Особливість соціально-економічного становища в Україні полягає у скрутних умовах перетворень в галузях промисловості, які становлять підвищену техногенно-екологічну небезпеку. Оновлення основних фондів відбувається вкрай повільно. Сумарний тиск соціально-економічних негараздів як природних, так і штучних, не дозволяє інвестувати забезпечення безпеки життєдіяльності. У 90-х роках призупинення (а подекуди й ліквідація) виробництва суттєво покращило екологічну ситуацію в країні. Нині підприємства працюють активніше, в країні нарощуються обсяги виробництва. Але у яких галузях спостерігається найбільше зростання? На жаль (але це об'єктивно) – у екологічно небезпечних. Так, приріст виробництва у чорній металургії у квітні ц.р. порівняно з квітнем 1999 р. становив 18,8%; тільки за перший квартал 2000 р. порівняно з аналогічним періодом минулого року приріст виробництва на підприємствах кольорової металургії становив 23,2%, на підприємствах хімічної та нафтохімічної промисловості – на 8,2%. Найбільшими темпами зростає виробництво у орієнтованих на зовнішні ринки чорній та кольоровій металургії.

Україна у міжнародному поділі праці все більше відчуває економічний вплив західного вектора зовнішньої політики, який стимулює розвиток ресурсомістких й екологічно небезпечних виробництв. У той же час енергетика підвищує обсяги виробництва повільно (загальний приріст виробництва електроенергії за 1 квартал 2000 р. становив 3,2%, а енергії на АЕС було вироблено взагалі на 9,9% менше, тобто відбувається зростання обсягів виробленої енергії тепловими станціями, які становлять чи не найбільшу загрозу якості повітря). Це є непрямим показником скорочення попиту енергії у багатьох менш енергомістких галузях, які не мають експортної орієнтації й підпадають під скорочення внутрішнього ринку. Однак прибуток від експортної діяльності металургійних підприємств навряд чи компенсує шкоду, заподіяну довкіллю в процесі їх функціонування. Крім того, обладнання підприємств важкої індустрії та інших техногенно- небезпечних виробництв потребує суттєвого оновлення вже сьогодні. Та тільки деякі підприємства, що мають стабільні прибутки (як-то Маріупольський комбінат ім. Ілліча), інвестують оновлення власних основних фондів. Тенденції, що склалися за декілька останніх років, дозволяють передбачати наближення країни до періоду “каскаду” техногенних катастроф. До речі, фахівці Міністерства надзвичайних ситуацій РФ вважають, що для них “критичним” буде 2003 р.

Однією з фундаментальних проблем визначення ризику техногенних катастроф є невизначеність стратегічного характеру – що більш доцільно найближчою перспективою – підвищення ефективності системи реагування на надзвичайні ситуації (НС) та ліквідації їх наслідків чи ресурсомістке поетапне запобігання виникненню подій, що можуть призвести до НС. Нещодавно урядом була прийнята Державна програма запобігання та реагування на НС техногенного та природного характеру на 2000-2003 рр. Але, по суті, відкритими залишаються питання матеріального забезпечення передбачених Програмою заходів. Бо мета Програми – це поєднання запобігання, попередження і реагування на НС, що потребує задля ефективного впровадження цілей у життя вельми значних коштів. Нині доцільно виявити пріоритети щодо попередження НС, що мають фінансуватися обов'язково, поза залежністю від ефективності приватизаційної політики чи взаємовідносин з міжнародними кредиторами.

Проілюструємо ці положення на прикладі паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) України. Постійна політична, господарська та громадська увага до стану справ у ПЕКу вимагає відповідного ставлення центральної влади. Передусім – виконавчої. Але сьогодні потреба в оновленні газотранспортної мережі задовольняється на 10%. Близько 14% лінійної частини магістральних газопроводів відпрацювали свій амортизаційних строк. Минулого року на магістральних трубопроводах внаслідок зловмисних дій виникло 17 НС (з 32 НС, що сталося). До речі, з 17 зловмисних пошкоджень трубопроводів 13 були зареєстровані у Львівський області, а це не тільки прикордонний регіон, а й територія розташування унікальних у Європі заповідних об'єктів. У скрутному становищі знаходяться електроенергетичні потужності – майже 16 мнл. кВт потужностей ТЕС вимагає заміни. Значною мірою заважає вирішенню проблем ПЕКу неврегульованість взаємовідносин комплексу з держбюджетом. Отже, акумулювання коштів на оновлення фондів вельми проблематичне.

Створенню державної політики техногенно-екологічної безпеки перешкоджає й невідповідність вимогам сьогодення методичної бази розрахунків збитків від наслідків НС. Нормативно-методична система, що нині діє, дозволяє визначити розмір збитків за складовими НС. Дійсно, будь-яка НС може відбиватися на якості сільськогосподарських угідь чи лісів, атмосферного повітря чи поверхневих вод, може спричинити погіршення умов життєдіяльності населення й завдати шкоди господарській інфраструктурі. Визначення збитків переважно спирається на нормативні показники, що були визначені ще за часів СРСР й з року в рік змінюються за допомогою відповідних коефіцієнтів. У практичній площині нормативно-методична система визначення збитків є інструментом визначення шкоди, заподіяної державі й за державними нормами визначеної, окрім того, цю систему можна використовувати при розв'язанні адміністративно-майнових суперечностей чи як орієнтир при складанні страхових угод. На практиці остаточне визначення збитків, як правило, залишається за попередньо створеною експертною комісією. Отже, суб'єктивний фактор залишається досить суттєвим.

Досі не прослідковано, який реальний вплив на економіку мають наслідки НС. У співставленні з частиною бюджету, що уповільнена від захищених статей, держава від НС втрачає величезні кошти, які значно перебільшують утримання військ Цивільної оборони.

Зростання техногенного ризику унеможливлює сталість розвитку, є причиною витоку з країни інвестиційних ресурсів. Перед загрозою міжрегіональних техногенних катастроф міжнародні організації та офіційні структури світової спільноти будуть вимушені втручатися в процеси забезпечення екологічної безпеки, вимагатимуть призупинення цілих галузей виробництва. Тому вже на короткострокову перспективу необхідно переорієнтувати розподіл бюджетних коштів та адміністративних зусиль на підвищення рівня техногенно-екологічної безпеки, виявлення реальних пріоритетів розвитку потенційно небезпечних виробництв й досягнення умов щодо унеможливлення їх діяльності при граничній амортизації основних фондів.