Відомо, що рівень економічного співробітництва між будь-якими країнами прямо залежить від глибини та масштабів існуючого між ними поділу праці у сфері матеріального виробництва і стану їх економік на кожний даний період його здійснення. Тому, оцінюючи з точки зору цієї загальної, об’єктивної закономірності сучасний стан взаємодії економік України і Російської Федерації, слід перш за все зазначити, що і за фактором глибини та масштабів поділу праці, і за умовами забезпечення необхідного рівня розвитку економіки Україна перебуває у значній залежності від Росії.

До недавнього часу економіка України становила частку єдиного народногосподарського комплексу СРСР з притаманним йому поділом праці між республіками і обумовленою у цьому зв’язку спеціалізацією та кооперацією виробництва. Українську економіку було заспеціалізовано на виробництві продукції найбільш енерго- і матеріаломістких галузей - металургійної, машинобудівної, хімічної тощо. Частка продукції, що вироблялась у цих галузях і споживалась за межами України (насамперед в Росії) була досить вагомою - 30% продукції машинобудування, 42% - кольорової металургії, 81% - нафтохімічної промисловості і т.д. Великою була і частка вивезення товарів народного споживання, зокрема продукції сільського господарства.

Нині російський ринок збуту цієї продукції, за відомих політичних і економічних причин, практично зведений до нуля. Українські поставки металопродукції в Росію скоротилися більш ніж у 20, а мінеральних добрив - більш ніж у 13 разів порівняно з 1991 р. Взаємопоставки машинобудівної продукції, які у 90-х роках становили майже 40% товарообігу між Україною і Росією, сьогодні ледь сягають 13%. Обвальне скорочення взаємних поставок торкнулося всіх без винятку товарних груп.

На додаток до зазначеної заспеціалізованості Україна отримала у спадщину від економіки колишнього СРСР ще одну її характерну особливість - технологічну кооперацію виробництва, особливо у машинобудуванні і металургії, тобто у тих галузях, які були і залишаються за своєю питомою вагою найбільшими в економіці України. Як результат цього - за замкнутим технологічним циклом в Україні вироблялось (і виробляється нині) лише близько 30 відсотків загального обсягу промислової продукції, а 70 відсотків залежать від кооперативних поставок з Росії та інших колишніх республік СРСР. Починаючи з 1991р. (розпаду СРСР і проголошення незалежності України), Росія вдалася до практики скорочення цих поставок, насамперед за міжурядовими угодами. Якщо у 1991р. з Росії було поставлено в Україну 44,1 млн т нафти, 138,8 млрд куб.м газу, 2 млн т вугілля, 45,6 тис. вантажних автомобілів, 16,9 тис.тракторів, 183,6 тис.т паперу та багато інших ресурсів і комплектуючої продукції, що забезпечувало повне використання створеного в Україні виробничого потенціалу та поповнення споживчого ринку, то на сьогодні поставки цих видів продукції скоротилися більш ніж удвоє, а по окремих з них ще значніше: нафти - більш ніж у 5 разів, бензину - в 15 разів і т.ін. Що ж до останніх, то, використовуючи свою монополію на поставку енергоносіїв в Україну як засіб економічного тиску на неї, Росія застосувала при розрахунках за них форсований перехід до системи світових цін, що болісно позначається на економіці України, оскільки її потреби на 90 відсотків по нафті і на 75 відсотків по газу покриваються за рахунок надходжень з Росії. Альтернативних же шляхів постачання нафти і газу Україна не мала і до цього часу не має.

Різке згортання виробничо-технічних і торговельних зв’язків між Україною і Росією найнегативнішим чином позначилось і продовжує позначатися на всіх аспектах соціально-економічного становища в обох країнах. Розрив зв’язків по кооперації зробив неможливим виробництво багатьох видів необхідної продукції, в тому числі й оборонного призначення. У промисловості України простоює сьогодні 60-90% виробничих потужностей, чисельність зайнятих у народному господарстві скоротилася майже на 5 млн чол. У Російській Федерації завантаження виробничих потужностей на сьогодні становить у середньому близько 40%. Чисельність зайнятих в економіці скоротилась більш ніж на 8 млн чол. Значними є в обох країнах масштаби прихованого безробіття.

Такий стан речей значною мірою обумовив різке падіння в обох країнах обсягів виробництва ВВП і значне зростання витратності, а отже, і зниження конкурентоздатності виробленої продукції та падіння попиту на неї як на їх внутрішніх ринках, так і на ринках третіх країн. Кінцевий результат цих процесів і дій - катастрофічне падіння життєвого рівня населення аж до повного зубожіння наймеш забезпечених його верств.

Цілком зрозуміло, що за ситуації, яка склалася, відновлення виробничо-технічних і торговельних зв’язків між Україною і Росією у необхідних для обох країн обсягах є не просто важливою, а вкрай необхідною, безальтернативною умовою забезпечення нормального функціонування їх економік. Нагальність розв’язання цього питання посилюється фінансово-виробничою кризою, що охопила сьогодні економіки обох країн.

На вирішення цього завдання і спрямована Програма економічного співробітництва між Російською Федерацією і Україною на 1998-2007 рр., в якій визначені перспективи і основні напрями поглиблення взаємодії економік двох країн, детально розроблені заходи щодо їх практичної реалізації. Намічено, зокрема, створити транснаціональні структури по виробництву вантажних автомобілів на базі АТ "Ярославський моторний завод" і Кременчуцького автомобільного заводу, виробництву комплектуючих для автомобіля КРАЗ у м. Дзержинську Нижньоновгородської області Росії і для ВО "ГАЗ" на ХК "Автокраз", по виробництву автомобілів ЗІЛ-53-01 на базі ВАТ "Сімферопольський моторний завод". Передбачено також створення транснаціональної компанії "Міжнародні автомотори" за участю російського АТ "Уфимське моторобудівне об’єднання", московського МВП "Салют" та українського АТ "Мотор-Січ". Розроблено низку спільних програм, проектів і пропозицій щодо виробництва металургійної продукції, подальшого розвитку паливно-енергетичного комплексу та інших галузей промисловості, транспорту, агропромислового комплексу, співробітництва в дослідженні космосу тощо. Програма практично не залишає поза увагою жодного з напрямів господарювання, є всеохоплюючою і, безумовно, несе в собі взаємну вигоду для обох країн.

Передбачається однак, що її практична реалізація вимагатиме прискіпливого експертного аналізу кожного окремо взятого напряму і форми виробничо-технічного співробітництва, що визначені Програмою, на предмет гарантування економічної безпеки обох країн.

Економічна безпека будь-якої країни, її самостійність, незалежність і суверенітет визначаються, як відомо, здатністю (чи неспроможністю) її економіки до самостійного (автономного) розширеного відтворення. За інших рівних умов це обумовлюється двома складовими:

- наявністю у даної країни необхідних природних ресурсів для самостійного розширеного відтворення;

- глибиною участі її економіки у міжнародному поділі праці, а отже, і ступенем її залежності від інших країн.

Якщо перша складова безпеки з її мінусовим значенням може бути (і є для більшості країн світу, у тому числі і для України) об’єктивною реальністю (незабезпеченість власною нафтою і газом), то друга - обумовлюється двома факторами: об’єктивним - дією об’єктивного економічного закону міжнародного поділу праці і суб’єктивним - ступенем участі у міжнародній спеціалізації і кооперації виробництва, що, незважаючи на об’єктивний характер останніх, значною мірою визначається самою країною. Ступінь цієї участі, зрозуміло, може визначатись країною добровільно, а може і нав’язуватись їй у прямій чи прихованій формі.

Що стосується добровільної визначеності щодо глибини спеціалізації і кооперації виробництва на основі міжнародного поділу праці, то тут потрібна надзвичайна виваженість і всебічний аналіз можливих негативних наслідків як за існуючих на даний момент умов їх здійснення, так і, що особливо важливо, на випадок можливої зміни умов на гірше у майбутньому.

Загроза економічній безпеці країни лежить не тільки і не стільки в площині прямої зовнішньоекономічної експансії, а передусім на шляху добровільного її втягнення на відповідну глибину міжнародної спеціалізації і кооперації виробництва.

Серед існуючих у практиці господарювання трьох видів міжнародної спеціалізації виробництва - предметної (виробництво готової продукції), подетальної (виробництво частин, компонентів продукції) і технологічної (здійснення окремих операцій чи виконання окремих технологічних процесів, наприклад, збирання машин і устаткування, виробництво відливок, поковок, заготовок) - найбільш загрозливими у плані економічної безпеки є предметна і технологічна спеціалізація. З урахуванням саме цього перевага при реалізації конкретних заходів Програми повинна надаватись тим із них, що не грунтуються на зазначених видах спеціалізації.

Аналогічною має бути позиція і по відношенню до існуючих у практиці господарювання форм міжнародної кооперації виробництва - здійснення спільних програм, договірна спеціалізація і створення спільних підприємств. Менш за все загрозу безпеці країни несе остання з перелічених форм кооперації виробництва - створення спільних підприємств. У поєднанні з предметною спеціалізацією (як невід'ємне доповнення до неї, оскільки кооперація виробництва завжди виступає зворотною стороною його спеціалізації) така форма кооперації (створення спільних підприємств) дає найбільший економічних ефект, найменше загрожує економічній безпеці країн-учасників такої кооперації (загроза поширюється однаковою мірою на всіх учасників і, отже, є взаємний інтерес не викликати її) і знаходиться під значно меншим тиском політичного фактора.

З цих позицій, перевага і першочергова увага при реалізації проектів Програми повинна надаватись тим з них, які передбачають саме таку форму поєднання спеціалізації і кооперації виробництва - предметну спеціалізацію у формі організації спільного виробництва на спільних підприємствах. Аналіз проектів Програми свідчить, однак, що багато з них не підходять під цей взаємоприйнятний варіант і тому потребують, як вже зазначалось вище, детального експертного аналізу на предмет економічної (безпека країни) і політичної (загроза суверенітету і незалежності) доцільності їх здійснення.

Необхідною, об’єктивно обумовленою умовою успішного втілення в життя Програми економічного співробітництва між Російською Федерацією і Україною на 1998-2007 рр. є тісна взаємодія двох країн у інвестиційному супроводженні кожного із проектів Програми. І це зрозуміло, оскільки без відповідних капіталовкладень неможливо ні відновити старі, але необхідні нині виробничо-технічні зв’язки (загальна спрацьованість засобів виробництва сягає в обох країнах понад 60 відсотків, а в окремих галузях вона є ще вищою), ні, тим більше, реалізувати проекти по створенню спільних підприємств, налагодженню спільного виробництва нових видів продукції, впровадження нових технологій, "ноу-хау" тощо. Зважаючи ж на те, що Програма економічного співробітництва є масштабною і практично охоплює всі галузі матеріального виробництва двох країн, мова йде про забезпечення її виконання інвестиціями у досить значних розмірах. Розрахунки останніх, на жаль, не проводились, однак уяву про них можна скласти із наступних, дуже близьких до них за своєю сутністю, даних.

За твердженням фахівців, загальний обсяг необхідних інвестицій в економіку України становить понад 40 млрд дол.США (за іншими розрахунками ця цифра є ще більшою), у тому числі на потреби металургійного комплексу - 7 млрд, машинобудування - 5,1, хімії і нафтохімії - 3,3 млрд дол.США (галузі, що визначені Програмою як найбільш пріоритетні у співробітництві між двома країнами). За умови надходження таких коштів і умілого їх використання, реконструкцію наших пріоритетних галузей можна здійснити за 5-6 років. Природно, що з урахуванням масштабів економіки Росії, розміри необхідних їй інвестицій є набагато більшими. Цілком імовірно, що з огляду на ці орієнтовні показники, обсяги капіталовкладень на виконання Програми економічного співробітництва між Україною і Росією будуть не менш значними.

Однак важливим у даному випадку є насамперед те, що хоча у своїй основі ці два види потреб в інвестиціях цілком збігаються - обидва йдуть на розвиток економік, проте між ними існує і суттєва різниця щодо їх кінцевої мети. У першому випадку інвестування ведеться з огляду на загальні інтереси розвитку економіки, тобто без прив’язки його до інтересів країни-партнера по співробітництву, у другому - з урахуванням цих інтересів. Ці два підходи не завжди можуть збігатися, а отже, ускладнюватимуть тим самим вирішення проблем співробітництва у практичній їх площині. Якщо говорити конкретніше (у розрізі наведеної різнопланової спрямованості інвестицій), то це означає, що розраховувати на інвестування з боку Росії своєї частки капіталовкладень у реалізацію тих чи інших спільних проектів Програми за рахунок, скажімо, виділеного їй нещодавно 23-мільярдного міжнародного кредиту нереально. При використанні цих коштів загальні інтереси розвитку економіки, безсумнівно, превалюватимуть у неї над інтересами реалізації окремо взятої Програми. До таких дій неодмінно вдалася б і Україна, якби мала такі кредити.

За цих умов інвестиційне супроводження виконання Програми може бути здійснено лише за рахунок внутрішніх резервів обох країн. Однак вони на сьогодні надто обмежені і не лише з причини фінансово-кредитної кризи, що охопила обидві країни.

З початку 90-х років і донині як в Україні, так і в Росії відбувається інвестиційний спад. Капіталовкладення в економіку обох країн порівняно з 1991 р. скоротилися у багато разів і знаходяться сьогодні набагато нижче їх припустимого критичного рівня. Причини цього загальновідомі. Природно, що за умови відсутності коштів для нагальних потреб відродження економіки в цілому, віднайти їх для інвестування програми економічного співробітництва з окремою країною, яким важливим воно б не було, є справою не стільки другорядною, скільки досить складною. Саме цією обставиною (відсутністю вільних коштів) пояснюється передусім той факт, що як за абсолютними розмірами, так і за часткою у їх загальних обсягах взаємні інвестиційні надходження між Україною і Росією складають дуже мізерні величини. За даними Держкомстату, акумулятивний обсяг (з початку їх надходжень) прямих іноземних інвестицій в Україні на 01.07.98 становив 2469,9 млн дол.США, з яких на частку Росії припадає лише 160,3 млн дол., або 6,5% загального обсягу їх надходжень. Що ж до українських інвестицій в економіку Росії, то вони надто незначні навіть у порівнянні з російськими, до того ж виявляють тенденцію до зменшення - за перше півріччя поточного року їх акумулятивний обсяг знизився з 38,2 млн дол. до 36,5 млн дол. США.

Незаперечним є і те, що за таких розмірів взаємного інвестування про практичну реалізацію більшості з намічених Програмою заходів говорити не доводиться. Щоправда, після лютневого 1998 р. візиту до Києва групи російських підприємців було заявлено про інвестиційні пропозиції щодо забезпечення реалізації Програми у сумі 1 млрд дол.США. Однак, за даними російської преси, сукупний власний капітал двадцяти найбільших російських банків дорівнює приблизно 4 млрд дол.США, тобто в середньому по 200 млн дол.США на кожного. Звідки ж взятись мільярду доларів для України?

Таким є стан справ з реальними можливостями інвестиційного супроводження виконання Програми економічного співробітництва між Україною і Росією на 1998-2007 рр.

Логіка обставин, що складаються навколо вирішення цього питання, знову повертає пошук шляхів його розв’язання до виявлення додаткових можливостей використання внутрішніх резервів кожного з існуючих джерел фінансування. До них, як відомо,належать:

1. Державний бюджет.
2. Вітчизняний приватний і акціонерний капітали (офіційний і "тіньовий").
3. Заощадження населення.
4. Іноземні кредити та інвестиції.

Що стосується державного бюджету, то розраховувати на надходження з нього скільки-небудь серйозних розмірів капіталу нині (при його гострому дефіциті в обох країнах) в оглядовій перспективі (часу досягнення стабілізації і наступного пожвавлення і розвитку економіки) не доводиться.

У вітчизняного акціонерного і приватного капіталу (офіційного) є певні додаткові можливості для інвестування проектів Програми. Вони випливають із сутності самого капіталу як такого - вкладати кошти туди, де можна одержати максимально можливі більші кошти. Затримка на цьому напрямі пошуку необхідних інвестицій полягає в тому, щоб, по-перше, цей капітал був достатнім для інвестування проектів Програми за розмірами. Для цього потрібно, по можливості, усунути всі перешкоди на шляху його накопичення (непомірні податки тощо). По-друге, забезпечити максимально можливу зацікавленість його в інвестуванні цих проектів (надання відповідних умов для його функціонування, можливо, у разі потреби, певних пільг) і, по-третє, спрямованість цього капіталу на ті чи інші проекти Програми повинна максимально гармоніювати з вирішенням нагальних проблем розвитку економіки країни в цілому і ніяким чином не погрожувати забезпеченню її економічної безпеки. Що ж до залучення "тіньового" капіталу, то воно не потребує доказу своєї значущості для розв’язання проблеми, підпорядковується вищезазначеним умовам і потребує головного - віднайдення форм і способів його легалізації.

Заощадження населення є досить суттєвим і далеко не до кінця використаним джерелом інвестування. Йдеться не стільки про ті заощадження, що знаходяться на ощадних книжках людей (вони використовуються максимально - як наявні, так і "заморожені" через компенсаційні сертифікати), скільки про ті, що знаходяться на руках. За наявними даними, їх розмір у Росії складає 45-50 млрд дол.США, а в Україні - 14 млрд дол.США. Залучення цих коштів було б дійовим фактором розвитку економіки, особливо за її нинішнього кризового стану, однак це справа досить проблематична, оскільки потребує подолання психологічних бар’єрів у свідомості людей - ніхто з тих, хто утримує гроші на руках, не довіряє ощадним книжкам (загроза "замороження" вкладів) і не вірить у можливість отримання скільки-небудь суттєвого за розмірами доходу від цієї операції. Проблема, таким чином, полягає в тому, щоб знайти шляхи, способи і форми подолання цього обгрунтованого психологічного бар’єра.

Вагомий внесок у розв’язання проблеми інвестиційного супроводження Програми могло б внести залучення іноземного капіталу у всіх існуючих його формах - кредиту, інвестицій (прямих і портфельних), лізингу, участі у приватизаційних процесах тощо. Причин недостатнього використання цього джерела є багато і всі вони зводяться до однієї загальної - відсутності сприятливого інвестиційного клімату і необхідних умов для широкого надходження кредитів.

Що ж до умов стосовно широкого залучення до реалізації проектів Програми іноземних кредитів, то вони зводяться перш за все до виконання двох вимог:

1. Об’єкт кредитування повинен мати чітко виражену заставну вартість;

2. Ринок об’єкта, що кредитується, повинен бути величиною, яка прогнозується, тобто банк-кредитор має бути спроможним з тим чи іншим ступенем точності визначити, скільки коштуватиме упродовж 5, 10, 15 років продукція, в яку вкладено фінанси, а отже, впродовж якого часу вони повернуться туди, звідки прийшли.

Оскільки в нашому випадку має здійснюватись кредитування тих проектів Програми, продукцію яких у переважаючій своїй частині передбачається збувати на українському і російському ринках, а також на ринках країн СНД, то забезпечення цих вимог не є непосильним. Ці ринки є абсолютно прозорі, ємність їх прораховується на багато років наперед, гострих проблем із конкурентоздатністю продукції через значну її дефіцитність виникати не може. Деякі ускладнення вносить діюча методика оцінки вартості об’єктів через їх значну фізичну і моральну зношеність, однак ця проблема не є такою, що не вирішується, до того ж вона стосується лише діючих, а не заново створюваних підприємств і видів виробництва. А саме на них і мають, переважним чином, залучатись іноземні кредити. Єдиним "негативним" моментом цього джерела інвестування є те, що залучені кошти треба повертати, до того ж з процентом.

Найбільш прийнятним у цьому відношенні є шлях залучення іноземних інвестицій, причому у їх прямій, продуктивній формі (у товарному чи грошовому вигляді - для даного випадку не має ніякого значення). Однак для цього, як вже зазначалося вище, необхідно забезпечити для іноземного капіталу сприятливий інвестиційний клімат. Щоб надати цьому поняттю конкретний зміст, а аналізові питання - предметності і чіткої визначеності, звернемось до складових поняття "інвестиційний клімат" і під цим кутом зору з’ясуємо, що конкретно треба зробити для забезпечення сприятливості зазначеного клімату.

Основними елементами поняття "інвестиційний клімат" є, як відомо, наступні:

1. Характер законодавства про іноземні інвестиції, у тому числі з питань створення і діяльності спільних підприємств (включаючи питання про гарантії захисту і репатріації прибутку та інвестицій).
2. Наявність запасів природної сировини, можливість одержання матеріалів для діяльності спільних або іноземних капіталів.
3. Наявність кваліфікованої робочої сили.
4. Ступінь розвитку виробничої інфраструктури, особливо транспорту, засобів зв’язку.
5. Ємність національного ринку, наявність платоспроможного попиту на товари і послуги.
6. Характер внутрішнього господарчого механізму, можливість вільних ринкових відносин з національними товаровиробниками.
7. Конвертованість національної валюти, гарантії вивезення прибутку у твердій валюті із країни.
8. Політична стабільність у країні кредитора-заємника і спрямованість її подальшого економічного розвитку.

Вже перший погляд на складові елементи інвестиційного клімату показує, що половина з них (позиції 2, 3, 4, 5) є забезпеченими як в Україні, так і в Росії. Деякі, зокрема позиції 1, 6, 7, потребують певного, а в окремих випадках (позиція 1) суттєвого доопрацювання. Позиція 8 - політична стабільність і спрямованість подальшого економічного розвитку - викликає у потенційних іноземних інвесторів занепокоєність, або ж, як мінімум, невпевненість у прогнозах щодо подальшого розгортання подій на цих напрямах і, як наслідок, змушує їх зайняти позицію розумного вичікування.

Таким є стан співробітництва між Україною і Росією в інвестиційній сфері, такими є проблеми у загальному їх вигляді, що стоять на шляху його подальшого розвитку і розв’язання яких є необхідною, об’єктивно обумовленою умовою реалізації Програми економічного співробітництва між ними на 1998-2007 рр.

Дані на 01.10.1999 р.