Через 60 років у хлєбникознавстві була висловлена думка, що поняття ноосфери російський поет Велімир Хлєбников намагався ввести ще у 1904 р., найшовши для нього слов'янський неологізм “мислезем” [2]. Звичайно, 19-річний поет для створення теорії ноосфери не мав у своєму розпорядженні відповідні наукові відкриття, зроблені Вернадським на початку 20-х років, але саму її появу в майбутньому, мабуть, передчував.
Велімир Хлєбников мав разючу інтуїцію в оцінці майбутнього й очевидно невипадково називав себе будєтлянином. Глибоке знання останніх досягнень науки дозволяло йому давати досить точні прогнози майбутніх відкриттів таємниць Світобудови. Ряд таких передбачень поета зафіксував у своїх спогадах А.Н.Андрієвський. Так, навесні 1920 р. Хлєбников говорив йому: “Пульсують сонця, пульсують співтовариства зірок, пульсують атоми, їхні ядра й електронна оболонка, а також кожний вхожий до неї електрон. Але такт пульсації нашої галактики такий великий, що немає можливості його виміряти. Ніхто не може виявити початок цього такту і бути свідком його кінця. А такт пульсації електрона такий малий, що ніякими нині існуючими приладами не може бути обміряним. Коли в підсумку дотепного експерименту цей такт буде виявлений, хто-небудь помилково припише електрону хвильову природу. Так виникне теорія променів речовини...
Неважко представити, до якого ступеню я був приголомшений, коли в 1925 р., тобто через три роки після смерті Хлєбникова, до мене дійшли перші свідоцтва про дисертацію Луї де Бройля, написаної їм у 1924 р. <...>
Сумнівів не було ніяких <...> Луї де Бройль прийшов до передбаченого Хлєбниковим висновку про хвильову природу електрона, про дуалізм частки – хвилі <...>
Напередодні мого від'їзду Хлєбников ще раз вів бесіду зі мною. У ході цієї бесіди я повернув його до попередньої теми і запитав його: “чи є такт пульсації нашого Сонця настільки ж величезним, як такт пульсації галактик і усієї світобудови?” - “Ні, - відповів Хлєбников. - Я так не думаю. На мою думку тривалість цього такту може бути точно вимірюваною при наявному на сьогоднішній день устаткуванні”. - Чому ж тоді ні наші, ні закордонні вчені його не відкрили? - запитав я його. “Відкриють”, - упевнено сказав Велімир.
Через 59 років після цієї розмови, у 1979 р., майже одночасно наші й американські вчені відкрили пульсацію Сонця. Неважко зрозуміти як приголомшило мене це повідомлення” [3].
Звичайно, із моменту спілкування Андрієвського з Хлєбниковим пройшло більш півстоліття і можна наведені спогади оцінювати як деякі фантазії автора. Однак варто враховувати, що в його особі поет бачив людину, що дійсно сприймала і розуміла його та рівень хлєбниковських проникнень у таємниці Світобудови, що явно випередив розвиток світової науки. Про це А.Н.Андрієвський написав О.Е.Парнісу у листі від 10 грудня 1964 р.: “Іноді бесіди Хлєбникова зі мною тривали до пізньої ночі, але ми говорили про числа. Це пояснювалося моєю особливою захопленістю теорією чисел і проблемою дискретності в будівлі матерії. Хлєбников, що усе життя був занурений у світ цілочисельних відношень, знайшов в мені вдячного слухача”. Після смерті поета А.Н.Андрієвський був редактором двох випусків його “Дощок долі”[4].
Саме в “Дошках долі” - підсумковій книзі дослідника “арифметики народів”, що призивав до створення “алгебри народів”, ми знаходимо узагальнення відкритого їм “основного закону часу”, поданого у формі блискучих поетичних метафор:
“Як здається, всесвіт грубо зроблений сокирою зведення в ступінь і якщо ми будемо розташовувати живі числа у вигляді ступенів найменших трьох чисел, ми побачимо, що промені влади оточують високо стояче число, скріпи в стелі ступеню.
Звідси сяйво променів влади. В міру спуску від стелі скріпи до її підлоги, вони втрачають знаки влади і з “способів бога” робляться лучиною для самовара.
Але таємниці гри ступенів відомі дуже мало; це недоторкана земля.
Вивчаючи знову, ми побачимо, що закони всесвіту і закони рахунку збігаються” [5].
У останній фразі Хлєбников говорить про гармонізацію процесу еволюції Всесвіту, що здійснюється відповідно до визначених математичних законів, сьогодні далеко ще не пізнаних людством. Так, на додаток до “піфагорейської музики сфер” І.Кеплера, через 350 років після його відкриття, тільки в середині ХХ століття російським астрономом В.Чистяковим було зроблено інше відкриття, що пов’язане з першим. Ним уперше помічено, що у результаті розвитку Сонячної системи логарифми афелійних (гранично максимальних) відстаней планет від Сонця знаходяться у лінійній залежності, що відповідає ступеневій щодо самих величин цих відстаней. Причому, за оцінкою іншого російського астронома К.Домбровського, Сонце і планети являють собою деяку коливальну систему, що знаходиться необмежено довго в сталому стані тільки у тому випадку, якщо ці відстані відповідають ряду чисел Фібоначчі, які знаходяться між собою у “золотій” пропорції (Ф=1,618), відомої цивілізаціям Древніх Вавилона, Єгипту і Греції.
Ще більш визначальною ступенева залежність є для розвитку в часі та просторі різних процесів у живій природі і вінці її утворення - людському суспільстві. Зокрема, знаменитий ряд чисел Фібоначчі було відкрито на початку ХШ століття італійським математиком Леонардо з Пізи (Fibonacci - скорочене filius Bonacci, тобто син Боначчі) із геометричної прогресії розмноження кроликів, відповідно до якої збільшується і рід людський, але зі значно меншою швидкістю. Наприкінці XVIII століття зростання населення планети у геометричній прогресії досліджувалося англійським економістом Т.Р.Мальтусом у роботі “Дослід про закон народонаселення”. До речі, саме її виводи наштовхнули Ч.Р.Дарвіна на відкриття теорії природного добору в біосфері.
Багато закономірностей соціально-економічної динаміки (соціоекодинаміки) відповідають геометричній прогресії. Так одна з основних її залежностей - виробнича функція Кобба-Дугласа-Тінбергена зв'язує у часову ступеневу функцію ресурси і результати доцільної економічної діяльності людей, що відповідає вимогам науково-технічного прогресу. Характерно, що ця залежність простежується й у просторово-територіальному розподілі тих же показників. Так, це виявляється при побудові виробничих функцій на основі статистики регіонів України, динамічні взаємні зв'язки показників економічного розвитку котрих найбільше адекватно досліджуються в ступеневій їхній модифікації. У геометричній прогресії зростають і негативні процеси соціоекодинаміки, зокрема, такі як інфляція і безробіття. Логарифми багатьох економічних показників або їхні динамічні параметри знаходяться між собою в лінійній залежності, що відповідає ступеневій щодо величин самих цих показників.
Як відомо, у математиці особливу роль грають дві фундаментальні числові константи: число p , що відбиває відношення довжини окружності до її діаметра, і “неперово” число e , що характеризує деякі пропорційні відношення у гіперболі і лежить в основі натуральних логарифмів. Більш 250 років тому швейцарським математиком Л.Ейлєром, що проробив більшу частину життя в Росії, був відкритий тотожний зв'язок між константами е і p , що для обчислювальних цілей пізніше було подано в іншому виді англійським математиком французького походження А. де Муавром і під його ім'ям сьогодні доводиться в шкільних підручниках алгебри. Однак саме варіант Ейлєра цієї формули особливо гармонічний у вигляді тотожності: е p і + 1 = 0 або е p і = -1, де і - уявне число, рівне O -1, а і 2 = -1 і відповідно е p і = і 2. “Ця знаменита формула - можливо, сама компактна і знаменита з усіх формул”, писали вже в наш час американські вчені Е.Кезнер і Дж.Ньюмен. Кожне з цих чисел породило фундаментальну систему математичних функцій, що названі трансцендентними: число p - тригонометричними, а число е - гіперболічними. На основі останніх зроблена математична інтерпретація двох теорій, що зробили переворот у природознавстві XIX і XX століть. Це неевклідова геометрія М.І.Лобачевського і теорія відносності А.Эйнштейна та Г.Мінковські. У 90-і роки ХХ століття українськими вченими - математиками О.П.Стаховим та І.С.Ткаченко введений у науковий оборот новий клас гіперболічних функцій, що виходять із математичного зв'язку між уже трьома константами: p , е і Ф та покладені в основу створеної ними гіперболічної тригонометрії Фібоначчі. Інший український учений - архітектор О.Я.Боднар показав, що за допомогою цих функцій математично описується так званий “гіперболічний поворот”, як фундаментальний закон перетворення спіральних біосиметрій у живій природі, що підтверджує гіпотезу В.I.Вернадського про неевклідовий характер процесів живої природи і принципові відмінності живої речовини від косної.
Широке поширення у живій природі одержала спіраль, яку І.В.Гете вважав математичним символом життя і духовного розвитку, що підтвердило в ХХ столітті відкриття молекули ДНК, що має структурну форму вкладених друг у друга спіралей. У 1918 р., після потрясінь російських революцій та першої світової війни, описуючи “кризу культури” початку сторіччя, таку спіраль розвитку цивілізації намалював російський поет і культуролог Андрій Білий. Але ще в зразках іонійської волюти античних храмів виявлена логарифмічна спіраль, яку названо “кривою гармонійного розвитку”. В ній зростання, що відповідає геометричній прогресії, здійснюється у пропорції, яку названо “золотою”. Вона відповідає ряду чисел Фібоначчі {1,2,3,5,8,13,21,34,55,89,144...,що дивно збігається з кількістю куполів у стародавніх руських храмах: 21 глава на перлині дерев'яного зодчества - церкви Спаса у Кіжах, 13 - на побудованих у ХІ столітті Київському та Новгородському Софієвських соборах, 8 - навколо центрального собору храму Василя Блаженного у Москві... і т.д. }, кожне з наступних чисел якого являє собою суму двох попередніх, а пропорція в співвідношенні двох сусідніх чисел ряду гранично прагне до Ф=1,618 (відношення наступного до попереднього) або 1/Ф =0,618 (цікаво, що Ф2 = 2,618). Тому самий принцип зростання суспільних процесів у геометричній прогресії не новий і був відомий ще древнім цивілізаціям. Однак, відкрити ритміку цього росту завдяки приголомшливій інтуїції і неймовірній творчій віддачі була призначено Велімиру Хлєбникову, що, по визначенню його сучасника, відомого вченого - лінгвіста Романа Якобсона був “найбільшим світовим поетом нинішнього століття”[6].
Поняттю ритму і циклу, тобто кроку і витка гармонійної спіралі особливе значення додавали ще древні цивілізації. За синтетичною оцінкою видатного російського філософа, що пройшов катівні ГУЛАГу, О.Ф.Лосєва - знавця однієї з найбільше розвинутих в історії людства античної філософії і культури: “ритм у розумінні Платона як визначеного роду порядку руху охоплює собою рішуче всю дійсність, починаючи від людського життя, індивідуального та суспільного, переходячи до сфери мистецтва і кінчаючи рухом космосу в цілому” [7]. Англійський вчений - космолог Дж.Уітроу ставить відчуття людьми ритму як первинне стосовно категорії часу: “ми сприймаємо час не безпосередньо, але тільки у виді конкретних послідовностей і ритмів <...> Час заснований на ритмах, а не ритми на часу” [8].
Не дивно, що поети Андрій Білий та Велімир Хлєбников, володіючи почуттям ритму, глибоко відчували і скороминучий крізь їхнє життя час, що за Георгом Зиммелем і “є життя, якщо залишити осторонь його зміст”. Вони сприймали навколишній світ у єдності простору і часу, що одержало у Эйнштейна та Мінковські назву просторово-часового континуума. Хлєбников за 3 місяці до смерті у прозаїчному есе “Гілка верби” дуже високо оцінював їхнє відкриття теорії відносності: “Саме велике світило на небі подій, що зійшло за цей час, це “віра 4-х вимірів” [9].
Однак варто погодитися з Костянтином Кєдровим, що “Хлєбников йшов іншими шляхами і його розуміння простору і часу було і залишається дотепер цілком феноменальним... На відміну від Мінковські та Эйнштейна він вважав, що простір і час з'єднуються в людині. Тут у сфері живої мислячої істоти, утвориться той кут, де перетинаються рівнобіжні прямі. Тут готується гігантський стрибок не тільки крізь безодні космічного простору, але і крізь безодні часу. Людство повинне “прорости” із сфери простору трьох вимірів у простір-час, як листя проростає з бруньки, “воюючи за об’єм, гілкою ніч проколовши”[10].
Слід зазначити, що саме хлєбниковський прогнозний інструментарій у вигляді сформульованого ним “основного закону часу” настання протиподії через (3n +3n) днів після події, з якої почався розглянутий процес, підштовхнув автора даної роботи до розробки теорії циклічності соціоекогенезу в історичному розвитку Росії [11]. Першим імпульсом до її створення з'явилися ретроспективні і перспективні розрахунки 36-літнього підциклу радянського часу /19.01.1918 - 23.12.1953 = 38 + 38 днів/ і 108-літнього циклу /19.01.1918 - 30.10.2025 = 39 + 39 днів/, що були безпосередньо здійснені 15.05.1991 р. Саме в цей день була знайдена точка відліку радянського вектора розвитку в Росії 19.01.1918 - день розгону Установчих зборів більшовиками, що виявив їхню суть. До свого подиву, автор виявив, що настільки знаменний для нього день 15.05.1991 збігся зі 100-річним ювілеєм улюбленого письменника /і, до речі, земляка автора/ Михайла Булгакова. У цей же день він був поданий відомим дослідником його творчості А.З.Вулісом як “Майстер довгострокових прогнозів, деякі з котрих із такою похмурою точністю підтверджувалися епізодами нашої історії: Чорнобиль, “Адмірал Нахимов” [12]. Надзвичайні збіги автор виявив і в застосуванні хлєбниковського 28-річного “закону поколінь”, за котрим його рік народження (1947) відстоїть від дати народження Майстра (1891) на /2х28/ 56 років. Ще за 28 років до Майстра народився В.І.Вернадський (1863) - творець і перший голова Ради по вивченню продуктивних сил України НАНУ, у якому в момент ювілею Булгакова працював автор. Ідеї Вернадського, за визнанням ще одного кумира автора - російського історика й етнографа Л.М.Гумильова, надихнули останнього на створення теорії етногенезу, період повного циклу якого у 1000-1200 років так дивно співпав з історичними циклами російського філософа та історика К.М.Леонтьєва: “Більш 1200 років жодна державна система, як видно з історії, не жила: багато держав прожили набагато менше” [13] і німецького культуролога і філософа історії О.Шпенглера: “Що означає ідеальна тривалість життя в одне тисячоріччя для кожної культури?” [14].
За 15 років до своєї смерті і виходу “Дощок долі”, будучи студентом природного відділення Казанського університету, Хлєбников писав: “Природознавство переживає період, що окреслює час сходу світила. Це світило - поняття енергія - спроможність зміни в просторі. Це рівноцінно виявилося застосовним для цілого світу понять, що воно дало від себе, як бруньки від сімені. Але величезна група життєвих чинників залишилася поза цією переоцінкою: це і є матерія. Матерія є група життєвих чинників, не зведених ще на поняття енергії” [15]. Ця думка співзвучна основній ідеї - уведення поряд із простором і часом параметра енергії, що обумовлює народження пассіонарних (passio - лат. пристрасть) людей, у теорію етногенезу Гумильова. Ми знаходимо в ній оригінальну інтерпретацію історичного часу, джерела якої виходять до його сприйняття у древній китайській цивілізації: “великий історик Древнього Китаю Сима Цянь... запропонував умовний розподіл відомої йому історії на періоди. Більш того, він відкрив у цих періодах реальну сутність історичного часу, що не подібний ні з циклічним календарем, ні з фізичним лінійним часом. Історичний час - це, на його думку, ланцюжок подій, зв'язаних причинністю. Вони кінцеві: почавшись із якогось, іноді навіть непомітного, факту, події течуть як лавина, доти, поки не вичерпається інерція, а залишки “матеріалу”, залученого у процес, не укладуться в спокої. Тоді, за Симом Цянєм, почнуться нові процеси, неповторні в деталях, але подібні у загальних рисах”.
Відштовхуючись від такого розуміння історичного часу й оцінюючи його точки відліку через деякі енергетичні імпульси, що сприймаються як “пассіонарні поштовхи”, що задають розвиток етнічних процесів, Гумильовим була створена універсальна модель етногенезу. “Ця модель ілюструє окремий випадок прояву другого початку термодинаміки /закону ентропії/ - одержання первинного імпульсу енергії системою і потім наступна розтрата цієї енергії на подолання опору середовища доти, поки не зрівняються енергетичні потенціали <...> Ця модель знайома кібернетикам, але для пояснення етнічної історії застосована вперше. Встановлення наявності природної закономірності прояснило характер взаємовідносин людства з природним середовищем. Ми, люди, частина природи, і ніщо натуральне нам не чужо. У природі все старіє: тварини і рослини, люди і етноси, культура, ідеї і пам'ятники. І усе, перетворюючись, відроджується обновленим, завдяки цьому діалектичному закону розвивається наша праматір - біосфера”[16].
Тут очевидний прямий переклик із навчанням Вернадського, від думок котрого і йшов Гумильов при створенні теорії етногенезу, що відзначив у своїй основній праці [17]. Але, на жаль, при формуванні основної ідеї етногенезу повз нього пройшла вже сформульована в основних положеннях за десятиліття до цього теорія причинної або несиметричної механіки /що включає до себе можливість зміни фізичних властивостей часу/ пулковського астронома М.О.Козирєва, що частково перегукується і з розумінням категорії часу Хлєбниковим. Це тим більше дивно, що Гумильов особисто був знайомим із Козирєвим ще з ГУЛАГу і, напевно, спілкувався з ним у рідному Петербурзі вже на свободі. У той же час у книгах Гумильова, принаймні, посилань на праці і думки Козирєва немає. Але ж в його долі Гумильов зіграв значну роль, що залишила відбиток на все життя, а точніше на збереження цього життя. Як пише А.Н.Дадаєв, автор передмови до видання праць М.О.Козирєва, над ним у 1942 р. нависнула смертельна небезпека, коли “Верховний суд РРФСР рахував вирок Таймирського суду занадто ліберальним і замінив його розстрілом, що нависнув над крамольником Козирєвим.
Л.М.Гумильов, що знаходився у тому ж таборі,... напророчив Козирєву, користуючись мистецтвом хіромантії, що засудженому не бувати розстріляним. Відсутність “розстрільної команди” у Дудинці навряд чи послужило причиною відтяжки часу для виконання навислого вироку. Країні був потрібний нікель <...> Після закінчення визначеного терміну Верховний суд СРСР відновив рішення Таймирського суду щодо “провини” Козирєва. Пророкування Гумильова виявилося пророчим і в інших випадках смертельної небезпеки, що нерідко загрожувала астрономові на далекій Півночі” [18].
Спробуємо розкрити суть теорії Козирєва і доцільність її використання для обгрунтування причинності виникнення пассіонарності в етногенезі Гумильова, що виявив також синхронізацію пассіонарних поштовхів із екстремумами сонячної активності [19]. Їхній вплив на соціум і біосферу Землі вперше глибоко досліджував ще один “випускник” ГУЛАГу - О.Л.Чижевський [20]. Ще перед другою світовою війною міжнародна наукова громадськість висунула його на Нобелівську премію, називаючи Леонардо да Вінчі ХХ століття.
Чим же обумовлений механізм змін як сонячної активності, так і що корелюється з нею активності соціуму? Можливий варіант відповіді на це питання дає теорія Козирєва, із якої випливає визначена інтерпретація активних властивостей часу “при вивченні біологічних полів явища:
1.Час являє собою явище природи з різноманітними властивостями, що можуть бути вивчені лабораторними досвідами й астрономічними спостереженнями.
2.Час, крім пасивної властивості “тривалості”, що вимірюється годинами, має ще активні властивості, завдяки котрим час може впливати на хід подій.
3.Активні або фізичні властивості часу можуть протидіяти звичайному ходу процесів, що веде до руйнації організованості і тому бути початком, що протидіє смерті систем. Тому властивості часу повинні мати особливе значення в біологічних процесах.
4.Активні властивості часу - його плин і щільність - зв'язують весь Світ у єдине ціле і можуть здійснювати вплив один на одного явищ, між котрими немає прямих матеріальних зв'язків, що може пояснити факти взаємодії біологічних об'єктів, що знаходяться на великому віддаленні або ізольовані другу від друга <...>
Ще про одну із фундаментальних властивостей часу. Припустимо, що деяким прийомом нам удалося змінити хід часу в заданій матеріальній системі. При цьому нам, може бути, і вдасться змінити напруги в системі, а, отже, її енергію. Але принципово неможливо змінити загальну кількість руху системи, тобто одержати імпульс, рівносильний зовнішньому впливу. Виходить, час може бути носієм енергії, але не імпульсу. Час є матеріальною реальністю, що не має імпульсу. Образно висловлюючись, від часу не можна відштовхнутися, і він не може бути крилами космічного польоту” [21].
Дані фрагменти тексту Козирєва висвітлюють основні положення його теорії активних властивостей часу. Своєрідним її доповненням є “основний закон часу” Хлєбникова. Таким чином, теорія Козирєва через категорію часу характеризує потоки енергії, що впливає на різні види біосфери, у тому числі на соціум, тобто вказує на механізм процесів виникнення і виживання яких-небудь соціальних систем, їхнього розквіту, занепаду і загибелі. “Основний закон часу” Хлєбникова являє собою числову модель для розрахунку переломних моментів історичного часу, свого роду точок біфуркації, що потенційно є катастрофічними. У цих точках виникають процеси зміни щільності часу, що є миттєвими генераторами енергії, у тому числі пассіонарної, що дискретними порціями /квантами/ підтримує, підсилює або гасить, аж до припинення, різноманітні процеси розвитку біосфери, у тому числі й соціуму.
Науковий і практичний інтерес для прогнозування представляє виявлення природних ритмів і циклів суспільного розвитку в різних його аспектах.
У 1894 р. український вчений - економіст і майбутній співзасновник і перший голова відділення соціально-економічних наук НАНУ М.І.Туган-Барановський опублікував книгу “Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини і найближчі впливи на народне життя” [22]. Ним не випадково в якості об'єкта дослідження була обрана Великобританія, що протягом двох століть була локомотивом розвитку світової економіки. Книга Туган-Барановського багато в чому виявилася пророчою. Виходячи з викладеної в ній парадигми періодичності виникнення економічних криз, через 30 років його безпосередній учень по петербурзькому університету, російський вчений - економіст М.Д.Кондратьєв відкрив великі цикли кон'юнктури на основі економетричної обробки 150-річної статистики господарського розвитку чотирьох найбільш розвинутих країн світу: Англії, Франції, Німеччини і США. До нього був виявлений один, досить детально описаний і проаналізований К.Марксом у “Капіталі”, промисловий та діловий цикл тривалістю у 7-11 /8-10/ років, уперше відкритий ще на початку другої половини ХІХ століття французьким фізиком і економістом К.Жюгляром.
Наприкінці ХІХ - початку ХХ століть вчені багатьох країн приділили увагу розробці теорії економічних криз і циклів. У результаті цих досліджень вони прийшли до висновку про можливе перетворення теорії криз у теорію загальних циклів кон'юнктури, висловленому ще в 1904 р. німецьким ученим В.Зомбартом. У 1913 р. голландський економіст Я.Ван Гельдерен уперше сформулював його як тезу про наявність, поряд із “звичайними” середньостроковими /7-11 років/ промисловими кризами, більш тривалих економічних циклів, що охоплюють весь відтворювальний процес. Таким чином, теза про одиничність економічного циклу був похитнута. Але знадобилася ще чверть століття, щоб ідея множинності циклів набула стійкої наукової парадигми.
Коментар синхронізації різних економічних циклів ми знаходимо у французького історика, керівника наукової школи “Аннали” Ф.Броделя в третьому томі його фундаментальної праці з матеріальної цивілізації, економіки і капіталізму в XY-XYIII століттях “Час світу”. Порівняйте з назвою книги В.Хлєбникова “Час міра світу”, що вийшла у 1916 р. з описом першого варіанта “основного закону часу”, який визначає “промені народів”. Вже у 80-і роки ХХ століття Бродель писав: “Для розрізнення циклів їх назвали за іменами економістів: цикл Кітчина - це короткий, три-чотирічний цикл; цикл Жюгляра, або цикл, що вкладався в рамки десятиріччя (то був камінь спотикання для економіки Старого порядку), тривав 6-8 років; цикл Лабруса (його також називають інтерциклом або міждесятирічним циклом) тривав 10-12 років і навіть більше; він охоплював низхідну галузку Жюгляра (цебто таку, що тривала 3-4 роки) та завершений Жюгляр, якому не вдався рух по висхідній і який унаслідок цього залишився на попередньому рівні. Тобто загалом - напів-Жюгляр, а відтак повний Жюгляр <...> Що ж до гіперциклу, або циклу Кузнеця (подвоєного циклу Жюгляра), те він тривав би два десятки років. Цикл Кондратьєва займав півстоліття чи більше”[23]. Таким чином, циклів багато, вони синхронізують і як би вкладаються один в другий.
Приведений у Броделя короткостроковий цикл тривалістю в 3-4 роки був виявлений американським ученим російського походження Дж.Кітчиним у 20-і роки ХХ століття. Практично в це ж час майбутній в'язень ГУЛАГу, що не вийшов із його катівень, М.Д.Кондратьєв відкрив великі цикли кон’юнктури, названі надалі “довгими хвилями Кондратьєва” або скорочено “К-хвилями”. Їхня протяжність у середньому склала біля 55 /число Фібоначчі!/ років. Причому, дві сусідні “К-хвилі” несхожі одна на другу, але через одну - у них є багато подібностей. Якщо в циклах “рубежу століть” більш значні технологічні переміни, то в циклах “середини століття” - соціальні. Зокрема, Буржуазна революція 1848 року була початковою історичною подією, з якої почався процес приведення у відповідність новому технологічному укладу інституціональної структури суспільства в ХІХ столітті. У ХХ столітті аналогічну роль виконала друга світова війна. На жаль, історія і соціум у ній дотепер вибирали далеко не кращі засоби для зняття протиріч у вигляді війн та революцій, практика яких подовжується і наприкінці ХХ століття. Ціллю прогнозування моментів можливого загострення протиріч є саме їхнє попередження і пом'якшення, як досвідчений лікар попереджає хворобу і шляхом своєчасних впливів на її збудники дозволяє уникнути негативних наслідків і ускладнень.
Вже в 90-і роки російським геофізиком С.Л.Афанасьєвим [24] сучасними методами спектрального аналізу було проведене опрацювання часової статистики економічних показників, використаної М.Д.Кондратьевим та його головним опонентом Д.І.Опаріним ще в 20-і роки при розрахунку великих циклів кон'юнктури. У результаті їм була виявлена синхронізація двох “К-хвиль” із 108-річним перигелієво-затемненим циклом, що пройшов у Афанасьєва в його системі, що включає 17 класів геологічних циклітів, під номером 13. Ця цифра сакральна у світогляді багатьох людей. А Хлєбников надавав особливе значення числу 13, що зафіксовано, зокрема, у спогадах Дм.Петровського: “Тринадцятий - Цього тільки і потрібно було Хлєбникову. Вигуком “Тринадцятий” вибило його із санок /тринадцять було його улюблене число/” [25].
Таким чином, дві сусідні “К-хвилі” як би вкладаються у 108-річний “столітній” цикл, що відповідає і “основному закону часу” Хлєбникова: 3n + 3n днів при n=9. Більш того, 108-річні исторіометричні цикли розвитку Росії розпадаються на 36-річні підцикли, що відповідають зазначеній формулі Хлєбникова при n=8.
Число 36 - тетрактікс мабуть невипадково займає найвищий щабель числової піраміди Пифагора і володіє цілим рядом магічних властивостей. На землі слов'ян, у Київській Русі по 36 років правили Володимир Святий і Ярослав Мудрий, а у Московії - Василь I, Василь II - Темний, Іван Грозний. Вже у Російській імперії по 36 років правили Петро I та Катерина II, а у ХХ столітті в автократичних Парагваї, Іспанії, Югославії це число років з'явилося межею існування диктаторських режимів Стреснера, Франко, Броз-Тіто. І немов для існування винятку, що підтверджує правило, вже 40-й рік доживає тоталітарно-атеїстичний режим Фиделя Кастро, що майже вимирає, але прийняв римського папу на виході другого тисячоріччя християнської ери, можливо, “для свого покаяння перед смертю”.Відштовхуючись від цих ідей, автором була зроблена періодизація циклічного розвитку суспільних процесів в історії соціумів Київської Русі, Московського царства та Росії, включаючи радянський і пострадянський її періоди [11]. Так у останній, за визначенням письменника-історика Я.А.Гордіна [26], 300-річній петровсько-більшовицькій ері військово-бюрократичного правління в Росії /1689-1989 р./ простежуються три 108-річних цикли, кожний із яких починається в надрах попереднього, що було виявлено й у механізмі утворення “К-хвиль”.
Перший 108-річний цикл складається з трьох 36-річних підциклів: петровської епохи /1689-1725/, епохи “безвременья” /1725-1761/ та єкатерининської епохи /1761-1797/. Звертає на себе увагу назва другого підциклу, що закріпилася в історії, як епоха без часу - “безвременья (рос.)”. Незважаючи на зміну 5 імператорів, історичний час у цю епоху як би зупинився і, якщо використовувати термінологію М.О.Козирєва, зменшилася його щільність, наповненість історичними подіями.
Другий 108-річний цикл починається з реформаторських ідей Великої французької революції, на проникнення і спробу реалізації яких у Росії пішов ідеологічний 36-літній підцикл /1789-1825/, наприкінці якого декабристи вийшли на Сенатську площу, підкріпивши цей крок створенням першої російської конституції – пестелевської “Руської правди”. Через 36 років, у 1861 р. Олександр ІІ скасував в Росії кріпосне право і почав політичні реформи. Вони завершилися ще через 36 років, уже після його смерті, фінансово-економічною реформою С.Ю.Вітте, у результаті закінчення якої в 1897 р. в російському грошовому механізмі як для внутрішньоекономічних, так і зовнішньоекономічних розрахунків, уперше з'явилася тверда валюта - “золотий рубель”. Таким чином, у кожному 36-річному підциклі у його кінці акцент був зроблений послідовно на ідеологічних, політичних і економічних перетвореннях суспільства.
Зі смерті царя - реформатора Олександра ІІ, якого народовольці вбили в 1881 р., починається останній 108-річний цикл, який також розпався на три яскраво виражених підцикли: /1881-1917/, /1917-1953/, /1953-1989/ роки. Весь цей цикл пронизаний ідеєю насильницького скинення законної влади і встановлення диктатури тоталітарного типу, що затвердила себе в радянський період. 72 року цього періоду в явному вигляді розпадаються на 12-річні підцикли за наступними переломними роками: 1917-1929-1941-1953-1965-1977-1989. Але ж З7 + З7 днів за Хлєбниковим і складає 12 років.
Розкладання циклів фіксується і по тріадах більш коротких підциклів. Адже 12-річний період розпадається на три 4-річних, до яких близький діловий цикл Кітчина, а історія Росії ХХ століття крізь дзеркальну призму 4-річних підциклів, як первинних квантів історичного часу, у першій і другій половинах нашого сторіччя розглянута в роботах Є.Наклєушева і Г.Кваши [27]. Але 4 роки - це З6 + З6 днів за Хлєбниковим. Принцип троїчності, що переглядається в його “основному законі часу”, поданий як універсальний у книзі російського філософа і богослова Павла Флоренского “Стовп і твердження істини” [28], чому відповідають і результати досліджень сучасних учених: українського - П.А.Харченко [29] і російських - В.І.Кузьміна і В.Д.Наливкіна: “Найбільше відомі і звичні цикли розвитку у часі. Циклічно розвиваються і живі, біологічні і неживі, наприклад, геологічні об’єкти. Геологічні цикли утворюють ієрархічну систему рівномірних ритмів тривалістю від 1 року до 500-600 млн років. /У С.Л.Афанасьєва максимальний цикл першого класу дорівнює 4370 млн років, другого класу - 1457, третього класу - 486 млн років, тобто співвідношення їхніх тривалостей кратні 3 - В.К./. Таке ж співвідношення є між періодами обертання планет. <...> циклічність існує у часі, у просторі, у масах, тобто охоплює всі сторони природи. Співвідношення ієрархічних рівнів у всіх явищах тяжіють до тих самих чисел /3 n - В.К./. Існує й ієрархія ієрархічних рівнів. Мабуть, ця єдина ієрархічна, кількісна система циклів і є основою єдності всієї природи...” [30].
Петровсько-більшовицька ера облямована двома 36-річними підциклами. Перший із них є циклом входження в цю еру /1653-1689/, а другий - виходу з неї /1989-2025/. У 1653 р. відбувся останній Земський собор - найважливіший атрибут влади в Московському царстві. На цьому соборі було прийняте рішення про приєднання України, що стало моментом початку збирання земель Російської і Радянської імперій, у котрих кожний черговий цар або Генеральний секретар намагався додати ще одну - дві території, а деяким вдалося і більшого. Особливого, неперевершеного успіху в цьому напрямку в радянський час домігся І.В.Сталін, у рік смерті якого історичний процес одержав негативне зрушення і поміняв свій знак на зворотний, за Хлебниковим. Ще більш важливою для настання протиподії була страта через розстріл у цьому ж році головного сталінського сатрапа - хазяїна ГУЛАГу Л.П.Берії.
Таким чином, більшовики були гідними продовжувачами загарбницької імперської політики Романових. Пророче передчував це ще на початку 20-х років ХХ століття в поемі “Росія” поет Максиміліан Волошин:
“Великий Петр был первый большевик <...> Дворянство было первым Р.К.П. <...> Земли российской первый коммунист - граф Алексей Андреич Аракчеев. Его посев взлелеял Николай, десятки лет удавьими глазами медузивший засеченную Русь” [31].
1653 р. був роком закінчення 300-річної ери Московського царства /1353-1653/, а за 108 років до цього їй передувала 300-річна ера Київської Русі /945-1245/ із 36-річним періодом /908-944 р./ входження в неї при князях Олегові й Ігореві. Настільки тривалий 108-річний перехідний період від Київської Русі до Московії пояснюється тим, що за Гумильовим він розділяє два різних етногенези, один із яких закінчився з заходом Київської Русі в перші роки татаро-монгольського ярма, а інший почався з поступового звільнення від цього ярма і збирання земель майбутнього Московського царства. Для закінчення повного циклу останнього етногенезу повинна здійснитися, принаймні, ще одна 300-річна ера, що приблизно почнеться в 2025 р., що відповідає історичним циклам К.М.Леонтьева і тріадності їхніх фаз.
У 2025 р. найбільше ймовірний остаточний вихід із нашого суспільства тотальності, що одержала початковий імпульс із розгону більшовиками Установчих зборів 19 січня 1918 р., у результаті чого на крові народу, у тому числі і пролетаріату, установилася його диктатура, а точніше диктатура КПРС, що продовжувалася донедавна. Вірність вибору цієї дати в якості вихідної точки комуністичної диктатури в СРСР підтверджує і путч 19 січня 1991 р., спроба якого відбулася рівно через 73 років 7 місяців /точно за Нострадамусом/ [32]. Її слушність доповнюють і розрахунки за хлєбниковськими “променями народів”, за якими через 38 + 38 днів від 19.01.1918, 23 грудня 1953 р. було розстріляно Л.П.Берію, із смертю якого повернення до неосталінізму стало менш ймовірним, а вектор історичного часу одержав негативне зрушення і поміняв свій знак на протилежний, за Хлєбниковим.
Через 39 + 39 днів від дати розгону Установчих зборів більшовиками наступить 30 жовтня 2025 р. - за тим же Нострадамусом: “Конец октября двадцать пятого года, и век двадцать первый с тягчайшей войной. Крушители веры своих устыдятся народов <...>” [33] цей катрен інтерпретується його апологетами як остаточний вихід тотальності, вирощеної комуністичною диктатурою, із нашого суспільства.
Якщо вважати з початку останнього циклу петровсько-більшовицької ери, тобто з убивства народовольцями царя-реформатора Олександра II у 1881 році, відзначеному максимумом сонячної активності, то до моменту покаяння їхніх спадкоємців пройде 144 (число Фібоначчі!) роки. Але 2025 р. є переломним і за прогнозами п’ятої кондратьєвської хвилі у верхній її точці і моменту закінчення перевідкритого нами 30-річного соціально-політичного циклу, на який вказував ще Конфуцій. Це відбудеться при оцінці його початку в 1995 р., коли після розстрілу Б.М.Єльциним Білого дому в Росії і війни, що почалася у Чечні, розгону Н.А.Назарбаєвим парламенту в Казахстані, активізації антидемократичних акцій О.Г.Лукашенко в Білорусії, практично на усьому пострадянському просторі почалося “стиснення” соціально-політичних систем [11].Останнє десятиліття підтвердило і відомі положення теорії впливу сонячної активності на природу і суспыльство в процесі їхній коеволюції, розробленої у 20-і роки ХХ століття російським геліобіологом і геліосоціологом О.Л.Чижевським [20]. Так у реперний рік максимального приросту сонячної активності почалася вірмено-азербайджанська війна за Карабах, відзначена синхронізацією з цими подіями страшного землетрусу у Вірменії в грудні 1988 р. У піку сонячної активності 1991 р. почалися жахливі за наслідками війни - у Югославії, а в 1994 рік подвійного її максимуму - у Чечні. Закінчилися обидві ці війни в 1996 р. - році мінімуму сонячної активності, що цілком відповідає основним виводам Чижевського про істотне зниження частоти соціальних катаклізмів у такі моменти. У той же час, з огляду на правило Гневишева-Оля про перевищення в 1,4 рази сонячної активності в наступному її 11-літньому циклі, у його піку, що припадає на рубіж тисячоріч, варто очікувати серйозних природних і соціальних катаклізмів. Індикаторами їхнього початку в 1998 р. стали природні катастрофи в усьому світі, а в 1999 р. поновлення війни в Югославії, що, при неадекватних діях політиків, має можливість перетворитися в третю світову війну. Тому з метою попередження таких катаклізмів необхідно готувати регулятори їхнього запобігання і пом'якшення наслідків катастроф.
З приведених прикладів можна оцінити, наскільки продуктивним стає і використання відкритого Хлєбниковим “основного закону часу” у прогнозних розрахунках. Тільки наприкінці 1997 р., до 10-ї річниці з дня смерті, вперше опублікована рання праця російського філософа О.Ф.Лосєва "Хаос і структура", присвячена діалектичним основам математики. У цій роботі, незабаром після смерті Хлєбникова розвиваючи його ідеї, він зробив зіставлення понять числа і часу, і прийшов до разючих виводів: "час - максимально близький, максимально інтимний аналог числа... Воно також родить із себе речі, несе на собі речі, також є першо-принцип їхнього життя і руху, саморозрізнення і самооб’єднання, як число родить усі розходження в смисловій сфері, несе на собі всяку ідеальну координацію і визначає живу текучість змісту. Число і час - обидві суть животрепетний пульс буття; і обидві стихії - раніш і первинній самого буття, тому що це і є те, що породжує самому сферу буття і творить її індивідуацію. Число і час - міць і напруженість буття, позбавлена усього зовнішнього і випадкового; це оголене серце буття, відкіля вічно ллються життєдайні потоки світового життя, що одушевляють, відкіля діється і сама доля буття і світу. Число є зміст часу, а час є життя чисел" [34].
Тут присутній прямий переклик із визначеними через піввіку козирєвськими дефініціями, приведеними нами вище. На рубежі третього тисячоріччя нової ери передчувана та виявлена тріадою російських мислителів - Хлєбниковим, Лосєвим і Козирєвим - сутність часу набуває особливої значимості.
Категорії часу все більшу увагу приділяють у дослідженнях різних наук, що систематизував нещодавно О.П.Левич [35]. Збувається пророче висловлення В.І.Вернадського: “Наука ХХ сторіччя знаходиться в такій стадії, коли наступив момент вивчення часу, також як вивчається матерія й енергія, що заповнюють простір” [36].
ЛІТЕРАТУРА