Ігор Немчинов,
Київ

З часів хрестових походів полюсами суспільно-політичного та культурного життя планети є Захід та Схід. Те, що ці поняття мають не географічний, умовний характер, робить можливою постійну відкритість їх для нової інтерпретації, примушує кордон між ними мігрувати в залежності від великої сукупності чинників. При цьому, за влучним зауваженням Р.Кіплінга, Захід залишається Заходом, а Схід - Сходом. Їхнє зближення чи конфронтація передусім стосуються "прикордонних" країн та культур.

Перед "прикордонними" утвореннями відкриті три можливості: увійти до однієї з двох традицій (або повноцінним членом, або у вигляді маргінальної провінції), бути своєрідним посередником ("містком" або "буфером", залежно від конкретної історичної ситуації), нарешті, нести тягар пресингу з двох сторін, прагнучи створити унікальну "третю традицію" (або використовуючи певні настанови двох інших, або опонуючи їм).

У ту, або іншу історичну добу превалює та чи інша тенденція. Часто діють усі три з різним ступенем впливу на ходу суспільних процесів. Аби в цьому пересвідчитися достатньо поглянути на історію таких "прикордонних" країн, як Іспанія, Туреччина чи слов'янських держав на Балканах. Класичною "прикордонною" країною є Росія, яка пройшла через кілька спроб ідентифікації себе як історичного суб'єкта. Святий Олександр Нєвський, віддавши перевагу Орді перед Орденом, підштовхнув Русь до тісної співпраці з кочовим Сходом. Але Русь не стала Сходом. Починаючи з часів Івана Грозного вектор російського розвитку орієнтовано на Захід, але й Заходом Росія не стала також. Нарешті, у другій половині XIX ст., під час жорсткого протистояння зі світовими державами, було остаточно вироблено ідеологію "руського шляху", проте її практична реалізація через низку утопічних спроб наштовхнулася на такі значні труднощі, що стан кризи й досі є перманентним для російської культури.

Україна також знаходиться у "прикордонні", але її становище має низку особливостей, через що потребує дещо специфічного підходу. Передусім, на відміну від Росії, Україна довгий час не була самостійним культурним та політичним суб'єктом. Крім того, проблема ідентифікації тут торкнулася не лише верхівки суспільства, а нації в цілому, що дозволяє охопити практично всі рівні національної самосвідомості. Надзвичайно сильним виявився зовнішній чинник у вигляді російського просування на Південь, який ставив українців перед вибором не тільки між Заходом та Сходом, але й між повним злиттям з росіянами та яким-небудь компромісом. Така сукупність впливів та викликів поставила Україну на перехрестя, де вона, власне, залишається й зараз.

Перед тим, як розглянути генезу парадигми української самоіден-тифікації на зазначеному перехресті, необхідно з'ясувати питання про те, що ми будемо розуміти під поняттям "Україна"? Якщо мати на увазі землю, що її сьогодні обіймає наша країна, то слід розпочати з часів доісторичних та ранньої історії з характерним для тієї пори постійним переміщенням великих людських мас. Не було жодного кочового племені з тих, які наповнили Європу, яке б не пройшло через своєрідні ворота "Чорне море - зона лісів". Якщо взяти народ-етнос, то ми можемо загрузнути у визначенні поглядів на походження та тяглість народів, у процесі взаємопроникнення яких утворився український етнос.

Найбільш плідним нам удається підхід до України як нації, тобто політико-культурного утворення. Бо нація містить у собі в якості складових і територію, і народ. А найголовне полягає в тому, що нація передбачає існування самосвідомості у певного народу на певній території, його прагнення стати унікальним фактом загальнолюдського суспільно-культурного розвитку. А цей процес усвідомлення себе у системі загальнолюдських координат і є, власне, самоідентифікацією нації.

Національна ідентичність складається з кількох компонентів: територіальна, етнічна, релігійна, культурна, правова, політична, економічна. Усі вони взаємопов'язані та взаємозалежні, хоча у кожну історичну добу деякі з них виявляються домінуючими, а деякі відходять у затінок. Це залежить не тільки від певних історичних обставин, але й від способу утворення нації.

Формування нації може відбуватися двома шляхами. З кількох народів складається одна. Тоді на перше місце виходять економічна та правова ідентичності. А може утворюватися шляхом виокремлення народу з більш широкого утворення з подальшим оформленням його у націю. У цьому випадку вирішальне значення мають консолідуючі чинники, які відокремлюють суб'єкт ідентифікації від решти світу - з одного боку та посилюють його внутрішні зв'язки - з іншого. Такими консолідуючими настановами можуть бути релігія, етнічна спільність, наявність зовнішнього ворога. І першим кроком у створенні української нації слід вважати розклад Київської Русі, цього конгломерату народів та традицій, суміші, яка взагалі властива усім європейським ранньофеодальним державам.

З першого тисячоліття нашої ери слов'яни Східної Європи розвивалися неоднаково, йшли своїми шляхами. Ще з часів пізнього неоліту існувала відчутна різниця між лісостеповою та лісною зонами розселення племен. За доби бронзи середнє Подніпров'я залучено до "трипільської" культури, яку було створено рільницькими племенами, верхнє Подніпров'я у той же час належить до культури збирачів та рибалок. За часів скифів середнє Подніпров'я набагато та надовго випереджає за рівнем суспільних відносин та культурним розвитком верхів'я Дніпра, Оки та Волги.

Лише перед IX ст. в лісах Східної Європи землеробство, слабкий розвиток якого був явною причиною відставання, стало переважаючим видом господарства. Орне землеробство було затверджене ще пізніше. Тож основу складало підсічне, яке було надзвичайно працемістким, вимагало участі великої кількості робітників. Община, що заклала підґрунтя світосприйняття та майбутніх політичних та культурних форм, диктувалося самою формою землеробства.

М. Брайчевський наголошує на утворенні у IX ст. двох слов'янських держав: Куявії з центром у Києві та Славії з центром біля Ладоги. Різність становища та потенціалу двох країн призвели до експансії Славії на південь після зміцнення автократичної влади за допомогою варягів. Олег захопив Київ у 882 році.

Книжники Ярослава Мудрого заклали перші цеглини у підмурки легендарної історії Русі. Але після 882 року її єдність підтримувалася в основному наступністю влади, яка нароблювала навички скріплення окремих частин у певну єдність. Володимир, який прийняв титул кагана, що дорівнював імператорському, розділив територію Русі на вісім земель, змінивши кордони племен. Адміністративними областями правили його сини та посадники, які не були пов'язані з місцевими елітами. Тож уявлення про племінні права та традиції були докорінно переглянуті.

Відомо, що Київська Русь впала не в результаті іноплеменного нападу. Роком її скону є 1169, коли Киів був взятий та пограбований Андрієм Боголюбським. Після цього Київ занепав, а колись більш-менш єдину територію було розірвано. У такий спосіб Андрієм було зроблено щеплення проти великодержавності на південно-західних руських землях. А стара київська традиція, звільнившись від тиску княжої влади, збереглася в умовах провінційності. Головні торгівельні шляхи перемістилися на Дністер та далі на Балкани, на річки басейну Балтійського моря. Торгівельні, а значить і правові, традиції перейшли до Галичини та на Волинь.

Розпад Київської держави призвів до остаточного розмежування двох тенденцій розвитку на теренах Східної Європи. Державницькі настанови разом з династичною тяглістю знайшли підкріплення на Північному Сході. Там ми знаходимо процеси, схожі на ті, які відбувалися у так званих "марках", прикордонних землях Центральної та Західної Європи. "Марки" потрапляли до рук верховних правителів, які поєднували права государя країни з владою господаря-власника, користуючись силою у "марці" для укріплення своєї влади у цілій країні. Ці землі заселювалися переважно одинаками, "ізгоями", які навіть одержавши права "старожильців" на ділянці, наданій князем у користування, не об'єднувалися у союзи й не намагалися перешкодити князеві залишатися господарем землі. Тут не могло бути якихось обмежень влади і все життя людей оберталося навколо правителя.

Тож так звана “феодальна роздрібленість” відіграла позитивну роль у визначенні приорітетів українського розвитку, який було направлено аж ніяк не у бік зміцнення авторитарної влади. Хоча на той час навряд чи ця обставина виглядала привабливою.

На Галичині та Волині княжа влада була врівноважена можливостями аристократії. Місцеві бояри отримали землю не від князя, а шляхом узурпації колишньої громадської. Тож вони були досить заможними та незалежними. Саме на аристократію покладається завдання закласти підвалини національної культури, а її стале становище якнайкраще допомагає цьому. Чому українська еліта не впоралася з цим завданням йтеметься нижче.

Щодо релігійної ідентичності, то оточення також сприяло розвитку самосвідомості. Із Заходу насувалося католицтво, зі Сходу - язичники-татари. Стосунки з православними Північно-Східної Русі були напружені через тісну співпрацю церкви з владою.

Нарешті, економічні зв'язки були відчутними, бо значні родовища солі свідчать про те, що вона була вагомим засобом платні і сприяла розвитку торгівлі.

Отже, стартові умови для утворення української нації у розумінні цього терміну стосовно того часу були досить сприятливі. Навіть татарська навала спромоглася відіграти позитивну роль через надання українській свідомості образу ворога, який якнайкраще згуртовує громаду. Як слушно пише Е.Сміт, "війна мобілізує етнічні почування й національну свідомість, стає об'єднавчою силою в житті спільноти і забезпечує міфами та спогадами наступні покоління." Без спільної міфології, яка у ранній період відіграє роль історичної пам'яті, процес утворення нації неможливий. Якби не було татар, то у народній пам'яті довічно залишався б лише образ єдиної Русі, який не сприяв би ідентифікації себе, як окремого від мешканців Північно-Східної Русі.

В українськії свідомості образ татарина як ворога перетворився на більш стійкий тип, ніж у Московщині. Справа у тому, що через певний час московські князі почали репрезентувати ординського хана на руських землях. У той же час на Галичині та Волині влада була в опозиції до Орди. Боротьба проти татар живила народну творчість сюжетами та постатями, які набагато пережили свою епоху.

Тверезо оцінюючи ступінь загрози зі Сходу, Данило не поспішав з проголошенням своєї остаточної позиції. У 1246 році він відвідав, як годиться, Орду й визнав залежність від хана. Але ж у 1253 році це не завадило йому отримати корону від папи та вчинити кілька походів проти татар, щоправда, невдалих. До речі, не поспішав Данило і до повного злиття із Заходом, а прагнув почасти вдало лавірувати між двома силами, за що його дуже не люблять російські історики. Але саме така тактика компромісів дозволила українцям зберегтися, не уто-тожнити себе з кимось із сусідів, що безперечно стало основою для подальшого розвитку національної самосвідомості.

Негативними наслідками Данилової політики стали схильність вищих верств до компромісу за рахунок досягнення незалежності та певний розрив, хоч і не такий значний, як у Московщині, між верхівкою та масами. Перший з цих двох негараздів з часом розпорошив внутрішні сили українців, бо всередині єдиного народу утворювалися партії, які орієнтувалися на протилежні зовнішні сили та мали протилежні ідеали. Це відбувалося на горизонтальному рівні. Другий призвів до розшарування на рівні вертикальному, що позначилося, наприклад, на результатах національно-визвольної боротьби ХУІІ ст.

Політика компромісів можлива за умови невеликої кількості протилежних варіантів. З розширенням кола впливів роздрібленість свідомості значно посилюється. Галицько-Волинсьна українська держава не змогла виробити відчуття межі, де закінчується доцільність компромісу і починається безхребетність, з якої користуються сусіди.

Отже, можна зазначити, що за доби Данила Галицького українська свідомість набула багатьох рис, які стали аутентичними і з плином часу або сприяли появі нових рис у власний розвиток, або заважали цьому. Саме взаємодія аутентичних та зовнішніх настанов відіграє вирішальну роль у процесі створення парадигми самоідентифікації "прикордонної" культури.

Знаходячись на перехресті впливів, зазнаючи постійних викликів з боку оточуючих культур, "прикордонна" культура може мати два типи взаємодії внутрішніх та зовнішніх настанов: безперечного запозичення або певного конфлікту. У першому випадку елементи інокультурного походження можуть стати стрижнем і з часом перетворитися на ті, які будуть насправді, або вважатися аутентичними. Так сталося з елементами татарського державного устрою в Росії, які змішалися з візантійською автократичною традицією і надали самодержавцю закінченої форми, яка багатьма сприймається як традиційна російська форма правління.

Може так статися, що інокультурні настанови продовжать своє існування на периферії, залишаючись надбанням меншості, як це було з ідеями Унії в Україні.

У випадку культурного конфлікту в його гущавині відбувається поглинання одних ідей іншими, як сталося з ідеями європейського соціалізму, які з часом перетворилися на сталінізм, або синтез, результатом якого е нова аутентична культура. Прикладом може бути візантійське християнство, що стало стрижнем української традиції, втім не знищивши попередніх язицьких елементів.

Українська культура зазнала майже всіх видів взаємодії, але головна проблема полягає в тому, що в них брала участь надто велика кількість систем, кожна з яких мала якісь складові, які були не чужі українським настановам. І Литва, і Польща, і Туреччина, і Московщина мали певні риси, які приваблювали українців, що у поєднанні з компромісним світоглядом майже унеможливлювало вироблення незалежної національної самосвідомості. Бо завжди знаходилися сили, які радше переносили чужі ідеї на український грунт, ніж прагнули створити щось своє.

Суспільне та ідейне розшарування, схильність до невиправданих компромісів, а відтак відсутність спільної мети заважали створенню сталої парадигми національної свідомості. Але ж відсутність парадигми також може бути парадигмою, принаймні, у вигляді відгуку на сторонні пропозиції. Чим вдало скористалися потужні держави, між якими з 60-х років ХІУ ст. було поділено українські землі. Саме з ХІУ ст. пов'язане піднесення Литви, Польщі та Московщини, які, накопичивши сили, заходилися "збирати землі".

7.

Першим цей процес розпочав Ольгорд, який взяв у 1362 році Київ, а у 1363 році зайняв Поділля. Його просування українськими теренами було вельми триумфальним через те, що він вигнав татар, не був чужий цікавості до місцевої культури, а найголовне, не робив замахів на права тутешньої знаті. У той же час польський король Казимір Великий, якого підтримували магнати південно-східної Польщі, католицька церква та заможні міщани, почав наступ на Галичину, оволодівши нею у 1366 році.

Витримавши тиск Заходу та Сходу століттям раніше, тепер українці не спромоглися встояти. Головне, мабуть, через те, що після Данила міцна авторитарна влада уже більше ніколи не мала місця у галицько-волинських землях. Тут був відсутній один з головних компонентів, який робить народ нацією і забезпечує умови для її виживання та розвитку - сувора політична організація, тобто воля до незалежності. І. Лисяк-Рудницький писав, що "суттю нації є активна постава її членів, їхня воля бути політичним суверенним колективом." Лицарство та міщанство - провідники національної ідеї за тих часів - не впоралися із завданням. Так часто буває, що складові частини національної ідентичності суперечать одна одній. Нація в особі своїх зверхників жертвує економікою заради віри, чи етнічною однорідністю заради політичних міркувань тощо. За відсутності міцної влади на провідні ролі вийшли економічні інтереси міщан, значна кількість яких була неукраїнського походження, та частина землевласників, яка намагалася мати найбільшу автономію від княжої чи королівської влади.

До того ж, у поляків не було іншого шляху, ніж просування на Схід, бо ж на них тиснули німці. Та й католицька церква була надто зацікавлена у поверненні схизматиків до лона матері-церкви. Протиставити таким потужним силам українцям виявилося майже нічого.

Польське ствердження на українських землях не було таким спокійним, як литовське. Головною перешкодою на шляху колонізації стала релігійна проблема. Українці не бажали поступатися православ'ям, а без цього польський контроль не міг бути повним.

Але з 1431 року галицькі бояри отримали рівні права з католиками у разі переходу у католицтво. Тож почалося поглиблення вертикального розшарування - верхівка почала відмовлятися від традиції, залишаючи її нижчим верствам, що робило цю традицію не зовсім повноцінною -"хлопською". Платнею за лояльність до Польщі стало запровадження у середині ХУ ст. Руського воєводства, тобто українські землі ставали частиною Польщі.

Розділивши українські землі, Литва та Польща не могли не відчути обопільної напруги, виходом з ягої могла бути війна, або тісніший союз перед зпгрозою сусідів: Ордену, Московщини, татар. Спочатку вони двадцять років воювали, потім почалося зближення. Першим кроком до єднання стала Кревська унія 1385 року. З початку ХУст.відбувається злука польської та литовської знаті. Попервах цей процес обминає українців, але потім в ньому бере участь і українська верхівка, виключенням була та її частина, яка обстоювала православ'я. Це призвело до розколу Великого князівства Литовського та Руського, від якого у виграші лишилася Польща. Такими були наслідки вертикального розшарування.

Взагалі, 70-80-ті роки ХV ст. стали точкою відліку у відносинах держав, які оточували українські землі чи володіли ними. Москва підкорила Ростов (1474), Великий Новгород (1478) та Твер (1485). У 1480 році було скинуто ярмо. Крим визнав себе васалом Порти у 1478 році.

З цього часу утворилися три головні вектори експансії, на перетині яких опинилася дезорієнтована та розколота Україна: польсько-литовський, московський та турецький.

Для Польщі подальше просування було природним з огляду на низку причин. Зближення з Литвою, за якого польський компонент переважав, сприяло вкоріненню польської шляхти на Україні та колонізації більш східних земель - з одного боку. З другого - досвід успішної полонізації литовської та частини української знаті надихав на нові спроби зробити те саме з московитами. Саме в цьому Польща бачила свою просвітницьку місію, пов'язану з католицтвом.

Для турків, представниками яких на українських землях були кримські татари, Причорномор'я було природним продовженням Криму у географічному смислі, джерелом рабів та об'єктом пограбувань - у політико-економічному.

Московщина потребувала все більшої кількості земель через екстенсивний тип господарювання та зростаючі військові потреби. Крім того, ій потрібні були виходи до морів аби подолати величезні сухопутні простори та отримати нові технології із Заходу. Нарешті, не слід забувати про ідеологічні претензії, які було оформлено в ідеологему "збирання земель", яка спиралася на етнічний та релігійний чинники.

Як ми зазначали вище, Україна мала мотиви до зближення з кожним з трьох суб'єктів впливу. Тяжіння до Заходу у культурній царині та полонізація значної частини аристократії наближали її до Польщі. Спільність православної віри та спогади про Київську добу - до Московщини. Великий досвід співіснування з Полем робив її не чужою відносин з Туреччиною.

Наслідком “революції цін” ХУІ ст. в Європі стало різке посилення колонізації земель південніше Брацлава та Черкас. Процес цей значно відрізнявся від того, що відбувалося у Північній Америці часів піонерів. Українське прикордоння було більше компромісом, ніж конфліктом. З середини ХУІ ст. тут з'являється прошарок людей, "козаків", які були посередниками між Полем та українським населенням передпілля. Звичайно, інтелектуальні відносини були ускладнені невисоким інтелектуальним рівнем учасників діалогу та християнсько-мусульманським бар'єром. Проте побутові відносини все більше поглиблювалися. Величезний татарський словник, що увійшов до української мови, свідчить про те, що мав місце також інтелектуальний обмін хоча б на рівні лінгвістичних та літературних форм. Такі ж самі висновки можна зробити, дослідивши ономастикон.

Однак, такого злиття, як у Московщині після підкорення Астрахані та Казані, не відбулося. Це пов'язано перед усім з тим, що татарська еліта не увійшла до української, на відміну від російської. Елементи татарської організації суспільства не могли скласти свій особливий контекст в українському суспільстві через відсутність державності, яка була їхнім стрижнем. Степізація українського мислення не відбулася. Але опозиція степовикам та співіснування з ними зміцнили досвід взаємодії різнонаправлених культурних систем.

Взаємодія українців з Полем сприяла появі козацтва, яке майже на два століття стало носієм національної свідомості. Приорітет індивідуальних якостей, терпіння, толерантність - усі ті якості, які є головними чеснотами українського національного характеру, отримали свій подальший розвиток під час колонізації Поля.

Власне кажучи, й саму назву наша країна отримала також від назви прикордоння - "україни". І.Лисяк-Рудницький зауважував: "Слово "Україна" означає на думку багатьох, "погранична земля" й спершу стосувалося справді пограничної смуги, що в ній коренилася козаччина. Перенесення козацької системи з пограниччя на волость сприяло поширенню та популярізації назви "Україна", що її тепер стали уживати - зразу тільки в розмовній мові,- як назви всієї території, яка опинилася під возацькою юрисдикцією. Нове ім'я ступнево замінило традиційне, "Русь", що виводилося від середньовічної Київської держави."

Ця обставина мала неабияке значення для розвитку національної свідомості і спричинилася розуміння українцями своєї відмінності від москалів у середині ХУІІ ст., що було б неможливо, залишайся головною ідеєю ідентифікації спогад про київську добу.

У 1569 році відбулася Люблінська унія, яка поклала край литовському володінню Україною. У той же час почалася загальна полонізація, першими жертвами якої стали міста. Широко застосовувалися економічні важелі - позбавлення купців права вивозити товари самотужки. Отже, у програші опинилися ті, хто не надто опонував польській експансії.

Та ж "революція цін" дозволила магнатам збільшити об'єми експорту зерна, що підштовхнуло їх до створення фольварків та забезпеченню контролю над торгівельними шляхами. З необхідністю збільшення кількості зерна пов'язане остаточне закріпачення селян на початку ХУІ ст.

Польське ствердження в Україні мало неабияке значення для на-ціотворчого процесу. Позитивним чинником слід вважати посилення західного компоненту в українському житті. На жаль, польська політика не була послідовно культурологічною. Але це залежало не тільки від самої Польщі, яка сама була маргінальною провінцією Європи. Ситуація у цій країні була досить складною.

У ХУ-ХУІ ст. до Польщі прийшли ідеї європейського Відродження, згодом - Реформації та Контрреформації. Внутрішня боротьба між прихильниками цих ідей не могла не позначитися на населенні та культурному тлі в українських землях. Можна зауважити, що Унія виявилася наслідком суто польських процесів, хоча її значення для України є винятково великим.

Єзуїти з'явилися у Польщі у 1564 році і стали, зрозуміло, значним підкріпленням для ревних католиків. Розширилося коло коледжів і в українських містах: Ярослав, Львів, Кам'янець, Бар, Вінниця, Луцьк, Київ. Реакцією на цей наступ була діяльність українських православних просвітників на кшталт К.Острозького. У 1581 році світ побачила Острозька Біблія, значення якої важко переоцінити. З 1580 року діє Острозька Академія, а у містах у той же час виникають братства, які одразу ж стають осередками православного просвітництва, попри певну непослідовність у їхній діяльності, відсутність грошей та періодичні конфлікти з представниками церкви.

Треба сказати, що на той час саме віра залишалася чи не єдиною ознакою, яка дозволяла українцям ідентифікувати себе. Тому за всіма, на перший погляд суто релігійними справами та суперечками, слід вбачати національну проблему.

11.

Унія виявилася найскладнішим чинником, що вплинув на розвиток української самосвідомості у період до середини ХУІІ ст. Як будь-яка значна подія, вона не може бути оцінена за біполярною щкалою "добре-погано". У її процесах найяскравіше була висвітлена проблема розколу українського суспільства на горизонтальному та вертикальному рівнях.

Конфлікт єпископа Балабана з Львівським братством був перш за все соціальним конфліктом між станами. Він відбувався на тлі пресингу польської влади та магнатів на українське духовенство, частина якого не витримала. Звичайно, у єпископів-заколотників були слушні резони. Це і намагання зрівняти українців у правах з поляками, і прагнення отримати доступ до реальної влади, і розуміння привабливих сторін католицтва, які уособлювали західний вплив як такий. Зрозуміло, що такий компроміс було сприйнято позитивно далеко не усіма.

Коли у 1596 році було проголошено Берестейську унію, виявилася розколотою релігійна єдність українців. Причому, спосіб її запровадження у життя не давав перспектив нового об'єднання. Що зайвий раз засвідчила дискусія, яка розгорнулася у літературі навколо Унії. Вона безумовно сприяла пожвавленню інтелектуального життя та продемонструвала великі потенціальні можливості української думки. Але, перш за все, вона показала відрізність розуміння основних процесів різними верствами населення. Г.Флоровський писав, що "уніатські єпископи своє підпорядкування Римській владі та юрисдикції вважали "об'єднанням церков". А тому спротив народу розглядали, як канонічну сваволю та бунт, як повстання непокірної пастви проти законної ієрархічної влади." Братства, як представники міщан, орієнтувалися на обстоювання православ'я. Шляхта частково уже давно була католицькою, частково схвально сприйняла Унію, бо вона дозволяла наблизитися до католицтва, не розриваючи остаточно з православ'ям.

Унія виявилася розколом, але саме її наслідком стала діяльність Петра Могили, яка значною мірою визначила орієнтири та перспективи подальшого розвитку української свідомості.

Не можна погодитися з І.Лисяком-Рудницьким, коли він пише про вмирання української нації після Люблінської унії. Якщо, звичайно, не вважати націю суто політичним утворенням. А її не можна такою вважати, бо політика є однією з важливих форм національної свідомості та ідентичності, яка, однак, не вичерпує процес ідентифікації цілком. Треба зазначити, що на рубежі ХУІ-ХУІІ ст. відбулося певне "перевтілення" української свідомості, яке призвело згодом до великого вибуху національно-визвольної боротьби і відкрило нову, козацьку добу української ідентифікації.

12.

Закінчуючи нарис про перший етап української національної само-ідентифікації, слід визначити його результати.

Державна ідентифікація не відбулася через відсутність сильної влади, яка могла б засвоїти форми державотворення княжої доби, підсиливши їх авторитарними татарськими настановами. Відсутність центральної влади призвела до горизонтального розшарування суспільства на групи впливу, які рухалися у різних напрямках.

Економічна ідентифікація ускладнювалася досить однобоким розвитком господарства та неможливістю накопичення достатніх коштів українцями, аби фінансово унезалежнити себе від сторонніх впливів. Вертикальне розшарування проявилося у відмові національної еліти від традиції заради матеріального добробуту та можливості впливати на політику польської влади.

Культурна ідентифікація, яка неможлива без релігійної, зайшла у глухий кут через спробу Унії, яка залишила українців без значної кількості священників. Відтак українська культура стала переважно народною, тобто раціонально невизначеною. Можна сказати, що українство спиралося лише на етнічний об’єднавчий чинник, якого було недостатньо для національного розвитку.

Слід зазначити, що за такої соціокультурної ситуації не слід було очікувати на появу ідеї, яка могла бути парадигмою національного розвитку, раціональною позитивною програмою дій. Легше вказати на негативну програму, тобто на те, чого українці не хочуть. І це підсвідоме бажання залишатися собою ще відіграє свою й позитивну роль.

Значна синкретичність до-капіталістичного суспільства дозволяє говорити, що сплеску націотворчої діяльності хоча б на одній ділянці суспільного життя було б досить, щоб завмирання припинилося і почалося відродження. І якщо у політичній сфері все довелося починати “наново”, як свідчить І. Лисяк-Рудницький, то у релігії та економіці слід було будь-що зберегти наступність головних настанов. Це значною мірою відбулося на початку ХУІІ століття. Хоча велика кількість модернових чинників примушує говорити про новий етап цього процесу, відмінний від попереднього, проте аж ніяк не позбавлений відчутних рис наступності.