Внутрішній розвиток будь-якої держави та її економічна безпека залежать від зовнішнього оточення, підтримки та допомоги інших “гравців” на світовій арені. Такі відносини часто називаються партнерством. Говорячи про партнерство взагалі, у широкому сенсі слова, ми можемо помітити, що це поняття стає все більш актуальним з виникненням спільних проблем, які вимагають комплексного вирішення, узгодження інтересів сторін, що приводить до досягнення мети.

Економічні системи змінюються – і в історичному розвиткові можна прослідкувати еволюцію думки про економіку партнерства. Від підпорядковування інтересів, що панувало за часів колоніальної та неоколоніальної залежності, відбувається перехід до узгодження інтересів, зумовлений тим, що заміна недовіри співробітництвом звичайно дозволяє більш ефективно використовувати ресурси. Але чи є насправді такий підхід раціональним? Як працює партнерство в умовах нерівномірно розвинутих країн і чи не перетвориться воно знов у неоколоніальну залежність?

Партнерства між різними країнами, які мають різний рівень розвитку, цілі та потенціал, не створюються легко. Представники різних держав схильні бачити важким чи навіть неможливим подолання відмінностей у відносинах і можуть вважати, що будь-яка форма співробітництва вимагатиме занадто великого компромісу. Спільні інтереси – найкращий початок для розбудови партнерських відносин.

На яких принципах базується партнерство, яке є життєздатним та ефективним? Виділимо три принципи – рівноправність, прозорість і взаємовигідність.

Рівноправність означає повагу до кожного партнера і визнання того, що кожна сторона вносить свій внесок у побудову партнерства. Це не вимагає того, щоб усі партнери мали рівну владу і міць, але вони мають бути чесні та відкриті один до одного і не мати прихованих намірів.

Принцип довіри часто виділяється як головний фактор роботи успішних партнерств, але довіра є результатом взаємоповаги і потребує багато часу для дійсного її побудування. Прозорість у спільній роботі забезпечує засади для зростання довіри.

Принцип взаємної вигоди є найважливішим для забезпечення реалізації інтересів сторін. Саме наявні інтереси і є підставою для виникнення потреби в партнерстві. Але водночас цей принцип є і найскладнішим, бо вимагає пошуку балансу потреб і можливостей кожної із сторін. Складність дотримання цього принципу і в тому, що він вимагає від партнерів вміння казати “ні”, якщо очікуваний результат не виправдовує витрачених ресурсів і коштів.

Зовнішні зв’язки України з державами колишнього СРСР мають багату історію і традиції. У світі ринкових реформ ці країни спіткаються зі схожими проблемами, мають спільні інтереси. Здавалося б, немає перепон для встановлення добрих партнерських відносин. Але в дійсності, на жаль, відсутня прозорість і існує слабка довіра у взаєминах. Загрозу економічній безпеці створює саме міцність зв’язків.

Діючи згідно з “багатовекторною політикою”, Україна розглядає як партнерів розвинуті країни Заходу. Але можна помітити, що найпопулярнішим вмінням в побудові відносин партнерства є вміння шукати інвестиції. Враховуючи загальне скрутне становище економіки, це цілком зрозуміло. Вже обгрунтовано, що економіці України не вистачає коштів для сталого розвитку. Часто відносини України з країнами Заходу носять характер “донор–реципієнт”. Хотілося б зупинитися саме на цих відносинах як на виді партнерства.

Дотримання принципів партнерства у міждержавних відносинах має забезпечити досягнення загальних цілей, які тісно пов’язані із вирішенням глобальних проблем. Ці цілі, зокрема, – захист оточуючого середовища, контроль за розповсюдженням наркотиків, боротьба із злочинністю, розповсюдженням хвороб, жебрацтвом, голодом. Партнерство між відповідними організаціями-донорами, як вважається, є рентабельним засобом досягнення таких загальних цілей.

Кінець холодної війни та вплив глобалізації на розвинуті країни і країни, що розвиваються, зробили партнерство єдиним способом, яким допомога може бути забезпечена. Ми розуміємо, що партнерство вимагає взаємовигідності, отже, які є інтереси донорів і реципієнтів?

Розвинуті країни розглядають партнерство як засіб, яким вони могли б впливати на розвиток інших країн, а в деяких випадках спрямовувати його, а також контролювати ефективність використовування допомоги в цих країнах.

Країни, що приймають допомогу, розглядають партнерство як засіб, за допомогою якого вони можуть отримати кошти чи технічну допомогу для розвитку своєї країни. Але хіба це повністю вичерпує його суть?

Таким чином, маємо різні уявлення та очікування щодо ролі партнерства. Яке з цих уявлень відтворює дійсну роль партнерства для України, залежатиме від відносних інтелектуальних, політичних і економічних сил зацікавлених сторін. Донори зазвичай знаходяться в набагато сильнішому положенні, ніж українська сторона. Ці розбіжності полягають не тільки у багатстві та рівні економічного розвитку, вони розповсюджуються на інституційний та людський розвиток, соціальні організації і доступ до інформації. Тобто вони мають переваги, формулюють більш чіткі цілі, і тому вони можуть бути більш ефективні у їх досягненні. У такому разі, як досягти рівності партнерів у стосунках? Відповідь – тільки чітко формулюючи свої інтереси і в процесі узгодження коригувати відносини з партнерами-донорами. Українські партнери не отримають власну політику чи програму просто тому, що це важлива умова партнерства. Рівноправність вимагає відповідальності за успіхи чи невдачі, а це, в свою чергу, передбачає наявність внеску у партнерство. Повинні існувати інтелектуальна та інституційна інфраструктура, щоб гарантувати, що вони можуть формулювати свою політику, яка вирішить проблеми розвитку, як вони їх бачать, – не очима іноземних агентств чи консультантів.

Постає питання: чи готова Україна прийняти всі три принципи партнерства як керуючі у своїх міжнародних взаєминах не тільки декларативно, але і в дійсності? Чи здатні ми сформулювати наші інтереси у партнерстві? Переваги роботи в партнерстві залишаються значною мірою невикористаними, доки не визначена мета.

Отже, економічна безпека, з одного боку, досягається шляхом роботи в партнерстві, яке допомагає вирішувати проблеми, спільні для багатьох держав. З другого боку, партнерство створює нові, а значить, ризиковані умови для діяльності.