Досвід ХХ ст. переконливо довів, що розбудова суспільства на засадах використання чинників ідеологічного примусу є помилковою. Можна констатувати, що відбулась незворотна заміна ідеологічних чинників примусу економічними. Той, хто не прагне до наполегливого пошуку сучасних моделей організації ресурсів, приречений, за цим постулатом, на безсилля, відставання і, врешті-решт, животіння на узбіччі світового прогресу.
На порозі ХХІ ст. геополітична ситуація у світі зазнає стратегічних змін. Спостерігається тенденція до визначення міжнародного статусу держав за рівнем їх економічного та інформаційно-технологічного розвитку, а також за ступенем доступу до енергетичних та стратегічних ресурсів.
Економіка, зовнішня торгівля відіграють дедалі активнішу роль у формуванні зовнішньої політики, а це, у свою чергу, робить геоекономіку визначним, поруч з геополітикою, чинником зовнішньополітичної діяльності.
В сучасних умовах, коли очевидною стала теперішня домінанта США, а також з’явилася низка потенційних центрів тяжіння різної політичної, економічної, військової ваги, перехід до багатополюсного світу можливий лише через системну інтеграцію континентальних та трансконтинентальних державних угруповань.
Поєднання ресурсів кількох країн з метою створення оптимальної моделі вирішення економічних, політичних, військових, наукових та культурних проблем у нинішньому складному світі не є новиною. Приклад Європи – найбільш позитивний і не викликає сумнівів в його результативності.
Подібні інтеграційні процеси сьогодні розгортаються в регіоні, що останнім часом визначається як Чорноморсько-Каспійський. Головна спільна риса цих процесів полягає в тому, що вони відбуваютьcя в органічному зв’язку із сучасними глобальними процесами. Глобалізація являє собою нову фазу в розвитку світових господарських зв’язків, що характеризується переходом від світової економіки до формування глобальної економіки.
Р.Кантер і Т.Піттіски стверджують, що “квінтесенцією глобалізації виступає посилення потоку чотирьох “І” – інвестицій, індустрій, інформації та індивідів, тобто підвищення мобільності капіталу, робочої сили, інформації та ідей”.
Втілення проектів інтеграції в новітніх державах регіону об’єктивно покладається на кланово-корпоративні структури, що виникли в них після розпаду СРСР з його тоталітарним режимом. Провідна роль належить правлячим та місцевим елітам, які повинні будуть довести свою першість, вирішуючи на сучасному рівні економічні, адміністративно-управлінські та соціокультурні проблеми інтеграції.
В основу інтеграції країн Причорномор’я та Прикаспію покладено пошук моделі економічної доцільності співробітництва для забезпечення розбудови демократичного правового суспільства в кожній з країн регіону, але цьому, серед інших, перешкоджають спекулятивні ідеологічні чинники, що продовжують нагадувати про себе як відлуння тоталітарного минулого.
Регіон чи простір?
Термін Чорноморсько-Каспійський регіон (ЧКР) ставиться під сумнів як такий, що начебто не відбиває сутності і є певною мірою еклектичним з огляду на надзвичайну різноманітність етнічних, конфесійних, економічних, політичних, військових характеристик країн цього регіону.
Деякі зацікавлені кола пропонують (і це робиться не без певного політичного підтексту) йменувати ЧКР не регіоном, а простором.
Якщо зважити на те, чого більше у країн Причорномор’я та Прикаспію - спільних рис, чи відмінностей, то одразу ж з’ясується, який термін є у даному разі доцільнішим – “простір” чи “регіон”.
Щоб довести правильність вживання терміна регіон стосовно країн Причорномор’я та Прикаспію, досить звернутись до прикладу Азіатсько–Тихоокеанського регіону (АТР). Тут в наявності суперечності, що мають місце в глобальних масштабах. Та все ж цей безумовно велетенський простір називають регіоном попри те, що він поєднує США, Китай, Японію, Індонезію, Росію, Австралію - так званих азіатських тигрів з цілою низкою найбідніших країн Індокитаю, Південної Америки та Океанії. Причина – економічна доцільність. Перспективи освоєння ресурсів АТР, незважаючи на всі перешкоди (головна з них – надзвичайно великі відстані між суб’єктами співробітництва), є дуже привабливими і обіцяють усім учасникам значні доходи.
Термін простір, що запропонував для вживання при визначенні країн Причорномор’я та Прикаспію А.Амірджанян, лише певною мірою відбиває на сьогодні стан речей у зв’язку з процесами дезінтеграції, викликаними розпадом СРСР, а загалом - примітивізує і вихолощує зміст відносин між цими країнами, надає їм вигляду аморфності, невдалості і безперспективності.
І в межах країн, що входили до СРСР та соцтабору, і в межах Туреччини та Ірану економічна діяльність в регіоні сягала певної інтенсивності і мала конкретні позитивні результати.
Головною перешкодою на шляху нормального розвитку економічної діяльності в регіоні була “залізна завіса” - кордон між двома економічними системами, закони функціонування яких були принципово різними. Вона розділяла країни регіону надійніше, ніж будь-які природні перешкоди та відстані, сприяла відчуженню країн і народів Чорноморсько-Каспійського регіону. Інтеграція спільних економічних зусиль в освоєнні ресурсів регіону - Болгарії, Румунії та СРСР, з одного боку, й країн Заходу, Туреччини та Ірану, з другого, мала б, напевно, дуже позитивні наслідки. Можливо, якби це свого часу стало реальністю, то про вживання терміна “простір” взагалі не йшлося б.
“Простір (матем.) - чисельність об’єктів, між якими встановлено відносини, схожі за своєю структурою на звичайні просторові відносини типу місцевості, відстані і т.ін.“.
Початок інтегративних процесів на базі економічних інтересів є найбільш вагомим аргументом на користь того, що для визначення країн Причорномор’я та Прикаспію доцільніше вживати термін регіон. У всякому разі це не суперечить класичному розумінню терміна “регіон" (від лат. regio, род. відм. regionis - область), те ж саме, що й район (у першому знач.), територія (акваторія), нерідко дуже значна за своїми розмірами і не обов’язково є таксономічною одиницею в будь-якій системі територіального поділу”.
Країни Причорномор’я та Прикаспію поділяються на групи геополітичної орієнтації:
- радикально прозахідна (проНАТОвська) орієнтація – Туреччина, Болгарія, Румунія;
- прозахідна орієнтація (з оглядкою на Росію) - Азербайджан, Грузія, Туркменістан;
- антизахідна (антиНАТОвська) орієнтація – Росія і Вірменія (проросійська орієнтація);
- країни, що намагаються дотримуватися багатовекторної зовнішньополітичної спрямованості – Україна, Молдова, Казахстан;
- країни з наявністю значних елементів пантюркської орієнтації – Туреччина, Азербайджан, Туркменістан, Казахстан;
- Іран посідає особливе місце як країна радикально проісламської орієнтації, яка претендує на роль лідера в ісламському світі та регіонального силового центру, що викликає більше настороги в інших країн регіону, аніж конкретних кроків до активного співробітництва з ним. На сьогодні Іран у своїх політичних та економічних зацікавленостях більшою мірою зорієнтований на зону Перської затоки, ніж на країни ЧКР, якщо не брати до уваги Росію та Азербайджан. Але це поки що.
Наведений поділ не є аргументом на користь терміна “регіон”. Він є наслідком суперечностей, що перешкоджають інтеграції країн Причорномор’я та Прикаспію. Проте навряд чи є резон беззастережно стверджувати, що ці суперечності не можна подолати за умов чіткого визначення цими країнами своїх національних інтересів та засобів їх досягнення з глибоким розумінням того, що роз’єднання держав вже не є життєздатною стратегією.
Нові держави Причорномор’я та Прикаспію, що виникли на теренах колишнього соцтабору та СРСР на початку 90-х років, мають властивий лише їм комплекс суперечностей, який принципово відрізняє їх від держав, що були по той бік “залізної завіси” (Туреччина, Іран) і який наразі визначається:
Цей комплекс суперечностей сприяє реалізації регіональної моделі інтеграції – ГУУАМ, і саме в тому розумінні його можна подолати в найближчій історичній перспективі спільними зусиллями країн регіону. Приєднання до цієї співдружності Узбекистану – країни, що межує з регіоном, свідчить про те, що ця модель має перспективи і приєднання до неї інших країн регіону є реальним.
Однією з відчутних перешкод на шляху інтеграції є надзвичайна етноконфесійна розмаїтість країн ЧКР. Її і покладають в основу аргументів про еклектичність поєднання їх в регіон. Однак саме вона може стати також підгрунтям їх спільності і спорідненості, бо – зверніть увагу – аж ніяк не перевищує рівня етноконфесійного розмаїття АТР. Розмаїтість країн ЧКР може розглядатись як основа їхньої спільності і спорідненості, якщо брати до уваги те, що вона є характерною специфічною рисою групи цих країн і обумовлює комплекс особливостей, притаманних саме їм. З огляду на це, термін регіон не викликає сумніву.
До спільних рис, що поєднують країни Причорномор’я та Прикаспію в єдиний регіон, слід віднести передусім те, що вони:
Наразі в ЧКР перебувають в стадії практичного випробування кілька моделей інтеграції:
- регіональна модель - організація ГУУАМ, що поєднує Грузію, Україну, Азербайджан, Молдову та Узбекистан, який недавно приєднався як країна, що межує з регіоном. Головна мета ГУУАМу - вирішення загальних для всіх членів гострих економічних проблем. Першим кроком є створення транспортно-комунікаційних коридорів (ТКК) для енергоносіїв з Каспію у Західну Європу. Це суто регіональна модель, яка несе в собі певний потенціал можливості утворення регіонального центру сили;
- європейська модель, в якій зацікавлені Болгарія і Румунія - вони прагнуть інтегруватись в Європу через НАТО. Ця модель скерована на Захід і виходить за межі суто регіональних інтересів, бо тяжіє до європейського силового центру, який складається на основі франко-німецького кондомініуму. Наочним прикладом для Болгарії та Румунії є Туреччина;
- російська модель ставить за мету посилити через СНД позиції Москви як одного зі світових силових центрів. Проте з моменту виникнення (1991 р.) автори моделі не довели, що вона є достатньо доцільною з економічної точки зору, і модель почала втрачати привабливість, що й зініціювало виникнення моделі ГУУАМ, а також західний вибір Болгарії та Румунії, посилило пантюркські тенденції в регіоні;
- пантюркська модель має посилити позиції Туреччини в регіоні за рахунок інтеграції тюркських народів на грунті ісламу. Вона обтяжена значним конфронтаційним потенціалом на тлі етноконфесійних відносин, тому є найменш перспективною.
Європейська, російська і пантюркська моделі так чи інакше працюють на розмежування країн регіону і гальмують природні процеси інтеграції всередині регіону.
Не бажаючи посилення Європи, Росії і Туреччини, США у ролі лідера пантюркізму сприяють розвитку регіональної організації ГУУАМ.
Виникнення в ЧКР незалежного силового центру на базі ГУУАМ може, залежно від політичної кон’юнктури, відповідати або протидіяти стратегічним інтересам як Європи, так і Росії й Туреччини, що може надати США додатковий важель впливу на них.
Суперництво у регіоні головних акторів міжнародних відносин сприяє визначенню позицій еліт в країнах регіону, спонукає їх до пошуку нових засобів самоствердження, виводить із стану пасивності і автаркії. Проте конфронтація, тим більше військова, стратегічних суперників матиме зворотний ефект і працюватиме на придушення демократичних сил, що активізувалися в країнах регіону з розпадом СРСР.
Враховуючи сказане, можна напевно сказати, що термін простір є не досить вдалим, а отже, не доцільним для вживання, з точки зору неупереджених політичних досліджень процесів, що відбуваються в країнах Причорномор’я та Прикаспію.
Перший досвід співробітництва країн Причорномор’я та Прикаспію в межах ГУУАМ дає підстави сподіватись, що архітектура інтеграції в цій організації визначатиметься передусім моделлю економічної доцільності, яка формулюватиметься демократично обраними урядами.
Лише дві країни Причорномор’я - Росія і Туреччина вдались до стратегічного суперництва за посилення впливу і відновлення панування в Чорноморсько-Каспійському регіоні. На сьогодні вони подають найбільш негативний приклад, додаючи до спектру відносин в регіоні конфронтаційні елементи. Усі інші країни шукають можливості для налагодження співробітництва. Прикладом позитивного вирішення складних міжнародних питань є вирішення територіальних суперечностей між Україною і тією ж Росією, Україною і Румунією, Україною і Молдовою, коли взаємні претензії були зняті компромісним шляхом.
Країни Причорномор’я та Прикаспію стоять перед необхідністю рано чи пізно обрати один з двох шляхів інтеграції. Перший – інтеграція країн на неконфронтаційних засадах, що грунтується на рівноправному, взаємовигідному економічному співробітництві і не передбачає утворення блокових схем, скерованих проти будь-якої з країн регіону. Цій вимозі найбільш відповідає регіональна модель інтеграції – ГУУАМ. Другий шлях інтеграції передбачає участь в різних блокових схемах зорієнтованих на центри сили, що перебувають за межами регіону (за винятком пантюркської) і певною мірою скеровані проти якоїсь однієї чи країн регіону в цілому. Такими наразі є європейська, російська та пантюркська моделі інтеграції.
Слід окремо наголосити, що загальна геоекономічна спрямованість регіональної інтеграції країн Причорномор’я та Прикаспію обумовлена безальтернативною доцільністю доставки енергоносіїв з Центральної Азії та Каспію через Чорне море на європейські ринки.
Росія прагне за будь-яких обставин зберегти сферу впливу в межах колишнього СРСР і підготувати в найближчій історичній перспективі стартові майданчики для подальшого його поширення. Цьому послуговує ідея встановлення контролю за ТКК енергоносіїв, який створюють країни ГУУАМ.
Втрата російського впливу в Україні та у Південному Кавказі, на думку деяких провідних політиків РФ (ця думка особливо культивується в військово-промисловому істеблішменті), поставить Росію на межу втрати статусу великої держави. Саме це викликає з боку Російської Федерації упереджене ставлення до інтегративних процесів в ЧКР, які ініціюються без її участі, а майже гіпотетична можливість виникнення за участю країн регіону та Ізраїлю нового геополітичного утворення викликає прагматичні запобіжні заходи, передусім у військово-дипломатичній галузі.
Розуміння втрата впливу здебільшого грунтується на застарілих уявленнях про сучасну світову політику, що є свідченням слабкості правлячих політичних еліт Росії.
Проте слід відзначити і прогресивні зрушення. Так, в “Основних положеннях концепції національної безпеки Російської Федерації” наголошується: “…Аналіз загроз національній безпеці Росії показує, що головні з них на теперішній час і в передбачуваній перспективі не мають військової спрямованості, носять переважно внутрішній характер і зосереджені у внутрішньополітичній, економічній, соціальній, екологічній, інформаційній і духовній сферах”.
Росія не спроможна конструктивно, з урахуванням сучасних реалій діяти в ЧКР і знайти своє місце в інтегративних процесах, що тривають у регіоні внаслідок дії феномена особливої політико-фінансової реальності, яка виникла в країні у 90-і роки.
Сутність феномена полягає в тому, що економічною опорою влади виступає фінансово-спекулятивний сектор, який виявляє свою політичну іпостась через політико-спекулятивний сектор, пов’язаний з впливом фінансової олігархії на владу. Відрив від реального виробництва призводить до замикання політики на самій собі, до формування самодостатнього політико-ігрового кола, віддаленого від реальних потреб суспільного відтворення і, безумовно, від реалій, що склалися в ЧКР.
Росія, що є найпотужнішою країною ЧКР, поки що не спроможна запропонувати оптимальну модель регіонального співробітництва в економічній сфері, бо не має достатньо високої мобільності капіталу, робочої сили, інформації та ідей. Це веде до небезпечного відставання від процесів глобалізації. Тому вона час від часу вдається до силового тиску для утримання своїх позицій, хоча й скоротила в його спектрі військово-силові чинники. Недостатність силового тиску в економіці в останній час усе частіше компенсується тиском в культурно-психологічній та ідеологічній сферах. Навіть за певних тактичних успіхів це, врешті-решт, не сприяє відновленню геополітичного впливу Росії в ЧКР, бо викликає відповідну реакцію супротиву правлячих і місцевих еліт. Цей тиск, зрештою, викликає незадоволення і в тих прошарках (здебільшого це руське та російськомовне населення країн регіону), на які робиться ставка, але не надається відповідне економічне підкріплення.
Ігнорування правлячими російськими елітами того факту, що на всьому просторі СНД ідеологічний примус вже став анахронізмом і його замінено примусом економічним, дорого коштує російській економіці, адже перешкоджає рівноправному, а отже і корисному співробітництву Росії та країн регіону.
Спроба Росії грати на ідеологічних моментах, вдаючись до дискусій про те, чи можна країни Причорномор’я та Прикаспію поєднувати поняттям “регіон” чи “простір” і таке інше, засвідчує, що наразі ця велика країна - претендент (і не без підстав) на роль потужного силового центру в Євразії, на жаль, не здатна запропонувати своїм сусідам оптимальну модель організації ресурсів. Хоча мета вже чітко визначена для всіх гравців в ЧКР – побудова правового, демократичного, економічно забезпеченого суспільства. В регіоні наявні значні, якщо не сказати надлишкові, ресурси. Оптимальну модель організації використання цих ресурсів, з урахуванням інтересів усіх країн ЧКР, повинна була виробити і запропонувати саме Росія як країна, що претендує на роль безумовного лідера в регіоні. Поки що правляча еліта Росії виявляє неспроможність щодо цього. Саме ця обставина і штовхає країни регіону на пошуки варіантів інтеграції без участі Росії, або ж без урахування її претензій на регіональне лідерство.
Місцеві еліти в контексті
регіональної інтеграції
безпеки транспортно-комунікаційних коридорів
Для ГУУАМ ефективний ТКК для енергоносіїв за маршрутом Баку-Супса-Одеса-Броди є стратегічним завданням, наріжним каменем створення економічно доцільної інтегративної моделі організації ресурсів ЧКР.
ТКК проходить через територію Азербайджану та Грузії – країн, які щойно пережили руйнівні локальні конфлікти на етноконфесійному грунті. Для них функціонування ТКК – шлях вирішення багатьох соціально-економічних проблем.
Проблема безпеки ТКК в ЧКР, у зв’язку з можливістю дестабілізації суспільно-політичної ситуації в пунктах розташування його функціональних елементів та вузлів, постає на повен зріст. Вирішення її можливе лише за умови інтеграції зусиль країн регіону. Суттєву роль в безпеці ТКК відіграють місцеві еліти, що контролюють розвиток ситуації на місцях.
Сутність проблеми безпеки ТКК визначається за двома критеріями:
Суперечності, що створюють підгрунтя для виникнення локальних збройних конфліктів у ЧКР, в контексті соціального, економічного та політичного функціонування правлячих і місцевих еліт мають три рівні :
- між правлячими (державними) елітами країн регіону;
- між правлячими та місцевими (по відношенню до державних еліт частіше їх називають регіональними) елітами;
- між місцевими елітами.
В цьому контексті об’єктивними причинами дестабілізації в країнах регіону, що виникли на теренах колишнього соцтабору, протягом 90-х років були:
Потрясіння, що спричинили виникнення нових держав у ЧКР, призвели до руйнації в них комуністичних кланово-корпоративних структур. На їх уламках виникли новітні нестійкі посттоталітарні кланово-корпоративні структури.
Проблеми безпеки ТКК можуть бути вирішені ефективно лише в обсязі узгоджених інтересів новітніх правлячих еліт держав регіону, в сфері впливу яких функціонує ТКК, а також інтересів місцевих еліт, що контролюють ситуацію безпосередньо в пунктах розташування вузлів та ланок ТКК. ТКК стають першими об’єктами агресії при виникненні конфліктів. Місцеві еліти можуть ефективно вирішувати проблеми безпеки ТКК, або також ефективно порушувати його функціонування на підконтрольних їм територіях. Тому можна зробити висновок, що доля інтеграційних процесів в ЧКР наразі пов’язана з ефективним вирішенням проблеми безпеки ТКК, що майже однаковою мірою залежить як від правлячих еліт держав ЧКР, так і від місцевих еліт.
Досвід 90-х років засвідчує, що неврахування конкретних реалій, небажання йти на компроміс правлячих та місцевих еліт породжує тривалі руйнівні збройні конфлікти. Прикладом є конфлікти в НКАО, Чечні, Південній Осетії, Абхазії, Придністров’ї. Серед таких, що мають значні збитки, - і безпосередні учасники конфліктів, і ті, хто розпалював конфлікти з тих чи інших міркувань.
Правлячі еліти в Росії та інших країнах СНД поки що перебувають у стадії пошуку оптимальної моделі організації ресурсів, натрапляючи на численні перешкоди, втрачаючи темп демократичних перетворень, демонструючи економічне безсилля функціонуючих соціальних і державних систем. Усе це породжує скепсис і провокує місцеві еліти до самостійних кроків у налагоджені соціально-економічного життя, що, як засвідчує досвід, нерідко суперечить демократичним ідеалам, не відповідає інтересам їхніх держав, провокує виникнення конфліктних ситуацій і місцевого сепаратизму.
Плюралізм ідей, вкрай необхідний сучасним політичним процесам, бо забезпечує розмаїтість підходів до вирішення актуальних проблем. Однак у ряді випадків через недостатність демократичних традицій він приводив на рівні правлячих і місцевих еліт країн ЧКР (крім Туреччини та Ірану) до розходжень у сфері соціальних теорій. Ці розходження фетишизувались, некритично схвалювались, вели до прославляння вузькогрупових політичних інтересів, що перешкоджало злагоді у суспільстві й утвердженню в ньому універсальних демократичних цінностей.
Можна говорити про прояви так званого культурного імперіалізму, коли політичні і культурні цінності одних угруповань чи прошарків нав’язуються всьому суспільству. Це спостерігалось і спостерігається на рівні правлячих і місцевих еліт нових держав регіону.
Подібні явища об’єктивно можна відносити як на рахунок процесу національного державотворення, так і на рахунок так званого посттоталітарного синдрому.
В Україні та інших державах ЧКР, що виникли після 1991 р., спостерігається нині процес зміни способу виробництва, перехід до ринкових відносин, ініційований політичною надбудовою. Тому джерела кризових ситуацій та засоби їх подолання перемістились із сфери економіки і гострої класової боротьби в адміністративно-управлінську сферу.
В основі цих кризових ситуацій – конфлікт між системою управління, що спирається на принципи виробничо-трудової раціональності, і реально існуючими в суспільстві мотивами поведінки людей. Таким чином, йдеться про конфлікт між інструментальною (орієнтованою на досягнення економічних результатів) і комунікативною поведінкою, орієнтованою на досягнення взаєморозуміння між людьми.
Місцеві еліти в країнах ЧКР в ряді випадків, передусім там, де виникли збройні конфлікти на етноконфесійному грунті, виступають як такі структури суспільства, що не прийняли інституціонального оформлення й існують як життєвий світ, що невимушено складається на відміну від інституціональної системи.
За Ю.Хабермасом, природа політичних криз на сьогодні зазнала суттєвих змін. Їх причини криються в основному не в економіці, а у соціокультурній сфері. Конфлікти, що виникали в ЧКР, спричинялись економічними і соціокультурними причинами, бо мали етноконфесійний грунт і супроводжувались інтенсифікацією процесів націотворення.
Ж.-Ф. Ліотар вважає, що “мовні ігри” – це моделі боротьби і конфліктів соціального життя. Можна уявити, що на місці індивідів-суперників у різноманітних “мовних іграх “ виступають країни ЧКР та місцеві еліти в цих країнах, з їх етноконфесійним розмаїттям, які можуть досягти згоди на основі правил, що притаманні лише цим іграм. Але, згідно Ліотару, “…загальних правил для всіх “мовних ігор” бути не може. Більше того, всякі намагання встановити їх – шкідливі, оскільки прагнення виробити загальнообов’язкові правила і норми (а саме цього вимагають загальні теоретичні побудови як у філософії, так і в соціології) несуть в собі небезпеку політичного терору і насильства”.
Говорячи про сфери, в яких розгортались етноконфесійні конфлікти, що відбулися в 90-ті роки в ЧКР, серед інших можна визначити: економічну, адміністративно-управлінську та соціокультурну. Чинники, що шкодять реалізації проекту ТКК в регіоні, походять з цих трьох сфер.
Політичний досвід, набутий елітами в конфліктах, є, безумовно, цінним і повинен враховуватись найретельнішим чином, тому що він оплачений кров’ю багатьох людей. Позитивний бік справи полягає в тому, що етап збройного протистояння як варіант вирішення проблем завершується, і вже підбиваються підсумки й будуються плани на майбутнє. Інтеграції на мирних засадах надається перше місце, бо агресивний потенціал соціальних систем в регіоні суттєво вичерпався.
Для регіону позитивним є приклад України – держави, яка з першого дня свого проголошення послідовно і неухильно здійснювала миролюбну зважену політику і не піддалась на втягнення її в жоден із збройний конфліктів.
Моделі інтеграції, що випробовуються в ЧКР (за винятком моделі ГУУАМ), передбачають встановлення жорстких “загальних правил”, бо зумовлені підвалинами, на яких грунтуються світові центри сили. Нав’язати подібні правила інтеграції регіону з таким етноконфесійним обличчям як ЧКР дуже важко і, напевно, не варто.
Інтеграцію ГУУАМ не слід розглядати як сталу форму, встановлену раз і назавжди. Вона має бути рухомою і гнучкою, доцільною на кожному етапі розвитку регіону у відповідності з його конкретними економічними, соціальними, політичними, військовими, екологічними та іншими обставинами. Правила гри в ЧКР за моделлю ГУУАМ не повинні стати жертвою надмірного прагнення до узагальнення, хоча й мусять орієнтуватись на найкращі світові зразки. Диктат, брутальне підштовхування призведе до вибуху насильства і терору.
Місцеві еліти мають бути кровно зацікавлені правилами гри, що дасть змогу ефективно функціонувати ТКК для енергоносіїв, сировини, а також сприяти потокам інвестицій, індустрії, інформації та ідей в регіон. Розуміння місцевими елітами того, що цей проект має для них конкретні позитивні наслідки, є однією з гарантій безпеки ТКК.
Присутній на конференції директор Міжнародного інституту миру (Австрія) Л.Воронков правильно, на мій погляд, стверджує, що переважна більшість кровопролитних конфліктів виникає не між державами, а всередині їх. Світ зітнувся з новим поколінням загроз міжнародному миру і безпеці і поки що не виробив впливової протиотрути від них. Упередження та врегулювання таких конфліктів стало найактуальнішою проблемою. Ці конфлікти виникають тоді, коли загострюються суперечності між елітами, які контролюють ситуацію на місцях, та правлячими елітами країн. Тому урядам країн ЧКР необхідно пильно стежити за процесами, що відбуваються на місцях і ефективно реагувати на зміни в місцевих елітах в інтересах демократичного розвитку своїх країн.
Логіка суспільно-політичних процесів, що точаться в регіоні, підказує: пошук засобів безпеки ТКК треба здійснювати в тих сферах діяльності, де розгортались конфлікти між елітами - в економічній, адміністративно-управлінській та соціокультурній сферах. Перехід до ринкових відносин у країнах ЧКР викликав прояв таких негативних явищ, як соціальна агрегація, нерівність населення, обмеження доступу до сфери культури, охорони здоров’я, освіти.
Збалансованість інтересів національно-державних і місцевих еліт, як усередині країн ЧКР, так і на міжнародному рівні досягнута з урахуванням того, що соціальна ціна реформ, які проводяться останнім часом, дуже висока і вже найближчим часом може перевищити адаптаційні можливості населення. Вона є найкращою протиотрутою від конфліктів у регіоні.
Розвиток зв’язків в економічній, адміністративно-управлінській та соціокультурній сферах на рівні правлячих і місцевих еліт допоможе зробити інтеграцію в ЧКР за моделлю ГУУАМ ефективною і корисною для всіх її учасників.
Питання впливу місцевих еліт на функціонування ТКК в ЧКР для України мають актуальний характер. Стратегічною точкою на Чорному морі є Севастополь, який в найближчому майбутньому відіграватиме роль найважливішого елементу ТКК для енергоносіїв з Каспійського моря в Європу.
Азербайджанська міжнародна операційна компанія (АМОК) ще в 1995 р. прогнозувала зростання видобутку нафти на діючих родовищах Азере, Чираге, Гюнешлі до 120 тис. тонн на добу. Загальний потік нафти ТКК за вказаним маршрутом становитиме, як передбачається понад 50 млн тонн за рік. Такий потужний ТКК безумовно сприятиме зростанню економіки країн ГУУАМ. Отже, економічну зацікавленість правлячих та місцевих еліт заздалегідь можна визначити як дуже значну.
Перехід країн ГУУАМ на ринкові відносини викликав прояв таких негативних явищ, як соціальна агрегація, нерівність населення, обмеження доступу у сферах культури, охорони здоров’я, освіти тощо.
Пожвавлення в економіці країн ГУУАМ взагалі та передусім у пунктах розміщення вузлів і ланок ТКК сприятиме інтенсивному формуванню середнього класу – головної рушійної сили розвитку ринкової економіки, важливого фактора стабільності, посилить позиції еліт, сприятиме покращенню соціально-політичної обстановки як на місцях, так і в цілому в цих країнах.
Немає сумніву, що в суспільстві завжди ведеться боротьба за досягнення різноманітних цілей ,за успіх і першість, незалежно від того спостерігається відкрита боротьба інтересів чи ні. Конфлікти різної інтенсивності, що мали місце у 90-х роках в країнах ГУУАМ, - яскраве підтвердження цієї думки.
Які ж простежувались напрями у цих прихованих зіткненнях інтересів?
Реалії самі підказують, до чого хто прагнув і куди йшов: