Врублевський В.К.
гол. наук. співробітник Інституту соціології НАН України,
докт. екон. наук, професор

Хорошковський В.І.
народний депутат, секретар Бюджетного комітету
Верховної Ради України, канд. екон. наук

Україна – Росія: виклики ХХІ століття

ХХІ століття, в переддень якого працює наша конференція, перед людською цивілізацією ставить низку складних, багатопланових і багаторівневих проблем, навколо яких точаться бурхливі дискусії.

Не претендуючи, зрозуміло, на їх аналіз, зробимо спробу сформулювати найбільш суттєві, які ставить наш час перед Україною, її стратегічним партнерством з Росією.

1. Насамперед, було б наївним чекати якогось “Золотого століття”. Стає цілком очевидним, що це буде час нових геополітичних зіткнень, жорсткої конкуренції в світі як на міжнародному, так і міжкорпоративному, комерційному рівнях.

Глобалізація, яку так часто-густо декларують, відбуватиметься на базі нерівномірності економічного і політичного розвитку: багаті (“золотий мільярд”) стають ще багатшими, бідні – ще біднішими.

Сучасні антагонізми ще більше зростатимуть на тлі екологічної катастрофи, яка неминуче насувається.

А звідси – неминучі нові революційні потрясіння, зростання такого явища, як тероризм, який все більше пронизує, мов злоякісна пухлина, сучасне суспільство.

2. Біполярна система світу, яка базувалась на ядерному паритеті, зазнала колапсу. Ми є свідками, коли одна наддержава оголосила, по суті, всі регіони світу зоною своїх національних інтересів, всупереч інтересам нових центрів сили, які неминуче набирають потужність. Події в Югославії, які набули знакового характеру, фактично засвідчили крах системи міжнародної безпеки, створеної після другої світової війни.

В умовах “розповзання” ядерної зброї, безкінечних локальних конфліктів стає реальною загроза глобальної війни.

3. Сподівання на те, що в новому столітті толерантнішими будуть міжнаціональні стосунки стають все іллюзорнішими. Націоналізм, а подекуди і шовінізм, зводяться все частіше в ранг державної політики. Не згасають старі, навпаки, розгоряються нові вогнища міжнаціональних конфліктів, які все частіше поєднуються з релігійними, міжкофесійними зіткненнями. Йде активна наробка нової – етнічної – зброї.

Особливу небезпеку становлять релігійні фундаменталістські течії, зокрема, ваххабізм, який сповідує глобалістські претензії.

І, якщо коротко, то останнє: третя світова війна – інформаційна – вже почалась.

Інформаційна революція створила докорінно нові умови і технології економічного, політичного, ідеологічного протиборства, яке владно вторгається в таку гуманітарну сферу, як освіта і культура.

Абсолютно підтверджується аксіома: хто володіє інформацією (в широкому розумінні), той володіє світом. Тепер не сталь і навіть не нафта, не армади танків і лінкорів, а інформаційні ресурси визначають потугу держави.

Інформація – це головний експортний товар наступного століття.

Прошу вибачення за ці, може в чомусь і досить тривіальні міркування. Але без чіткого уявлення про виклики ХХІ століття, важко, а то й просто неможливо екстраполювати (проекціювати) на майбутнє, дати “опис” позитивного образу (не беремось говорити про концепцію, тим більше парадигму) майбуття України. Зокрема в контексті партнерства з Росією, діалогу двох братніх культур.

Кардинальне питання, яке сьогодні стоїть особливо гостро: як зробити так, щоб незалежність України перетворилась на джерело добробуту і гордості для усього нашого народу.

Для економічного та культурного прогресу чи не найважливішим чинником є визначення того ідеологічного стрижня, навколо якого може консолідуватись народ, нація (не в суто етнічному, а політичному розумінні).

Такою “народною мрією (ідеєю)”, на наш погляд, могло б стати культурне і творче лідерство України в цивілізаційному просторі життя та діяльності братніх народів – українського, російського, білоруського.

Мабуть, тут треба зразу ж зробити оговорку: мова не йде про якийсь союз чи федерацію (конфедерацію). Свою незалежність українці – а доля нашої нації воістину трагічна – вистраждали і вони варті її.

Мова йде про формування міжнаціональних відносин на принципово новому грунті реалій ХХІ століття.

А сьогодні треба подивитись правді у вічі: багатьом колишнім громадянам СРСР, в тому числі які живуть в Україні, та й в Росії, його розпад приніс небагато радості і добра. І справа не лише в економічних негараздах (хоча це може і головне). В силу очевидних обставин, ні ідеї повного розриву з радянською спадщиною, ні повернення до минулого – не можуть сьогодні стати прийнятними і зрозумілими для всього народу.

Треба рухатись лише вперед: в умовах інформаційної революції ХХІ століття, коли вирішальним стає знаковий простір – розуміння, ідеї, торгові марки, “смисли” – для розвинених країн Україна, попри всі наші амбіції, може бути тільки залежною країною – джерелом сировини та дешевої робочої сили, ринком “смислів” і товарів.

За Гумільовим, українці – молода, “пасіонарна” нація. Життя владно вимагає ставити дійсно доленосне завдання: перетворення України в ХХІ столітті в новий цивілізаційний центр – центр виробництва нових розумінь, “смислів”, цінностей, форм діяльності. Надавши імпульс, сенс життя і діяльності людей, “українська мрія (ідея)” забезпечить розвиток вітчизняного виробництва, а отже – і зростання добробуту.

Велика енергія, як відомо, народжується задля великої мети. Українські виробничі і торгові “дома”, українські торгові “марки” (а такі вже є) стануть, насамперед, на території України, Росії, Білорусі, успішними конкурентами “Кока-Коли”, “Філіпса”, “Нестле” та інших західних гігантів.

Першим кроком на цьому шляху мусить стати загальнонародна кампанія: насамперед, купувати вітчизняні, українські товари. Примусити робити це – неможливо. Поряд із проблемою якості, треба відродити кредо українських кооператорів початку сторіччя: “свій до свого по своє”.

І сьогодні в Україні є реальна рушійна сила, здатна забезпечити розвиток. За формулюванням співавтора інформації Валерія Хорошковського, це “покоління рубежу” – покоління нової еліти, нових типів діяльності. Його представники – це ті, хто в складних перехідних умовах системної трансформації успішно створюють ефективні виробництва, застосовуючи нові технології і методи управління. Це ті, хто в Україні, практично на пустому місці створювали “острови” (центри) сучасного виробництва, корпорації, комерційні банки, інфраструктуру, трансляції “смислів” – маркетинг, менеджмент, засоби масової інформації, рекламу.

До цих людей, які стали особисто економічно незалежними, вже прийшло розуміння, що краще жити в сильній, багатій і незалежній країні, ніж в залежній і злиденній. Вони розуміють, що успіх українських “змістів”, українських товарів і торгових марок – це їх успіх. Повторюю, вони заможні люди, але їм не байдужі проблеми та тяготи всього народу України, її національні інтереси, бо вони патріоти, націоналісти (в позитивному розумінні), вони розуміють, що батьківщину, як і матір, не вибирають. Не можна бути щасливим і по-справжньому успішним в злиденній країні, а її з собою на Багами не забереш.

Слід чітко собі уявляти, що лідерство нової України сьогодні реально можливе в пострадянському історичному просторі, зокрема, в сфері функціонування російської мови, яка і нині (і ще тривалий час) є і буде засобом міжнаціонального спілкування. Адже для товарної, цивілізаційної експансії в слов’янському (пострадянському) просторі необхідне розуміння, яке може бути забезпечене тільки російською мовою, активним діалогом братніх культур.

І тяжку відповідальність (якщо не злочин) перед українською нацією беруть на себе ті доморощені патріоти, які з кон’юнктурних міркувань в українських школах вимагають вивчення однієї з офіційно визнаних світових – російської мови з 5-х класів (як іноземної), великої російської літератури як однієї із чисельних складових літератури світової, прирекаючи молоде покоління на інформаційну “залізну завісу”.

Тому, поряд з відродженням української мови (не на словах, а на ділі – насамперед, в інформаційному полі), опанування російської мови є одним з неодмінних завдань для забезпечення лідерства нової України, яка за своїм геополітичним становищем є великою транзитною державою.

Незалежність України, утворення нової держави – обставина, дійсне значення якої ще не зовсім зрозуміле ні його супротивникам, ні його гарячим прихильникам, ні нашим сусідам – дальнім і найближчим. Значення це – в майбутньому утворенні нового молодого, світового “центру сили”, насамперед, на слов’янській території.

Росія, попри всі свої природні та військові ресурси, територію, національне багатство та інтелект (як нам здається з “провінційного далека”), не справляється з роллю нового лідера, втрачає свої геополітичні позиції. Реальна загроза сепаратизму, “чорна діра” Чечні, яка за будь-яким сценарієм ще довго буде висмоктувати матеріальні і моральні сили, зростаюче протистояння із Заходом, “комплекс поразки і приниження” народу, його еліт тощо, все це ставить під сумнів можливість лідерства Росії, принаймі, в перші десятиріччя ХХІ століття.

Росія – уламок імперії, дай-то Бог, щоб вона консолідувалась й знайшла нові джерела історичної енергії, переломила несприятливу тенденцію і співвідношення сил на світовій арені.

Україна – нова держава, яка в потенції має резерв “старту”. Вона може стати тим новим рубежем – рубежем опору західній “змістовній”, товарній і культурній експансії, опору перетворення східнослов’янського світу в світ залежний і другорядний.

Коли в Україну почнуть емігрувати молоді і талановиті люди з Росії, інших країн, залучені новими українськими “змістами” і цінностями, можливістю жити і працювати в країні, яка швидко розвивається і багатіє, можна буде сказати, що перший етап здійснення “української мрії” успішно завершено.

Це вимагатиме багато праці, поту, зусиль і, головне, ясного розуміння реальних завдань і політичної волі керівництва.