Питання взаємодії, взаємних впливів і розвитку української та російської культур для України завжди становило одну з основних культурологічних проблем. Попри всі нашарування складних історичних відносин український та російський народи завжди були чи то “навіки братами”, чи то “заклятими друзями”, але ніяк не байдужими сусідами. Це є реальністю, яка визнається практично всіма науковцями та політиками. Тому пропонуємо розглянути особливості та тенденції розвитку політичної культури в Україні та Росії і визначити роль засобів масової інформації у цьому процесі.

Наявність певного рівня політичної культури є однією з головних умов існування демократичного суспільства. Але становлення такої культури - справа не днів і місяців, а років та десятирічь. Не будемо кривити душею, - ні Україна, ні Росія на початку 90-х років не мали конкретно-історичного досвіду демократії. Посилання вітчизняних істориків на козацьку державу Хмельницького та на Українську народну республіку стосуються або досить давніх подій, або коротких історичних епізодів, які не отримали подальшого розвитку. Тому фактично ми почали будувати демократію майже з чистого листа і при цьому, на жаль, часто робимо однакові помилки.

Політична культура демократичного суспільства базується на кількох основоположних принципах: виборність влади, толерантність відношення до політичних супротивників, багатопартійність та збереження прав меншості. Але це, так би мовити, “внутрішні” принципи побудови політичної системи. Головною ж “зовнішньою” умовою є інформаційна відкритість суспільства, та сама “свобода слова”, про яку так волали “демократи” наприкінці 80-х років. Без неї, без можливості представлення через засоби масової інформації різних політичних поглядів, всебічної оцінки політичних процесів, неупередженого висвітлення політичної боротьби, демократичні механізми виборів влади перетворюються по-суті у “ширму” авторитарної олігархічно-чиновницької держави.

Розглянемо ж ситуацію щодо забезпечення свободи слова в Україні та Росії. Теоретично все складається чи не найкраще: принцип свободи слова, право збирати та розповсюджувати інформацію, заборона цензури, право на отримання об‘єктивної інформації закріплені у конституціях та законодавствах обох країн. Достатньою мірою законодавчо забезпечена інформаційна діяльність. Так в Україні на даний момент прийнято закони “Про інформацію”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про інформаційні агентства”, “Про рекламу”, “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”, “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” та ін. Відповідну законодавчу базу напрацьовано і в Росії. Питання політичної пропаганди та агітації у засобах масової інформації регулюються законодавством про вибори. Звичайно між відповідними положеннями українського та російського законодавства є певні відмінності, але ми не будемо зупинятися на порівняльному аналізі. В контексті нашої теми достатньо констатувати наступне: законодавче забезпечення інформаційної діяльності в обох країнах базується на принципі свободи слова і загалом відповідає вимогам демократичного розвитку.

Але це все теоретично. На практиці ж, на жаль, головними чинниками формування інформаційного простору виступають гроші і влада. Їм підконтрольні практично всі електронні і більшість друкованих засобів масової інформації, які практично не спроможні займати неупереджену позицію, бути хоч якоюсь мірою незалежними. Особливо яскраво це виявляється під час виборів, коли виникає можливість певних змін у владних структурах і відповідно переділу розподілу фінансово економічних можливостей різних груп інтересів.

За півроку до минулих виборів Президента Росії рейтинги діючого на той час Президента не досягали й десяти відсотків. Реально виникла можливість зміни влади. В цих умовах протягом кількох місяців російськими засобами масової інформації було розгорнуто безпрецидентну на той час кампанію з дискредитації основного супротивника діючого Президента. Ні про яку об‘єктивність чи неупередженість не було і мови. Провідна роль саме засобів масової інформації у переобранні Бориса Єльцина зараз визнається всіма провідними російськими і західними політологами. При цьому питання демократичності виборів, забезпечення рівних можливостей, об‘єктивності висвітлення передвиборчої кампанії як правило сором‘язливо замовчуються.

Така ж історія повторилася на цьогорічних виборах Президента України. Адміністративний тиск на хід виборчого процесу і використання інформаційних технологій, в тому числі “брудних”, досягли небачених обріїв. Виборці, які в більшості через свою бідність не мали змоги передплачувати газети, одержували інформацію про кандидатів на посаду Президента головним чином по радіо і телебаченню. А ця інформація, як правило, була однобічною.

За підсумками моніторингу повідомлень електронних ЗМІ, здійсненого Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення перед першим туром голосування з 18 серпня до 30 жовтня на загальнонаціональних каналах телебачення всіх кандидатів (нагадуємо, що їх було п‘ятнадцять) згадували 2992 рази, у тому числі Л.Кучму - 997 разів, зокрема в позитивному плані або без будь-яких критичних зауважень 949 разів. В інформаційному фаворі був, як бачимо, один кандидат. Хоча у інших теж не бракувало коштів на рекламну кампанію. Переважна більшість сюжетів про діючого Президента подавалася в інформаційних повідомленнях і тематичних програмах, які офіційно не визнавалися політичною рекламою або агітацією. Перед другим туром голосування з 5 по 14 листопада на тих же телеканалах пройшло 66 сюжетів про діючого Президента і всі вони мали характер яскраво вираженої політичної реклами, без будь-яких критичних зауважень. Про опонента - було лише 30 сюжетів, 25 з яких - гострокритичні. Звичайно, що за таких умов про передбачені законом рівні можливості претендентів годі й казати. При цьому на ЗМІ здійснювався шалений адміністративний тиск: судові подання, перевірки фінансових органів, технічних служб, обмеження фінансування, недопущення до засобів тиражування, публікації чи оприлюднення, моральний тиск на керівників та працівників. Фактично ті ЗМІ, які намагалися дотримуватися демократичних принципів і діяти відповідно до чинних законів, були поставлені на межу: або-або. Або підтримуй , або тобі не існувати.

Що ж показав досвід виборів 1996 та 1999 років? В демократичному суспільстві основним механізмом громадського контролю є незалежні засоби масової інформації, ці “сторожові пси” демократії. Вони ж виступають головним чинником реалізації принципу свободи слова і права на отримання об‘єктивної інформації. До чого веде монополізація ЗМІ, їх підконтрольність та вимушена політична заангажованість ми вже побачили на прикладі президентських виборів в Україні та Росії. Маємо визнати, що всю силу свого впливу ЗМІ наших країн зосередили на формуванні наступних політичних постулатів суспільної свідомості:

1. якщо тобі зараз добре, голосуй за діючу владу, бо за іншої тобі може стати гірше;
2. якщо тобі зараз погано, всеодно голосуй за діючу владу, бо може стати ще гірше;
3. якщо ти не хочеш голосувати за діючу владу, то що б ти не робив - це дарма.

А тепер подивимося, як співвідносяться такі положення із демократичними принципами? Відповідь - а ніяк. Політична культура демократичного суспільства базується на багатоваріантності вибору, можливості зміни влади і приходу до влади різних політичних сил за однієї лише умови - збереження самої демократії. Коли ж наші “незалежні” засоби масової інформації невтомно повторюють, що “за всього багатства вибору іншої альтернативи немає”, то це, попри гучні заяви про демократію і свободу, є виявом тієї ж тоталітарної політичної культури, яка в нових умовах приймає більш витончені і цинічні форми.

Підкреслимо: шкоди завдано не тільки тим, хто програв вибори. Істотні втрати зазнав імідж тих, хто вибори виграв. По-перше, повага до влади різко впала. По-друге, владі, особливо Президентові, ще довго доведеться розчищати завали недемократизму, долати відкат назад у реальній ситуації зі свободою слова та правовий нігілізм, який суттєво проявився під час виборчої кампанії. В цьому смислі ніхто не виграв - програли усі , програло суспільство.

Докладніше зупинимося на питанні “незалежності” засобів масової інформації. У нас, на жаль, часто побутує спрощене визначення незалежних ЗМІ. Недержавний, приватний, - значить незалежний, той, який керується лише ринковими законами попиту-пропозиції на інформаційну продукцію. За таким підходом для забезпечення незалежності ЗМІ і, відповідно, умов реалізації принципу свободи слова, достатньо лише приватизувати об‘єкти інформаційної сфери. Але практика показує, що таке спрощення не відповідає об‘єктивним реаліям, є шкідливою “вульгаризацією” складної проблеми.

Вже згадані передвиборчі кампанії дали масу прикладів, коли журналісти, газети, журнали, телерадіоорганізації приватного сектору були не менш залежними від “зовнішніх посадових осіб” ніж відповідні суб‘єкти державного сектору і не гірше, а навіть краще за них, професійніше, виконували свою роль у зомбуванні населення. При цьому залежність засобів масової інформації від державних відомств і посадових осіб виявилася жорстокішою і небезпечнішою ніж залежність від держави як такої. За своїми розмірами і механізмами ця залежність повністю тіньова, ніким не регульована і не контрольована. Це залежність від партійних, економічних, відомчих, кримінальних та інших кланів і “зовнішніх осіб”, які мають узурпаторську можливість правити засобами масової інформації від імені і під іменем держави.

Один з найвидатніших вітчизняних письменників-публіцистів Володимир Короленко ще на початку 20-х років нашого століття охарактеризував кланову і партійно-кланову владу над засобами масової інформації і культурою як найстрашнішу. “ Корінаста совість” (іронічна формула В.Короленка) носіїв цієї влади ні в чому й нічим їх не обмежує, дозволяє творити беззаконня, гідне найжорстокіших режимів.

У зв‘язку з цим і в Україні і в Росії для забезпечення дійсної реалізації свободи слова актуальним постає питання зміщення акцентів, переорієнтування з правового регулювання відносин власності в інформаційній сфері до правового забезпечення незалежного від держави, її посадових осіб та інституції статусу ЗМІ, плюралістичної інформаційної діяльності. Потрібне всебічне (не тільки економічне) регулювання умов існування та розвитку ЗМІ на правових засадах з обов‘язковими нормами, принципами, мірами відповідальності за порушення законів.

Одним із перспективних шляхів вирішення проблеми залежності ЗМІ від діючої влади та фінансово-економічних кланів може стати створення системи суспільних (публічно-правових) засобів масової інформації, де можуть знайти своє місце суб‘єкти і об‘єкти різних форм власності. В Україні вже було зроблено перші кроки у цьому напрямку. Зокрема прийнято Закон України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України”, який, на жаль, поки що не діждався практичної реалізації. В Росії також робилися кроки у даному напрямку, але найпотужніший телеканал “ОРТ”, незважаючи на свій статус “громадського”, як відомо став обслуговувати інтереси одного з найближчих до влади фінансових кланів. Проте невдалість перших спроб не означає хибності самого шляху. Тим більше, якщо він відповідає і загальноєвропейським тенденціям розвитку інформаційного простору.

Так 1V Європейська (Празька) конференція з питань телерадіомовлення ще в 1994 році сформулювала 22 основні принципи забезпечення систем суспільного телерадіомовлення, які на наш погляд можуть бути використані і стосовно суспільних (соціалізованих , публічно-правових) ЗМІ загалом:

1. Незалежність від будь-якого політичного або економічного втручання, яка виражається в реалізації права на вільну організацію своєї діяльності та управління нею, в редакторській незалежності та інституціальній автономії.
2. Підзвітність адміністрації перед своїми наглядовими органами, судом та громадськістю.
3. Неприпустимість контролю, особливо цензурного, з боку сторонніх (“зовнішніх”) осіб, за винятком надзвичайних ситуацій.
4. Особиста і одноосібна відповідальність керівників і працівників ЗМІ за їх поточну роботу.
5. Чітке законодавче забезпечення незалежності адміністративних органів ЗМІ в управлінні їх інформаційною діяльністю, правил формування цих органів.
6. Повна відповідність функцій і діяльності адміністрації та посадових осіб ЗМІ цілям та інтересам організації, громадськості в цілому.
7. Звітність адміністративних органів та посадових осіб.
8. Гарантії безперешкодної діяльності членам органів управління та гарантії їх захисту.
9. Чітке визначення функцій наглядових рад, недопущення змішування цих функцій з компетенцією судових органів. Незалежність наглядових осіб.
10. Право наглядового органу на консультативні дії.
11. Формування наглядових органів поза будь-яким політичним або іншим втручанням.
12. Гласність призначення членів наглядових рад.
13. Гласність оплати роботи членів наглядових рад та адміністративних посадових осіб.
14. Унеможливлення політичної дискредитації при прийомі та звільненні працівників.
15. Право участі працівників у профспілковому русі, включаючи право на страйк.
16. Гарантії захисту працівників від вказівок “зовнішніх осіб”.
17. Прозорість рамкових умов фінансування, використання різних його джерел.
18. Гарантії неприпустимості використання “зовнішніми особами” або установами їхньої фінансової ваги для втручання в інформаційну діяльність.
19. Звітність про фінансову діяльність і неприпустимість безпідставного фінансового контролю.
20. Плюралізм, рівність та збалансованість доступу до мас-медіа різних політичних сил.
21. Чітке регулювання умов використання державними посадовими та офіційними особами телерадіоефіру.
22. Чітке означення офіційного характеру відповідних повідомлень або передач.

Звичайно це лише принципи. На наш погляд вони достатньо вагомі для забезпечення незалежності системи суспільних (соціальних, публічно-правових) засобів масової інформації. Але чи зможемо ми в Україні та Росії найближчим часом забезпечити їх практичне втілення і тим самим створити базис для дійсної, а не декларованої реалізації принципу свободи слова, - на це питання відповіді покищо немає.

Чи є якість інші виходи з нинішньої ситуації? Звичайно є. І Росія подає приклад такого “виходу”. Там ми вже бачимо формування системи потужних інформаційних груп, які контролюються різними фінансовими та владними кланами і ведуть жорстоку інформаційну війну напередодні парламентських виборів. Звичайно це ерзац-плюралізм і ерзац-свобода. В такій ситуації замість неупередженої об‘єктивної інформації незалежних ЗМІ, громадянам пропонується вибір між залежними ЗМІ, заангажованими кількома фінансово-політичними кланами. При чому ця залежність, хоч і неофіційна, чітко та однозначно ідентифікується. Чи є такий напрям розвитку інформаційної сфери прогресивним з точки зору становлення демократії і формування відповідної політичної культури у порівнянні із українськими реаліями, - питання складне. Але у будь-якому разі такий шлях, якщо й може привести до дійсної свободи слова і демократичного громадянського суспільства, то лише у досить далекому майбутньому. Тому вбачати в ньому приклад для наслідуванння мабуть не варто.

Які ж можна зробити висновки з вищенаведеного аналізу? Сформулюємо їх у короткому тезовому вигляді.

1. Розвиток процесів в інформаційній сфері України та Росії, як і розвиток політичних процесів, здійснюється за схожими сценаріями, при чому для України характерне певне запізнення, відставання по фазі від Росії.
2. Інформаційна діяльність в обох країнах достатньо законодавчо врегульована. Відповідні законодавства базуються на принципі свободи слова і загалом відповідають вимогам демократичного розвитку.
3. Фактична ситуація в інформаційній сфері обох країн характеризується жорстким тиском на засоби масової інформації з боку діючої влади та фінансових кланів. З цим пов‘язана відсутність дійсно незалежних ЗМІ загальнодержавного рівня, а отже й відсутність у засобах масової інформації плюралізму думок, цивілізованої політичної дискусії, хоч якоїсь толерантності до політичних опонентів. При чому якщо для Росії більш характерним є тиск та контроль за ЗМІ з боку фінансових або фінансово-політичних груп та кланів, то в Україні здійснюється пряме втручання в роботу ЗМІ державної виконавчої влади і використовуються переважно адміністративні, фіскальні та економічні важелі тиску.
4. За цих умов говорити про реальну свободу слова, хоча б у її європейському розумінні, і для України і для Росії ще рано. Така ситуація згубно впливає на розвиток демократичних засад політичної культури. Проголошуючи вірність демократії, владні кола через засоби масової інформації намагаються втілити у суспільну свідомість постулати “безальтернативності”, “єдиної правильності”, хіба що не “богоявленості” діючої влади, демонізуючи всіх її супротивників. Тобто у більш витонченіших та цинічних формах відтворюються ті ж авторитаристські політичні принципи.
5. Виходячи із нинішньої ситуації для обох країн актуальною постає проблема зміщнення акцентів з правового регулювання відносин власності в інформаційній сфері до правового забезпечення незалежної інформаційної діяльності. Перспективним шляхом забезпечення дійсної свободи слова та незалежності четвертої влади вбачається формування систем суспільних (публічно-правових) ЗМІ.
6. Якщо ситуацію в інформаційному просторі протягом найближчого часу (1-3 роки) не вдасться змінити на краще, то шлях України та Росії до демократичного громадянського суспільства буде дуже довгим і ця перспектива відсунеться на далеке майбутнє.Тому питання дійсної реалізації принципу свободи слова і відповідно створення системи незалежних засобів масової інформації різних форм власності є чи не найактуальнішими політичними питаннями поточного моменту.