Зростання інтегрованості суспільства, що знаходить відображення у збільшенні взаємозалежності умов існування держави, суб’єктів господарювання та особи, вимагає брати до розгляду три основних рівні національної економічної безпеки: економічна безпека держави, суб’єкта господарювання (підприємства), особи. В стратегічному плані вказані рівні нероздільні, оскільки як здійснення індивідуальних відтворювальних процесів, так і їх перетворення на процес суспільного відтворення можливі лише за органічного поєднання робочої сили (особи), засобів виробництва (підприємства) та економіко-правового середовища (держава).

Можна виокремити зону спільних економічних інтересів держави, підприємства й особи, яка уособлюється сталим економіко-правовим середовищем. Так, органи державної влади, підприємства й громадяни разом зацікавлені у збереженні стабільної правової системи, захисті декларованих законом прав; захисті своєї фізичної безпеки; забезпеченні стабільності грошової одиниці, інших умовах, які диктують форму їхнього власного відтворення.

Основна ж суперечність між інтересами економічної безпеки різних рівнів полягає в змісті відтворювальних процесів. На рівні підприємства це - забезпечення процесу виробництва, в той час як основний зміст відтворення на рівні особи полягає у споживанні, а на рівні держави - у перерозподілі ресурсів.

Слід зазначити, що поєднання різних за змістом індивідуальних відтворювальних процесів відбувається на стадії обміну: продукту виробництва - на відповідну оплату, праці - на заробітну плату, державних послуг - на податки і платежі до бюджету. Узгодженість інтересів економічної безпеки усіх рівнів залежить від еквівалентності цього обміну. Якщо еквівалентного обміну в рамках названих пар не відбувається, одна із сторін потерпає від невідновлюваної втрати відтворювального ресурсу і вимушена вживати односторонніх заходів із захисту власної економічної безпеки.

Ось чому в Україні на тлі деформацій в структурі грошової маси та демонетизації економіки, глибокої кризи платіжних відносин, надмірної вузькості внутрішнього ринку, зростання самостійності приватних економічних суб’єктів спостерігається рiзноспрямованість процесів забезпечення економічної безпеки та вiдсутність цiлiсного суспiльного вiдтворення.

Досягнення економічного зростання в промисловості та збільшення обсягів ВВП, збереження валютної стабільності, помітне поліпшення дисципліни наповнення державного бюджету свідчать про наявність в українській економіці певних позитивних тенденцій до зміцнення ряду показників економічної безпеки держави.

Водночас із зростанням ВВП на 5,0% за 9 місяців 2000 р. у порівнянні з аналогічним періодом 1999 р. відбувається зниження реальної зарплати (за 8 місяців поточного року на 2,1%). Порівняно з початком року кредиторська заборгованість суб’єктів господарювання зросла на 15,7%. Зростання зовнішньоторговельного обігу забезпечено збільшенням частки матеріаломістких та енергомістких галузей, яка становить біля 60%, а 47% експорту припадає на продукцію чорної металургії. Збільшення обсягів промислового виробництва відбувається на тлі зростання кількості збиткових підприємств, яких в промисловості близько 60%. Зростання виробництва відбувається також переважно за рахунок енергомістких галузей, таких як металургія, хімічна промисловість. Загострюється платіжна криза.

3. Зберігається неспроможність наявної грошової маси забезпечити повноцінний обіг валового національного продукту. За 1999 р. суб’єктами української економіки було відвантажено продукції на 332,8 млрд. грн. у той час, як обсяг грошової маси в економіці склав лише 21,7 млрд. грн. Щоб обслужити такий обсяг, грошова маса мала б зробити 15 оборотів за рік, що є практично неможливим. За 7 місяців 2000 р. грошова маса М2 зросла на 26,6%, в той час як інфляція становила 20%. Враховуючи офіційний показник приросту ВВП, можна констатувати відсутність реального збільшення коефіцієнта монетизації і в цьому році. Це веде до того, що, прагнучи здійснювати процес власного відтворення, суб’єкти господарювання намагаються покривати дефіцит платіжних ресурсів шляхом бартеру, неплатежів, взаємозаліків. Власне, й держава часто змушена погоджуватися з такими формами розрахунків, виходячи з міркувань національної безпеки.
4. Зберігається платіжна криза. На 1 серпня 2000 р. взаємна заборгованість підприємств в Україні становила 235.1 млрд.грн. Її прострочена частка - 121.8 млрд.грн. вже досягла 80 % прогнозованого на 2000 р. обсягу ВВП. Проте співставлення обсягів валової заборгованості та коштів, що знаходяться в розпорядженні підприємств, свідчить про неможливість погашення заборгованості традиційними методами. Так, на 1 липня 2000 р. кошти до запитання в національній валюті на рахунках підприємств промисловості складали 1.192 млрд.грн., в той час як кредиторська заборгованість становила 116 млрд.грн. За 1991-1999 рр. ліквідна частка в оборотних коштах підприємств (товарно-матеріальні цінності та гроші) скоротилася з 76.6 до 27%. Між тим, частка дебіторів зросла з 4.4 до 67.1%. Тому намагання перейти на стовідсоткові розрахунки в грошовій формі з бюджетом та підприємствами ПЕК, заходи боротьби з бартером суттєво загальмували господарський оборот в ряді галузей, утворивши реальну загрозу економічній безпеці суб’єктів господарювання. Не секрет, що виникнення заборгованості сталося у більшості випадків не з вини керівництва підприємств-боржників, а отже, вирішення платіжної кризи не можна покладати лише на їхні “плечі”.
5. Значний дефіцит ліквідності поєднується із низьким платоспроможним попитом на гроші з боку реального сектора економіки, переобтяженого борговими проблемами, низьким рівнем економічної ефективності, невизначеністю відносин власності. При цьому на рівні комерційних банків внаслідок поступового збільшення НБУ грошової пропозиції спостерігається становище надмірної ліквідності. У зв’язку з тим, що капітал українських банків становить лише 6% від ВВП (в той час як навіть у країнах з перехідною економікою цей показник сягає приблизно 40%), створюється сприятлива можливість абсорбції кредитного потенціалу спекулятивними операціями. Ця цілком логічна реакція банків, які у своїй діяльності також керуються інтересами відтворення власного капіталу, змушує монетарну владу з метою посилення безпеки в грошовій сфері вдаватися до зв’язування чи обмеження грошової маси, що іще більше віддаляє ресурси банків від реального сектора економіки. Обсяги кредитування економіки за 7 місяців зросли на 37%, проте у вартісному вимірі становлять лише 19 млрд.грн., або 12.5% запланованого на рік ВВП.
6. Незважаючи на пом’якшення монетарної політики та економічне зростання, спостерігався тривалий період ревальвації гривні. Парадоксом є те, що ревальвація відбувалася на тлі зниження облікової ставки НБУ, тобто - "подешевшання" грошей на внутрішньому ринку. Серед причин зростання гривні фахівці називають зменшення попиту на іноземну валюту через скорочення імпорту нафти і нафтопродуктів, а також підвищення дефіцитності гривні для обслуговування збільшених товарних оборотів за незначного збільшення реальної грошової пропозиції. Зворотним боком такої курсової "стабільності" є підрив цінової конкурентоспроможності українських товаровиробників на ринках, що створює загрозу їхній економічній безпеці. Зрештою це сприяє збільшенню в структурі експорту частки продукції базових галузей, які виграють від відносного здешевлення імпортованих енергоносіїв і, водночас, значно менше залежать від розміру створеної доданої вартості. На жаль, досі, навіть після створення Ради Нацбанку, мова про узгодження курсової динаміки з потребами економічного розвитку в практичній площині не ведеться.
7. Пріоритет забезпечення бюджетної безпеки держави обумовлює надмірний фіскальний тиск, який веде до вилучення у підприємств оборотних коштів, подальшого скорочення виробництва та зменшення податкових надходжень. Згідно з оцінками експертів, непомірність податкового тягаря в Україні визначається насамперед не податковими ставками, які є загалом на рівні загальноєвропейських, але надмірно складною процедурою нарахування та дефіцитом ліквідної складової оборотних коштів підприємств. Останній чинник набув особливого загострення внаслідок переходу до 100% збирання податків у грошовій формі. Зокрема, якщо за 7 місяців 2000 р. завдяки активним діям податкових органів заборгованість підприємств України перед бюджетом зросла лише на 5.8%, їхні борги перед іншими підприємствами збільшились на 22%. До того ж, проголошення курсу на ринкові стосунки поєднується з нехтуванням їх головного принципу - еквівалентного обміну - внаслідок заборгованості по виплатах з держбюджету підприємствам та приватним особам. Варто зазначити значну зарегульованість економіки, що створює підгрунтя для додаткового тиску на підприємства, поширення корупції тощо.
8. У зв’язку з тим, що приватизація держмайна розглядається насамперед як засіб наповнення держбюджету (у 2001 р. заплановано одержати від приватизації 9 млрд. грн.), вона також часто веде до погіршення стану економічної безпеки. Так, за сучасного фінансового стану українських підприємств створюється цілком реальна можливість заниження їхньої вартості в ході приватизації, що не сприятиме їхній передачі до рук ефективного власника. Експертами відзначається серйозна загроза використання приватизації українських підприємств з метою усунення небажаного конкурента. Значну небезпеку також становить за нинішніх умов приватизація стратегічно важливих об’єктів, зокрема - енергорозподільчих компаній, які є, по суті, монополістами у сфері енергопостачання, магістральних трубопроводів тощо.
9. Внаслідок дії перерахованих вище загроз фактичними пріоритетами виступають саме низькотехнологічні, ресурсо- та екологомісткі галузі. При зростанні в промисловості на 11,6% за 9 місяців 2000 р. зростання в чорній металургії склало 19,6 %, кольоровій – 18,9%. Показово, що з 1993 р. темпи зростання цін на основні витратоутворюючі товари (паливна промисловість, електроенергетика, чорна металургія тощо) у 2,5-3 рази перевищили темпи зростання цін на товари кінцевого споживання, що завдало вагомого удару по ефективності їх виробництва. Зосередження уваги останнім часом на розрахунках з ПЕК висуває останній в якості фактичного структурного пріоритету, на користь якого перерозподіляються вкрай дефіцитні в українській економіці грошові ресурси. Таким чином, перехід до ринку, який потребує підвищення конкурентоспроможності економіки, відбувається при зниженні її технологічного рівня та ефективності.

Виступи провідних підприємців, представників громадських об’єднань підприємців, численні публікації у періодичній пресі відповідного спрямування свідчать про зростаючий спротив політиці уряду з боку значної частини економічно активного населення. Найперша причина цього, з нашої точки зору, - переслідування урядовою політикою насамперед фіскальних пріоритетів, що породжує непоодинокі випадки, коли економічна доцільність ставиться вище за вимоги закону, навіть у рішеннях арбітражних судів. Це породжує дуже небезпечну тенденцію до протиставлення економічної безпеки держави економічній безпеці підприємств, веде до тінізації та криміналізації економіки, поширення корупції.

За таких умов діяльність держави починає сприйматися як загроза економічній безпеці суб’єктів мікрорівня – підприємств і населення. У цьому випадку втрачається їхня зацікавленість у забезпеченні стабільного економіко-правового середовища, а отже, стосунки між державою, підприємствами та населенням втрачають спільний інтерес і набувають характеру антагоністичної суперечності.

З нашої точки зору, зазначені суперечності становлять реальну загрозу збереженню позитивних тенденцій, що намітилися у 2000 р., можуть створити підстави до повернення української економіки до режиму стагнації. Відтак, їхнє подолання є необхідною передумовою переходу України до стійкого прискореного зростання, визначеного як головне завдання Посланням Президента України до Верховної Ради та урядовою програмою "Реформи заради добробуту".