, інвестор тощо. Оцим набором витісняється не тільки російська, а й сама державна мова. І, до речі, ніхто, навіть так звані “найсвідоміші національні сили” не вдається до захисту, до утвердження самостояння української мови перед такою навалою. Читаю ось, приміром, “Ухвалу Всеукраїнської науково-практичної конференції “Українська мова як державна в Україні”, проведеної, як я розумію, з лідерством товариства “Просвіта” за участю НАН України, її Інституту української мови та Держкомнацміграції України. Лише в одному пункті, зверненому до Держкомспоживзахисту, написано: “...розробити інструктивний лист про дотримання мовного законодавства в державній та приватній торгівлі, внутрішній рекламі та при маркуванні товарів”. Ще в одному негативно згадано англійську в приватному бізнесі.

Нічого не скажеш! “Могутній” захід! Зате в більшості пунктів “Ухвали”, в тому числі в 13 випадках безпосередньо українська мова як на певних підставах, так і зовсім безпідставно, протиставляється російській, зіштовхується з нею. Вживання української мови буквально “в усіх галузях суспільного життя на всій території України” — тільки так.

У загальноосвітніх школах російську мову тепер можна й не вивчати взагалі. О. Пушкін, Л. Толстой, О. Купрін, М. Горький, інші світові класики, зокрема, ті, в творчості яких чимало українських мотивів, нині в Україні недосяжні для широкого школярства майже так само, як і Лу Сінь, Герман Мелвілл, Гі де Мопассан, Томас Манн чи Ф. Гарсіа Лорка — теж, безумовно, перші величини світової літератури, але ж такі, що до українського життя не мали жодного відношення, може, й про Україну практично мало що знали.

Ми справді пережили довгий період русифікації, непомірної і надто шкідливої.

Але ж від неї перейшли не тільки до природного, цілком правомірного і в багатьох випадках справді ефективного відродження української мови в сьогоднішньому житті та на велику перспективу, а й, приміром, до повної ліквідації мережі російськомовних загальноосвітніх шкіл у двох областях (Рівненській, Тернопільській)! Практично до такого ж нульового варіанту тягнуться ще деякі регіони.

Ненормально, що практично ще й досі немає українськомовної освіти в Криму. Але хіба нормально, цивілізовано: не виправляти поступово, наполегливо, не усувати цю ненормальність, а, навпаки, до неї додавати ще одну штучну, я б навіть сказав, злісну, за явно нерозумними відплатними мотивами? Нічим не виправдана така крайність.

Неправда, що російська мова і культура стали вже зовсім непотрібними нам, нинішньому і наступному поколінням.

От міністр інформації України Зиновій Кулик (“Урядовий кур’єр”, 27.10.98) обурюється тим, що дві третини загального обсягу друкованих видань в Україні становить російськомовна преса і що “сьогодні на одного російськомовного громадянина припадає понад 50 примірників друкованих російськомовних видань, а на одного україномовного громадянина — 5–7 примірників україномовних видань”. (До речі, правильно “українськомовних”; “україномовних” — то політизовано, по-імперському).

Звичайно, непорядок! Та чи можна знайти, взагалі, якийсь порядок за нинішньої влади в Україні?!

Що пропонує З. Кулик? Звичайно, законодавчі, силові заходи для “захисту рідної мови”. А треба було б спочатку замислитись, чому ситуація склалась саме так, як не подобається З. Кулику та й мені, виступаючому перед вами, теж.

На мій погляд, З. Кулик міг би вжити ще більш разючий показник. У 1997 році, при загальному переважанні випуску в Україні українськомовної книжкової продукції, у випуску художньої літератури картина була іншою: 440 назв українськомовних тиражем менше 2 млн. прим. і 470 назв російськомовних тиражем понад 4 млн. прим., у 2 з половиною рази більше. Якщо до нього додати ще загальну реальну картину на книжковому ринку, включаючи імпорт, і згадати, що все-таки художня література становить його основу, то картина була б ще разючішою. Справді, у Франції таке співвідношення неможливе.

Але З. Кулик “вигідний” для себе показник не згадав. Чому?

Гадаю, тому, що культурна громадськість, суспільство в цілому загалом мають уявлення про самоцінність художньої літератури, непоступливу самоцінність. І, згадавши цей факт, міністрові треба було б визнати і те, що держава нині зовсім не дбає про творчі потужності українського письменства, не створює йому належних умов для плідної творчості, і те, що в Росії загальна державна підтримка книговидавничої справи, навіть за Б. Єльцина, більша, ніж в Україні, і те, що реальні літературні потреби і запити українського суспільства, глибші і ширші ніж у керівників української держави...

Може, щоправда, З. Кулик вважає не розглянуті ним факти і обставини не більше, ніж надбудовними, що усуваються? Та вони ж — усередині, у свідомості, в потребах, у душах людей, в їхньому ідейно-духовному стані.

Цілком слушно нотував колись для себе і для читачів своїх Андрій Платонов: “Идеология, между прочим, находится не в надстройке, не на “высоте”, а внутри, в середине общественного чувства общества”.

Суспільне ж чуття суспільства не просто змінити, перебудувати.

Чи заважає російська мова утвердженню української як державної? Перекоси, звісно, є. Я, приміром, усе-таки не розумію, як можна бути на державній службі, займати високу державну посаду і разом з тим уперто опиратися оволодінню і використанню державної мови в своїй діяльності. Але, з іншого боку, так же незрозуміло, чому державний службовець має бути людиною обмеженою, вживати тільки українську мову і не користуватись (крамольно!) російською? І хіба ж винна в таких випадках мова? Винна недалека людина!

Не можна одне зло, один перекіс обов’язково долати за рахунок приховування правди, ігнорування реалій життя і, тим більше, нарощуванням іншого зла, іншого перекосу. Насправді ж треба боротись і з одним, і з іншим перекосом, і з тим, і з іншим злом паралельно, одночасно.

Значення української мови в нашому суспільстві, безумовно, слід підносити й надалі. Та тільки не за рахунок штучного відсторонення українців від російської мови і культури. Такий підхід — на шкоду подальшій розумній, позанаціоналістичній, так би мовити, українізації.

Микола Хвильовий писав:

...я — не Гастєв, не Маяковський,

не Єсенін,

я з української діжки беру хміль.

Добре знаючи і цінуючи російську літературу, він лише прагнув власної неповторності, справді мучився тим, що “весь... в лабетах пільняковщини та інших серапіонових братів”.

Замисліться, він хотів бути самобутнім українським письменником і з цією метою, хоча б для того, щоб орієнтуватись, щоб підштовхувати себе і швидше йти до цієї самобутності, щоб узагалі відштовхуватись від якихось немнимих величин для досягнення більшого, йому знадобилось знання і використання саме величин братньої літератури. М. Хвильовий, усупереч своїм гострополітичним гаслам, у творчості був набагато виваженішим. І, думаю, саме це сприяло гідному утвердженню його на українській літературній ниві.

Російська мова не шкодить, а допомагає нам, у силу реалій, бути Україною в світі, бути серед цивілізованих країн.

Офіційна мова ООН, мова міждержавного спілкування в СНД, мова великої, братньої, цілком зрозумілої нам (без перекладачів) духовності і культури, одна з 4 мов світу, якою видається понад 90 відсотків наукової літератури на Землі, мова, яка дозволяє будь-якому українцю самостійно спілкуватися, принаймні, з 300-мільйонною частиною населення планети...

Хіба це загроза і перешкода, за умов виваженої політики і справжньої впорядкованості, непродажності владної “еліти” в державі?!

Справедливо відзначає професор В. О. Кудін, що без знання російської мови люди в Україні, принаймні, поки що, втрачають значні можливості знайомства з більшістю потрібної їм найновішої найважливішої літератури. Вчений ніскільки не проти того, щоб ширше, оперативніше, якісніше здійснювати перехід до потрібних видань українською мовою, вводити національну термінологію (у нас поки що помітніші спроби переходу на нісенітниці, аби тільки протиставити їх російськомовним термінам). Однак В. О. Кудін зважає на реальні обставини і факти, на явну ще неготовність людей в Україні (в тому числі, на жаль, і через нерозумну національну політику, русифікацію) до використання новітньої наукової літератури світу в українськомовних перекладах (брак кваліфікованих перекладацьких кадрів, економічна невигідність перекладання і випуску літератури за наявності доступних і зрозумілих російськомовних видань тощо).

Поступово, делікатно, без протиставлення російській мові і культурі, їхньому високопросвітницькому, духовному і зовсім не ворожому нам значенню в світі і в Україні долати протиприродні для незалежної держави явища і біди — справа неодмінна. І вести її слід максимально творчо і справедливо.

Українське суспільство, по-моєму, за сучасних умов мало б відмобілізовуватись і об’єднуватись у боротьбі проти іншої біди для духовності і культури обох народів, для їхнього самоусвідомлення, самостояння і самоідентифікації в світі.

Йдеться якраз про оту навалу чужинської низькопробної, осяяної жовтим дияволом псевдокультури, яка все стрімкішими брудними потоками ллється на нас з усіх боків — з екранів телевізорів, з вуличної реклами, з комерційних установ і вуст, писань, настанов численних заокеанських псевдокультуртрегерів... На догоду насаджуванню таких явищ у нашому суспільстві використовуються і українська, і російська мови. Більше, зрозуміло, російська — з причини її більшої поширеності і доступності в світі. Це біда!

Що найприкріше: розкрийте, скажімо численні маскультні книжки російською мовою на ринку України — видані вони, як правило, в Україні. З Росії все ще завозиться і вартісна, серйозна література — твори класики, науково-пізнавальні видання тощо. Видавництва ж України випускають, здається, лише ті російськомовні “твори”, які розраховані на потреби масового нецивілізованого ринкового попиту.

Для обох мов і культур в Україні це однаково загрозливе явище.

Насамкінець, маю висловити думку, що то зла вигадка, начебто російської мовою в Україні користуються лише вороги її незалежності і державності, що вона не може служити утвердженню українського патріотизму.

Ні ! То таким чином штучно відлучають російську мову від завдань патріотичного виховання в незалежній Україні і зневажанням її переводять у розряд неповноцінного значну частину населення, чим викликають його спротив і ворожість до української державності. Широко відомі переконливі щодо цього твердження народного депутата

України, українськомовного вченого, академіка П. П. Толочка і судження російськомовних письменників України, які доводять, що суверенітет Української держави захищати і на розвиток українського суспільства працювати можна і треба як українською, так і російською мовами.

Російська мова і культура в Україні несфальсифікованою сутністю своєю служили і служать інтересам багатонаціонального народу України, українському народу.

Не заважали б тільки цьому служінню, за нездоровим прикладом деяких попередників, теперішні політики і в Україні, і в Росії !

До підсумкового документа науково-практичної конференції “Діалог української і російської культур в Україні” доцільно внести:

1. Пункт — звернення до владних інституцій держави (Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів України) з пропозицією здійснення виваженого курсу національно-культурного розвитку при урахуванні реальних явищ і потреб багатомільйонного російського і російськомовного громадянства. Це означає, зокрема, знайти нарешті формулу особливого, гідного і справедливого офіційного статусу російської мови в державі; відмовитись від силових методів і форм регулювання мовної ситуації в освіті, науці, культурі; перейти до природних, ефективних (економічних, соціальних, культурно-просвітницьких тощо) засобів піднесення ролі української мови в суспільстві, підтримки розвитку інших національних мов і культур, заохочування міжнаціональної культуротворчої гармонізації і взаємопідтримки.

2. Переорієнтувати розробку нових законодавчих актів у галузі мовної політики з охоронних, заборонних, обмежувальних, конфліктопровокуючих позицій щодо побутування російської мови і культури в Україні на позиції гідної правоспроможності і використання цієї мови і культури в різних сферах суспільного буття.

Прискорити розробку і прийняття закону про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України з націленістю його на утвердження в національному інформаційному просторі України багатонаціональної полігамії і плюралізму вітчизняних мов і культур навколо української мови та культури і на рішуче подолання ворожої духовному і культурному буттю людства зарубіжної маскультури.

Точно таким же чином слід прискорити підготовку і проходження законопроекту про захист суспільної моралі і психіки від негативних наслідків розповсюдження в Україні інформаційної продукції та послуг з демонструванням порнографії, жахів, пропагуванням культу насильства і жорстокості.

Це продукція та послуги поки що не українськомовного і не російськомовного походження, але, якщо їм не протистояти, можуть стати цілком вітчизняними — українськими і російськими.

3. Перевести на перспективну договірну основу інформаційні, культуротворчі, літературно-мистецькі зв’язки і обміни між Україною та Росією.

4. Створити і схвалити нарешті програму державного сприяння розвитку російської культури в Україні, задоволення духовно-культурних потреб російськомовного населення в ряду інших аналогічних програм сприяння розвитку національних меншин.