РЕГІОНАЛЬНІ ВПЛИВИ НА ФОРМУВАННЯ
ТРАНСПОРТНО-КОМУНІКАЦІЙНИХ КОРИДОРІВ
У КАСПІЙСЬКО-ЧОРНОМОРСЬКОМУ РЕГІОНІ

Основним питанням зіткнення геостратегічних інтересів, мотивом гострих політичних дебатів і навіть виникнення регіональних воєнних конфліктів на сьогоднішній день є проблема створення і функціонування транспортно-комунікаційної мережі по забезпеченню доставки каспійського природного палива та продуктів їх переробки на світовий ринок - основного експортного трубопроводу (ОЕТ), по якому має піти так звана “велика нафта” Каспію, оскільки потенційний щорічний транзит обсягом понад півсотні мільйонів тонн нафти (а до 2010 р., за різними оцінками експертів, до 80-100 млн тонн) територією тієї чи іншої зацікавленої країни обіцяє останній неабиякий як економічний, так і політичний зиск. Крім того, будь-яка країна, що бере участь у транснаціональних комунікаціях, підтверджує тим самим свою інтегрованість у світову економіку.

Таким чином, Каспійсько-Чорноморський регіон зараз являє собою по суті арену майже неприхованої боротьби між конкуруючими державами за розподіл та перерозподіл сфер впливу як на його терені, так і в глобальному масштабі. У “велику гру” вже втягнулись не тільки держави, які безпосередньо перебувають у ареалі подій, що розгортаються та змінюються з вражаючою швидкістю (Азербайджан, Казахстан, Туркменістан, Іран, Російська Федерація), але й ті, які розраховують отримати переваги у правах на транспортування енергоносіїв по своїй території, а відтак – певну частину доходу за їх транзит (Грузія, Україна, Туреччина, Румунія, Болгарія, Вірменія, Молдова, Греція). Симптоматично при цьому, що кількість заявок на участь у цій непростій геополітичній та геоекономічній “грі” зростає на кожному наступному етапі подій, які розгортаються навколо ОЕТ. Уже на сьогодні до складу офіційних пайовиків проекту увійшли Китай та Японія, на підступах - Південна Корея та Індія, не кажучи вже про головного інвестора та “політичного куратора” – Сполучені Штати Америки.

За усією зовнішньою упорядкованістю і непередбачуваністю процесів у регіоні, що проявляються у “зміні правил гри і складу її учасників під час самої гри”, можна усе ж таки простежити певну їх логіку, котра хоча й знаходиться поки що у латентному стані, але вже починає набирати формоутворюючу енергію з усім комплексом ознак та характеристик нового геостратегічного утворення. Це нове утворення є нічим іншим як регіональним ринком, де пріоритетом виступають не національні інтереси тих чи інших держав, а економічні інтереси великих фінансово-промислових груп, що використовують національно-державну риторику для досягнення власних суто економічних цілей.

Безперечно, що ці процеси, у яких тісно переплелись геоекономічні та геополітичні інтереси конкуруючих сторін, були деякою мірою передбачуваними. Це підштовхнуло головних діючих осіб до розгляду диверсифікованого варіанта транспортування каспійської нафти з метою узгодження (хоча б часткового) інтересів усіх зацікавлених сторін, збереження балансу між геополітичною та геоекономічною рівновагами, що визначають загальні геостратегії поведінки різних країн у цьому макрорегіоні.

На сьогоднішній день визначились наступні потенційні маршрути ОЕТ, на котрі, за інформацією спеціальної комісії КМ Азербайджану, вже надано техніко-економічні обгрунтування:

• Баку-Супса (західний напрямок), довжиною близько 900 км (у тому числі 446 км територією Грузії) і вартістю 1-1,8 млрд дол. США, з подальшими румунською (Констанца-Трієст), українською (Одеса-Броди-Адамова Застава) та болгарською (Бургас-Александруполіс) гілками.
• Баку-Новоросійськ (північний напрямок) – через Чечню (або з урахуванням обхідної гілки, що планується через Будьонівськ і Тихорєцьк), довжина якого складе 1411 км (у тому числі 145 км територією Чечні), а орієнтовна вартість – 2,2–2,5 млрд дол. США;
• Баку-Джейхан (південний напрямок), довжиною понад 2000 км і попередньою вартістю (за різними джерелами інформації) від 3,5 до 4 млрд дол. США, хоча нещодавно з’явились оцінки експертів Державної нафтової компанії Азербайджану на рівні 2,4 млрд дол. США та турецької компанії “Боташ” – 1,7-1,9 млрд дол. США, але саме вони безпосередньо зацікавлені у реалізації цього проекту (перебуваючи з візитом у Баку 7-8 січня 1999 р., колишній держсекретар США Г.Кісінджер, підсумовуючи висновки зустрічі з керівництвом Азербайджану, заявив, що нафтові компанії більше думають про ціну, а керівництво США цікавить політичний аспект питання, за яким дуже швидко позиції компаній буде змінено, оскільки США виступають за варіант Баку-Джейхан);

Слід звернути особливу увагу на той факт, що конкуренція навколо вибору шляху ОЕТ пов’язана (безпосередньо чи опосередковано) з активізацією існуючих та виникненням нових вогнищ нестабільності у зазначених регіонах. Прикладів більше, ніж достатньо:

• Чечня, де у свій час саме боротьба за контроль над транспортуванням нафти призвела до воєнних сутичок між прихильниками Д.Дудаєва та Р.Лабазанова і котра до цього часу є регіоном політичної та економічної нестабільності;
• Грузія, де у жовтні 1998 р. виник локальний воєнний конфлікт між озброєними прихильниками екс-президента З.Гамсахурдії та урядовими військами, республіка, у якій заявляє про свої амбіції щодо президентства в Аджарській автономії її лідер А.Абашидзе (до речі, саме на території цієї автономії розташована гілка трубопроводу Баку-Супса);
• Карабах, конфлікт у якому Азербайджан використовує як привід для економічного тиску на Вірменію (до речі, за активної підтримки цієї політики Азербайджану такими впливовими країнами, як США, Франція, Великобританія, Німеччина);
• Туреччина, у південно-східному регіоні котрої діють курдські сепаратисти і лідер котрих заявив рік тому, що нафтопровід територією цього регіону ніколи не проходитиме;
• нові потенційні ділянки регіональної нестабільності, котрі поки що не знайшли політичної легітимності. Це, насамперед, виконуючі функції “карти в рукаві Росії” республіка Лезгинстан та Калмикія на чолі з екстравагантним любителем “грати без усяких правил” президентом К.Ілюмжиновим (доречно зазначити, що територією Калмикії пролягає вже діюча гілка нафтопроводу Тенгіз-Новоросійськ і передбачається будівництво нових гілок за проектом Каспійського трубопровідного консорціуму (КТК), експлуатація котрих після повної реалізації проекту за сорок років має наповнити республіканський бюджет обсягом близько 2 млрд дол. США). Якщо “сепаратний рух” етнічних лезгинів використовується кремлівськими політиками у якості противаги проти досить реального об’єднанню “Вільної Ічкерії” з Дагестаном з наступним виходом його з-під юрисдикції Російської Федерації, а також зазіхає на територіальну цілісність Азербайджану, який ризикує втратити значну частину прибережної полоси Каспію, то “епатажна витівка” К.Ілюмжинова уявляється галасливим нагадуванням федеральним управлінським структурам про бажання Калмикії збільшити квоти за транзит її територією тенгізької нафти.

• США, Азербайджан, Грузія і Туреччина віддають перевагу маршруту ОЕТ Баку-Джейхан (через Грузію), що передбачає посилення впливу Туреччини в регіоні з одночасним послабленням стратегічного значення Новоросійська, а, відтак – і ролі РФ. Разом з тим, останнім часом визначились деякі економічні неузгодженості в позиціях Туреччини і Азербайджану щодо цього проекту, а саме незгода останнього з продиктованою Туреччиною ціною транспортування нафти, яка має становити 20-21 дол. США за тонну. Відповідні структури США, в тому числі й потенційні інвестори цієї країни, хоча і схиляються до прийняття саме цього проекту в коридорі “Схід-Захід”, все ж враховують і економічні аспекти умов його реалізації – необхідність уточнення обсягів і темпів видобутку каспійської нафти та тарифів за її транспортування, узгодження “з транзитними державами” питань щодо прав власності, розподілу прибутку, несприятливої кон’юнктури світових цін на нафту тощо. Аргументами Азербайджану на користь маршруту Баку-Джейхан є, по-перше, проходження “північного” маршруту ОЕТ територією Чечні та неспроможність його інвестування російськими фінансовими структурами, а, по-друге, його чітка орієнтація на США та Туреччину не тільки як на джерела фінансування, але й як на напрямок інтеграції у світову економіку.

• Болгарія, Румунія, Молдова та Польща мають свої конкретні інтереси щодо транзиту каспійської нафти та інтегрування у ринок, що формується.

• Російська Федерація. Для стратегічних інтересів РФ Каспійсько-Чорноморський регіон, безперечно, має особливе значення як у політичному, так і в економічному плані з точки зору закріплення на його терені свого впливу.

• Саме транзит каспійських нафти та газу через територію Росії, а не потреба в них російської економіки, є вагомим напрямом наповнення бюджету.
• Інвестиції в освоєння каспійських родовищ, за оцінками експертів, можуть у перспективі гарантувати більш значні прибутки, ніж у подальший розвиток російської паливно-енергетичної бази. Саме тому ініціатива Мінпаливенерго РФ та нафтова компанія “ЛУКойл” інтегрувала Росію у більшість азербайджанських проектів (зокрема, проект “Азери, Чираг і Гюнешлі” – вартість 7,5 млрд дол. США, запаси – 650 млн т вуглеводневої сировини, частка “ЛУКойлу” – 10%; проект “Карабах”- інвестиції близько 2 млрд дол. США, передбачувана кількість запасів –близько 130 млн тонн, частка “ЛУКойлу”- 7,5%; проект “Шах-Дениз” – запаси газу оцінюються в 400 млрд куб м, газоконденсату – 200 млн т, нафти – 100 млн тонн, вартість проекту – близько 4 млрд дол. США, частка “ЛУКойлу”- 10%; проект “Д-222” – запаси нафти оцінюються в 100 млн тонн, частка “ЛУКойлу” – 60%).
• РФ, як і Україна, володіє значним науково-технічним, будівельним та кадровим потенціалом, який достатньою мірою може бути використаний при здійсненні каспійських проектів.

• РФ додатково до вже існуючих на її території систем інфраструктури транспортування нафти (наприклад, уже діючий нафтопровід Баку-Грозний-Новоросійськ) має намір взяти активну участь у формуванні альтернативних транспортних коридорів. Так, участь в КТК (який з’єднає Тенгізьке родовище у західному Казахстані з новим терміналом на російському узбережжі Чорного моря в районі Новоросійська, довжиною 1580 км) представлена російсько-американським СП “ЛУКАрко” (23,5%) та російсько-британським СП “Роснафта-“Шелл” (7,5%).

• Процеси інтегрування Росії у проекти, пов’язані з видобутком каспійських енергоресурсів, відбуваються на тлі посилення кризових явищ у російському ПЕКу. Вже до кінця 1999 р., за оцінками експертів, рівень видобутку нафти може скоротитись у країні на 50-60 млн тонн. Відбувається скорочення поставок нафти на внутрішній та зовнішній ринки, чому, зокрема, сприяє посилення фінансової кризи та падіння світових цін на нафту. Скорочуються обсяги інвестицій, геологорозвідувальних робіт та випуску необхідного для нафтовидобувної галузі устаткування, відбувається деградація кваліфікованих кадрів.
• Залучення інвестицій провідних високорозвинутих країн у каспійські проекти зіштовхує геостратегічні інтереси РФ та цих країн у регіоні.
• В цілому посилення економічних, політичних та інших зв’язків Росії з прикаспійськими державами буде сприяти нормалізації становища в цьому регіоні.

• Щорічна потреба економіки України у нафті останніми роками складала близько 14-18 млн тонн, у природному газі – 80-85 млрд куб м, тобто власну потребу в зазначених первинних енергоносіях країна задовольняє відповідно приблизно на 24-31% та на 22-24%. Таким чином, навіть з урахуванням можливого зростання обсягів власного видобутку нафти і природного газу Україна і в перспективі змушена буде імпортувати близько 70-80% необхідного їх обсягу.
• Постійне скорочення в Росії видобутку нафти та газу (відповідно на 41,4 і 15,5% за 1991-1997 рр.), найбільшим споживачем котрих на терені СНД є Україна, а також цінова політика в російському ПЕКу безпосередньо впливають (і, переважно, негативно) на загальний стан економіки України. Це проявляється, зокрема, через жорстку залежність функціонування українських нафтопереробних заводів (НПЗ) від обсягів поставок російської нафти. Так, обсяг первинної переробки сирої нафти на вітчизняних НПЗ скоротився з 59 млн т у 1990 р. до 12,8 млн т у 1997 р., тобто на 78,3%. Тут доречно також було б згадати і про 1993 р., коли Росія через експортні ціни на нафту і газ (які відповідно у 3 і 26 разів перевищили російські внутрішні ціни на них) спровокувала в Україні рівень інфляції, що майже у 10 разів перевищив відповідний показник у Росії. Та й у 1994 р. мала продовження та ж негативна тенденція. Можна навести й останні приклади, коли у серпні-вересні поточного року через скорочення поставок російської сировини призупинили своє функціонування Лисичанський, Одеський та Дрогобицький НПЗ, створюючи тим самим напругу у виробничій сфері та посилюючи й без того гострі соціальні проблеми. Хоча у виникненні таких ситуацій негативну роль часто відіграють і вітчизняні посередники по поставках російських енергоносіїв.
• Користуючись критичною залежністю України від російських енергоносіїв, РФ, починаючи з 1991 р., максимально використовує цей фактор як засіб збереження традиційного імпорту з України передусім продукції сільського господарства та харчової промисловості за пільговими цінами, що сприяє посиленню небажаної бартеризації торговельно-економічних зв’язків.

• Україна підтримує тісні торговельно-економічні зв’язки з прикаспійськими державами, Туркменістаном та Казахстаном. Туркменістан уже протягом тривалого часу є для України альтернативним джерелом надходження природного газу, Казахстан забезпечує поставки сирої нафти (хоча й у набагато менших обсягах, ніж РФ). У свою чергу ці країни також зацікавлені в економічному співробітництві з Україною. Казахстан сьогодні посідає серед країн СНД провідне місце в українському зовнішньоекономічному товарообміні й існують реальні передумови зростання обсягів взаємної торгівлі. Туркменістан зацікавлений в українському ринку збуту природного газу, оскільки країни, що мають загальний з Туркменістаном кордон, не мають у ньому потреби.

• Україна може запропонувати альтернативним Росії нафтовидобувним компаніям власний ємкий ринок збуту нафти та нафтопродуктів, діючі та такі, що будуються, нафто- та нафтопродуктопроводи, нафто- та нафтопродуктосховища, а також шість НПЗ, загальною потужністю понад 50 млн тонн на рік, які можуть бути привабливими для потенційних інвесторів як з точки зору переробки сировини, так і для її поглиблення.
• Україна має перспективу стати важливим ланцюгом у забезпеченні транспортною інфраструктурою транзиту каспійської нафти та газу із середньоазіатських держав та у формуванні нових їх потоків через свою територію також завдяки своєму вигідному географічному розташуванню.

• Окрім таких позитивних чинників, як додаткові валютні надходження до бюджету, інтегрування в нові міжрегіональні структури тощо, тісне співробітництво України з прикаспійськими країнами зможе надати поштовх вирішенню гострих соціально-економічних проблем у країні через нарощування обсягів випуску нафтогазового устаткування, створення нових робочих місць, використання висококваліфікованих спеціалістів у галузі будівництва трубопроводів, які є в Україні у достатній кількості, забезпечення доходів працюючих у цій та інших сферах економіки.
• Особливо важливе значення має поява нових альтернативних (можливо, й більш дешевих) джерел постачання нафти і газу з точки зору послаблення економічної залежності України від надходження російських первинних енергоресурсів.

Виходячи з вищевикладених інтересів України і РФ щодо Каспійського регіону, можна зробити деякі наступні висновки:

• Побудова економічних українсько-російських відносин не тільки у майбутньому, але вже й нині, має враховувати фактор жорсткої конкуренції обох країн стосовно транспортування каспійських енергоресурсів. Тим більше, що економічне обгрунтування переваг транспортування каспійської нафти територією України включає такі вагомі чинники, як здешевлення транспортування 1 тонни каспійської нафти, збереження її високої якості (яка тепер погіршується при змішуванні з російською), скорочення довжини шляху та терміну доставки нафти з Каспію, потенційна потужність трубопроводу Одеса-Броди до 30 млн тонн на рік тощо.
• Україна має проводити динамічну й ефективну зовнішньоекономічну політику в Каспійському регіоні, вести активний пошук потенційних інвесторів для залучення інвестицій у подальший розвиток та вдосконалення не тільки транспортної, але й господарської інфраструктури внутрішнього нафтового (та й газового) ринку. Вже у поточному році активна зовнішньоекономічна діяльність Уряду України по диверсифікації зовнішньоторговельних відносин, зокрема їх часткова переорієнтація з Росії на прикаспійські та інші країни СНД, а також на країни Європи та Америки, пом’якшила негативний вплив фінансової кризи РФ на економіку України.
• Забезпечення інтересів України у цьому регіоні потребує посилення ролі недержавних промислово-підприємницьких структур. При цьому держава має залишити собі роль “патрона”, який курує та координує напрями, темпи та зміст діяльності таких структур, а також формування нормативно-правової бази для оптимізації їх діяльності. Аналогічну політику в цьому регіоні (що отримала позитивну апробацію майже в усіх регіонах світу) небезуспішно проводять США. Делегувавши на його територію представників декількох фінансово-промислових груп, офіційний Вашингтон залишив за собою функцію жорсткого податкового контролю у залік жорсткого захисту інтересів цих груп від посягань на їх політичні та економічні інтереси з боку будь-кого. Такий механізм, по-перше, відповідає новим та таким, що утвердились у всьому цивілізованому світі нормам, у відповідності з котрими держави делегують максимально широкий круг повноважень недержавним промислово-економічним структурам, залишаючи за собою право фіскального нагляду. Це дає можливість останнім проводити самостійну економічну політику як повноцінних суб’єктів ринку, готових до рішучих і оперативних дій. По-друге, здійснюючи подібну політику держава тим самим знімає з себе значну частину відповідальності за ризики, які у системі ринкових відносин є невід’ємною їх складовою. Тим більше, що Каспійсько-Чорноморський регіон є (і ще довгі роки буде) зоною політичної та економічної нестабільності. Крім того, усі оптимістичні прогнози, пов’язані з очікуваними дивідендами від видобутку, переробки та транспортування енергоносіїв за межі регіону, при більш зваженому та детальному аналізі обсягів розвіданих запасів нафти та газу виявляють досить суттєву віртуальну складову, а тому не настільки вже й надійні.
• Участь у проектах транспортування каспійських енергоресурсів та у їх здійсненні буде, безперечно, мати для України такий позитивний наслідок як сприяння позитивному розвитку національної економіки та підвищення авторитету держави як у геополітичному, так і в геоекономічному вимірах.

Враховуючи остаточну невизначеність багатьох країн щодо їх інтересів у Каспійсько-Чорноморському регіоні Україна не гаючи часу має активізувати свою діяльність як на державному рівні, так і на мікрорівнях, створивши сприятливі умови для багатьох представників як вітчизняного, так і зарубіжного бізнесу, включаючи і ТНК, для залучення інвестицій на прискорене відновлення існуючих та розбудову нових гілок транспортно-комунікаційних коридорів. Адже суттєвим є й інерційний фактор і своєчасне залучення транзитних потоків вантажів на терени України буде значно дешевшим, ніж можливості їх переорієнтації від уже існуючих шляхів, що завжди є дорожчим, не кажучи вже про ускладнення міжнародних економічних та політичних відносин.

Дані на 01.12.1998 р.