Економічна безпека країни – поняття, що визначає таке функціонування національної економіки, при якому країна залишається самостійною в прийнятті і реалізації стратегічних економічних і політичних рішень в інтересах власної стабільності і прогресу.

Рівень економічної безпеки визначається станом національної фінансової системи, спроможністю економіки задовольняти стратегічні інтереси країни в сировині, технологіях, товарах і послугах, забезпечувати достатній рівень обороноздатності (розміри стратегічних держрезервів, національне виробництво техніки оборонного призначення, достатній рівень оснащення збройних сил), відтворенням трудових і інтелектуальних ресурсів, що забезпечують, як мінімум, недопущення відставання від середньосвітових темпів розвитку, забезпеченням прийнятного для населення прожиткового мінімуму.

Україна світовим економічним співтовариством сприймається як країна-банкрут. І це пов'язується зовсім не з абсолютними цифрами зовнішнього боргу. Країна більш року живе без значних зовнішніх запозичень. Більш того, їй вдалося за цей рік майже на 20% скоротити зовнішню заборгованість і реструктуризувати її. Якщо справа піде такими темпами, то за п'ять наступних років країна може стати цілком “безборговою”, якщо винести за дужки “газові борги”. Інше питання, за рахунок чого країна погашає зовнішню заборгованість і як це позначається на рівні її економічної безпеки.

Імідж країни-банкрута, країни третього світу створюють абсолютні цифри українського бюджету і валового національного продукту. Особливо якщо їх перевести в загальнозрозумілі для світу “умовні одиниці”. Для економічної безпеки України на сьогодні серйознішою проблемою є тотальне падіння показників економічного розвитку за останні десять років.

При досить непоганих стартових можливостях на момент придбання незалежності Україна загубила майже половину виробництва, більш ніж у два рази знизився рівень життя, знижені розміри стратегічних держрезервів. І головне - відбулося не тільки механічне скорочення виробництва, але й погіршення якісних параметрів - зниження частки високотехнологічної і наукомісткої продукції, збільшення енергоємності продукції, незатребуваність і супровідна їй дискваліфікація наукових, інженерних і управлінських кадрів.

При рості експорту в останній рік погіршується його структура - Україна усе більш стає сировинним придатком. Конкурентоздатність її товарів багато в чому забезпечується за рахунок економії екологічних витрат, тотального зносу основних фондів, падіння якості життя та вартості робочої сили. Але і ці ресурси “виживання” практично вичерпані.

Якщо в 1995 році середньодушовий прибуток в Україні складав 717 дол.США проти 2112 у 1991 р., то в 1999 р. він скоротився до 535 дол., що навіть менше середньоафриканского, що становив в тому ж 1995 р., 670,7 дол. А що вже порівнювати з розвинутими європейськими країнами - у 1999 р. середній українець жив у доларовому обчисленні більш ніж у 40 разів гірше середнього західноєвропейця. І це при тому, що ціни на багато товарів першої необхідності в Україні найчастіше вищі, ніж у середньому по Європі. Як виживає цей народ, залишається загадкою для аналітиків. Так і хочеться згадати старий анекдот: “А ви дустом пробували...?”

Деякий спад соціальної напруги, забезпечений “вибухом” масового невдоволення під час минулих президентських виборів, також вичерпав свій потенціал і сьогодні спостерігається формування нової хвилі соціальної незадоволеності.

Основним джерелом є добробут населення, його реальна купівельна спроможність, якість робочої сили країни, демографічна структура населення.

Обов'язковою складовою є також наявність національного консенсусу у стратегічних питаннях розвитку, згода еліт країни, реальний патріотизм бізнес-еліт, наявність “вертикалі довіри”, уміння командної роботи основних інститутів державної влади.

Все інше - енергетичне і сировинне забезпечення економіки, структура експорту і імпорту, стабільність національної фінансової системи, закладання в бюджет стратегії розвитку і “економічного ривка” - є похідним і може бути розв'язане при досягненні вихідних установок.

Поняття "система міжнародної економічної безпеки" (СМЕБ) не має чіткого визначення і наукового тлумачення, нерідко вона інтерпретується ситуаційно і суб'єктивно, тобто виходячи з економічних інтересів країни, її політичної і економічної еліти, рівня економічного розвитку і статусу у світовому співтоваристві.

Нерідко термін “Міжнародна економічна безпека” використовується для позначення таких параметрів функціонування світової економіки, коли в глобальних масштабах спостерігається ріст промислового виробництва, стабільність світової фінансової системи, ріст середньодушового добробуту населення планети.

При цьому світова статистика орієнтується на інтереси і показники країн-локомотивів світової економіки - США, Японії, ЄС, у деякій мірі - нових індустріальних країн, усього того комплексу, що одержав назву “золотий мільярд”. У останні десятиліття XX ст. уряди країн “золотого мільярда” негласно керувалися рекомендацією, висловленою в середині 70-х американським футурологом Г.Каном у доповіді конгресу США “Наступні 200 років”. Він відзначав, що “необхідно відстоювати інтереси навколишнього середовища, де це тільки можливо і корисно, і стимулювати розвиток економіки там, де це є відносно продуктивним”. Тобто за рахунок винесення “брудних виробництв” у слаборозвинуті країни забезпечити новий рівень технологічного розвитку країн “золотого мільярда”. Пожертвувати бідними заради того, щоб багаті змогли бути ще багатші.

Ми з вами в цей “золотий мільярд” не потрапили. Нас ніхто не чекає в складі “золотого мільярда”. І це повинна усвідомити, якщо ще не усвідомила, українська політична еліта. У кращому випадку нам виділяється роль “зовнішнього поясу захисту” світової верхівки від “голодних” околиць. Світова економічна безпека, по суті, це стратегія розвитку багатих країн за рахунок жертв бідних. Україна в останні десять років усе більше скочується на позиції останніх.

Економічні викладення перекладаються і на дуже відверту мову політики і політичний диктат. На думку крупного кремлівського чиновника Олександра Ігнатова, опубліковану в “Незалежній газеті” (7.09.2000 р.), “Ключевым фактором, влияющим на современные глобализационные процессы, является деятельность Мирового правительства. Не вдаваясь в душераздирающие подробности, рисуемые нам многочисленными теориями заговора, следует признать, что это надгосударственная структура вполне эффективно исполняет роль штаба "нового мирового порядка". Однако в своей работе эта организация ориентируется на интересы малочисленной элиты, объединенной этническим родством и инициациях в ложах деструктивной направленности". По суті, ми маємо офіційне визнання з вуст високопоставленого російського держчиновника факту наявності наддержавного і нелегітимного центру прийняття рішень із глобальних питань. А росіяни з їхньою звичкою до глобальної оцінки проблеми можуть тут виступати в якості кваліфікованих експертів.

Але при цьому росіяни не проти кинути історичний виклик Світовому уряду. Вони розробили першочергові стратегічні дії щодо забезпечення національної безпеки. Реалізація цих заходів, за їхніми розрахунками, цитую того ж Ігнатова, “позволит России уже в течение ближайших 10-25 лет войти в число лидеров нового мирового порядка и тем самым комплексно обеспечить собственную национальную безопасность в ХХІ веке”.

Українська еліта, як представляється, уже починає “виправлятися”. Адже кинув же нам докір декілька років тому один європейський політолог: “Ваша еліта не розуміє статусу вашої країни і пред'являє глобальні претензії”. Але це вже в минулому. І сьогодні знову актуальним стає діагноз українського геополітика початку століття С.Рудницького: “не тільки наша сіра інтелігенція, але і державні чоловіки не усвідомлюють потенціалу країни і зводять українське питання до розряду питань “інших малих народів”. Ніхто нас не може зробити настільки малими, як ми самі.

У сформованій ситуації в України є три стратегічні перспективи і відповідні їм шляхи:

Перший - відповідно до української приказки “Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно”. І цей шлях, як це не страшно, здається, приймається частиною нашої еліти. Сам факт того, що ми міркуємо про нашу “економічну безпеку” у контексті “світової економічної безпеки” є свідченням того, що країна в особі її еліти визнала наявність деякого Світового уряду і прийняла його вказівки до виконання, тому що дуже важко пояснити деякі факти нашої дійсності.

Другий - шлях “гордого крейсера “Варяг” - не просто йти на дно, а підняти при цьому всі прапори і вишикувати команду на палубі. Україна може спробувати піти шляхом економічної автаркії - оголосити дефолт, заявити про те, що вона почне виплачувати зовнішні борги тільки після досягнення стабільних темпів прискореного відновлення економічного потенціалу. Такі приклади в сучасній історії є. Це Північна Корея, Куба, Лівія, Ірак. Правда, перші дві останнім часом стали “відкриватися” через внутрішньоекономічні проблеми, а Лівія і Ірак, володіючи величезними запасами енергоносіїв і підтримкою нафтодоларів арабського світу, можуть дозволити собі “закриватися”. Особливо тоді, коли ціни на нафту зростають. Але і їхні правителі усвідомлюють необхідність рахуватися з глобальними реаліями. Для України економічна автаркія неможлива. Вона може бути реалізована тільки у відновленні системи “радянського самозабезпечення”. Але для цього треба відмовитися від “національного романтизму” і, послухавши пораду В.Жириновського, "на коленях ползти в союз России и Белоруссии".

Шлях третій - “не ждать милостей от природы...”. Якщо в “золотий мільярд” не запрошують, то туди потрібно вриватися, а не вповзати. Нові індустріальні країни показують, що подібний сценарій розвитку подій цілком можливий. І зовсім не обов'язкові при цьому ні “цивілізаційна близькість”, конфесійна або расова приналежність і т.ін. Необхідна консолідація нації, її правлячої еліти і контреліти, зрештою, чітко сформульована ціль і бажання її досягти.

Для інтеграції не просто в систему світової економічної безпеки, а в “золотий мільярд” необхідна чітко розроблена і доведена до широких мас стратегія розвитку.

Якщо розглядати міжнародну економічну безпеку в більш конкретному вимірі, то входження України в її систему можна розглядати в рамках вирішення наступних проблем.

До першого блока віднесемо стабільність світової фінансової системи і запобігання кризам і їхнім наслідкам, у тому числі енергетичній і сировинній кризам, відтворення якісної робочої сили (врахування впливу демографічних та міграційних процесів, рівня відтворення і масштабів перекваліфікації) і т.д. До інститутів міжнародної економічної безпеки можуть бути віднесені МВФ, МБ, ЄБРР, ГАТТ/СОТ, ООН, ЄС, Рада Європи і т.д.

Очевидно, що в рамках цієї сукупності складових СМЕБ ступінь впливу України не настільки значний. Характер її економіки і виробництва у більшій мірі залежать від зовнішніх чинників. Негативна ситуація в українській економіці, навіть частково в ролі транзитера енергоресурсів може бути компенсована можливостями інших країн. Інтеграція України в СМЕБ, з огляду на характер її економіки, на 99% є дорогою з одностороннім рухом. Україна змушена реформувати свою економіку, проводити соціально-економічну політику, коригувати законодавство і діяльність інститутів влади відповідно до рецептів і вимог інститутів СМЕБ. Результати, тобто ступінь шляху інтеграції в СМЕБ загальновідомі.

Головний шлях інтеграції в цій сфері - створення ефективної, конкурентної, самодостатньої і безупинної економіки, що розвивається. У Стратегії Президента Л.Д.Кучми - “Україна: поступ у XXI століття” - усе це детально розписано.

До другого блоку проблем міжнародної економічної безпеки можна віднести вплив тіньової економіки в таких її складових, як, наприклад, відмивання грошей, незаконний оборот наркотичних засобів і зброї, тероризм, організована злочинність, корупція, нелегальна міграція. Серед відзначених інститутів цього виміру СМЕБ більшість вищезгаданих. В доповнення до них - Інтерпол, правоохоронні органи розвинутих країн, банківські об'єднання. Як показує досвід, вплив України на систему міжнародної безпеки тут більш відчутний і тут друга, зустрічна, смуга шляху інтеграції.

Проте більшу активність у подоланні негативних чинників міжнародної безпеки знову ж виявляють зовнішні чинники та інститути. Реальні кроки до нормалізації багато в чому ті, що й у першому випадку - нормалізація соціально-економічного положення в країні. В доповнення до них - реальна консолідація інтересів, стратегії і діяльності інститутів політичної влади і їхніх представників. Демократія повинна бути не декларативно ліберальною ідеальною моделлю, а реально діючою політичною системою. Як би при цьому вона науково не називалася - поліархія, суспільна демократія і т.д. Гасло стратегії - “не суспільство в ім'я демократії, а демократія в ім'я суспільства”. У цьому випадку інтеграція в СМЕБ буде швидкою, ефективною і з орієнтацією на досягнення вітчизняних економічних інтересів.

Стратегічний національний економічний інтерес України - ввійти в “золотий мільярд”, перестати бути історичним тлом, а ввійти в групу тих, хто “приймає рішення”, або хоча б тих, до голосу яких прислуховуються.

У деяких позиціях національні економічні інтереси України і Світового економічного уряду збігаються. У першу чергу - це стабільність світової фінансової системи, тому що рівень доларизації реальної української економіки настільки високий, що різкі коливання курсу долара на світових валютних ринках можуть мимохідь завалити всю українську економіку. Питання про стабільність світової економічної системи для України розпадається на ряд конкретних проблем. Крім стабільності долара для України життєво важливим є стабільність фінансових систем її головних економічних партнерів - Росії, США, країн ЄС. Російську серпневу кризу українська економіка відчуває дотепер.

Україна як країна, так само зацікавлена в зниженні рівня “тінізації” світової економічної системи. Саме через цей сектор з України “вимивається” капітал, прокручуються різного роду фінансові афери, що боляче б'ють по іміджу і економіці держави.

Налагодження безперебійного забезпечення Європи російськими і каспійськими енергоносіями так само є тим питанням, що могло б в принципі об'єднати зусилля України і Європи, довести “потребу” нашої країни для світового економічного співтовариства.

На сьогодні основними зовнішніми загрозами для української економічної безпеки є, в принципі, всі ті ж проблеми, які країна намагається вирішувати останні десять років: надмірна залежність від одного джерела одержання енергоресурсів, надмірна домінанта сировинного і напівфабрикатного компонентів експорту, утрата традиційних ринків товарів, яка не компенсується придбанням нових, практична закритість для українських товарів найбільш перспективних світових ринків - американського і західноєвропейського, відтік за кордон кваліфікованих трудових кадрів і інтелекту.

Внутрішніми загрозами є надвисока матеріало- і енергоємність товарів, погіршення структури виробництва, згортання цілих галузей промисловості, які визначають індустріальне обличчя держави, зношеність основних фондів при практично повній відсутності їх відновлення, падіння кваліфікації робочої сили, зростання соціальної втоми і апатії, сполучених з деконструктивною агресивністю.

Крім того, держава, не відмовившись від ролі суб'єкта господарювання, неефективно здійснює керування пакетами держакцій і не дає можливості здійснювати це економічно успішно працюючим директорам (ситуація з Маріупольським комбінатом ім.Ілліча).

Найпростіше і в той же час складне - це питання про індикатори припустимого рівня загроз економічній безпеці. Тут світовий досвід дозволяє говорити про такі кількісні показники.

По-перше, загальновизнаним у світі вважається, що країна, яка отримує з одного джерела більш третини енергоресурсів або інших видів стратегічної сировини, не може вважати себе в безпеці.

По-друге, держава, в якій більш третини експорту доводиться на одну країну, так само знаходиться в залежності.

По-третє, якщо частка експорту складає більш третини ВВП, то країна є надмірно залежною від коливань світової кон'юнктури.

По-четверте, кількість вузів і студентів на сто тисяч жителів.

По-п'яте, частка виробництва товарів і послуг, які приходяться на малий і середній бізнес, а так само кількість зайнятих у цьому секторі економіки.

По-шосте, спроможність прожиткового мінімуму населення забезпечувати якісне і кількісне відновлення робочої сили, нормальну демографічну структуру населення. Якщо на одного працюючого приходиться один або більш утриманців, країна не здатна накопичувати ресурси для розвитку і приречена на стагнацію, відставання і зниження рівня національної безпеки.

По-сьоме, індекс соціальної напруженості. Якщо більш третини населення не просто незадоволені ситуацією, а готові брати участь в активних формах протесту (страйки, марші, походи, бунти, погроми), то країні просто ніколи займатися економікою. Та й зовнішньої допомоги чекати не відкіля.

По-восьме, індекс соціальної апатії. Якщо більш половини населення незадоволені своїм становищем, але не хочуть що-небудь зробити для його поліпшення, то досягнення соціального консенсусу неможливе.

По-дев’яте, якщо більш половини національного інформаційного простору контролюється ззовні, то неможливо проводити політику “консолідації зусиль нації”.

По-десяте, відсутність національної (позаетнічної) єдності. Якщо більша частина населення країни не готова асоціювати себе з країною, то консолідація зусиль на “економічний ривок” неможлива.

Механізми забезпечення національної економічної безпеки:

І нарешті, найголовніше - відновлення “вертикалі довіри”. Будь-яка стратегія і правильні дії при тихому саботажі з боку населення приречені на провал.

Структурно серед головних елементів прийняття рішень виділяються: інформація про ситуацію, вибір оптимальної дії і засобів його забезпечення, прийняття остаточного рішення (вольовий акт).

Таким чином, в основі будь-якого механізму прийняття рішень із питань економічної безпеки лежить системний аналіз ситуації, визначення причин негативних явищ, пропозиція незаангажованих рекомендацій. У цьому моменті особлива роль приділяється інформаційним і аналітичним службам, як у структурах виконавчої влади, так і незалежних. За оцінками багатьох експертів ця складова політичного механізму на сьогодні залишає бажати кращого.

Далі, на шляху прийняття рішень, ключовим ланцюгом надходження аналітичного програмного продукту є канали його надходження і характер фільтрації і корекції інформації для тих, хто на її основі повинен приймати рішення, а так само підготовляти проекти рішень. Як показує практика, це одне із найслабших ланцюжків управлінської системи на вищому рівні. Позначаються елементи апаратного фаворитизму і непрофесіоналізму, кланово-політико-економічне диференціювання української еліти, протиріччя її основних інтересів, корупція чиновників.

У таких умовах навіть сильна політична воля змушена розпорошуватися і може бути спрямована в протилежний інтересам національної економічної безпеки напрям.

Посилюють цю ситуацію, як показує чисельна практика суспільств, які знаходяться в процесі глибокої економічної і політичної трансформації - це недосконалість і суперечливість законодавства, політичне протистояння серед представників законодавчої влади, бюрократизація держапарату, ангажування структур вищої виконавчої влади, що може призвести до коригування рішень врозріз з інтересами національної безпеки.

Серйозним моментом у цьому відношенні служить так само те, що в перехідних суспільствах не працюють механізми контролю влади як головного суб'єкта прийняття найбільш значимих рішень із боку ЗМІ і населення через механізми представницької демократії. Вони виявляються нездатними впливати на процеси прийняття рішень, включаючи діяльність інститутів, покликаних їх здійснювати, а так само на волю персоналій, котрі їх приймають.

Отже, якщо за ідеал ефективного механізму прийняття рішень із питань економічної безпеки на державному рівні приймати країни розвинутої демократії, то ми знаходимося тільки на початку шляху до вдосконалення економічної і політичної системи суспільства.