Вочевидь, що курс економічних реформ є необхідним і необоротним, увесь же час ставиться питання з приводу методів і темпів, якими здійснюються ці реформи. З якою швидкістю їх здійснювати? Еволюційно чи шляхом шоку? І яка при цьому соціальна ціна перетворень, яке напруження виникає у суспільстві, які межі міцності? Я, на жаль, повинен відзначити, що курс реформ здійснюється імпульсивно, непослідовно, у значній мірі стихійно. Відбувається це тому, що суспільна свідомість не висвітлила ті методи, що були б прийнятними для даного товариства, для цієї країни з її історією і менталітетом. Як це не прикро, треба сказати, що непослідовність здійснення курсу реформ призводить до соціальної напруженості в суспільстві і таїть потенційні загрози. Таке становище викликане в значній мірі частою зміною урядів, для яких стратегія економічних реформ відходить завжди на задній план. У будь-якого уряду на передній план випливають тактичні завдання підготовки до сівби, збирання врожаю і підготовки до зими. Після чого його звинувачують в нездійсненні економічних реформ.

Причини криються в непослідовності темпів і методів проведення економічних реформ, а соціальна напруженість, що виникає звідси, пов'язана з тим, що реформування здійснюється значною мірою не як внутрішня потреба в економічних перетвореннях, а як реакція на тиск кредиторів МВФ і Світового банку. Фактично темпи і методи реформ диктуються ззовні. Центр керування країною, яка сьогодні називається Україною, перемістився з Москви в Брюссель і Вашингтон, мається на увазі з огляду на темпи і методи здійснення економічних реформ. Далі в доповіді я зупинюся на найважливіших моментах, пов'язаних, у першу чергу, з реформуванням відносин власності. Ми простежимо, яким чином здійснювалася приватизація.

Чомусь ми, повторюючи помилки Росії і навіть поглиблюючи їх, вибрали найменш ефективний метод - метод ваучерної приватизації, що закінчився соціальною демагогією і загальною недовірою населення до такої форми приватизації. Пройшло кілька років, доки ми дійшли до аукціонів і тендерів під час продажу об'єктів промисловості, сільського господарства і, нарешті, ми тільки підходимо до пошуку справжніх стратегічних інвесторів для приватизації великих об'єктів, що ще залишилися. Як наслідок - ваучерна приватизація призвела до глибокого розчарування населення.

Непрозорий механізм на тендерах і аукціонах призвів до заниження вартості об'єктів, зменшення надходжень до бюджету і переходу власності до рук тих, у кого немає грошей.

Знову замість відкритого тендера й аукціону і залучення, скажімо, іноземних інвесторів, ми бачимо “договірні” торги.

Ще один свіжий приклад - це адміністративна реформа, яка була зроблена "зверху", без врахування можливих наслідків. Остаточних авторів було усього 2-3. Явно, Тігіпко і Пасхавер, усі інші стали учасниками цієї реформи мимоволі.

Наслідки:

Інший приклад невиправданості темпів та методів реформування - земельна реформа. Методи і темпи земельної реформи були задані такі, як у горезвісній програмі "500 днів" Явлінського. Тобто такі, які неможливо втілити в життя, оскільки протягом декількох місяців змінити відносини власності неможливо. Крім того, не створено інфраструктури для функціонування ринку землі і, в першу чергу, умов для іпотечного кредитування. Результат: більшість нових власників землі не одержали сертифікатів на право власності державного майна. Внаслідок використання оренди паїв і земель колишніх членів колгоспів з'явилися нові латифундисти. І знову остаточний прихід власника землі відкладається, реформа не завершена. Ми знову опинились в ситуації людини, що не дотримала власного слова.

Наслідки невиправданих економічних реформ вам відомі. Це недовіра населення до влади, невиправдана диференціація в доходах, що викликає невдоволення населення. Це вбивства на замовлення, ріст злочинності, напруженість у суспільстві, загрози потенційних потрясінь у майбутньому. Але я бачу небезпеку в тому, що загублена ідея і віра населення в можливість кращого життя для нинішнього покоління. Звідси - соціальна пасивність.

Декілька слів про темпи. Коли почалися економічні реформи, в основному усе зводилося до двох різновидів - або шокова терапія, або еволюційні перетворення. Нам увесь час наводять приклад шокової терапії і реформування згідно з Бальцеровичем у Польщі. Протилежним прикладом для нас може бути ще Узбекистан і Туркменистан. Реформи затяглися, супроводжуються непрозорістю, зловживаннями, корупцією тощо.

З приводу темпів треба сказати окремо. Вибір, який найчастіше має місце, - це коли хазяїн або відрубує хвіст собаці по частинах, жаліючи її, або це робиться різко і відразу. От приватизацію треба було проводити швидко. Це сьогодні вже вочевидь. Тоді, коли ми вибирали ваучерний метод приватизації, ми свідомо на роки заклали повільні темпи реформування власності. Тим самим на роки був відтягнутий прихід хазяїна, тим самим було занурено економіку в той спад, що ми переживали протягом всіх 10 років.

Другий приклад - це земельна реформа, яка пов'язана з дуже специфічною сільськогосподарською працею. Тут реформування не повинне бути швидким. Така моя думка. Психологія селянина, людини на землі, змінюється повільно. Аналогічно тому, як за 3 роки провів колективізацію і створення колгоспів тов. Сталін, ми хочемо усе повернути назад. В силу природи селянської праці такі швидкі зміни неможливі.

Повертаємося знову до власності. Реформування власності. Коли більшовики прийшли до влади, вони за одну ніч націоналізували приватну власність. Потім почалися катаклізми із становленням промисловості. У нас все відбулося навпаки. Повернення приватної власності ми затягнули на роки. Яка соціальна ціна, які соціальні наслідки економічного реформування - це ніколи не зважувалося. І коли декілька років тому в Мінекономіки спробували підрахувати, які ж позитивні наслідки приватизації, чи прийшов ефективний власник, чи краще стали працювати приватизовані підприємства, економічні показники не підтвердили наявність перелічених зрушень.

По-перше, виявилося, що в країні ніхто не відслідковує наслідки економічного реформування. По-друге, по тих показниках, що ми постійно аналізуємо, поки що відсутні явні переваги від застосування обраних методів і темпів приватизації. Я вже не кажу про соціальні наслідки. Тому, коли ми сьогодні говоримо про національну програму економічної безпеки, моя думка така: вона не потрібна. Проблема національної безпеки, економічної у тому числі, повинна бути втілена в програмі того уряду, який сьогодні існує і програму якого схвалює Верховна Рада України. Інакше, в чистому вигляді, це буде штучний документ, відірваний від реального життя. З одного боку - Програма економічної безпеки, а з другого - Програма уряду. Сама програма уряду повинна бути у вигляді єдиного документа, що міститиме чітку лінію, спрямовану на забезпечення національної безпеки країни. Для цього певно потрібна якась рада експертів або рада національної згоди, яка б виробила погоджені критерії. Ця рада і говорила б, що такі і такі-то темпи призведуть до таких-то наслідків. Такі методи, скажімо, приватизації викличуть швидке засилля іноземного капіталу, в разі якщо вони будуть невиправдано швидкими, тощо. Тобто, потрібні чіткі рамки і, я б сказав, серйозна експертиза чергової програми уряду на предмет її відповідності завданням щодо забезпечення національної безпеки і економічної безпеки зокрема.

Я б закликав поміркувати над тим, скажімо, як створити цю експертну раду з представників різних сил, різних наукових шкіл, щоб вони могли розробити програму, що не буде покладена на полицю.

Сергій Іванович поставив запитання, коли з'явиться ця програма? Вона не з'явиться. Так само, на моє переконання, стратегія економічної безпеки може бути затверджена суто формально. Тому, що елементи цієї стратегії, або ця стратегія повинні бути закладені в програмі чергового уряду. Завдання наукових сил, експертів і нашу роль, як апарату РНБО України, я бачу, все ж таки в тому, щоб ми проводили експертизу і мали можливість впливати на темпи і методи реформ, їх соціальні наслідки ще до того, як будуть прийняті ті або інші управлінські рішення.