Як свідчать вище наведені факти, процес імплементації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин у національні законодавства окремих країн непростий, нелегкий та нешвидкоплинний. Непростим та тривалим за часом був і процес розробки хартії, який тривав понад 35 років (з 1957 по 1992 рік). Це говорить про складність, багатоаспектність, багатоваріантність кола проблем, пов’язаних з автохтонними групами громадян різних країн, що розселені у певних регіонах, які розмовляють іншою мовою, ніж решта населення, що є наслідком історичних процесів, завдяки яким становлення держав не відбувалося на чисто лінгвістичних засадах. Становище більшості з цих мов можна характеризувати як хитке, що, крім історичних аспектів, викликано стандартизуючим впливом сучасної цивілізації, зокрема, засобів масової інформації, неприязним оточенням та асиміляторською політикою урядів.

“Головною метою Хартії є культурна мета. Вона має захистити й сприяти розвиткові регіональних мов або мов меншин, які перебувають під загрозою як європейський культурний спадок. Через це вона не лише містить у собі антидискримінаційні застереження, але й передбачає заходи, спрямовані на їхню активну підтримку. Метою Хартії є, наскільки це дозволяють умови, забезпечити вживання регіональних мов або мов меншин в освіті та засобах масової інформації, у судах та адміністративних установах, економічному та соціальному житті, у культурній діяльності. Лише у такий спосіб мови можуть, там, де це необхідно, бути винагородженні за несприятливі умови у минулому, зберегтися й розвиватися як жива грань європейського культурного обличчя”, — підкреслюється у пункті 10 пояснювальної записки до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Дія Хартії не розповсюджується на: неєвропейські мови, на мову мігрантів (у тому числі і європейців), на окремі діалекти офіційних мов. Предметом регулювання Хартії є мова, встановлення її статусу, заходів захисту та заохочування вживання й використання мови, а не захисту права людини або людей носіїв цієї мови, хоча безперечно вона безпосередньо впливатиме на осіб, що зацікавлені в цих процесах. До принципових особливостей документу слід віднести те, що в неї не розглядаються стосунки між державними мовами та регіональними мовами або мовами меншин як конкурентні або антагоністичні. Вона має міжкультурний багатомовний характер, де кожна мова отримує своє місце, свій статус відповідно до конкретної ситуації на конкретній території. Цей підхід цілком відповідає цінностям традиційно підтримуваними радою Європи. Саме такий підхід слугуватиме зміцненню європейської співпраці, кращому порозумінню між різними групами населення в межах держави на міжкультурній основі.

За структурою Хартія складається з преамбули, 23-х статей поділених на 5 розділів. У преамбулі викладено загальну мету та цілі прийняття документу. Підкреслюючи невід’ємність права на використання як у приватному, так і офіційному вжитку мов регіонів та меншин, зазначається, що це не повинно зашкоджувати офіційним мовам та необхідності їх вивчення.

У статтях розділу І дається визначення термінам “регіональна мова або мова меншин”, “територія”, “нетериторіальна мова”. Указується форма та процедура, в межах якої окремі держави вільні у певних межах визначати, які із запропонованих норм стосуються якої мови і на якій території розповсюджуються дії того чи іншого заохочувального заходу. Установлюється співвідношення між даним документом та існуючим режимом охорони прав людини, існуючими зобов’язаннями країн як за власним законодавством, так і за міжнародними договорами.

Розділ II Хартії встановлює зокрема: визначення регіональних мов; поважання кордонів кожної географічної місцевості, в якій використовується регіональна мова; необхідність рішучості в діях щодо реалізації вимог Хартії; сприяння й заохочення використання мов регіонів або мов меншин; підтримання й розвиток стосунків між членами однієї мовної групи у рамках країни та в різних країнах так само як стосунків між різномовними групами в межах однієї країни; забезпечення вивчання мови та навчання мовою меншини на всіх відповідних рівнях; забезпечення вивчення мови іномовними мешканцями в регіонах вживання мови; сприяння науковим дослідженням у даній галузі; розвиток міждержавного обміну. Установлюється зобов’язання сторін щодо скасування необгрунтованих обмежень, привілей; залучення до формування мовної політики представників мовної меншини та інші зобов’язання. Пункти 2–5 статті 7 Хартії є єдиними, до яких допускаються здійснення застережень із боку країн.

Розділ III пропонує конкретні захисні та заохочувальні заходи, з яких кожна країна має право підібрати до кожної з регіональних мов та мов меншин ті, які вважає найбільш доцільними з огляду на фактичну ситуацію кожної з них: число носіїв, рівень та обсяг вживання, компактність розселення, фрагментарність тощо. Зокрема: стаття 8 — у галузі освіти; стаття 9 — при здійсненні судочинства, в роботі судової влади в даному регіоні; стаття 10 — в роботі державної адміністративної влади, влади місцевого й регіонального самоврядування та при наданні публічних громадських послуг; стаття 11 — по доступу на користування засобами масової інформації; стаття 12 — у галузі культури та відносно закладів і засобів її здійснення; стаття 13 — у галузі економічного й соціального життя; стаття 14 — при транскордонних обмінах.

Розділ IV регулює механізми застосування Хартії, звітність про виконання взятих зобов’язань країнами-учасниками у формі періодичних доповідей (стаття 15); процедура розгляду доповідей, до якої залучаються крім офіційної інформації країни також висновки та заяви легальних представників регіональних або мовних меншин у даній країні (стаття 16). Для вивчення та об’єктивної оцінки звітів утворюється експертна комісія, члени якої обираються з представників держав-учасниць Хартії (стаття 17).

Розділ V, Заключні положення (статті 18–23), — типовий для конвенцій та хартій укладених у межах Ради Європи.

Деякі положення та елементи Хартії, які заслуговують на окрему увагу:

1. “Нетериторіальні мови” визначаються в пункті с) статті 1 як мова меншини, яка не може вважатись найбільш поширеною в межах конкретної місцевості цієї держави. За відсутністю територіальної бази лише обмежена кількість положень Хартії може бути застосована до цих мов. Пропонується до них застосувати принципи Хартії mutatis mutandis, тобто з відповідними змінами, умовностями, це саме стосуватиметься “регіональних мов” за межами “власного регіону”.
1. Інституалізація контролю та заохочування реалізації Хартії не лише на рівні Ради Європи, про що йшлося вище, але і в країнах-учасницях Хартії, причому із залученням до цих інститутів самих найзацікавлених носіїв мови, членів або представників мовних громад. Відповідно до пункту 4 статті 7 створюються органи, “які консультували б владу з усіх питань, що стосуються регіональних мов або мов меншин”. В пункті h) статті 12 пропонується створення спеціальних перекладацьких, термінологічних та дослідницьких структур із метою забезпечення відповідних адміністративних, юридичних, технічних та інших термінологій на мові меншин.
1. Стимулювання позитивної дискримінації мови меншин, частина 2 пункту 2 статті 7: “Вжиття спеціальних заходів у галузі регіональних мов або мов меншин, які спрямовані на досягнення рівності між особами, що вживають ці мови, і рештою населення або які належним чином враховують їх конкретний стан, не розглядаються як акт дискримінації проти тих осіб, що вживають більш поширені мови”.

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин була підготовлена органами Ради Європи та схвалена у формі конвенції Комітетом Міністрів Ради Європи у той період, коли постсоціалістичні та пострадянські країни ще не були членами даної організації, але напевно цей документ є одним із тих міжнародно-правових актів, які на ділі сприятимуть вирішенню проблемних питань, що виникатимуть на тлі мовних суперечностей у названих країнах, зокрема, в нашій країні.

Пропонується учасникам конференції: організувати офіційний переклад Пояснювальної записки до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та розповсюдити її разом із текстом Хартії серед громадськості країни. Організувати громадські слухання (конференцію, круглий стіл) із залученням представників мовних меншин та представників офіційної влади з метою підготовки проекту закону про ратифікацію даної Хартії Верховною Радою України. Необхідність підготовки такого документу викликано тим, що запропонований Президентом України проект Закону “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.”, надісланий Верховній Раді України 27.02.1997 р. та без змін надісланий повторно 22.10.1998 р. не відповідає ні по формі, ні по суті букві та духу Хартії, не враховує специфіку окремих мов, що вживаються в Україні, та їх регіональних особливостей.