Інформаційна політика
^{(вересень-жовтень)}

7 вересня президент РФ В.Путін підписав затверджену Радою безпеки РФ "у цілому" ще 23 червня "Доктрину інформаційної безпеки РФ". Вона, власне, є фрагментом "Концепції національної безпеки РФ" від 10 січня 2000 р. На відміну від української Концепції національної безпеки аналогічний російський документ уже в першій редакції надавав великого значення питанням інформаційної безпеки. У версії ж від 10 січня чи не вперше йшлося про “інформаційні війни” та протидію загрозі розв’язання двобою в інформаційній сфері. Реальне підгрунтя тут, безумовно, є, бо важко заперечувати посилення ролі та значущості інформаційного забезпечення для внутрішньої та зовнішньої політики держави. Зокрема, на випадок розблокування конфліктних ситуацій, яких у сучасній Росії більше ніж досить.

Головним розробником Доктрини був перший заступник секретаря РБ РФ і колишній керівник ФАУЗІ (Федеральної агенції урядового зв'язку та інформації) В.Шерстюк.

Напевно, мають рацію експерти PR-журналу "Со-общение", що нинішню боротьбу за оволодіння російським медіа-простором розглядають як "третю інформаційну війну", покладаючи при цьому головну провину за ці війни на Б.Єльцина. Попередник В.Путіна започаткував у Росії систему "договірного капіталізму" та дав можливість олігархам, контролюючи мас-медіа, чинити інформаційний опір будь-яким спробам реального просування реформ. Перша війна була пов'язана з атакою "незалежних" ЗМІ на тогочасного віце-прем'єра А.Чубайса, який спробував у команді "молодих реформаторів" (разом з Б.Нємцовим та В.Кирієнком) дещо потіснити олігархів. Друга інформаційна війна - це спроба навесні 2000 р. "зупинити" прихід до президентства В.Путіна. Якщо першу війну олігархи виграли, то другу, як відомо, програли. Тому ставки у третій "інформаційній баталії" надто високі: переможець здобуде все, а переможені - нічого. Так чи інакше, але, за даними "Со-общения", довіра росіян до мас-медіа внаслідок зазначених "війн" різко знизилася.

Економічним підгрунтям конфронтації довкола ЗМІ стало піднесення економічної активності в державі (на тлі успішного імпортозаміщення та зростання цін на нафту й нафтопродукти), що посилило рекламодавчу діяльність, а, отже - й прибутковість ЗМІ (особливо електронних).

Нарешті, ще одним, порівняно новим, чинником мас-медійного протистояння стали впливи російської мережі Інтернет (Рунету). Після серпневої фінансової кризи 1998 р. фінансові вливання до "великих" ЗМІ дещо послабилися, але натомість зросли до певною мірою дешевших медіа-сайтів. Рунет поступово почав перетворюватись на повноцінний "анклав" ЗМІ.

Доктрина інформаційної безпеки не є чимось принципово новим, а лише підтверджує централізаторську політику нового російського президента (що випливає також із Послання президента РФ до Федеральних Зборів від 8 липня).

Враховуючи, що на холодну інформаційну війну нашарувалась гаряча чеченська війна, не слід дивуватись жорсткій лінії російського керівництва, що відображена у Доктрині. Адже в умовах гострого протиборства очікувати від концептуальних документів неупередженості та виваженості не доводиться. Доктрина не обіцяє легкого життя олігархам, які контролюють "незалежні" мас-медіа, оскільки за багатьма її пунктами їх можна буде легко притягти до відповідальності.

Інтенсивність боротьби за російський медіа-простір засвідчує хоча б той факт, що незадовго до підписання президентом зазначеної Доктрини Б.Березовський (колишній союзник, а нині мало не головний опонент В.Путіна) відповів на вимогу Кремля відмовитись від 49% акцій ГРТ наміром передати їх у "тимчасове управління" провідним журналістам та діячам культури. А 9 вересня на вимогу Кремля телеканал ГРТ змушений був зняти з ефіру програму відомого сподвижника Б.Березовського С.Доренка (згодом ГРТ зняв узагалі з ефіру всі програми "аналітичного" змісту).

Разом з тим у боротьбі за впливи на загальнофедеральні телеканали НТВ і ГРТ команда В.Путіна припустилась якщо не стратегічної, то тактичної помилки. Бо, не завершивши боротьби за контроль над "Медиа-Мостом" В.Гусинського, розпочала війну на "другому фронті" проти Б.Березовського - за ГРТ. Це підштовхнуло медіа-магнатів, які ніколи не були союзниками (а радше навпаки - супротивниками) до спільних дій. Обидва апелюють тепер до США та "світової громадськості", виставляючи себе у ролі "жертв путінського авторитаризму". Зокрема, у статті, опублікованій 22 вересня в "Нью-Йорк Таймс" Б.Березовський заявляє: "Дії проти мене й мого головного конкурента в інформаційному бізнесі (тобто В.Гусинського. - Авт.) - лише найочевидніші ознаки авторитаризму".

У зазначеному контексті зрозуміло також, чому останні відомчі циркуляри по МВС РФ вимагають "оргрозробки" прочеченськи налаштованих журналістів і забороняють несанкціоновані контакти співробітників МВС з пресою. А голова Мінзв'язку РФ Л.Рейман у дусі тієї ж "надзвичайщини" та посилення СОРМ-2 (системи оперативно-розшукових заходів) підписав 25 липня 2000 р. наказ за №130 "О порядке внедрения системы технических средств по обеспечению оперативно-розыскных мероприятий на сетях телефонной, подвижной и беспроводной связи и персонального радиовызова общего пользования", що фактично легалізує безконтрольне прослуховування. Цей наказ, що після реєстрації 9 серпня в Мін’юсті набув чинності, зобов'язує інтернет-провайдерів погоджувати з ФСБ заходи щодо встановлення прослуховуючої апаратури, розкривати ключі доступу та своїм коштом встановлювати в мережах апаратуру контролю і передавати її ФСБ. Окремо наголошується, що роботи мають вестися в режимі конфіденційності.

У найодіознішому п.2.6. зазначеного наказу в початковій версії зазначалося: "информация об абонентах, в отношении которых проводятся оперативно-розыскные мероприятия, а также решения, на основании которых проводятся указанные мероприятия, операторам связи не предоставляются". Таким чином, ФСБ діставало можливість контролювати всіх російських користувачів мережі Інтернет, тоді як раніше для цього було потрібне спеціальне судове рішення. 25 вересня Верховний Суд РФ скасував зазначений пункт наказу як такий, що суперечить Конституції РФ.

Не випадково чимало дослідників проводять аналогії між "курською" та чорнобильською трагедіями. З тією, мовляв, різницею, що Чорнобиль спричинився до появи горбачовської гласності, тоді як у сучасній Росії події, мабуть, розгортатимуться з "точністю до навпаки" - в напрямі "антигласності". Швидше за все, до "антигласності" справа не дійде, але те, що мас-медіа стануть "керованішими" з боку держави, сумнівів не викликає.

28 серпня, незадовго до ухвалення Доктрини, сталася подія, що її В.Путін в одному з інтерв'ю назвав знаковою: спалахнула пожежа на Останкінській телевежі. Внаслідок цього на кілька діб припинилось мовлення всіх телевізійних каналів (окрім ТНТ) на Москву та Московську область (аудиторія - близько 14 млн чол.). Символізм цієї події полягає в тому, що протиборство за оволодіння медіа-простором досягло такої напруженості, що навіть Останкінська телевежа "мусила" на це відреагувати.

Після теракту на Пушкінській площі в Москві та загибелі в Баренцовому морі атомохода "Курск" - подій, що подавалися російськими ЗМІ у світлі, вкрай невигідному для В.Путіна та федеральної влади в цілому - рейтинг президента значно знизився. Якщо, за даними ВЦИОМ, у травні він становив 46%, то наприкінці серпня - 38% (на початку жовтня він підвищився до 65%. - Авт.) .

Не дивно, що в російських політичних колах посилився "дух надзвичайщини". Наступ глави держави на опозиційні ЗМІ гаряче схвалили супротивники попереднього єльцинського режиму - комуністи й націонал-патріоти. В.Жириновський, зокрема, звернувся до президента з пропозицією негайно відібрати ліцензію в НТВ у зв'язку з "вредным воздействием на здоровье населения телепередач антироссийского характера". А лідер фракції КПРФ у Держдумі Г.Зюганов запропонував В.Путіну та М.Касьянову, а також головам обох палат парламенту ухвалити “Надзвичайну програму національного порятунку”, що мала б передбачати “припинення пануючої на центральних телерадіоканалах антидержавної пропаганди” та створення наглядових рад на всіх державних ЗМІ.

Відомий правозахисник Л.Пономарьов висловив побоювання, що на черзі прийняття владою закону про надзвичайний стан, що практично анулює громадянські права й означатиме запровадження цензури в ефірі та фактичне видалення з політики небажаних для влади суспільно-політичних об'єднань.

29 серпня В.Путін у Відяєво безапеляційно звинуватив у трагедії "Курска" незалежну пресу та великий капітал: "Газеты и прочие (средства массовой информации) защищают интересы тех, кто их содержит. Эту трагедию они подло использовали, чтобы свести счеты с властью. Они хотят доказать власти, что мы в них нуждаемся, зависим от них. А почему? Потому что мы прижали их. За то, что они обворовывают страну, армию и флот".

Наступного дня, 30 серпня, в інтерв'ю РТР, президент РФ зробив заяву подібного змісту: "Некоторые политики пытаются использовать эту беду недобросовестным образом. Пытаются раздувать какие-то политические жабры для того, чтобы заработать капитал, решить какие-то групповые интересы".

31 серпня, виступаючи у Верхньому Утьосі (урядова резиденція неподалік Самари) президент майже точно відтворив відомі слова Ю.Андропова: “Большая часть наших людей не знает, в какой стране она живет".

Показово, що, з огляду на гостру потребу російської влади у західних інвестиціях, російський президент відмовився експлуатувати тему “фортеці в облозі”, натомість активно звертаючись до теми “внутрішнього ворога”, намагаючись обернути "курсько-останкінську медіа-дугу" на свій політичний дивіденд, що має прислужитись створенню "сильної вертикалі" з відповідною "кадровою революцією".

Заступник глави президентської Адміністрації В.Сурков заявив у вересні про можливий перехід телекомпанії НТВ під контроль лояльного до федеральної влади холдингу “Газпром-медиа” відповідно до договору, попередньо укладеного В.Гусинським. Це означає, що “Медиа-Мост” мав би передати у власність “Газпром-медиа” 60% акцій (відповідно пайовій частці заборгованості) і до “Газпром-медиа” перейдуть контрольні пакети акцій НТВ, радіостанції “Эхо Москвы”, телемережі ТНТ, ретрансляційний супутник “Бонум-1” тощо.

Конфлікт між НТВ та його акціонером "Газпромом" виник через те, що НТВ одержала у 1999 р. від "Газпрому" кредит у розмірі 211 млн дол. США в рахунок погашення зовнішнього боргу, що утворився на час фінансової кризи 1998 р. Спочатку "Газпром" не претендував на частку своєї участі в компанії В.Гусинського, але згодом (вочевидь, під тиском кремлівських структур) поміняв точку зору. Впродовж 18-19 вересня "Газпром" і "Мост" обмінялися "люб'язностями". Компанія “Медиа-Мост” в особі голови її Громадської ради, екс-президента СРСР М.Горбачова спростовувала факт досягнення домовленостей, про який поспішили заявити "газпромівці".

Тим часом генеральний директор "Газпром-Медиа" А.Кох заявляє: "Як сказав той хлопець у "Хрещеному батькові", - це всього-на-всього бізнес. Нічого особистого". Хоча в даному разі йдеться не про бізнес, а про "велику політику". В.Гусинський, розуміючи невідворотність втрати НТВ, "заламує" ціну за неї до 350 млн дол., тоді як "Газпром" готовий "викласти" лише 100 мільйонів доларів США.

На президентських виборах 1996 р. В.Гусинський зробив безпомилкову ставку на Б.Єльцина і значно розширив впливи своєї медіа-імперії. Однак після виборів до Держдуми у грудні 1999 р. В.Гусинський необачно поставив на Ю.Лужкова та Є.Примакова, згодом остаточно зупинившись на кандидатурі Г.Явлинського. Внаслідок цього він і опинився віч-на-віч з новим президентом В.Путіним, який розпочав зі змін у керівництві "Газпрому", поставивши на чолі компанії замість "незмінного" В.Черномирдіна "своїх" людей - Д.Медведєва та А.Коха.

У централізаторській медіа-інформаційній політиці не відстає від партнера по Союзному Договору Білорусь, яка, до того ж, стоїть на порозі нових парламентських та президентських виборів, що відбудуться в 2001 р. Започатковано створення нової державної інформагенції “Белинтерфакс", до якої увійдуть БелТА, президентська “Советская Белоруссия”, Білоруська телерадіокомпанія і, можливо, урядова “Республика”. Матеріали агенції надсилатимуться до органів державного управління та дипломатичних представництв Білорусі. Передбачається також створення системи поширення офіційної інформації через Інтернет.

Вже традиційна для сучасної Росії тема "свободи слова" вельми нетрадиційно була обіграна В.Путіним в інтерв'ю "Фігаро", що він дав наприкінці жовтня, напередодні паризького саміту Росія - ЄС. По-перше, В.Путін виразно пояснив Заходу, що в сучасній Росії йдеться не про "свободу слова" у її західному розумінні, а про відновлення справедливості й повернення у власність держави національних ЗМІ, які "перетворили на інструменти своєї могутності" ті, хто заволодів ними "на час революційного періоду". По-друге, зауваживши, що олігархи за допомогою ЗМІ "шантажують владу", президент не утримався від "декларації намірів" стосовно нищення "інструментів шантажу" традиційно російським способом - "дубинушкой":

Звичайно, ця путінська "дубина", що асоціюється з ленінською "дубиной народного гнева" (що, як відомо, "опустилась на голови буржуазії") не є простою "домашньою заготовкою", а підказана, вочевидь, президенту консультантами з політичної психосемантики.

У жовтні дискусія довкола Доктрини інформаційної безпеки РФ набрала нових "обертонів", а ставлення до неї (як і до путінських реформ у цілому) дедалі більше поляризувалось. З одного боку, воно позначене неприхованим захопленням націонал-патріотів лівого та правого спрямування. А, з іншого, - осудом з боку захисників "незалежних" ЗМІ. Якщо, на думку Є.Кисельова з "Итогов", - це просто "неохайний документ", то, на думку головного редактора газети “Завтра” О.Проханова, “блискуча лексика документа… не поступається за вишуканістю Набокову". Доктрина - це, мовляв, і є та сама "мова, якою висловлюються російські офіцери, стурбовані долею Батьківщини". Крім того, вона нагадує редактору "Завтра" не мало й не багато, "текст судового вироку, що припиняє діяльність зрадників Батьківщини”.

Одним з центральних положень Доктрини є визнання актуальності інформаційних війн та операцій, що "передбачають… небезпечний вплив на інформаційні сфери… порушення нормального функціонування інформаційних і телекомунікаційних систем". 6 жовтня цілковито в дусі цієї концепції головний розробник Доктрини, В.Шерстюк новою серйозною загрозою як для Росії, так і для світового співтовариства назвав "інформаційну зброю". Політика ж Росії у напрямі відвернення цієї загрози, підкреслив він, полягає в просуванні через ООН ідеї створення міжнародної системи інформаційної безпеки, що дозволить адекватно протидіяти "інформаційній зброї".

Що ж до Доктрини, то вона, на думку В.Шерстюка, корисна уже хоча б тому, що інформує світову громадськість про небезпеку вищезазначеної загрози. Передбачається, згідно інформації В.Шерстюка, підготувати відповідну федеральну програму, в якій будуть конкретизовані методи і способи досягнення цілей, поставлених у документі стосовно окремих сфер діяльності суспільства й держави.

На думку прибічників “свободи преси”, Доктрина під благопристойним приводом захисту "прав громадян на особисту та сімейну таємницю" може бути використана спецслужбами проти небажаних для влади "журналістських розслідувань". А захист від зовнішнього "інформаційного" конкурента" може, у свою чергу, перерости на боротьбу з внутрішнім "супротивником" (тобто недержавними ЗМІ). Небезпідставні побоювання "незалежників" у цьому зв'язку виникають у контексті реальних спроб відкоригувати на засадах Доктрини "Закон про ЗМІ".

Зробити це буде неважко, враховуючи, що Комітет з інформаційної політики Держдуми РФ нині очолює рішуче налаштований член ЛДПР К.Вєтров. Комітет К.Вєтрова нещодавно підготував обгрунтування для оновленої державної інформаційної політики у вигляді аналітичного огляду "Влада й ЗМІ (огляд правових норм зарубіжних країн)", провідна думка якого полягає у тому, що держава має боротися з "природною" тенденцією до монополізації ЗМІ.

Президент РФ В.Путін дав, у свою чергу, доручення секретарю РБ РФ, керівникам ряду міністерств та відомств, а також своїм повпредам у федеральних округах стосовно проведення більш послідовної інформаційної політики. Міністр закордонних справ РФ І.Іванов пояснив, що йдеться про "підготовку найближчим часом пропозицій щодо створення відповідного інформаційного інструмента", що допоміг би виконати "найважливіше завдання ефективнішого роз'яснення внутрішньої та зовнішньої політики держави". Відповідним державним установам дана вказівка пропагувати позитивні зразки "майданчиків" економічного зростання та успішного господарювання. При цьому зі ЗМІ має поступово витискатися "чорнуха" та сюжети, здатні викликати у суспільства неприємні запитання й асоціації.

Створення й утримання державної пропагандистської структури вимагатиме великих фінансових вкладень, оскільки ЗМІ - це той комерційний механізм, що прибутків, зазвичай, не приносить. Зараз у російської держави таких коштів немає. Саме тому, напевно, під час обговорення проекту федерального Бюджету-2001 ст. 113 (розділ "Засоби масової інформації", шостий додаток) відповідні витрати були представлені під грифом "Цілковито таємно”. За словами голови підкомітету Держдуми РФ з інформатизації та зв'язку Л.Маєвського, крім цієї, є ще лиш одна подібна стаття в Бюджеті-2001 рік під тим же грифом - "Державна програма озброєння на 2001 рік".

Отже, є усі підстави думати, що в Росії складається нині система державного керування ЗМІ, що включатиме державний медіа-холдинг і медіа-структури та медіа-об’єднання з переважаючою державною участю у капіталі. Визначальний характер державного впливу на медіа-простір яскраво засвідчує також спроба створення нової медіа-структури з опорою на регіональні телеканали в результаті недавньої купівлі державною компанією РАТ “ЄЕС Росії” контрольного пакета акцій телекомпанії “REN-TV”.

Відбувається перепідпорядкування державі більшості центральних та регіональних ЗМІ. При цьому механізми керування редакційною політикою, як правило, не розкриваються. Але неважко здогадатись, що провідну роль тут буде відведено семи окружним інформаційним представництвам федеральної влади. В рамках зазначеної кампанії створюються наглядові ради та проробляється можливість впровадження лояльних до влади людей на ключові редакційні посади у провідних ЗМІ, а також ставиться завдання щодо формування відповідного кадрового резерву.

Замінюються "розкручені", але “некеровані” журналісти на “своїх”, - можливо, й не таких уже й яскравих, але зате вірних "генеральній лінії". На РТР, зокрема, у передачі “Доброго ранку, Росіє!” А.Мігранян, відповідаючи на запитання телеглядачів, уже спеціально “тлумачить” зміст статей ранкових газет, стверджуючи, що раніше усе це бувало "читали між рядків", а тепер можна просто зателефонувати і отримати відповідь, про що йдеться. Передбачено також створення за рахунок коштів “правильно зорієнтованих олігархів” спеціального президентського фонду інформаційної політики, який не лише фінансуватиме, але й координуватиме весь кремлівський "паблік рілейшенз". Для досягнення означених цілей передбачається насамперед:

? реалізувати ряд законодавчих ініціатив включно із Законом про пресу та запровадженням інституту ліцензування друкованих ЗМІ;

? узаконити шляхом внесення поправок до Закону про пресу інститут наглядових рад з розширеними цензорськими функціями у великих загальнофедеральних ЗМІ.

Серед резонансних публікацій, датованих кінцем вересня, привернув увагу в контексті організованої Кремлем "боротьби з чорнухою" памфлет М.Жванецького, що, до речі, виставлений на офіційні сайти РБ РФ, "Пишущему и показывающему", у якому автор, звертається до типового "володаря телевізійних дум", в образі якого неважко розпізнати “медіа-кілера” С.Доренка:

• "Наверное, население не так требует, как покупает эти вопли, то есть включает, читает, слушает это все, раскрыв рот, и в этот раскрытый рот ему вкладывают блендамед, жвачку, какие-то повязки, прокладки, туфли, духовки. Продать отупевшему легче, но звать на помощь уже не надо. Сколько ты ему показывал трупов, как здорово покадрово показал отрезание головы у живого человека, как ты бежал рядом и записывал крик матери разорванного ребенка. Ты заставлял нас выключать твой телевизор по десять раз за час, чтоб не видеть, не слышать, не присутствовать при ампутациях, крови, расстреле, рвоте. Что ж ты теперь требуешь или уже просишь сочувствия к себе, у которого отнимают эту свободу?…".

Прототип же цього памфлету, С.Доренко, 23 жовтня програв черговий суд за "образу честі та гідності". На цей раз - дружині московського мера О.Батуриній. У передачі ОРТ від 14 грудня С.Доренко звинуватив Ю.Лужкова та його дружину - не мало й не багато - у причетності до вбивства американського бізнесмена Пола Тейтума. Через тиждень після цього "чорного ефіру" О.Батурина програла думські вибори у Калмицькому виборчому окрузі. Збитки, завдані їй "чорним піарщиком", Останкінський райсуд м. Москви оцінив штрафом у розмірі 10 тис. руб. та примусовим публічним спростуванням, що його С.Доренко зобов'язаний буде зробити в ефірі. Проте з "медіа-кілера", що називається "як з гуся вода". Відразу ж після суду, в притаманній йому "чарівній" манері С.Доренко заявив:

• "До лоботомии я еще не дошел, и черепную коробку мне еще не вскрывали. Уверяю, если вскроют, то там не найдут маленького Лужкова, дергающего за веревочки".

Росія діждалась також перших "паростків" у боротьбі за "духовну безпеку", задекларовану в Доктрині. З Інтернету видалені, зокрема, провайдером сторінки подружжя Сьоміних з матеріалами, "образливими для християн". Таку цензуру не всі сприйняли однозначно. Філософ і богослов Я.Кротов (автор цікавої релігійно-філософської сторінки в Інтернет), зауважив:

• "З повагою ставлюсь до правозахисників…їхнім небесним заступником цілковито може бути апостол Павло. Але право на захист святині від богохульства (право на захист почуттів віруючих) мені уявляється винятком.…Свої святині є в кожного…".

Знайомство з деякими сайтами Укр-Нету (і не лише сайтами) теж, до речі, наводить на думку про "духовну безпеку" і "право на захист святині від богохульства". Йдеться насамперед про події довкола такої "святині", якою для українців є Кобзар. Замах же на неї вчинив в очікуванні сумнівної слави "українського Салмана Рушді" епатажний "пописиватель" О.Бузина, що, у свою чергу, дало підстави для звинувачень української влади у надмірному лібералізмі.

Виконується й інший пункт Доктрини, що стосується "захисту російської мови". 24 жовтня в апараті РБ РФ під головуванням ректора Державного інституту російської мови академіка В.Костомарова відбулося чергове засідання комісії Ради з російської мови при уряді РФ, на порядок денний якого було винесене велике коло питань, пов'язаних із сучасним станом російської мови у світі.

Пильної уваги надавалось проблемам функціонування російської мови в країнах СНД і "ближнього зарубіжжя" як важливому напряму міжнародної політики. Як зазначав заступник секретаря РБ РФ О.Чернов, зміцнення позицій російської мови у світі "підвищує ефективність економічної, науково-технічної, культурної й дипломатичної діяльності, сприяє активній підтримці мільйонам наших співвітчизників, що проживають за рубежем, історичних зв'язків держав, сприяє зростанню престижу нашої країни". Тому, на думку О.Чернова, "не може не тривожити ситуація, коли російська мова виключається з навчальних програм… різко скорочується кількість іноземних громадян, що вивчають російську мову, а відділення та кафедри російської мови в зарубіжних країнах практично не одержують методичної і матеріально-технічної допомоги з Росії".

Особливу тривогу РБ РФ викликають "спроби ряду країн СНД і Балтії витиснути російську мову з системи освіти, діяльності осередків культури, ЗМІ", що є "серйозним ущемленням прав російського і російськомовного населення в цих державах, перешкоджає інтеграційним процесам, підсилює міжетнічну напругу, породжує конфлікти". Тому в апараті РБ РФ вважають перспективним проведення ряду спільних заходів з суспільно-державним фондом “Центр російської мови” (у 2001 р. відбудеться міжнародна олімпіада школярів з російської мови, а також буде надана реальна підтримка журналу “Русский язык за рубежом” і використанню сучасних засобів телекомунікації для поширення російської мови та якомога повнішого задоволення культурних запитів російськомовного населення за межами Росії). На зазначеному засіданні виражалась також стурбованість можливим зниженням статусу Федеральної цільової програми “Російська мова”, що її намічено "спустити" на відомчий рівень.

Неоднозначно тлумачать прихильники та супротивники Доктрини той її пункт, що стосується присутності в російському інформаційному просторі іноземних ЗМІ. Представники влади заявляють, що йдеться лише про рівні права національних ЗМІ з західними корпораціями, що за організаційно-фінансовими можливостями є набагато потужнішими від російських. Але йдеться, напевно, про інше - конкретні кроки Росії, спрямовані на істотне інформаційне підкріплення зовнішньої політики, насамперед щодо "ближнього зарубіжжя" з Україною включно.

Дотування російськомовної преси в країнах СНД і Балтії було передбачено, зокрема, ще 1996 р., коли вперше у федеральний бюджет була закладена стаття, що передбачала подібні витрати. Ці гроші надавались через "Раду співвітчизників". Проте, в 1999-2000 рр. на підтримку російськомовної преси, якщо вірити думським джерелам, кошти не виділялись або виділялись чисто символічно. Зате зараз, у Бюджеті - 2001 для надання допомоги "співвітчизникам" закладено 100 млн руб. (у 2000 р. передбачалась така ж сума, але "співвітчизники" у повному обсязі її не одержали). Водночас, існує й закрита стаття бюджету, що передбачає 200 млн руб. для фінансування ЗМІ в країнах СНД і Балтії з метою створення сприятливої для Росії громадської думки. Таким чином, загалом йдеться про суму мало не в третину мільярда (для порівняння, - на фінансування Союзу Росія - Білорусь виділяється 1 мільярд).

Боротьба за медіа-інформаційні впливи накладається на "кадрову революцію", - намагання В.Путіна розставити" своїх" людей на усіх щаблях владної вертикалі. Зрозуміло, що вистачає ображених і достатньо помітних ознак того, що "друзі" нинішнього президента не проти використати "відновлення державного контролю над інформаційними потоками" для інвектив на адресу можновладців, причетних до освяченого свого часу Б.Єльциним розподілу ЗМІ між тими олігархами, що допомогли йому виграти президентську кампанію 1996 р. й забезпечили собі таким чином чільні позиції в інформаційному "істеблішменті".

Симптоматичною щодо цього видається публікація відомого своїми великодержавними планами стосовно СНД, колишнього міністра нині ліквідованого міністерства у справах СНД К.Затуліна. Наприкінці вересня в "Независимой газете" він звинуватив міністра друку, відеобізнесмена М.Лесина, пропрезидентського "піарщика" Г.Павловського та главу "Газпром-Медиа" А.Коха у тісних зв'язках з нині опальними Б.Березовським та І.Малашенком (глава компанії НТВ), а також "іншими з клубка друзів президента РФ від 1996 р.", зазначивши, що саме "подвиги людей Єльцина на ниві преси й інформації" і спричинилися до грандіозної дискредитації нової російської влади та її головного слогана - "диктатури закону".

На думку К.Затуліна, "чудотворці-політтехнологи" із адміністрації президента "першими лягли на дно…на момент загибелі "Курска", а згодом люди з ВГТРК й Мінінформдруку "угробили надкомерціалізацією Останкінську телевежу". Особливо дістається в затулінській статті М.Лесину, який "продовжує, мовляв, плутати "свою шерсть з державною" та прагне "санкціонувати угоди з медіа-магнатами в обхід закону і законності", внаслідок чого, "замість того, щоб підтримати владу у боротьбі з олігархами, суспільство дедалі більше переймається співчуттям до кидал".

Те, що "вирішення кадрових питань" зачепить не лише електронні, але й друковані ЗМІ було очевидним від самого початку. "Початком великого шляху" видається у цьому зв'язку та увага, якої російський уряд надає останнім часом своєму офіціозу - "Российской газете (РГ)". 23 жовтня прем'єр-міністр М.Касьянов підписав постанову "О редакции "Российской газеты", що закріплює за нею статус, відповідно до якого РГ є "федеральним державним заснуванням" і її має суворо контролювати Міндруку, а генеральний директор РГ має призначатись і звільнятись тим же відомством ("хто платить, той і має замовляти музику"). Міндруку пропонується у двомісячний термін затвердити нову редакцію, Статут РГ та вирішити усі її господарські та кадрові питання.

У вересні-жовтні на українсько-російські медіа-інформаційні відносини помітний вплив справляли такі резонансні події:

• боротьба за посилення впливів в українському інформаційному просторі україномовного сегмента ЗМІ;
• загадкове зникнення відомого журналіста Г.Гонгадзе;
• зміни у керівництві українського МЗС;
• розкриття СБУ спроби замаху на державний лад в Україні.

В Україні, хоча й не з такою напруженістю, як у Росії, тривала політична боротьба за впливи на медіа-інформаційний простір, що позначалось не лише на внутрішній ситуації, а й на зовнішній політиці країни. Зокрема, у серпні голова комітету з інформації Київської міської адміністрації М.Томенко заявив, що в серпні загальнонаціональний телеканал УТ-1 "був лідером серед телестанцій із програм антиурядового характеру". За його словами, “створюється враження, що керівництво згаданого телеканалу має відношення до КПУ чи СПУ”. М.Томенко висловив також стурбованість станом преси, бо, на його думку, слід обмежити власність зарубіжних засновників не більше ніж 30%, а також чітко витримувати співвідношення обсягів власної та закордонної продукції пропорцією 50% на 50%”.

1 вересня Держкомітет з інформполітики, телебачення і радіомовлення України повідомив, що з метою "уточнення типу видання та його програмних цілей" від початку 2001 р. планує запровадити реєстраційні посвідчення для друкованих ЗМІ, ліквідувавши водночас нинішні списки видань, яким надається державна підтримка. Держкомінформполітики має намір класифікувати усі видання за трьома категоріями:

• вітчизняні, - що не менше 85% опублікованого присвячують Україні й заслуговують на "визначені пільги";
• "загального типу", - що мають показник "українськості" нижчий від 50% і будуть позбавлені пільг;
• закордонні, - що понад 50% публікацій запозичують з іноземних джерел і будуть зобов'язані платити митні збори.

На думку представників Держкомітету, саме така система дозволить ефективно боротися з "нелегальними" виданнями, сумарний тираж яких Комітет оцінює на рівні 1 млн примірників. Не ставлячи під сумнів благородство намірів українського Держкомінформполітики, варто зауважити, що в аргументації його опонентів також вистачає раціональних моментів. Бо державний протекціонізм в умовах вільних інформаційних потоків (а вони в епоху інформаційної революції аж ніяк не можуть бути до кінця "відрегульовані" державою) перемагатимуть лише ті видання, з яких можна буде дізнатися більше цікавих подробиць про життєві реалії. І тут українським мас-медіа доведеться розраховувати виключно на свою здатність боротися за аудиторію, а не на "прогресивне законодавство". Ще менше можна розраховувати на "прогресивне" втручання державних чиновників, яке, швидше всього, не призведе ні до чого путнього, окрім зловживань, неуникних у процесі "роздачі слонів".

Держінформполітики України на початку жовтня виступив з новою заявою, якою попередив видавців та редакторів українських версій популярних російських газет ("Московский комсомолец в Украине", "Известия-Украина", "Труд-Украина", "Комсомольская правда", "Совершенно секретно" тощо), що їх випуск може бути припинено у разі невиконання вимог чинного українського законодавства. Йдеться про те, що у свідоцтвах про державну реєстрацію зазначених видань прописано дві мови, якими вони мусять друкуватись - українську та російську, - тоді як насправді вони друкуються лише російською мовою, "ставлячи вітчизняні друковані ЗМІ в умови нерівноправної конкуренції".

Далі в заяві. Держкомінформу йдеться про те, що зазначені газети "фактично виступають офіційним прикриттям для нелегального (неоподаткованого) ввезення в Україну багатомільйонних тиражів відповідних аналогів з Росії". Крім того, згідно заяви голови Комітету І.Драча, крім невиконання мовних зобов’язань, є інші порушення, що зводяться до наступного:

• газети не видаються безпосередньо в Україні,
• у вихідних даних контрольних примірників видань зазначається місцезнаходження редакцій у Москві,
• у колонтитулах наводяться назви російських видань,
• розміщується російська реклама, публікація якої не оподатковується відповідно до українського податкового законодавства тощо.

Серед іншого, в провину цим виданням ставиться й те, що, висвітлюючи події в Чечні, вони "займаються пропагандою війни". Російсько-українським виданням запропоновано у місячний термін розв’язати питання щодо неузгодженості з українськими законами. У разі ж невиконання своїх вимог, Держкомінформполітики пообіцяв вжити заходів для припинення випуску цих видань на підставі статей 18 та 41 Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні".

Заступник голови Держкомінформполітики України В.Абліцов повідомив, у свою чергу, про намір Комітету звернутися до Кабміну з пропозицією щодо перереєстрації друкованих видань з метою “чіткого визначення... співвідношення мов”, оскільки, за даними Держкомінформполітики, деякі видання, зареєстровані як українсько-російські, насправді виходять лише російською мовою. Йдеться також про перегляд концепції роздержавлення преси, відповідно до якої державні органи не зможуть бути співзасновниками видань, бо “співробітництво держорганів з виданнями доцільніше здійснювати "на засадах угод”.

На свій захист українські газети "російського походження" наполягають на тому, що вони є проектами, "до певної міри незалежними від Москви" і "абсолютно самодостатніми юридичними одиницями на території України", хоча часто викуповують у російських редакцій певні шпальти. Якби ж вони нелегально завозили російські аналоги, то зазнавали б при цьому лише збитків. Газетярі ображаються також, що до них застосовують вимоги набагато жорсткіші, аніж до електронних ЗМІ, яким, зокрема, дозволяється транслювати ті ж горезвісні "мильні опери", що "вбивають вітчизняний кінематограф". Інтернет же, у якому домінують російські сайти, взагалі поки що залишається поза конкуренцією.

Ці заяви викликали протест голови комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації О.Зінченка, який заявив, що Держкомінформполітики має чітко роз'яснити причини та критерії перереєстрації друкованих видань, бо двозначність у цьому питанні може спричинитися до його переходу в іншу площину - "можуть бути зроблені висновки, що під виглядом перереєстрації закриватимуться російськомовні газети”.

Отже, започаткована ще влітку відомими львівськими подіями політична боротьба за посилення впливів україномовних мас-медіа тривала, хоча й набула дещо "діловитішого" забарвлення. Виразний відбиток на неї наклали суперечності між урядовою та законодавчою гілками влади. За повідомленням ІТАР-ТАРС, 23 вересня перший заступник голови Верховної Ради України В.Медведчук заявив, що українські законодавці не збираються ділити ЗМІ на "свої" та "чужі".

Перший віце-спікер визнав, що, хоча у списку видань, на які відповідно до постанови Кабінету Міністрів "Про передплату на друковані періодичні видання на 2001 р." поширюються пільги, є й російськомовні, проте це "проурядові" ЗМІ. На думку В.Медведчука, зазначена постанова "суперечить чинному законодавству", і "вирішується питання про її скасування". Водночас віце-спікер переконаний, що "насаджування української мови, незважаючи на її державний статус, є далеко не державною позицією", і розцінив таку позицію як праворадикальну.

В останні вересневі й перші жовтневі дні українські та російські мас-медіа жваво коментували відставку керівника МЗС України та лист чотирьох західних дипломатів президенту України. Йдеться про закритий лист послів США й Канади, а також керівників представництв Світового банку і ЄБРР, що "просочився" до мас-медіа і в якому давались "поради" щодо формування бюджету на наступний рік (нібито у зв'язку з відмовою українського керівництва від реформування міжбюджетних стосунків між центром та регіонами, обласним та місцевими рівнями тощо). Суть змісту листа було розкрито 29 вересня в газеті "Факты", що небезпідставно розцінила його як "своєрідний шантаж". Природною була заява у відповідь президента України: "Україна та українці здатні самі розібратися в цьому питанні".

На цьому тема вважалася б вичерпаною, але оскільки того ж таки дня було звільнено керівника МЗС Б.Тарасюка, то мас-медіа вибудовували "аналітику" на предмет того, чи не означає все це "самоізоляції" України та зміни домінуючого вектора зовнішньої політики з євро-атлантичного на проросійський.

Слід зауважити, що разом з віце-прем'єром М.Жулинським і головою Держкомінформполітики І.Драчем головний дипломат України давно дратував деякі мас-медіа північного сусіда, для яких він був ототожненням особливого партнерства між Україною та Північноатлантичним альянсом. Хоча екс-міністр не раз наголошував, що питання входження України до Альянсу "на порядку денному не стоїть".

Показово, що майже за місяць до фактичної відставки шефа українського МЗС чутлива до української тематики "Независимая газета" її вже "передбачила", зауважуючи при цьому стан "керованої стагнації" в українсько-російських відносинах і покладаючи відповідальність за цю стагнацію персонально на Б.Тарасюка. Він, на думку газети, представляє сили, зорієнтовані виключно на "європейський вибір України", що розглядають Росію як "потенційну загрозу суверенітету України". Водночас "НГ" заявляла, що, декларуючи багатовекторність, офіційний Київ "фактично законсервував розробку та підписання договорів і угод, контакти між діловими колами, культурний обмін між двома слов'янськими країнами, що було б логічним продовженням Договору про дружбу, партнерство і співробітництво Росії та України, довгострокової програми економічного співробітництва, а з другого боку, могло б дати потужний імпульс економічному й гуманітарному розвитку двох країн".

Про помилки в діяльності шефа української дипломатії на російському векторі неодноразово писала й українська преса. Проте загальна спрямованість публікації "НГ" фактично звелася до спроб "вбити клин" між Президентом України та українськими націонал-патріотами, а також із політичними колами США й Західної Європи.

Ще однією "дратівливою" темою українсько-російських відносин стало розкриття СБУ спроби замаху на державний лад України, організованої Спілкою радянських офіцерів. Оскільки деякі сліди цього замаху вели до російської Держдуми, то "рятувати ситуацію" до Києва 5 жовтня приїхав віце-спікер Думи В.Жириновський, який безапеляційно заявив, що "весь этот переворот - не что иное, как рука Запада, стремящегося дестабилизировать ситуацию на постсоветском пространстве".

Навряд чи сприятиме позитивному розвиткові українсько-російських взаємин і провокаційного змісту публікація тижневика "Коммерсант-Власть" з нагоди 225-річчя ліквідації Катериною II Запорізької Січі. Сама її назва "Замочены в Ингуле" виразно свідчить про те, що тут використаний "джентльменський набір" лексики російських ЗМІ, що описують чеченські події. Крім горезвісного "замочены" зустрічаються й "перли" на кшталт "зачистка", "мятежная территория" тощо. Публікацію "прикрашає" репродукція відомої картини І.Рєпіна з переінакшеною назвою "Сепаратисты пишут письмо турецкому султану".

Всеукраїнське молодіжне об'єднання “Молодь - надія України” оголосило про початок реалізації проекту “Молодіжна інформагенція України” за фінансової підтримки Українського національного комітету молодіжних організацій (УНКМО), що має заповнити "молодіжну нішу" в інформаційному просторі. Йдеться про щотижневі молодіжні теле- та радіопрограми, стрічку новин в Інтернеті й збільшення обсягу бюлетеня “Молодіжна хроніка”.

Керівником служби новин українського телеканалу ICTV призначено М.Княжицького, який є членом Національної ради з питань телебачення та радіомовлення. Першим його проектом стала програма "День-7" (ведучий - В.Портников), що вперше вийшла в ефір 1 жовтня, продемонструвавши чималу увагу до українсько-російських відносин на тлі кадрових змін у МЗС.

Третя декада жовтня була позначена непересічними подіями у різних сферах українсько-російських відносин і насамперед:

• Сочинською зустріччю президентів Л.Кучми та В.Путіна 16 жовтня;
• першим робочим візитом до Москви 23 жовтня новопризначеного міністра закордонних справ України А.Зленка;
• засіданням Ради безпеки РФ від 26 жовтня, спеціально присвяченого українсько-російським відносинам.

Під час візиту А.Зленка до Москви відбулись його зустрічі з президентом Росії В.Путіним та переговори з російським колегою І.Івановим. Український міністр запропонував вісім конкретних пропозицій щодо покращання українсько-російських відносин та підготовки наступної зустрічі Президентів обох країн з представниками банківських і бізнесових кіл України та Росії.

Серед іншого, досягнуті домовленості про повернення Україні фресок Михайлівського золотоверхого собору та сприяння російської сторони у відкритті та функціонуванні у Москві Української бібліотеки. Під час візиту було підписано також Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі телебачення і радіомовлення. Водночас, новий шеф українського МЗС не обійшов увагою недоброзичливість російських мас-медіа щодо України, зауваживши, що "озабоченность вызывает обилие в российских СМИ материалов по украинской проблематике, подающихся в негативных тонах" та, що "хотелось бы отойти от этой грубой риторики, которая мешает развитию отношений между нашими странами".

Як і слід було сподіватись, українсько-російське зближення не залишилось непоміченим іноземними ЗМІ, ряд з яких вбачають у ньому безпосередню загрозу "реформістському курсу" України. Прикладом такого роду публікацій є, зокрема, стаття в лондонському “The Economist” від 21 жовтня, витримана в традиціях антиукраїнської медіа-інформаційної операції, що розкручувалась свого часу “The Financial Times”. Показово, що головним об'єктом критики у згадуваній статті є СБУ, а найбільше вболіває лондонський тижневик з приводу відставок "прозахідно" налаштованих урядовців (колишніх міністра закордонних справ та колишнього керівництва ГРУ Міноборони України).

Неоднозначно сприймається реалізація українсько-російських домовленостей і в самій Росії. Зокрема, привернув увагу не зовсім доброзичливий “комментарий дня” на сайті РБК (РосБізнесКонсалтинг) від 23 жовтня, у якому зазначалось, що "позиция российского президента, выразившаяся в его поручениях правительству по газовому вопросу и отношениям с Украиной, свидетельствуют о том, что Путин впервые открыто взялся лоббировать интересы российских предпринимателей в ущерб внешнеполитическим проблемам – в том понимании внешней политики, которое сложилось за последние годы между нашими странами".

Україна пробує відроджувати кінематограф. 12 жовтня прем'єр В.Ющенко відвідав кіностудію ім. О.Довженка, де розпочалися зйомки художнього фільму режисера Ю.Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу". Прем'єр зазначав, що в руслі Указу Президента "Про основні напрями розвитку кінематографії на період до 2005 року", фінансування галузі кіно "відбувається нормально в обсягах, які передбачені в бюджеті" і вже виділено близько 90% від запланованого". Але ця мізерна сума "від запланованого" (майже 9, 5 млн грн) навряд чи може покрити витрати хоча на один "касовий" фільм. Не дивно, що в Україні виробляється щороку лише від одного до п’яти художніх фільмів, добра половина яких фактично належить до російського культурного простору (на кшталт телесеріалу "Останній день Буржуя"). Для порівняння, в Росії, завдяки пільговому оподаткуванню, кожна з п'яти провідних телекомпаній щороку виробляє від двох до п'яти телесеріалів.

Кабінет Міністрів України на початку жовтня затвердив окремою постановою положення щодо розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм, що має поставити заслін "піратству". Запроваджується єдина контрольна марка, і кожний примірник аудіовізуальних творів та фонограм віднині має бути маркованим. Замовником тут виступає Держдепартамент інтелектуальної власності, що контролюватиме процес маркування. В ефективності такого методу доводиться сумніватись з урахуванням того, як "успішно" через подібне "маркування" просувається боротьба з підпільними алкогольними цеховиками. Хоча у самій важливості проблеми "піратства" сумніватись не доводиться. Про неї неодноразово нагадував, наприклад, член Національної ради з телерадіомовлення М.Княжицький:

• "Жоден український бізнесмен не вкладе гроші у виробництво українського фільму, оскільки ніхто з продавців відеокасет його ніколи не купить. Для чого купувати, коли можна вкрасти американський? Якщо велика українська телекомпанія, яка принципово не займається піратством, захоче показати в своєму ефірі телесеріал, вона купить за копійки серіал аргентинський, а не вкладатиме гроші у виробництво українського серіалу. Відповідно, іноземні виробники продукції продають її нам дешево, оскільки уже щасливі від того, що цю продукцію не вкрали, а хоча б щось заплатили".

Та ж причина боротьби з "піратством" спонукала Національну раду з телерадіомовлення ускладнити процес отримання в Україні ліцензій на ефірне мовлення. Згідно заяви голови Ради Б.Холода, зробленої ним 21 жовтня на Всеукраїнській нараді керівників телерадіоорганізацій, "маємо повноформатну мережу іноземного мовлення, прикритого чужими логотипами". Рада налаштована так рішуче щодо нетолерування порушень, пов'язаних з ретрансляцією програм закордонних станцій, бо це, на її думку, руйнує й без того мізерний вітчизняний рекламний ринок (обсяг реклами в ефірних ЗМІ складає, за офіційними даними, лише 30-35 млн дол. на рік). Йдеться не стільки про потужні телерадіокомпанії, скільки про чисельні радіостанції FM-діапазону. До речі, до кінця 2000 р. закінчується термін ліцензій 78 телерадіоорганізацій, а наступного - ще майже 700.

Неважко передбачити спричинені зазначеними діями Ради ускладнення в українсько-російських відносинах. Бо, по-перше, зрозуміло, що під "іноземними" Рада з телерадіомовлення розуміє насамперед російські телерадіостанції, а, по-друге, комерційні інтереси неодмінно подаватимуться сторонами (як це вже було неодноразово) в "національно-ідеологічному" упакуванні.

Світові процеси розвитку інформаційних технологій характеризувалися наступними кроками. 1 жовтня у США набув чинності закон про електронний підпис під комерційними документами (E-SIGN Act - Electronic Signatures in Global and National Commerce), схвалений президентом Клінтоном у червні 2000 р. Це дозволить здійснювати низку юридичних процедур у сфері комерції: затвердження контрактів, заставних, договорів про оренду тощо. Така своєрідна знакова подія розколола навпіл діловий світ на онлайновий, що існує у віртуальному просторі Світової Мережі та офлайновий - за межами Мережі. Перший невпинно здійснює фронтальний наступ на другий, завойовуючи нові й нові позиції.

Це стосується і політичного життя. Показово, що, всупереч очевидній загрозі втручання хакерів і простому крутійству, в США на наступних президентських виборах буде випробувано у штаті Каліфорнія проект голосування через Інтернет (результати стануть відомими за три дні до офіційного підбиття підсумків 7 листопада).

Інтернет став навіть "каменем спотикання" на перших теледебатах на початку жовтня між республіканцем Д.Бушем-молодшим та демократом А.Гором. Необачну заяву А.Гора про те, що він був "ініціатором створення Інтернету, Д.Буш негайно парирував дошкульною фразою: "Я підозрюю, що ви також створили калькулятор".

Не є також таємницею сподівання деяких західних політиків і теоретиків на особливу роль, що її можуть відіграти новітні інформаційні технології та Інтернет, зокрема в напрямі посилення позицій проринкових та демократичних сил у пострадянських кранах. Вважається, що, забезпечивши прозорість та загальнодоступність інформації (включно із урядовим та місцевими рівнями влади), Інтернет здатен здолати опір старої бюрократії, перетворившись, по суті, на альтернативну та незалежну від цієї бюрократії інституцію.

До речі, те ж саме, хоча й "з точністю до навпаки", підтверджують активні заходи, що проводяться авторитарними політичними режимами (в Китаї, Туркменістані тощо) з метою взяти Інтернет під свій жорсткий контроль.

Усе населення земної кулі має мати доступ до Інтернету - таким (якщо абстрагуватись від багатомовних, але малозмістовних декларацій) є головний зміст Окінавської хартії глобального інформаційного суспільства, ухваленої на саміті "Великої Вісімки" 23 липня. "Вісімка" відзначила особливу роль сучасних інформаційних технологій як чинника планетарного значення. В Хартії сказано: "Інформаційна революція стрімко перетворюється на рушійну силу світової економіки. Переваги інформаційного суспільства мають стати надбанням усіх людей світу". Зворотною стороною інформаційної революції є поширення "комп'ютерної злочинності", для боротьби з якою вирішено запровадити міжнародний координаційний орган.

"Цивілізовані" країни проблеми переходу посттоталітарних країн Центральної та Східної Європи до інформаційного суспільства хвилюють, звичайно, виходячи не з філантропійних, а з досить прагматичних міркувань, до яких насамперед належать такі:

• контроль за ефективним використанням фінансової допомоги та кредитів, що надаються;
• прозорість приватизаційних процесів та вірогідності інформації щодо вигідного інвестування й страхування ризиків;
• забезпечення надійних інформаційних "трафіків" для участі в експортно-імпортних операціях включно з переміщенням капіталів, товарів і людей.

Турбують ці країни й не зовсім вдалі трансформаційні політико-економічні процеси у країнах Східної Європи, оскільки для Заходу вже є зрозумілими:

• здатність пострадянського чиновництва створювати замість реальних справ віртуальний міраж демократії та ринку;
• непридатність напрацьованих на Заході трансформаційних моделей для пострадянських умов, де потрібні зовсім інші "алгоритми".

Впродовж літа-осені 2000 р. Україна й Росія зробили серйозні нормативно-правові кроки в напрямі входження до інформаційного (постіндустріального) суспільства.

14 вересня у Парижі головою Держкомзв’язку України О.Шевчуком та генеральним директором з питань Інформаційного суспільства (DG INFSO) Єврокомісії Р.Верр’ю під час Четвертого саміту Україна-Євросоюз (14-15 вересня 2000 р.) підписано Меморандум про взаєморозуміння між генеральним директоратом (DG INFSO) Єврокомісії та Держкомзв’язку України щодо розвитку інформаційного суспільства. Цієї домовленості досягнуто в розвиток положень Указу Президента України від 11 червня 1998 р. "Про стратегію інтеграції України до ЄС".