Та непроста ситуація в українсько-російських взаємовідносинах щодо поставок нафти і нафтопродуктів, що мала місце упродовж усього періоду після набуття Україною незалежності, останнім часом суттєво ускладнилась. Поштовх до цього значною мірою дали зміни на світовому ринку енергоносіїв.

На світовому ринку нафти після довгострокового спаду, починаючи з березня, відбулася кардинальна зміна тенденцій у ціновій динаміці в бік зростання.

Ціни на паливо знижувалися з кінця 1997 р. після того, як країни – члени організації країн-експортерів нафти (ОПЕК) прийняли рішення про збільшення квот видобутку нафти (сумарний обсяг виробництва нафти ОПЕК зріс на 10%). Крім того, одночасно, відповідно до гуманітарної програми ООН, Іраку було дозволено продавати частину нафти для закупівлі необхідного продовольства. На цей же період припала криза у країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону, що зумовила скорочення їх попиту на нафту. Внаслідок цього на світовому ринку сформувався надлишок пропозиції в обсязі не менше як 1,5 млн барелей на добу, що й призвело до падіння цін.

Ціни знижувалися практично упродовж усього року і в грудні 1998 р. - січні 1999 р. досягли свого мінімального рівня за останні 12 років. Ціна еталонної нафти марки Brent, на яку орієнтуються всі учасники ринку, опустилася до 9 дол. США за барель.

У деяких країнах таке значне падіння цін на нафту призвело до дуже негативних наслідків для економіки в цілому. До таких країн належить насамперед Російська Федерація, де вартість експортованих енергоносіїв дорівнює близько 27% ВВП країни, а доходи від їх експорту становлять половину консолідованого бюджету (20% валютних надходжень).

На початку 1998 р. в РФ склалася ситуація, при якій видобуток сировини втрачає економічний сенс. Ціна російської нафти становила у цей час 52-54 дол. США за тонну (8-8,6 дол. за барель).

Несприятлива ситуація на світовому ринку енергоносіїв обумовила втрату Росією 25% валютної виручки за перше півріччя 1998 р. За 8 місяців 1998 р. лише по трьох позиціях (нафта, дизельне пальне і мазут) Росія втратила на експорті 4,3 млрд дол. США, а загальні прямі втрати бюджету 1998 р. від падіння цін на нафту склали, за оцінками, 3,6-5 млрд дол. І це тоді, коли російський експорт нафти зріс порівняно з 1997 р. на 6% і досяг 116 млн тонн.

Країни ОПЕК неодноразово намагались змінити ситуацію, обмеживши видобуток нафти. Проте, за підсумками 1998 р., незважаючи на всі угоди, країни ОПЕК збільшили видобуток на 2,2% (27,8 млн барелей на добу проти 27,2 млн у 1997 р.). У січні 1999 р. тенденція до нарощування видобутку продовжилась ( ще на 1,3% більше порівняно з груднем 1998 р.). Це й виявилося головним чинником сталого падіння цін на світовому ринку.

Але у другій половині лютого 1999 р. негативна динаміка цін на нафтовому ринку була зломлена і протягом півтора місяця спостерігалося зростання цін.

Найвище зростання цін відбувалося у березні-квітні, коли котування піднялося більше ніж на 5 дол. за барель. У травні ціни впали на 15-20%, а з другої половини червня знову розпочалося їх зростання.

Основною причиною цього стали позитивні очікування у зв’язку зі скороченням обсягів видобутку нафти країнами ОПЕК. Ці країни попередньо домовилися скоротити обсяги видобутку до 1,717 млн барелей на добу (б/д). 23 березня це рішення було ратифіковане у Відні і набуло чинності з 1 квітня 1999 р. Країни ОПЕК, як ніколи, сповнені рішучості чітко дотримуватися зобов’язань щодо скорочення видобутку і експорту нафти.

Країни, що не входять до ОПЕК, також зобов’язалися скоротити обсяг видобутку на 400 тис. б/д. До їх числа належать Мексика, Оман, Норвегія та Росія.

Відмовились приєднатися до угоди Китай, В’єтнам і Малайзія. Росія також до останньої миті не висловлювала остаточного рішення. Багато нафтових аналітиків вважали, що Росія погодиться на скорочення видобутку, але не зменшуватиме експорт. Проте 22 березня, за день до зустрічі у Відні, Міністерство палива та енергетики РФ оголосило про наміри скоротити з 1 квітня 1999 р. обсяги експорту на 100 тис. б/д.

Велику загрозу стабілізації цін становив Ірак. Але на початку березня американські бомбардувальники під час чергового нальоту суттєво пошкодили північний нафтопровід Іраку, внаслідок чого експортні можливості його помітно знизилися. Іракська експортна нафта доставляється до морських портів двома нафтопроводами. Тепер вони працюють із зменшеним навантаженням. До бомбардувань Ірак експортував рекордну кількість нафти у рамках програми “нафта в обмін на продовольство” – 2,69 млн б/д. Проте зараз, згідно з заявою представника ООН, максимальна пропускна можливість північного нафтопроводу – близько 900 тис. б/д, а південного – 840 тис. б/д.

Тобто пропозиція нафти на ринку суттєво зменшилась. У той же час попит почав зростати. Це пов’язано з сезонним збільшенням використання нафтопродуктів, певною стабілізацією у країнах АТР, а також з ситуацією на Балканах. Воєнний конфлікт відтягнув на себе значну кількість нафтопродуктів (насамперед дизельного та авіаційного палива).

У першій половині березня 1999 р. була опублікована чергова доповідь Міжнародного енергетичного агентства (IFA), згідно з якою споживання нафти у 1999 р., хоча й відставатиме від пропозиції, але дещо зросте порівняно з 1998 р.

Споживання нафти світовою економікою упродовж року очікується на рівні 74,4 млн б/д. і, зокрема, у третьому кварталі – 74,9 млн б/д. Причому по країнах СНД передбачається продовження скорочення попиту. В інших країнах попит зростатиме. Зокрема, у Північній Америці – на 2%, в Європі – на 0,7%, у країнах, що розвиваються – на 1%. В країнах СНД за підсумками січня споживання нафти скоротилось на 10%.

Згідно з доповіддю Департаменту енергетики США світовий попит на сиру нафту в поточному році перевищить пропозицію на 1,2 млн б/д..

Російські фахівці прогнозують стабілізацію цін на вітчизняну нафту в середньостроковій перспективі на рівні 12-13 дол. за барель. За словами міністра палива і енергетики РФ, підвищення ціни на російську нафту до 14 дол. має короткотерміновий характер. За прогнозами експертів найбільшої російської нафтоторговельної компанії “Нафта-Москва" ціни коливатимуться навколо нинішнього рівня – 13 дол. США за барель. Аналітичне агентство “Петролеум Аргус” вважає, що ціни у цьому році збережуться на рівні 14-15,5 дол. за барель.

Таке зростання цін на світовому ринку нафти обумовило незацікавленість російських експортерів поставляти нафту в країни СНД і, зокрема, в Україну.

Сьогодні ці країни купують вуглеводні за ціною, визначеною угодами, яка є набагато нижчою від світової (близько 50 дол. за тонну – 8 дол. за барель). Якщо відсутність прив’язки до світового ринку позитивно вплинула на стан зовнішньої торгівлі Росії у минулому році, коли ціни в країнах СНД, незважаючи на падіння цін на світовому ринку, лишались стабільно високими, що дозволило російським компаніям здійснювати ефективний експорт до Білорусі, України тощо, то у цьому році експорт нафти та нафтопродуктів до країн СНД став невигідним. Як, зрештою, й продаж їх на внутрішньому ринку Росії. Так, наприклад, за даними директора київського представництва “Укртатнафти” Сергія Бобкова, остання ціна, за якою Україна купувала російську нафту, становила 72 дол. за тонну. Зараз ціни зросли до 84-90 дол. за тонну. У той же час на європейському ринку сира нафта коштує 103-118 дол. А 16 червня встановилась рекордна для російської нафти ціна – 19,05 дол. США за барель.

Незважаючи на те, що Росія оголосила про зменшення поставок на зовнішній ринок на 6%, за прогнозами, це (насамперед стосовно поставок до європейських країн) їй не під силу. Уряд сьогодні вже не має можливості прямо диктувати нафтовим компаніям експортну політику та контролювати обсяги вивозу сировини за кордон.

Справа у тому, що скорочення закордонних поставок для російських нафтових компаній особливо відчутно: експорт нафти є для них чи не єдиною можливістю обслуговувати кредити іноземних банків. Перезапозичити ж гроші усе ще (після 17 серпня) неможливо. Крім того, у більшості російських компаній нафта взагалі закладена на Заході і вони просто зобов’язані поставляти її, щоб виконати вимоги кредиторів.

І чим вища ціна, тим більша спокуса порушити взяті зобов’язання, щоб отримати додатковий прибуток. Адже зростання цін на нафту означає для Росії відносно спокійне життя: в країну вже півроку стала надходити валюта, що дає змогу, зокрема, покращити ситуацію з розрахунками по зовнішніх запозиченнях. Тож цілком природно, що заявлене зменшення російського експорту нафти здійснюватиметься за рахунок країн СНД.

На ситуацію вплинула також суттєва, у 20-30 дол. на тонну, різниця між цінами на нафту в Україні і на світовому ринку. Це пояснює зацікавленість у реекспорті російської нафти до Європи: на перепродажу і просто на транзиті нафти можна непогано заробити. Як наслідок, виробництво нафтопродуктів за 5 місяців поточного року скоротилося в Україні на 10% порівняно з аналогічним періодом минулого року.

Про масштаби цих процесів свідчать такі дані. У першому півріччі 1999 р. Україна отримала дещо менше нафти на переробку, ніж у минулому році – 7,9 млн тонн проти 9 млн тонн у першому півріччі 1998 р. Це сталося внаслідок зменшення на 35% власного видобутку. Росія ж направила майже 63% запланованих на рік поставок нафти.

На сьогодні дані щодо реекспорту сирої нафти відсутні, проте його масштаби можна оцінити опосередковано. Отримавши на 13,2% менше сирої нафти, яку мали б переробити українські НПЗ, Україна виробила менше на 20,3% автомобільного бензину, на 17,6% - дизельного палива, на 11,4% - мазуту. Це свідчить, що реекспорт нафти мав місце.

Крім того, виробивши суттєво менше, ніж за аналогічний період минулого року нафтопродуктів, Україна збільшила їх експорт: дизельного палива – в 17,3 раза (у 1999 р. – 207,5 тис. т), автомобільного бензину - майже в 11 разів (49,7 тис. т), мазуту - у 2,2 раза (1060,2 тис. т).

Це й стало головною причиною дефіциту на українському ринку нафтопродуктів.

Зараз в Україні діють 6 НПЗ. Три з них – АВОТ “Укртатнафта” у Кременчуці, “ЛіНОС” та Одеський НПЗ – критично залежать від поставок російської нафти. У першому півріччі минулого року Одеський завод переробляв виключно російську нафту, а частка російської сировини на “ЛіНОСі” становила понад 90%. Сьогодні майже 50% нафтопереробки припадає на Кременчуцький НПЗ, що перероблює в основному нафту з Татарстану. В цілому ж потужності українських НПЗ використовуються лише на 23,2% (це також є чинником, що обумовлює високу собівартість українських нафтопродуктів).

Сьогодні ситуація різко загострилася у зв’язку з тим, що відсутність нафтопродуктів ускладнює збирання врожаю. Крім того, погодні умови цього року призвели до одночасного достигання врожаю багатьох культур, що зумовлює зростання одномоментної потреби у паливно-мастильних матеріалах. Уряд практично не має часу на помилкові або ж недієві рішення, оскільки ситуація на внутрішньому ринку нафтопродуктів ускладнюється практично з кожним днем.

Значний дефіцит нафтопродуктів призвів до різкого підвищення цін на бензин. Ціни внутрішнього ринку стрімко наближаються до світових, що є наслідком аналогічного підвищення цін у Росії.

Директор компанії Ukraian Petroleum Consultants (UPECO) К.Бородін вважає, що на підвищення цін на паливо в Україні вплинули також неврегульовані питання внутрішнього ринку нафтопродуктів. Фактично лише тепер у ціну імпорту закладаються встановлені у минулому році високі ставки акцизних зборів, оскільки до середини березня нафтопродукти імпортували спільні підприємства, звільнені від сплати акцизів. На думку експерта, надто обмеженими є можливості української виконавчої влади зупинити зростання цін (оскільки ціни на європейському ринку наш уряд не змінить).

Український уряд намагається змінити ситуацію на краще. Прем’єр-міністр України В.Пустовойтенко заявив, що з метою забезпечення Лисичанського НПЗ нафтою, Україна запропонувала РФ 51% статутного фонду цього підприємства – за умови щорічних поставок на завод 6 млн тонн нафти (потужність “ЛіНОСу” – 23,4 млн тонн переробки на рік). Ця пропозиція прийнята російською стороною. За словами міністра палива і енергетики РФ В.Калюжного, продаж пакету акцій “ЛіНОСу” значно активізує нафтопереробку в Україні.

Крім того, як повідомили у Фонді держмайна України, згідно з наказом від 1 квітня 1999 р. “Лукойл” купив два 25,95-відсоткових пакети акцій ВАТ “Одеський нафтопереробний завод” за 27268,3 тис. грн.

За умовами конкурсу передбачалося: реструктуризація 50% простроченої кредиторської заборгованості НПЗ протягом 60 днів після підписання угоди купівлі-продажу, в тому числі викуп 50% заборгованості перед Укрінбанком на узгоджених з ним умовах; внесення інвестицій на реалізацію програм технічної реконструкції заводу в сумі 600 тис. дол. США протягом року; забезпечення поставки нафти для переробки обсягом не менше як 1200 тис. тонн щорічно упродовж п’яти років; збереження профілю роботи НПЗ; виконання визначених державою мобілізаційних завдань.

З російською стороною також обговорювалося питання тарифної політики, і Україна погодилась зменшити тарифи на транзит. Це забезпечить, за словами В.Калюжного, щорічні обсяги поставок російської нафти в межах 8-9 млн тонн (проте це – у майбутньому).

Йде пошук і альтернативних шляхів. Державна компанія НАК “Нафтогаз України” у червні поточного року провела переговори з компанією “Казахойл” про поставки нафти на “ЛіНОС” та Херсонський НПЗ. (Частка поставок з Казахстану скоротилася у цьому році майже на 40% і займає 22% українського нафтового імпорту).

До 1 вересня Україна і Казахстан мають прийняти рішення про співробітництво у галузі поставок казахської нафти в Україну та її транспортування до Європи. Крім того, мають бути розглянуті питання участі українських установ у бурінні нафтогазових свердловин у Казахстані. Україна запропонувала Казахстану створити спільне підприємство для поставок до нашої країни казахської нафти, а також продати або передати в управління Казахстану частину Лисичанського та Херсонського НПЗ.

У липні почало надходити дизельне пальне з Азербайджану. Всього, відповідно до міждержавної угоди, протягом найближчих трьох місяців поромом з Поті Україна на збирання врожаю отримає близько 500 тис. тонн дизельного пального.

Уряд здійснив також певні кроки щодо регулювання внутрішнього ринку нафтопродуктів. Так, прем’єр-міністр України В.Пустовойтенко підписав постанову КМУ, спрямовану на стимулювання імпорту нафтопродуктів в Україну, яка передбачає митне оформлення нафтопродуктів, що ввозяться, з видачею митними органами простого векселя зі строком оплати у 60 днів, оформленого на суму ПДВ, акцизного збору та ввізного мита.

На думку директора представництва “Укртатнафти” С.Бобкова, це рішення уряду вивільнить значні обігові кошти імпортерів нафти і дасть поштовх до активізації ввозу в Україну нафтопродуктів.

Крім того, підготовлений проект постанови про тимчасове нестягування збору в розмірі 1,1 ЕКЮ за 1 кг нафтопродуктів, вироблених на вітчизняних НПЗ з нафти, що поставлена на давальницьких умовах, при реалізації нафтопродуктів в Україні. Розроблена також постанова про тимчасове припинення стягування мита у розмірі 2% митної вартості нафтопродуктів, що імпортуються в Україну тощо.

Проте ситуація продовжує лишатися украй гострою. Особливо з огляду на зростання цін на нафтопродукти. І у майбутньому сподіватися на суттєві зміни на українському ринку нафтопродуктів не доводиться.

По-перше, це обумовлено домінуванням на українському ринку російських поставок. У 1999 р. частка Росії в українському імпорті сирої нафти склала 57%, збільшившись порівняно з 1998 р. на 13%. Світовий досвід відносить питання диверсифікації джерел постачання таких стратегічних видів товарів, як енергоносії до питань національної безпеки. Україна ж у неприпустимо великій мірі залежить у цій позиції від однієї країни – Росії. Крім політичної залежності, така ситуація може призвести у найближчому майбутньому до суттєвих складнощів із забезпеченням України енергоносіями, оскільки на ситуацію з поставками нафти в Україну впливатиме також загальний стан нафтового комплексу Росії. А він, за оцінками багатьох спеціалістів, катастрофічний.

Ще у 1990-1993 рр. мало місце обвальне падіння рівня видобутку нафти, що було обумовлено різким скороченням капіталовкладень у російський ПЕК у зв’язку з переорієнтацією колишнього СРСР на прискорений розвиток нафтовидобутку в Казахстані. Це призвело до значного зменшення введення в дію нових родовищ і вже у 1994 р. видобуток склав 317,8 млн тонн проти 515,9 млн тонн у 1990 р. При цьому середній дебіт свердловин падав на 11-14% щорічно. На сьогодні обсяг видобутку стабілізувався на рівні близько 300 млн тонн.

Та ситуація, що мала місце на світовому ринку нафтопродуктів у минулому році, крім того, що призвела до прямих втрат російських нафтових компаній лише по прибутках у 150 млн дол. США на місяць, зумовила негативні майбутні наслідки. Зниження цін, а відтак і рентабельності нафтовидобутку призвело до масової консервації малодебитових свердловин і падіння загального видобутку на 3-5%. Нестача інвестицій обумовила скорочення обсягів капітального ремонту, буріння та розвідки нових запасів, що у подальшому призведе також до зниження видобутку нафти.

Сьогодні в РФ відкрито 29 нових родовищ нафти та газу, в тому числі декілька великих родовищ нафти на північно-східному шельфі Сахаліну та в Печорській губі Баренцевого моря. 1999 рік стане тут роком видобутку першого мільйона тонн нафти на шельфі Росії. Наприкінці липня на Пільтун-Астохському родовищі, що розташоване на невеликих глибинах приблизно у 15 км від берега о.Сахалін, будуть видобуті перші тонни нафти у рамках реалізації проекту “Сахалін-2”. Це перший проект, здійснений іноземними інвесторами на умовах угоди про розподіл продукції. До кінця поточного року планується вийти на добовий обсяг видобутку в 45-60 тис. барелей. У наступному році щодобовий дебіт свердловин зросте до 90 тис. барелей. Якщо намічені плани реалізуються, можна очікувати, що за правильної організації освоєння шельфу надра зможуть щорічно давати до бюджету не менше як 10 млрд дол. США.

Проте починаючи з поточного року, в умовах відсутності ресурсів для капітальних вкладень, галузь не зможе компенсувати природне падіння видобутку, що пов’язано з вичерпанням родовищ. Нафтові свердловини – це джерела, що не поновлюються, тому необхідно як прирощувати запаси, так і вводити їх постійно до експлуатації. При цьому треба вийти на приріст запасів, рівний обсягу відбору нафти. В галузі ж простежується стале падіння показників обсягів розвідувального буріння.

Лише за останні чотири роки обсяг розвідувального буріння скоротився у більшості найбільших нафтових компаній Росії. Так, “Сіданко” скоротила розвідувальне буріння на 65%, “Юкос” – на 50%, “Лукойл” – на 40%. “Сибнафта”, “Роснафта” та “Онако” підтримують стабільний, але дуже незначний обсяг розвідувального буріння. І лише “Сургутнафтогаз” суттєво нарощує розвідку. Проте це не може компенсувати скорочення розвідки іншими компаніями. Як наслідок, введення нових свердловин тільки порівняно з 1995 р. скоротилося майже наполовину – з 4,65 тис. одиниць до 2,5 тис. Це, у свою чергу, й зумовило формування незадовільного співвідношення приросту запасів нафти до її видобутку. Якщо у 1991 р. цей показник становив майже 181%, то у 1997 р. – 70%. А для гарантованого та стабільного функціонування галузі приріст запасів має у 2-3 рази перебільшувати видобуток.

Ще гірша ситуація з експлуатаційним бурінням. Якщо у 1995 р. в експлуатаційному бурінні було пройдено майже 1,9 млн м, то у минулому році – лише 540 тис. м - близько 29%. Необхідні обсяги експлуатаційного буріння підтримує знову ж таки лише “Сургутнафтогаз”. Інші компанії різко скорочують обсяг експлуатаційного буріння. Так, “Юкос” скоротив ці роботи з 1995 р. на 85%, “Лукойл” – на 78%, “Сіданко” – на 75%.

Тобто реально у найближчі роки в Росії матиме місце скорочення видобутку нафти. За оцінками експертів Міністерства палива та енергетики РФ, вже у поточному році нафтовидобуток може зменшитися до 284-296 млн тонн. Проте справжній вплив нестачі нових свердловин виявиться через півтора-два роки. Тобто у 2000–2001 рр. обсяг видобутої нафти може скоротитися ще до 250-260 млн тонн. За оцінками ж представників нафтових компаній, спад буде значно більший. Якщо уряд не підтримає галузь, уже в поточному році видобуток може скоротитись до 240-250 млн тонн, а в 2001 р. – вийде на рівень 200 млн тонн.

Необхідно відмітити ще один аспект проблеми. Більшу частину російської нафти Україна отримує сьогодні як оплату за транзит.

У 1998 р. Російська Федерація (АК "Транснафта") приступила до активної роботи в галузі перспективного розвитку російської системи нафтопровідного транспорту з метою забезпечення виходу російської нафти з нових родовищ як на НПЗ країни, так і на експорт. При цьому має бути вирішено паралельне завдання забезпечення поставок нафти на експорт територією РФ.

Досягнення цієї мети можливе шляхом комплексного розвитку чотирьох генеральних експортних напрямів: північно-чорноморсько-каспійського, центральноєвропейського, східносибірського та північнобалтійського. Саме в рамках цих напрямків планується здійснити низку великих інвестиційних проектів.

У 1998 р. почалися роботи по збільшенню потужності нафтопроводу Тихорецьк – Новоросійськ на 5 млн т на рік, що мають бути завершені у поточному році.

Іншим стратегічним завданням ВАТ було збільшення пропускної можливості магістрального нафтопроводу, яким на експорт іде нафта з Казахстану. З цією метою АК “Транснафта” спільно з НКТН “КазТрансОйл” розпочала розширення та реконструкцію нафтопроводу Атирау-Самара з тим, щоб збільшити транзит казахської нафти територією РФ на 5 млн тонн на рік.

Стратегічність цього проекту обумовлена тим, що збільшення експорту нафти і нафтопродуктів у північному напрямку в найближчій перспективі проблематично; новоросійський маршрут не може бути визнаний гарантованим для проходження танкерів через протоки Босфор і Дарданелли внаслідок обмежувальних заходів, що запроваджує Туреччина. “Український” же маршрут, на думку російських експертів, викликає великі сумніви внаслідок практики одностороннього підвищення тарифів на транзит нафти українською стороною. На наш погляд, основне у даному випадку є прагнення зменшити залежність російського експорту енергоносіїв від України.

Балтійський напрямок теж має ускладнення, пов’язані з позицією країн Балтії щодо РФ. Тобто транспортування стратегічної сировини виявляється під контролем третіх, далеко не лояльних до РФ, країн. Вихід вбачається у будівництві нової, територією РФ, трубопровідної системи і власного портового комплексу на Балтиці.

При цьому транзитний тариф країн Балтії перевищує середній російський у 4,3 раза, український – у 5,4 раза. Транспортування кожної тонни нафти через власний порт коштуватиме на 6 дол. США менше, ніж через латвійський порт Вентспілс. Загальний обсяг щорічних валютних надходжень після реалізації БТС зросте на суму від 1 до 3 млрд дол. США.

Проект створення БТС передбачає здійснення експорту російської нафти через новий порт на Балтиці. Він орієнтований на експорт нафти з Тимано-Печорського родовища, Західного Сибіру, Уралу та Поволжя. Кінцевим пунктом БТС обрано район міста Приморськ Ленінградської області, де буде збудовано новий термінал (у бухті Батарейній).

На першому етапі пропускна потужність БТС становитиме 12 млн тонн на рік. На цьому етапі використовуватиметься існуюча система нафтопроводів Хартьяга-Усинськ-Ухта-Ярославль-Кіріши, а також побудована нова ділянка Кіріши-Фінська затока. Вартість цього етапу – близько 500 млн дол. США (оплата послуг з експортної перекачки російської нафти через території транзитних країн – близько 1,5 млрд дол. на рік). На другому етапі буде здійснено розширення пропускної можливості БТС до 30 млн тонн на рік. Загальна вартість проекту оцінюється у 2 млрд дол. Окупність – 9 років.

При виході на планову потужність його вантажооборот досягне 45 млн тонн на рік, що означає реальну втрату для України доходів від цього транзиту.

1. Ситуація на українському ринку нафтопродуктів, зокрема, різке зростання цін, реально веде до ланцюгового підвищення цін на решту товарів, що матиме вкрай негативні соціально-економічні наслідки. Це потребує превентивної розробки заходів щодо підтримання купівельної спроможності населення у такому випадку, інакше буде неможливо уникнути суттєвого спаду виробництва та соціального протесту.

2. Забезпечення України нафтою та нафтопродуктами перебуває у критичному стані. Низьке завантаження українських нафтопереробних заводів не тільки призводить до нестачі нафтопродуктів власного виробництва, але й обумовлює невиправдано високу їх собівартість, а відтак, і неможливість утримати ціну на рівні, який забезпечив би конкурентоспроможність національних товаровиробників. При досягненні стабілізації та поновленні економічного зростання, потреба в енергоносіях зростатиме. Ситуація в російському ПЕКу, з урахуванням загального стану світового ринку нафти та нафтопродуктів, не дозволяє розраховувати на суттєве збільшення російських поставок нафти у майбутньому. Вірогідніше, що ці поставки скорочуватимуться. Це означає, що Україна має активізувати зусилля щодо диверсифікації джерел надходження нафти. Найперспективнішим напрямом вирішення цього завдання є розширення поставок з Азербайджану та Казахстану. Крім того, необхідні заходи розширення та інтенсифікація власного видобування нафти, вугілля та газу, інтенсифікації використання місцевих енергоресурсів, у тому числі вторинних та альтернативних (відновлювальних) джерел енергії.

3. За умов існуючої залежності України від російських поставок нафти необхідно бути готовими ефективно та оперативно реагувати на небажаний розвиток ситуації, уникаючи загострення соціально-економічного стану.

4. Україна споживає у 5-6 разів більше первинної енергії на одиницю ВВП, ніж розвинуті країни світу. Порівняно з 1990 р. енергоємність ВВП зросла більше як на 40%. Рівень забезпеченості України власними енергоресурсами становить близько 42%, тоді як величина резерву енергозбереження, за оцінками експертів, складає понад 40% загальних обсягів споживання паливно-енергетичних ресурсів. Паливно-енергетична складова в загальній собівартості продукції зросла у різних галузях від 5 до 50% та на кожні 1000 грн виробленої продукції в цілому по Україні складає 1,626 т у.п., понад 1,5 тис. кВт.год електричної енергії та 1,9 Гкал теплової енергії. Це свідчить про невідкладність комплексної реконструкції та переозброєння господарських комплексів України на основі впровадження найновітніших енергозберігаючих технологій, сучасних телекомунікаційних та комп’ютерних систем.

Дані на 01.07.1999 р.