Розділ 2

РОЗДІЛ 2. КЛЮЧОВІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ
ЕКСПОРТУ В РОСІЮ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ

Україна, ставши на шлях ринкової трансформації і прийнявши тим самим загальноприйняті на міжнародному рівні “умови гри”, опинилася у конкурентному середовищі, до якого її економіка виявилась не підготовленою. Незбалансованість структури виробництва, недостатнє врахування споживчого попиту, відсутність стимулів до підвищення конкурентоспроможності та ефективності виробництва при високому рівні монополізму – є основними ендогенними чинниками, що зумовили незадовільний стан зовнішньої торгівлі України та обмежили можливості протидії деструктивному впливові екзогенних чинників.

Посилення сировинного перекосу в структурах виробництва та експорту, деградація переробних галузей, пасивне сальдо торговельного та платіжного балансів, невиправдана втрата традиційних ринків збуту української продукції та інші деструктивні явища свідчать про те, що вектор розвитку зовнішньоекономічних відносин України не відповідає потребам стабілізації та розвитку національної економіки.

Несприятливий стан зовнішньої торгівлі, цієї основної складової зовнішньоекономічних відносин, зумовлює актуальність пошуку шляхів розвитку експортного потенціалу України. Вирішення цієї проблеми має не тільки суто економічне, а й величезне політичне значення, тому що експортний потенціал країни визначає її становище у всесвітньому поділі праці, а також авторитет та впливовість у міжнародних відносинах. Динамічний ефективний розвиток експортного потенціалу – запорука досконалої структури національної економіки.

Слід зазначити, що нарощування експортного потенціалу – найбільш складне завдання економічної реформи і, очевидно, без підтримки держави всі спроби експортерів пробитися на ринок і втриматися на ньому будуть спорадичними і приреченими на невдачу. Формулюючи експортну стратегію в Україні, необхідно передбачити насамперед вирішення наступних основних проблем:

= диверсифікація ринків збуту вітчизняних товарів та послуг;
= подолання монокультурності експортних поставок через збільшення частки продукції високого рівня обробки;
= збільшення поставок наукоємної, високотехнологічної продукції і доведення її питомої ваги до рівня, властивого розвинутим країнам;
= поліпшення механізму управління зовнішньоекономічною діяльністю, впровадження ефективних форм взаємодії із зарубіжними країнами на основі підвищення мобільності товарів, послуг, капіталів та робочої сили.

Якщо Україна у найближчі роки не зможе розв’язати ці проблеми, то на світовому ринку за нею остаточно закріпиться роль постачальника сировини, напівфабрикатів та товарів з невисоким рівнем переробки.

Зростаюча загроза такого розвитку подій вимагає звільнитися нарешті від ілюзій і тверезо оцінити можливості виходу України на світову господарську арену. Усупереч тому, що вироблювана в Україні продукція має високу енерго- та матеріалоємність, вимоги вітчизняних стандартів на продукцію поки що не відповідають міжнародному рівню. За наявності ще цілого ряду технологічних, управлінських, інституціональних та інших несумісностей сподівання на швидке інтегрування України у світову економічну систему виглядають нині вельми проблематичними. Тому у зовнішньоекономічній сфері Україні необхідно перш за все ретельно зберігати і розширювати всі ті ринки, на які в даний час поставляється вітчизняна продукція, і насамперед місткий внутрішній ринок Російської Федерації.

Розвиток торговельно-економічного співробітництва з Росією та іншими країнами СНД дав би можливість Україні збільшити обсяги валового продукту від взаємної торгівлі з ними майже на 50 відсотків, у той час як вірогідність збільшення цього показника на основі розвитку торгівлі з країнами далекого зарубіжжя обмежена лише 4-8 відсотками і стосується в основному експорту сировинних товарів. Нехтування перевагами інтеграції призвело країни СНД не тільки до поглиблення суперечностей національних інтересів, але і до конкурентної боротьби між собою на світових ринках. Через відсутність скоординованих дій на зовнішніх ринках країни СНД тільки за 1996-1997 рр. втратили у сукупності близько 2,5 млрд дол.

Як показують дослідження російського Центру вивчення кон’юнктури цін та ринку, за рахунок поліпшення координації зовнішньоекономічної діяльності країн СНД виникає можливість збільшити сумарний торговельний баланс Співдружності на 15-20 млрд дол. США. Головне ж у тому, що більш глибока інтеграція країн СНД створить умови для сталого зростання національних економік.

2.1. Кон’юнктура окремих сегментів товарного
ринку РФ, визначення перспективних напрямів
розширення експорту України в Росію

Кон’юнктура російського товарного ринку, як і ринку будь-якої іншої країни, є динамічною системою, яка характеризується постійною (більш чи менш різкою) зміною ситуації. На кон’юнктуру товарного ринку Росії впливають перспективи розвитку світового та регіональних ринків, розвиток науково-технічного прогресу, світових господарських зв’язків та поглиблення інтеграційних процесів, розширення практики довгострокових контрактів торгівлі сировиною, стан інвестиційної діяльності та багато інших чинників.

Для реалізації на загальнодержавному рівні заходів щодо розвитку експортного потенціалу і приведення структури виробництва і експорту України у відповідність з кон’юнктурою російського товарного ринку необхідно здійснювати постійний моніторинг ситуації по окремих сегментах цього ринку.

З огляду на те, що в загальному обсязі українського експорту до Росії найбільшу питому вагу має продукція металургійної, машинобудівної та хімічної промисловості, а також товари народного споживання, цілком природним є відстеження кон’юнктури саме на цих сегментах товарного ринку Росії.

Ринок металопродукції. В товарній структурі зовнішньої торгівлі України з Російською Федерацією найбільшу питому вагу впродовж 1994-1997 рр. мають неблагородні метали та вироби з них – 22,1% у 1994 р., 19,8% у 1995 р., 25,6% у 1996 р. та 30,1% у 1997 р. (додаток 5).

З урахуванням кон’юнктури світового ринку, попит якого зміщується в напрямку сировини, напівфабрикатів та заготовок для наступного переділу, з особливою гостротою постає проблема вивчення ринку металопродукції Російської Федерації з метою своєчасного реагування на зміни його кон’юнктури та прогнозування експортного потенціалу вітчизняної металопродукції.

В даний час з традиційних видів металопродукції, яка поставляється Україною в Російську Федерацію, попит російського ринку перевищує пропозицію на феросиліцій, феромарганець, марганцеву руду, вогнетриви. Ще до недавнього часу суднобудівні заводи Росії на 70% залежали від поставок товстолистового прокату з України.

Україна протягом 1991-1997 рр. частково втратила свої позиції на російському ринку по зварних трубах великого діаметра, нафтопровідних та катаних трубах. У той же час різко знизився попит російського ринку на вітчизняні газо- та водопровідні труби.

Різке скорочення обсягів експорту чавуну на російський ринок (за 1991-1997 рр. майже на 90%) пов’язане не стільки зі зменшенням попиту, скільки з переорієнтацією українського експорту на світовий ринок, де склалася більш сприятлива кон’юнктура щодо цього товару.

У перспективі, за експертними оцінками, на російському ринку металопродукції збережеться попит на окремі види прокату, сталеві труби, жерсть, марганець, феросплави тощо. Однак, на думку експертів французької консультативної фірми “Sofres Conseil”, яка в рамках програми ТАСІС провела всебічне обстеження чорної металургії України, металургійні підприємства країни вже на сьогодні занадто орієнтовані на експорт сталевої продукції. Споживання сталевої продукції на внутрішньому ринку України зменшилось до 4,1 млн т, тоді як загальні обсяги продажу склали 16,9 млн т, в тому числі експорт – 12,8 млн т (з урахуванням 3,3 млн т, які не знайшли відображення у статистиці). Нині споживання сталі на душу населення в Україні становить лише 80 кг порівняно з 295 кг в країнах ЄС та 405 кг у США.

Оскільки діяльність металургійних підприємств України перебуває у надто великій залежності від експортних поставок, вітчизняні продуценти повинні при плануванні своєї діяльності обов’язково враховувати нещодавній спад ділової активності на ринку чорних металів країн Південно-Східної Азії, обмеження, встановлені в ЄС на поставки української сталевої продукції, а також значну віддаленість американського ринку збуту. Разом з тим позитивним моментом є відміна Росією з початку 1998 р. ПДВ на імпорт української сталевої продукції. Необхідно також найближчим часом змінити структуру продукції, що виробляється в чорній металургії України. Основним недоліком є те, що сьогодні виробляється занадто багато сортового прокату, тоді як потрібно приділяти більше уваги розширенню випуску листового прокату.

Однією з проблем галузі є також низька якість сировини, що постачається на металургійні заводи, оскільки в Донбасі не видобувається коксівне вугілля, а в місцевій залізній руді низький вміст Fe.

За прогнозами експертів, внутрішнє споживання сталевої продукції в Україні зросте з 4,1 млн т у 1996 р. до 4,4-7,5 млн т в 2000 р., 5-8,5 млн т в 2005 р. та 6-10 млн т в 2010 р. При цьому, що є найбільш важливим в контексті порушеного питання, прогнозується скорочення експорту чорних металів з 12,8 млн т у 1996 р. до 5-12 млн т в 2005 р. та 6-9 млн т у 2010 р.

З урахуванням низького технологічного рівня галузі та зношеності устаткування передбачається зменшення до 2010 р. загальних потужностей виплавки сталі в чорній металургії країни у 2,5 раза, а кількості зайнятих – на третину.

Для оздоровлення галузі та здійснення модернізації устаткування будуть потрібні інвестиції на суму 8 млрд дол. Враховуючи те, що за всі роки незалежності до України надійшло лише 2 млрд дол., навряд чи металургійний комплекс буде спроможний у середньостроковій перспективі форсовано наростити свій експортний потенціал шляхом залучення до нього прогресивних видів продукції з високим ступенем обробки, яка нині котирується на ринку металопродукції.

Збереження присутності вітчизняної металопродукції на російському ринку металів в середньо- та довгостроковій перспективі залежить в першу чергу від міжурядових домовленостей щодо її поставок. Ефективним напрямом розширення експорту вітчизняної металопродукції на російський ринок може стати створення українськими експортерами маркетингових та дистриб’юторських структур, орієнтованих на російських споживачів, укладення ними прямих довгострокових договорів на поставку продукції з крупними російськими споживачами.

Ринок продукції машинобудування. При дослідженні сучасної кон’юнктури російського ринку машинотехнічної продукції та визначенні перспектив її зміни слід враховувати тенденції, що формуються на світовому ринку продукції машинобудування. Для міжнародного обміну продукцією машинобудування характерним є досить швидке її оновлення, поява нових поколінь найбільш наукоємної техніки. Перспективним напрямом світової торгівлі машинобудівною продукцією стає авіакосмічна техніка, розширення ринків нових типів енергетичного устаткування, приладів та інструментів, зростання якості традиційних механізмів та агрегатів (автомобілі, судна, техніка спеціального призначення тощо) за рахунок обладнання їх електронними пристроями, включаючи електронно-обчислювальні машини.

Російський ринок на сьогодні зберігає своє значення провідного для експорту продукції машинобудівного комплексу України. На найближчу перспективу вітчизняним виробникам і експортерам продукції машинобудування доцільно врахувати прогнозні оцінки російських та зарубіжних експертів, згідно з якими найближчим часом в Російській Федерації неминуче має здійснюватися масштабна заміна замортизованого устаткування, внаслідок чого ця країна стане одним з найбільших світових ринків збуту продукції машинобудування. Використання українськими машинобудівниками цієї обставини є особливо важливим для збереження їх стратегічних позицій на російському ринку продукції машинобудування та запобігання розподілу його між провідними зарубіжними фірмами.

Ринок хімічних товарів. Світовий ринок хімічних товарів у перспективі характеризуватиметься такими тенденціями, як зростання прискореними темпами міжнародної торгівлі наукоємною продукцією з високим ступенем обробки, розширення номенклатури конструкційних матеріалів за рахунок кераміки, сплавів із заданими властивостями, значне підвищення якості пластмас, які щодалі більше конкуруватимуть з металами.

За експертними оцінками, у перспективі на російському ринку хімічних товарів слід очікувати збереження його потреби у виробах малотоннажної хімії – барвниках, хімічних реактивах, синтетичних пігментах, особливо чистих речовинах, а також хлорвміщуючих продуктах, анодному та капроновому корді тощо. Що ж до потреби російського ринку в такій продукції хімічної і нафтохімічної галузі промисловості України, як азотні, фосфатні і калійні мінеральні добрива, засоби захисту рослин, то надалі, як і у попередні роки, вона безпосередньо залежатиме від прийняття та реалізації управлінських рішень в Росії щодо державної підтримки (насамперед фінансової та кредитної) агропромислового комплексу країни.

Ринок товарів народного споживання. Забезпечення російського ринку споживчими товарами перебуває зараз у критичній залежності від імпорту, оскільки структура російського експорту зберігає переважно сировинну спрямованість, що постійно скорочує питому вагу обробних галузей, орієнтованих насамперед на задоволення потреб внутрішнього споживчого ринку. Обсяги виробництва в легкій промисловості Російської Федерації, яка в недалекому минулому виробляла переважну частину непродовольчих товарів народного споживання, скоротилися в 1991-1997 рр. на 86,8%, в харчовій промисловості – на 57,1% (додаток 13). Майже повній ліквідації всіх основних галузей легкої промисловості Росії сприяв неконтрольований імпорт непродовольчих товарів, у тому числі і за допомогою “човників”, які щорічно ввозять в країну різних товарів на 11-12 млрд дол. США. Стрімке витіснення з російського ринку власних виробників продовольчих товарів обумовило і різкий спад виробництва в харчовій промисловості та агропромисловому комплексі.

Про масштаби просування на російський ринок товарів іноземного походження свідчать такі дані Держкомстату РФ. Загальний обсяг товарних ресурсів у 1997 р. на 49% формувався за рахунок імпортних товарів, що призвело до високого рівня імпортозалежності споживчого ринку, особливо товарів тривалого користування, а також продовольства.

Співвідношення вітчизняних та імпортних виробів на російському споживчому ринку характеризується наступними даними статистичних обстежень. Питома вага імпортного м’яса птиці у загальному обсязі цієї продукції на російському ринку станом на кінець 1997 р. становила майже 60%, олії – 56,4%, м’яса – 22,3%, ковбасних виробів – 24,5%, масла вершкового – 30,4%, макаронних виробів – 40,8%. За оцінками спеціалістів, питома вага імпорту у загальному обсязі споживчого ринку продовольчих товарів становить 48-50%, а щодо Москви та Санкт-Петербурга цей показник перевищує 70%.

Що ж стосується непродовольчих товарів, то тут імпортозалежність простежується ще більше. Питома вага окремих видів імпортних товарів у загальному спектрі асортиментних груп товарів перевищує 97%. Особливо висока частка імпортних товарів у загальному обсязі споживчого ринку характерна для взуття (71-79%), верхнього одягу (37-56%), товарів тривалого користування (49,5-97,1%).

Становище, що склалося на російському споживчому ринку, є наслідком не лише занепаду вітчизняного господарства, а й наслідком політики західних країн, міжнародних організацій щодо Росії. Йдеться про запровадження з боку Заходу дискримінаційних обмежень та квот, що призводить не лише до високого рівня імпортозалежності російського ринку, а й негативно впливає на структуру зовнішньої торгівлі.

Внаслідок застосування торговельних обмежень товарна структура російського експорту лише у країни Європейського союзу на 75-80% складається із сировини та напівфабрикатів, а імпорт в Росію на 75% – із готових промислових виробів.

Близько 6% асортименту готової продукції, що експортується із Росії до країн Євросоюзу, повністю підлягає антидемпінговим процедурам чи обкладається підвищеними митними тарифами. Перелік таких товарів містить тільки 6 найменувань. Нині ринок ЄС повністю відкрито лише для промислової сировини, алюмінію, пиломатеріалів. Не обкладаються підвищеним митом і не підлягають антидемпінговим процедурам нафта, природний газ, круглий ліс та пиломатеріали, вугілля, льон та напівфабрикати із льону.

Безумовно, що готові вироби російських підприємств легкої промисловості і за якістю, і за зовнішнім виглядом здебільшого поступаються імпортним товарам. Крім того, в останні роки значна кількість підприємств промисловості в Росії (як і в Україні) працювала (через зацікавленість іноземних замовників дешевою робочою силою) на давальницькій сировині, продукція з якої майже повністю потрапляла за межі країни і не мала впливу на зростання обсягу товарів легкої промисловості на внутрішньому ринку, хоча і давала можливість певною мірою вирішити поточні проблеми зайнятості робітників та матеріально-технічного і сировинного забезпечення виробництв, але це не сприяло прогресивному їх розвитку.

Враховуючи, що на українському ринку споживчих товарів сформувались подібні ж тенденції, а конкурентоздатність товарів народного споживання (як російських, так і вітчизняних) значно поступається аналогічній продукції промислово розвинутих країн, перспективним напрямом розвитку українсько-російських зовнішньоекономічних відносин могло б стати створення спільних підприємств по виробництву цих товарів, спільна розробка та застосування сучасних технологій для виробництва конкурентоздатних готових виробів, залучення іноземних передових технологій для виробництва споживчих товарів на спільних українсько-російських підприємствах та здійснення інших заходів.

Це особливо важливо з точки зору впливу на ці сегменти ринків України і Росії кон’юнктури світового ринку, яку пильно відстежують конкретні високорозвинуті країни та транснаціональні компанії. Адже відомо, що їх стратегія полягає в спрямуванні промислового розвитку менш розвинутих країн (зокрема, з допомогою Міжнародного валютного фонду, Світового банку, інших структур) не на їх внутрішні потреби, а на інтереси світових господарських зв’язків із жорстким розподілом праці між економічно розвинутими країнами з високотехнологічними обробними галузями і виробництвами та країнами, що розвиваються, які поставляють сировину і матеріали, є водночас споживачами готової продукції високорозвинутих країн.

Розширення і зміцнення позицій українських товаровиробників на російському ринку одночасно з іншими організаційними заходами потребує створення дійової системи дослідження і прогнозування його кон’юнктури та системи інформаційно-консультаційних послуг для українських експортерів, а також організації постійно діючих центрів (виставок) вивчення попиту на нові товари та складну сучасну техніку.

В рамках системи дослідження і прогнозування кон’юнктури російського ринку необхідне відстеження стратегічних напрямів промислової політики Російської Федерації, управлінських рішень зі структурної перебудови її економіки та окремих народногосподарських комплексів, а також інших факторів і тенденцій, які тією чи іншою мірою впливають або можуть вплинути в перспективі на процеси реалізації експортного потенціалу України щодо Російської Федерації.

Наочним прикладом необхідності такого моніторингу може бути ситуація, що несподівано виникла на цукровому ринку. Як відомо, Росія протягом багатьох років була традиційно основним ринком для українського цукру. В минулі часи Україна постачала своєму північному сусіду щорічно 2,5 млн т цукру. В 1996 р. його експорт скоротився до 1 млн 200 тис. т. А в 1997 р. Україна практично втратила всі свої ринки збуту цукру. Якщо в 1986-1991 рр. Україна щорічно виробляла 5 млн т цукру, то в 1997 р. цей показник впав до 2 млн т. Сьогодні посівні площі під цукрові буряки постійно скорочуються (раніше під них відводилося 1,5 млн га, а тепер – 1,1 млн га). Відповідно зменшуватиметься і кількість цукрових заводів. У 1997 р. в Україні функціонувало лише 183 цукрових заводів із 191. За програмою реструктуризації галузі, до 2005 р. кількість заводів скоротиться до 130.

Для виробництва цукру найважливішою характеристикою є мінімальний термін функціонування заводу з повним навантаженням, при якому досягається рівень беззбитковості. Для українських заводів ця величина дорівнює 90 діб, а в 1997 р. заводи працювали в середньому лише по 45 діб. Таким чином, собівартість цукру на заводах виявилась не оптимальною і була на той час вдвоє більшою, ніж оптова ціна на Лондонській біржі.

Становище загострилося ще більше після введення РФ в середині квітня 1997 р. єдиної митної ставки в розмірі 25 відсотків від митної вартості на цукор. Разом з ПДВ це виявилося надмірним – 37,65%, що відразу зробило український цукор практично неконкурентоздатним на ринку Росії і обсяги його експорту зменшились приблизно в 10 разів.

Запровадження Росією 25% мита на український цукор, що було зроблено нібито з метою захисту інтересів російської цукрової промисловості, зіграло передусім на руку західних компаній-постачальників в Росію цукру-сирцю. За деякими оцінками, західні компанії у 1997 р. заробили на поставках в Росію цукру-сирцю до 800 млн дол. США. Виходячи із рівня цін на сировину, які диктуються компаніями, можна стверджувати лише про виживання російських цукрових заводів, а про їх модернізацію годі й мріяти. Експерти прогнозують, що у наступні 5-7 років компанії-постачальники цукру-сирцю скуповуватимуть за безцінь російські цукрові заводи з подальшою їх повною переорієнтацією на переробку привізної сировини. Зрозуміло, що тоді російський цукровий ринок буде повністю втрачений для України. Між іншим, таку ж перспективу експерти прогнозують і для української цукрової промисловості.

Умови тендеру на безмитну закупівлю у 1998 р. 600 тис. т українського цукру визначені під тиском лобі західних компаній таким чином, що наша продукція буде неконкурентоздатною в Росії. За повідомленням Національної асоціації цукровиробників, Росія взагалі може відмовитися закуповувати український цукор.

З початку 1998 р. Росія вже закупила на світовому ринку близько 3 млн т цукру-сирцю. Крім того, в Росії збираються виробити в поточному році 1,3-1,5 млн т власного цукру. Все це повністю забезпечує внутрішні потреби країни (4,5-5 млн т). Тому український цукор є “небажаним” для Росії, оскільки може призвести до падіння цін на російському ринку. Про це свідчить, зокрема, звернення російських цукровиробників на адресу уряду, де вони стверджують, що Україна не в змозі самостійно виконати свої зобов’язання по квоті, оскільки в 1998 р. вона сама відчуває нестачу в цукрі.

Експерти вважають, що перспективи розвитку цукробурякової промисловості як України, так і Росії досить сумнівні, оскільки ціни на цукор-сирець на світовому ринку значно знизилися. При цьому слід також враховувати той факт, що світове споживання цукру зростає повільнішими темпами, ніж його виробництво, внаслідок чого постійно збільшуються його запаси. Авторитетна німецька організація “F.O.Licht” відкоригувала свою оцінку світового виробництва цукру в 1997-1998 рр. з 122,7 млн т до 123,05 млн т, а обсяг перехідних запасів на кінець 1998 р. – з 44,74 млн т до 46,24 млн т. Разом з тим прогноз світового споживання цукру знижений фірмою на 1,5 млн т. Співвідношення запасів до споживання визначається більш ніж у 37%, а не 36%, як припускалося раніш.

У І кварталі ц.р. передбачалося продати у Росію 100 тис. т цукру, які накопичені на українських складах, але жодну операцію не здійснено, оскільки основний споживач-імпортер досі не визначився у своїх намірах. Тим часом українська цукрова промисловість опинилася на грані економічного обвалу. “Цукрова війна” між Україною та Росією може знов спалахнути з новою силою. Перипетії цукрової проблеми є досить переконливою ілюстрацією справедливості висловлених ще у вісімдесятих роках застережень відомого французького фінансиста М.Пебро про те, що вільна торгівля найбільшою мірою відповідає інтересам лідируючих економічних систем і призводить до створення ситуації економічного “колоніалізму”. Іншими словами, визнавши прийняті на міжнародному рівні ринкові “правила гри”, Україна повинна оволодіти адекватними засобами захисту національних товаровиробників від недобросовісної конкуренції зарубіжних фірм, методами оцінки та кон’юнктури світових і регіональних ринків, а також розробки рекомендацій для суб’єктів господарювання щодо запровадження ефективних маркетингових стратегій і сучасного захисту своїх позицій на ринках збуту української продукції.

Головною ж проблемою є передусім підвищення конкурентоздатності української продукції, оскільки за останні роки значно погіршилась кон’юнктура на основні наші експортні товари як на російському, так і на світовому ринках. Свідченням цього, зокрема, може бути щорічний звіт Світового економічного форуму про стан конкурентоспроможності 53 країн, за якими здійснюється спостереження. Згідно з даними, Україна посіла останнє – 53 місце, Росія – на сходинку вище. Цей звіт призначений для міжнародних ділових структур і надає їм інформацію стосовно привабливості різних країн для інвестування їхніх економік. Показники конкурентоспроможності мають першочергове значення, оскільки характеризують, як та чи інша країна спроможна ефективно використовувати вкладений в її економіку капітал порівняно з іншими країнами. Рік тому Україна перебувала в цьому звіті на передостанньому місці, а Росія на останньому. І ось здійснилася така собі рокіровка на задвірках світового господарства.

Враховуючи цю мінорну міжнародну оцінку, марно сподіватися на якісь значні інвестиції у розвиток української економіки та швидкий прорив її промислових товарів на російський чи світовий ринки (в Україну за роки незалежності надійшло інвестицій всього 2 млрд дол. США, тоді як, наприклад, в Польщу – 80 млрд дол., в Угорщину – 160 млрд дол. США).

За підрахунками Мінекономіки, для структурної перебудови народного господарства України потрібні величезні кошти – 150-200 млрд дол. США на тривалий термін – 10-15 років. Допомога міжнародних фінансових організацій порівняно з цим є мізерною і йде в основному на покриття дефіциту бюджету, а не на структурну перебудову.

Наївно сподіватися, що 50-мільйонна країна зможе провести структурні перетворення в економіці тільки за рахунок зовнішніх позичок. Відродження національної економіки має починатися з агропромислового комплексу, адже саме тут криється джерело внутрішніх накопичень.

Агропромисловий комплекс України має значний експортний потенціал. Україна була і залишається одним з основних експортерів продуктів харчування до Росії та інших її північних і східних сусідів з їх несприятливими для сільського господарства природними умовами. Але необхідно у першу чергу забезпечити збирання усіх сільськогосподарських культур в обсягах, що повністю покривають внутрішні потреби країни в продовольстві та виключають його імпорт. Значні резерви приховуються в самій організації виробництва АПК (понад третина виробленої тут продукції втрачається у ланцюгу “виробник – споживач”). Підвищення конкурентоздатності його продукції шляхом створення відповідної інфраструктури для збирання, переробки й збереження продукції, поліпшення її якості й зовнішнього вигляду, переоснащення переробних і харчових галузей відповідно до сучасних світових стандартів дасть швидку віддачу і є пріоритетним напрямом нарощування експортного потенціалу країни. Однак слід підкреслити, що досягнення стабільних доходів від експорту продукції АПК потребує постійного моніторингу ринків сільгосппродуктів та ефективної діагностики конкурентоздатності української продукції на різних регіональних ринках.

2.2. Нормативна база торговельних відносин
між Україною та Російською Федерацією

Будь-яка діяльність в організованому суспільстві повинна мати чітку нормативно-законодавчу базу, яка адекватно і збалансовано відображає інтереси суспільства в цілому і кожного суб’єкта господарської діяльності зокрема. Недосконалість нормативно-законодавчої бази негативно впливає на регульовану нею сферу життя суспільства. Повною мірою це стосується сфери зовнішньоекономічної діяльності.

До досягнень нормативно-законодавчої бази цієї сфери можна віднести прийняття Верховною Радою України 16 квітня 1991 р. Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Якщо більшість країн СНД прийняла спеціальні акти про зовнішньоекономічну діяльність у вигляді коротких декларацій, то в Україні було розроблено документ, який став правовою основою з питань економічних відносин України із зарубіжними партнерами.

Керуючись цим Законом, у сфері зовнішньоекономічних відносин між Україною та Росією за роки незалежності підписано близько 130 різних міждержавних договорів, міжурядових угод, протоколів та інших документів. Тільки в останні два роки було підписано понад 30 міждержавних угод з найбільш актуальних питань українсько-російських взаємовідносин, з яких 18 – суто економічного характеру.

До найважливіших угод, які регламентують взаємини економічного характеру, належать такі:

= “Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією”;

= “Договір між Україною та Російською Федерацією про економічне співробітництво на 1998-2007 рр.”;

= “Про реалізацію режиму вільної торгівлі”;

= “Про співробітництво в сфері створення та експлуатації ракетно-космічної та ракетної техніки”;

= “Про основні принципи створення фінансово-промислових груп”;

= “Про реструктуризацію заборгованості України по державних кредитах, наданих Російською Федерацією”;

= “Про принципи врегулювання заборгованості України за поставки російського природного газу в 1994 році та забезпечення поточних платежів за поставку природного газу в 1995 році”;

= “Про уникнення подвійного оподаткування”;

= “Про співробітництво в розвитку паливно-енергетичних комплексів”;

= “Про міжнародне автомобільне сполучення”;

= “Про проведення узгодженої структурної політики в економіці”.

Разом з тим, 16 підписаних угод (з них 8 – економічного характеру) до цього часу не набули чинності як такі, що не пройшли процедуру ратифікації в Російській Федерації. До таких угод, зокрема, належить угода між урядами України та Російської Федерації “Про уникнення подвійного оподаткування доходів та майна і запобігання ухилення від сплати податків”, яка була підписана в Києві ще 8 лютого 1995 року і до цього часу не ратифікована Держдумою Російської Федерації.

В 1997 р. підготовлено до підписання ще близько 20 угод, спрямованих на розвиток економічного, гуманітарного та культурного співробітництва. З них майже половина має економічний характер. Вони спрямовані на створення і вдосконалення повноцінної правової бази двосторонніх торговельно-економічних відносин обох країн з метою сприяння збільшенню обсягів товарообміну та поліпшення структури експорту.

Торговельні взаємовідносини між Україною та Російською Федерацією визначаються насамперед Угодою про вільну торгівлю, що підписана 24.06.93 р. і юридично набрала сили 21.02.94 р. Цим документом передбачалось взаємне незастосування мита, а також еквівалентних за дією податків та зборів. Однак чинність угоди була обмежена вилученням з режиму вільної торгівлі товарів, які відповідно до законодавства обох держав підпадали під дію експортного тарифу або підлягали квотуванню та ліцензуванню. На час підписання Угоди як Україна, так і Росія застосовували нетарифні та тарифні обмеження.

До 1997 р. Україна не застосовувала ніяких заходів щодо тарифного регулювання торгівлі у відносинах з Російською Федерацією. Однак Законом України від 03.04.97 р. № 170/97 ВР “Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань обкладання ввізним митом товарів, що ввозяться на митну територію України” були встановлені пільгові ставки мита при ввезенні в Україну товарів, у тому числі і з Російської Федерації.

Урядом Російської Федерації 11 квітня 1997 р. було прийнято постанову № 417 “Про заходи підтримки вітчизняної цукрової промисловості”, згідно з якою з 15 травня 1997 р. встановлювалось мито на білий цукор (у тому числі й походженням з України), що ввозиться та територію Російської Федерації. Слід зазначити, що цей захід не поширювався на імпорт в Росію цукру з країн-учасниць Митного союзу.

Вимоги постанови стосовно товарів українського виробництва, як і положення Закону України № 170/97 від 03.04.97 р. щодо російських товарів, суперечать положенням Статті 1 Угоди між урядами України і Російської Федерації про вільну торгівлю від 24.06.93 р. і Статті 3 Угоди між урядами України і Російської Федерації про реалізацію режиму вільної торгівлі від 08.02.95 р. в частині незастосування мита на імпортні товари походженням з митної території однієї з сторін; вони призначені для митної території іншої сторони і передбачають проведення попередніх консультацій та узгодження вилучень з режиму вільної торгівлі.

Такі заходи – не що інше, як введення нових тарифних методів регулювання ввезення продукції, що ускладнює створення адекватного, рівноправного і взаємовигідного режиму торгівлі між Україною і Російською Федерацією.

Невиконання обома країнами у повному обсязі угоди про вільну торгівлю, а також відсутність до останнього часу єдиного порядку стягування ПДВ на продукцію, експортовану та імпортовану з митних територій сторін, ліцензування та квотування імпорту цукру і спирту, порушення положень Ашгабатської угоди від 23 грудня 1993 р. “Про загальні умови та механізми підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств та галузей держав-учасниць СНД” спричинили до зростання дефіциту торговельного балансу України в торгівлі з Росією.

Особливо негативну роль у зовнішньоторговельних зв’язках України та Росії протягом останніх років відіграла неузгодженість механізмів оподаткування експортно-імпортних операцій між країнами. Справа в тому, що до 1998 р. податкові взаємовідносини між Україною та Росією будувалися на принципово інших основах, ніж російські взаємини з країнами далекого зарубіжжя та рештою держав СНД.

Так, чинним податковим законодавством РФ передбачено звільнення від ПДВ товарів, робіт і послуг, що експортуються до країн далекого зарубіжжя. Питання оподаткування операцій, які пов’язані з діловими контактами (виконанням робіт, наданням послуг) між господарчими суб’єктами держав-учасниць СНД, виходять за рамки вищевказаної пільги. В цих відносинах, згідно з п. 2 ст. 10 прийнятого колишньою Верховною Радою РФ Закону від 29 січня 1993 р. № 4407-1 “Про застосування Закону Російської Федерації “Про податок на додану вартість” закладено принцип взаємності оподаткування стосовно кожної окремої країни СНД.

Господарчі суб’єкти держав-учасниць СНД (крім України) здійснюють поставку до Росії товарів з ПДВ за ставками, що встановлюються їх податковим законодавством. Російські підприємства експортують свою продукцію у ці країни також з ПДВ.

При реалізації в Росії товарів, які надходять із країн СНД (крім України), суми ПДВ, сплачені господарчими суб’єктами цих країн у бюджети своїх держав, підлягають обов’язковому заліку у російських платників податків. При цьому вказані суми підлягають обов’язковому виділенню в облікових документах, які підтверджують вартість придбання цих товарів.

Податкові взаємовідносини між Росією та Україною мають суттєві особливості, оскільки законодавство, що регулює процеси справляння ПДВ в наших країнах, неадекватне.

Українським податковим законодавством передбачено справляння ПДВ у взаємній торгівлі з Росією відповідно до загальноприйнятих у світовій торгівлі правил. Починаючи з травня 1995 р., господарчі суб’єкти України здійснюють розрахунки за товари, що реалізуються в РФ, за цінами без збільшення їх на суму ПДВ. При цьому передбачається звільнення від податків поставок товарів із країни їх виробництва і справляння податків на митній території країни, до якої вони ввозяться.

В результаті неузгодженості правил оподаткування іноді складалась ситуація, при якій з українських товарів не справлялось ПДВ ні в нашій країні, ні в Росії, що давало змогу російським продуцентам звинувачувати своїх українських партнерів у демпінгу, оскільки ціни на товари з України в таких випадках були значно меншими, ніж на аналогічну російську продукцію. В зв’язку з цим під тиском російських товаровиробників був прийнятий Указ Президента РФ від 18 серпня 1996 р. № 1216 “Про справляння ПДВ з товарів, що походять з території України і ввозяться до території Російської Федерації”, згідно з яким митними органами з ввізних товарів з України стягується ПДВ.

Після виходу цього Указу справляння ПДВ при реалізації на території Росії українських товарів здійснювалось зі всієї вартості реалізації, але з обов’язковим заліком сум податку, сплачених на російській митниці. При такій схемі російські платники податків – власники українського товару фактично здійснювали сплату податку до бюджету зі всієї вартості реалізації продукції, але у два етапи: спочатку на митниці, а потім при реалізації вказаних товарів на російському ринку. Така схема призвела до значного скорочення обсягів українського експорту до Росії.

Наприкінці 1997 р. відбулися українсько-російські переговори щодо гармонізації механізмів справляння ПДВ в обох країнах. В результаті переговорів було прийнято рішення про відміну стягнення податку при митному оформленні товарів, тобто відтепер ні на одну групу товарів українського чи російського експорту ПДВ на митному кордоні обох країн не нараховується.

З 1 лютого 1998 р. як в Україні, так і в Росії діють майже адекватні механізми справляння ПДВ, про що наочно свідчать нижченаведені схеми 1 і 2. Із даних схем видно, що нарахування ПДВ на митній території обох країн відрізняється лише в першому варіанті здійснення експортно-імпортних операцій з готовою продукцією.

В Україні, згідно з Законом про ПДВ, вся торгівля переведена в єдиний режим справляння цього податку, і тому при роздрібному продажу торговельні підприємства нараховують ПДВ на усю суму реалізації.

В Росії, якщо товар з митного кордону безпосередньо спрямовується у роздрібну торгівлю, ПДВ нараховується тільки на торговельну націнку. В цьому випадку конкурентоздатність українських товарів дещо підвищується, що, зокрема, стало однією із причин того, що Росія спочатку пропонувала Україні також запровадити ПДВ на свій експорт. Але частка нашого експорту готової продукції, що продається безпосередньо російським імпортерам, настільки незначна, що Росія на втіленні своєї пропозиції особливо не наполягала.

В усіх інших варіантах нарахування ПДВ на товари здійснюється майже однаково, тобто при подальшій реалізації на території обох країн податок справляється зі всієї вартості реалізації продукції. Ідентичними є схеми справляння податку і на виробництві у разі використання імпортної сировини.

Потребують узгодження позиції України і Росії в питаннях оподаткування експорту продукції. Український Закон про ПДВ передбачає певні умови для усіх закордонних покупців. Майже увесь вітчизняний експорт обкладається ПДВ за нульовою ставкою, тобто продається без ПДВ.

Російський же експорт йде до України з нарахуванням 20% податку, тобто російські платники податків обкладаються ПДВ. У свою чергу, вартість російського товару разом з ПДВ, згідно з українським законодавством вважається контрактною вартістю і, в свою чергу, обкладається українським ПДВ. У підсумку, відбувається справляння одного і того ж податку двічі.

Позиція російських науковців полягає в тому, що перехід на нові податкові взаємовідносини між Україною та Росією, які вже мають місце у взаєминах Росії з країнами далекого зарубіжжя, без суттєвих фінансових втрат російською стороною здійснити неможливо.

Звільнення від ПДВ товарів, що ввозяться з території РФ до України, може бути здійснено тільки в міру створення необхідних умов і насамперед забезпечення ефективного контролю за просуванням товарів через митний кордон України. А отже, до нульової ставки ПДВ на більшість російських товарів, що експортуються до України, ще, на жаль, далеко.

Таким чином, сподівання українських імпортерів і експортерів, які працюють з Росією, на глобальні зміни і масштабні пільги, що можуть виникнути у ході російсько-українських переговорів з питань ПДВ, не виправдались. Все, що реально отримали учасники зовнішньоекономічної діяльності в результаті угоди з Росією, – це відстрочка сплати ПДВ. Але цю можливість вони мали і раніш завдяки існуючому в Україні праву використання податкових векселів. Правда, за авалювання векселів більшості імпортерів потрібно платити, а в даному разі відстрочка надається безкоштовно.

Ще однією перешкодою на шляху української продукції на російський ринок є високий рівень цін на наші товари. Тому цінова і тарифна політика в Україні потребує термінового перегляду і удосконалення.

Українські підприємства, які традиційно були орієнтовані в основному на російського споживача, перебувають в даний час в особливо скрутному становищі через недосконалість цінової політики в нашій країні. Яскравим прикладом є сучасний кризовий стан таких вітчизняних промислових підприємств, як Львівський автобусний завод, Миколаївський глиноземний завод, Кременчуцький автомобільний завод та багато інших виробництв. Через високі ціни неконкурентоздатною на російському ринку є й продукція агропромислового комплексу України.

Одночасно високі тарифи на транспортні послуги в Україні обумовили зміну траєкторії основних потоків російських вантажів у західному напрямку через порти й транспортні магістралі Білорусі та країн Балтії.

Регіональні особливості цієї ж проблеми полягають у тому, що обласні адміністрації України вводять на місцях численні місцеві тарифи та збори за транзит російських вантажів.

Таким чином, недосконалість законодавства України, зокрема з питань зовнішньоекономічної діяльності, є одним з найвагоміших негативних факторів, що може й надалі певною мірою стримувати нарощування обсягів експорту вітчизняної продукції як на світовий ринок, так і на ринок Російської Федерації.

Нормативна база з проблем коопераційних зв’язків між Україною та Російською Федерацією. В рамках Угоди про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць СНД (від 23 грудня 1993 р. м. Ашгабат), виконавчими органами України і Російської Федерації прийнято нормативні документи з питань порядку поставок та митного оформлення товарів, що поставляються по кооперації.

В розвиток зазначеної Угоди укладено міжвідомчі угоди про виробничу кооперацію. Але потребує вирішення проблема, пов’язана з врегулюванням процедури звільнення від ПДВ експортованої з Росії продукції по кооперації, як це передбачено Положенням про порядок використання ПДВ та акцизів у поставках товарів (послуг) по виробничій кооперації при розрахунках між господарськими суб’єктами держав-учасниць СНД (затверджено Рішенням Ради Голів Урядів СНД 17 січня 1997 р.).

Згідно з пунктом 3.4 Положення, розрахунки за товари (послуги), що поставляються підприємствами держав-учасниць СНД відповідно до Протоколу про механізм реалізації вищевказаної Угоди від 15 квітня 1994 р. на основі міждержавних і міжгалузевих угод про виробничу кооперацію та спеціалізації виробництва, здійснюються за вільними ринковими цінами і тарифами без стягнення ПДВ та акцизів.

Однак деякі російські міністерства неохоче погоджуються на підписання угод з виробничої кооперації. Наприклад, Мінвуглепром України, незважаючи на неодноразові звертання, не може укласти таку угоду з Мінекономіки РФ та Держкомліспромом РФ. Крім того, до цього часу відсутній нормативний документ Мінфіну РФ і Державної податкової служби РФ про незастосування ПДВ при експорті товарів з території країни в рамках виробничої кооперації.

Відсутність гармонізованого нормативно-законодавчого поля серйозно перешкоджає поглибленню торговельно-економічної взаємодії України та Росії. Тому вкрай потрібно терміново вжити заходів щодо синхронізації законодавств України та РФ, особливо у сфері оподаткування, взаємного удосконалення митної політики, інвестиційної діяльності тощо. Бажано, щоб цих зусиль доклали насамперед законодавчі структури обох держав і спільно відпрацювали більш досконалі механізми взаємодії України та Росії в торговельно-економічній сфері. Адже неврегульованість насамперед правового поля для діяльності спільних ФПГ завдає обом країнам значних збитків. Саме тому нема належних умов для створення транснаціональних компаній, переливання капіталу.

Необхідно нарощувати взаємодію і в сфері виконавчої влади. Це стосується і роботи міждержавної комісії з торговельно-економічного співробітництва, і питань, пов’язаних з реалізацією масштабних спільних проектів у галузі авіабудування, ракетно-космічної техніки, залізничного транспорту, машинобудування, розвідки, видобування і транспортування нафти та газу, переробки вуглеводневої сировини тощо. Потрібно на урядовому рівні виходити на параметри постійної і цілеспрямованої діяльності в реалізації цих проектів, що дасть змогу одержати взаємовигідні замовлення та ринки збуту і в кінцевому підсумку забезпечити роботою і своєчасною виплатою зарплати тисячі працівників підприємств-флагманів національної економіки: КрАЗ, ЛАЗ, “Мотор-Січ”, ВАТ “Криворізький трубний завод “Констар”, НВО “Азовмаш”, НВО “Турбоатом”, НВО “Арсенал”, українських АЕС і багатьох інших. Відновлення їх нормальної діяльності потягне за собою реанімацію життєдіяльності суміжників, соціальної сфери у відповідних регіонах, поповнення бюджету України.

Поряд з відсутністю правової основи на взаєминах України і Росії позначається невизначеність відносин власності. Інколи деякі одіозні політикани стверджують, що прихід до України російського капіталу призведе до економічної експансії. Поверховість такого розуміння ролі капіталу очевидна. Адже родовід інвестицій не має ніякого значення. Головне, щоб вони прийшли до країни, а це означатиме появу нових підприємств, робочих місць, надходження податків до бюджету. Крім цього треба враховувати, що у нас з Росією загальні стандарти, технології, організація виробництва, принцип підготовки кадрів тощо. Необхідно тільки вправно реалізовувати всі ці позитивні фактори. Найімовірніше, що російський капітал прийде до України раніше, ніж український до Росії, і треба стимулювати цей процес, створювати якісь привілеї для ділових людей. Наведемо кілька прикладів. В Україні нині наявні потужності по нафтопереробці складають 60 млн т щорічно, але, на жаль, у нас немає власної нафти для їх повного завантаження, а в Росії її достатньо. Враховуючи це, мабуть було б логічно замкнути цей технологічний ланцюг, передавати частку акцій цих підприємств великим російським нафтовидобувним структурам. Тоді росіяни вкладатимуть гроші в реконструкцію і модернізацію цих заводів, як господарі ставитися до них, можливо буде здійснюватися більш глибока переробка нафти. Або взяти наші 7 суднобудівних заводів, на яких зосереджено 60 відсотків потужностей по виробництву надводного флоту колишнього СРСР. Україні такий обсяг суднобудування не потрібен, а Росії, як великій морській державі, не вистачає власних потужностей для спорудження великотоннажних суден. Це також перспективний напрям для вкладу російського капіталу. І третій приклад – це Миколаївський глиноземний завод, який постачає сировину для Братського та Красноярського алюмінієвих комбінатів. Тут також треба узгоджувати інтереси щодо власності, і тоді російський капітал обов’язково надійде. Поки ж що в загальній сумі закордонних капіталовкладень в економіку України на російських інвесторів припадає лише 7 відсотків.

А випереджають їх тут американські та німецькі інвестори, вклади яких в Україні перевищують російські відповідно майже в три і півтора рази. І все ж на найближчу перспективу Україна і Росія залишаються поміж собою головними торговими партнерами.

Важливим взаємовигідним елементом українсько-російських відносин є транзит товарів. Через територію України йде значний потік російських зовнішньоторговельних вантажів, у тому числі нафта, газ, руда і вугілля. Тільки залізничним транспортом через Україну щорічно проходить 40 млн т російських товарів, половина з яких через українські порти Чорного та Азовського морів прямують за кордон. Однак, незважаючи на явну вигоду для обох країн, правова і фінансова сторони транзиту відпрацьовані незадовільно, розрахунки утруднені, внаслідок чого виникає безліч спірних питань.

У деяких випадках російська сторона йде назустріч своїм українським партнерам, в тому числі і при відстроченні платежів за енергоносії. Але при цьому вона висловлює стурбованість щодо зволікання Україною ратифікації Угоди про правову спадкоємність зовнішнього державного боргу і активів колишнього СРСР.

Для збереження сприятливих перспектив економічних відносин потрібно утримувати і розширювати ємний російський ринок для товарів українського виробництва. Необхідно поновити втрачені господарські зв’язки з російськими партнерами, що призведе до збільшення взаємного товарообігу, росту поставок з України, які потрібні, зокрема, російським підприємствам-виробникам: чорних металів, продукції важкого електромашинобудування, хімічної, авіаційної та інших наукоємних галузей економіки, сільгоспмашин тощо.

Організаційно-правові непорозуміння, що мають місце в даний час в торговельно-економічних стосунках, слід усунути в процесі реалізації Програми розвитку економічного співробітництва між Україною та Російською Федерацією на 1998-2007 рр. Реалізація Програми має бути забезпечена міждержавною угодою про економічне співробітництво між обома країнами.

2.3. Забезпечення експортоспроможності
продукції окремих народногосподарських комплексів
на російському ринку

Прогнозування зовнішньоторговельної діяльності України в російському напрямі повинно спиратися на заходи, що дозволяють уже в 1998-1999 рр. досягти відродження і нарощування виробничого та науково-технічного потенціалу тих галузей, які значною мірою зорієнтовані на російський ринок. Визначення цих заходів також може сприяти цілеспрямованому залученню інвестицій для підвищення експортної спроможності української продукції.

У промисловому комплексі для нарощування виробництва та експорту наукоємної конкурентоздатної продукції передбачається:

= структурна перебудова машинобудівного комплексу і ВПК шляхом забезпечення керованості процесами конверсії, реструктуризації підприємств, реформування відносин власності;
= залучення в 1998-1999 рр. інвестицій для модернізації виробництва за рахунок продажу акцій близько 90 підприємств, що приватизуються за індивідуальними планами;
= реструктуризація в 1998-1999 рр. не менше 80 підприємств, у першу чергу концерну “Азовмаш”, заводу ім. Петровського, ВО ім. Артема, ВО “Завод ім. Малишева”, Павлоградського хімічного заводу, ВО “Південмаш”, заводу “Радар”;
= створення близько 40 промислово-фінансових груп і холдингових компаній для організації виробництва високотехнологічної конкурентоздатної продукції (“Літаки України – на базі асоціації державних підприємств “Укравіапром”, “Українські авіамотори” – на базі ВАТ “Мотор-Січ”, “Український автобус” – на базі ВАТ “ЛАЗ”, “Артем”, “Реле і автоматика”, “Топаз”, холдингової компанії “Каскад” та інші);
= створення СП на базі ВО “Луганськтепловоз”, Дніпропетровського електровозобудівного об’єднання разом з фірмами ФРН;
= реформування відносин власності майже на 800 підприємствах.

Реалізація цих заходів дасть можливість:

= забезпечити, починаючи з 2000 р., серійний випуск літака АН-70, літака АН-140 – з 1999 р., опрацювати питання щодо застосування лізингового механізму реалізації літаків нових моделей, залучивши до цієї роботи асоціацію підприємств авіаційної промисловості України “Укравіапром”;
= забезпечити виконання української частини проекту “Морський старт” (РКК морського базування) та “Глобалстар” (мобільна система супутникового зв’язку);
= збільшити випуск устаткування для реконструкції телефонних мереж загального користування з пріоритетним використанням вітчизняного: цифрових систем комутації системи С-32, ЕАТС “Донець”, ЕАТС “Євроквант”, що виготовляються акціонерною холдинговою компанією “Дніпровський машинобудівний завод”, запорізьким ВО “Радіоприлад”, Харківським заводом ім. Т.Г.Шевченка, Роменським заводом автоматичних телефонних станцій;
= освоїти з 1999 р. випуск до 250 пасажирських вагонів, 214 вагонів дизель- та електропоїздів;· =збільшити випуск високоточного устаткування на підприємствах ВАТ “Мікрон” (м. Одеса), ВАТ “Одеський завод фрезерних верстатів”, Харківський завод шліфувальних верстатів, Краматорський завод важкого верстатобудування, Дніпропетровський завод важкого верстатобудування, Дніпропетровський завод важких пресів, Бердичівський верстатобудівний завод;
= продовжити виконання національної програми виробництва машин, устаткування, запчастин, вузлів і агрегатів для потреб АПК;
= забезпечити виробництво оборонної продукції та спеціальної техніки на підприємствах ВПК за замкнутим циклом з доведенням питомої ваги продукції власного виробництва до 50% у 2000 р. (бронетанкової техніки, боєприпасів, радіоелектронного озброєння та військово-транспортної авіації);
= знизити собівартість суднобудування через застосування вітчизняного комплектуючого обладнання, збільшити до 2000 р. використання вітчизняної продукції машинобудування, металевих виробів з 30 до 60%, а морського приладобудування – з 28 до 70%, запровадити консорціальну систему фінансування суднобудування.

У металургійному комплексі України передбачається:

= створення виробничих об’єднань завершеного технологічного циклу (руда-коксо-прокат) за прикладом державного комбінату “Криворіжсталь”; будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд;
= реалізація Державної програми розвитку золотовидобувної та золотопереробної галузі з введенням першої черги Мужіївського державного золотополіметалевого комбінату в 1999 р.;· =створення потужностей для виробництва труб з антикорозійним покриттям на ВАТ “Дніпропетровський металургійний завод “Комінмет”;
= завершення будівництва машин безперервного розливу сталі на ВАТ “Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча” та Дніпропетровському металургійному комбінаті ім. Дзержинського;
= освоєння потужностей по виробництву губчастого титану на Запорізькому титано-магнієвому комбінаті до 6,25 тис. тонн на рік у 1998 р.;
= реконструкція цеху холодної прокатки (перша черга) на ВАТ “Запоріжсталь” з метою отримання автомобільного листа підвищеної якості;
= реконструкція електросталеплавильного цеху ВАТ “Донецький металургійний завод” із впровадженням ресурсозберігаючих технологій виробництва сталевих заготовок.

У хімічному комплексі України буде проведено:

= реконструкцію агрегатів синтезу аміаку на сіверськодонецькому ДВП “Об’єднання “Азот”, Одеському припортовому заводі та ВАТ “Дніпроазот” для зниження витрат природного газу на 12-15%;
= модернізацію виробництва шин для легкових автомобілів білоцерківського ВАТ “Росава” за рахунок кредиту від фірми “Міцубісі” під гарантію Уряду України для зменшення собівартості продукції на 15% та збільшення обсягів виробництва на 8%;
= введення у 2001 р. сучасного сірчанокислотного цеху потужністю 700 тис. тонн на рік замість застарілих виробництв на ВАТ “Сумихімпром”;
= створення виробництва тари з поліетилентерафталату місткістю 1,5 літра на ВАТ “Харпластмас” та виробництва сінов’язального шпагату на ВАТ “Київхімволокно”, що дозволить відмовитись від імпорту цієї продукції;
= виконання підготовчих робіт з будівництва агрегатів для виробництва аміаку на черкаському ВАТ “Азот” і ВАТ “Рівнеазот” для зменшення витрат природного газу на 1 тонну продукції на 15-20%;
= освоєння виробництва конкурентоздатних шин для сільгосптехніки на Білоцерківському ВАТ “ВАЛСА” для збільшення обсягів їх виробництва у 3 рази та обсягів експорту до 60% обсягів виробництва шин;
= освоєння виробництва важкогорючих конвеєрних стрічок для вугільної промисловості з метою збільшення обсягів їх реалізації у 10 разів (ВАТ “Лисичанський завод гумотехнічних виробів”), а також виробництва лавсанової рентгенографічної плівки (придатна і для машинної обробки) з метою збільшення обсягів її реалізації на 30% (Шосткінський ОП “ВО Свема”).

У легкій промисловості України передбачається:

= освоїти виробництво нових видів текстилю (камуфльованих, сорочкових, плащових тканин та інших матеріалів) і випуск необхідного асортименту товарів;
= створити протягом 1997-1998 рр. виробництво поліуретанових композицій для взуттєвої промисловості на колективному взуттєвому виробничо-торговельному підприємстві “Київ” потужністю 1,4 тис. тонн;
= залучити іноземний кредит у сумі 10 млн дол. США для закупівлі бавовни за програмою Мінсільгоспу США “PL-480”, що дасть можливість наростити обсяги виробництва бавовняних тканин у 1998 р. на 100 млн метрів;
= впровадити технологію виробництва трикотажних полотен із застосуванням ниток “лайкра” на ВАТ “Кременчуцька фабрика трикотажного полотна”;
= організувати довгострокове (на 6-9 місяців) кредитування підприємств легкої промисловості для сезонної закупівлі сільськогосподарської сировини і виробництва конкурентоздатної продукції сезонного попиту;
= вдосконалити протягом 1997-1998 рр. технологію поглибленої переробки льону (котонізацію) для виробництва високоякісних тканин, трикотажних виробів підвищеної комфортності та медичної вати і довести потужності її переробки до 3 тис. тонн на рік.

У медичній та мікробіологічній промисловості України передбачається реалізація Комплексної програми розвитку медичної та мікробіологічної промисловості для розширення власного виробництва лікарських засобів, зокрема:

= реконструкція, технічне переоснащення і розширення діючих підприємств на основі імпортного устаткування, поставка якого здійснюється в межах іноземних кредитів, наданих під гарантію Кабінету Міністрів України;
= розширення сировинної бази за рахунок диверсифікації діючих підприємств хімічного та оборонного комплексів;
= стабілізація роботи мікробіологічної промисловості за рахунок відновлення вітчизняного виробництва ферментних препаратів, створення умов для відновлення роботи вітчизняних підприємств мікробіологічного синтезу;
= зміцнення за рахунок конверсії ВПК машинобудівної бази для забезпечення галузі спеціальним технологічним устаткуванням;
= збільшення асортименту виробництва лікарських засобів, медичної техніки, освоєння виробництва інсулінів, вакцин, протитуберкульозних препаратів, антибіотиків (до 1999 р. понад 200 найменувань препаратів).

В агропромисловому комплексі передбачається:

= здійснення системи заходів для зростання сільськогосподарського виробництва (охорона земель, підвищення родючості грунтів, раціональне використання мінеральних добрив та засобів захисту рослин, підвищення ефективності використання меліоративних земель);
= адаптація структури посівних площ до вимог ринку, зосередження виробництва основної продукції, головним чином у високотоварних господарствах, розширення площі вирощування за прогресивними технологіями: зернових культур і соняшнику у 2, цукрових буряків – в 1,7, плодових насаджень – в 1,4 рази;
= сприяння зростанню виробництва картоплі, овочів у господарствах приватного сектора, створення сервісних служб та інфраструктури закупівель, переробки та реалізації продукції;
= бюджетна підтримка відтворення площ плодово-ягідних насаджень і виноградників на період їх закладання та догляду за молодими насадженнями;
= розширення на 0,9 млн га площі луків і пасовищ на виведених з обробітку полях, в тому числі навколо населених пунктів для худоби приватного сектора, розширення системи лукопасовищного утримання худоби;
= поліпшення генетичного потенціалу худоби і птиці та селекційного процесу з метою формування конкурентоспроможності м’ясного скотарства, свинарства, вівчарства, конярства та птахівництва;
= збільшення масиву високопродуктивного поголів’я молочної і м’ясної худоби: молочних корів – до 5,5 млн голів, у тому числі в суспільному секторі – 2,5 млн голів та м’ясних корів – до 1,7 млн голів;· = доведення високоякісного молодняку свиней для потреб господарств громадського і приватного секторів – до 5,5 млн голів на рік;
= забезпечення селекційно-племінного та ветеринарного обслуговування селянських (фермерських) та особистих господарств, створення інфраструктури закупівлі, переробки та реалізації продукції в приватному секторі;
= залучення коштів вітчизняних і зарубіжних інвесторів з метою відновлення роботи спеціалізованих тваринницьких комплексів і птахофабрик та нарощування виробництва конкурентоздатної продукції;
= збільшення виходу готової продукції у виробництві продовольчих товарів у 1,5-2 рази за рахунок упровадження новітніх технологічних процесів комплексної переробки м’яса, молока, цукрових буряків, насіння соняшнику;
= розширення виробництва імпортозамінюючої продукції, в першу чергу для потреб кондитерської, пиво-безалкогольної, харчо-концентратної галузі (какао-масла, харчових ароматизаторів, фарбників, пектину, консервантів, емульгаторів);
= створення сучасної тари для збільшення випуску фасованих продуктів;
= забезпечення суттєвого зменшення витрат енергоресурсів на виробництво продукції шляхом впровадження енергозберігаючих технологій і устаткування;
= освоєння безстічних схем водокористування, запровадження нових каталізаторів у олієжировій галузі, біологічно-активних речовин та антирадіаційних сорбентів у кондитерській промисловості, ефективних ферментних препаратів та натуральних ароматизаторів при випуску пива та безалкогольних напоїв, рослинних і білкових добавок у виробництві нових видів м’ясних продуктів;· = забезпечення серійного виготовлення вітчизняного автоматизованого технологічного устаткування для виробництва м’ясних напівфабрикатів, ковбасних і кондитерських виробів, пива, безалкогольних напоїв; контрольно-вимірювальних приладів відповідно до вимог ресурсо-енергозбереження тощо;
= розробка і реалізація нормативної бази щодо випуску доброякісної харчової продукції та сільськогосподарської сировини, виходячи з вимог міжнародних стандартів ІСО, для забезпечення конкурентоздатності продуктів;
= створення ринків сучасного вітчизняного технологічного устаткування на основі лізингу та продажу його за платежами в розстрочку;
= продовження роботи по відновленню традиційних та пошуку нових ринків збуту продовольчих товарів;
= оновлення флоту рибного господарства шляхом побудови до 1999 р. на вітчизняних суднобудівних заводах 78 рибопромислових суден;
= започаткування реконструкції й технічного переоснащення Севастопольського і Керченського морських рибних портів, Іллінського рибоконсервного комбінату, введення в дію першої черги Цюрупинського заводу;
= збереження та збільшення чисельності популяцій промислових видів риб внутрішніх водойм в Азово-Чорноморському басейні, підвищення ефективності використання сировинної бази світового океану;
= переорієнтація рибного господарства внутрішніх водойм на широке впровадження полікультури та ресурсозберігаючих технологій з поетапним переходом на 3-річний цикл вирощування товарної риби, доведення обсягів вирощування рослиноїдних риб у 1999 р. до 60% загального обсягу;· =запровадження басейнової технології відтворення рослиноїдних риб в рибних господарствах України, поліпшення генетичного потенціалу рибництва та виконання селекційних програм;· =розширення асортименту та підвищення якості вітчизняних рибних продуктів, упровадження пакування копченої та солоної рибної продукції у дрібній розфасовці та під вакуумом;
= укладання міжнародних угод з питань використання сировинної бази прибережних країн з державами Королівство Марокко, Намібія, Південно-Африканська Республіка та поновлення чинності угоди з Мавританією;
= створення умов для щорічного випуску навчальними закладами галузі не менше 1000 фахівців (судноводіїв, судномеханіків, технологів з рибництва та промислового риболовства);· =забезпечення на основі перелічених заходів вилову риби: в 1998 р. – 455 і в 1999 р. – 475 тис. тонн;
= створення сучасної техніки й устаткування для АПК та запровадження сучасних форм її використання;
= налагодження на конкурсній основі з провідними фірмами світу виробництва зернозбиральних комбайнів “Джон-Дір” та “Славутич” на Херсонському комбайновому заводі – у 1998 р. 200 шт.; “МДВ” на ВАТ “Рівнесільмаш” – 50 шт.; “Клаас” на Павлоградському заводі – 200 шт.; “Лан” на олександрійському заводі “Автоштамп” – 200 шт.; кормозбиральних комбайнів “Марал-125” на Хмельницькому заводі “Адвіс” – 200 шт.
= опрацювання на конкурсній основі можливості випуску потужного самохідного кормозбирального комбайна типу “Ягуар” на Білоцерківському машинобудівному заводі; налагодження серійного випуску кормозбирального комбайна “Полісся-250” на Тернопільському комбайновому заводі; розпочато виробництво прес-підбирачів на київському заводі “Агромаш” спільно з фірмою “Джон-Дір”;
= створення у 1998 р. лізингового фонду технічного переоснащення підприємств АПК із залученням до нього бюджетних асигнувань в обсягах, визначених для закупівлі товарного зерна держзамовниками;
= створення 480 регіональних прокатних пунктів машинно-технологічних станцій та дилерських фірм з використанням потужної енергонасиченої техніки;
= формування ринків сільськогосподарської продукції, зокрема:
= відхід від практики закупівлі зерна за держзамовленнями, обмеження його закупівлі за регіональним замовленням, проведення таких закупок, як правило, на біржових торгах;
= формування інтервенційного фонду зерна, здійснення закупок до цього фонду і реалізація його продукції лише через систему бірж;
= створення Української зернової спілки і необхідних умов для взаємодії учасників національного ринку зерна на внутрішньому і зовнішньому ринках;
= завершення реструктуризації ДАК “Хліб України”, утворення самостійних регіональних структур;· =здійснення заходів щодо демонополізації зберігання і переробки зерна;
= створення системи оперативного інформування з питань кон’юнктури біржового ринку;
=· введення регулювання обсягів цукру для потреб внутрішнього ринку та заохочення його експорту;
= обмеження обсягів переробки цукросировини за давальницькою схемою, зниження її не менше, ніж у 2 рази, скорочення бартерних операцій;
= розширення залучення кредитів для закупок цукросировини;
= створення інтервенційного фонду цукру;
= сприяння переходу до більш укрупнених схем оптового ринку цукру, розширення його реалізації на біржовому ринку;
= визначення квот переробки соняшника на вітчизняних підприємствах;
= розширення кредитування закупівлі сировини підприємствами олієжирової промисловості;· =зниження митних тарифів на ввезення компонентів для виробництва продукції олієжирової промисловості та перегляд мита на вивезення насіння соняшнику;
= здійснення заходів щодо недопущення монополізації ринку соняшнику;
= формування оптових ринків картоплі, овочів та фруктів, сприяння з цією метою створенню мережі заготівельних підприємств у сільській місцевості;
= створення умов для поліпшення роботи переробних підприємств плодоовочевої промисловості, їх модернізації відповідно до вимог ринку;
= реалізація ряду пілотних проектів з переведення колгоспних ринків у великих містах у режим оптово-закупівельної, оптово-роздрібної та роздрібної торгівлі;
= визначення квоти внутрішнього споживання м’ясної та молочної продукції; проведення тендерного відбору підприємств, які забезпечать виробництво конкурентоздатної продукції; продовження державної адресної підтримки перспективних підприємств і виробництв, які забезпечать обсяги внутрішньої квоти;
= створення бази аукціонів для торгівлі живою худобою та розширення практики закупок сировини на аукціонах;
= утворення Української продовольчої корпорації;
= реформування земельних відносин: завершення паювання земель недержавних сільгосппідприємств, проведення реформування державних сільгосппідприємств на недержавні з передачею у 1 півріччі 1998 р. у їх власність земель та паюванням сільськогосподарських угідь;· =відпрацювання економічних, організаційних та правових механізмів охорони земель, забезпечення цільового використання сільськогосподарських угідь, збереження і відтворення родючості грунтів;
= використання вартісної оцінки земель при обгрунтуванні ставок плати за землю, укладенні договорів оренди земель та їх застави;
= введення земельного кадастру та Національної системи реєстрації прав власності на землю та інше нерухоме майно;
= проведення до 2000 р. суцільної агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення;
= подальша реструктуризація сільськогосподарських підприємств, зокрема завершення приватизації підприємств “Украгротехсервісу”; прискорення демонополізації переробних, збутових та сервісних підприємств АПК, забезпечення при цьому пріоритетності інтересів сільськогосподарських товаровиробників та виробництва конкурентоздатних продовольчих товарів;
= створення в АПК фінансово-агропромислових формувань; створення на кооперативній основі підприємств із сервісного обслуговування виробництв, переробки та збуту продукції на основі невеликих груп власників паїв;
= відпрацювання механізму формування і функціонування приватно-орендних підприємств, розробка порядку і шляхів передачі в оренду землі, земельних часток (паїв), майна і майнових паїв;
= сприяння розвитку особистих підсобних господарств громадян, орієнтації агросервісних і переробних підприємств заготівельних організацій на поліпшення роботи з приватними сільськогосподарськими товаровиробниками;
= розвиток у сфері агросервісу, переробки і збуту продукції сектора малих підприємств, діяльність яких грунтується на принципі працюючого власника.

У паливно-енергетичному комплексі передбачається:

= здійснити організаційно-технічні заходи у вугільній промисловості щодо нарощування видобутку вугілля: у 1998 р. – 80 млн тонн, у 1999 р. – 85 млн тонн;
= запровадити механізм внутрішньогалузевого лізингу на базі ВАТ “Укрвуглепостач” для оснащення щорічно не менше 100 високопродуктивних комплексно-механізованих лав вітчизняним гірничо-шахтним устаткуванням;
= реалізувати Програму підвищення технічного рівня засобів механізації гірничих робіт шляхом створення спільного виробництва гірничого устаткування за рахунок кредитів, внутрішніх та зовнішніх інвестицій;
= ввести в 1998 р. цех з виробництва довгомірних сталевих канатів на Харцизькому канатному заводі (ВАТ “Силур”), створити на базі ВАТ “Лисичанський завод гумотехнічних виробів” потужності з виробництва важкозаймистих конвеєрних стрічок, продовжити створення на Петровському машинобудівному заводі (м. Донецьк) ліній з виробництва конкурентоздатних шахтних стрічкових конвеєрів, механізованих бункерів, а також апаратури для АСУ стрічковими конвеєрами, освоїти у 1997-1998 рр. у виробничому об’єднанні “Азовкабель” (м. Бердянськ) виробництво високовольтних броньованих кабелів;
= протягом 1997-1999 рр. виконати роботи щодо реалізації проекту “Технічна модернізація шахт “Шахтарська-Глибока” та “Прогрес” за рахунок коштів німецького експортного кредиту під гарантії уряду України з метою забезпечення Зміївської ТЕС достатньою кількістю палива підвищеної якості;
= продовжити роботи щодо реформування підприємств з видобутку бурого вугілля за рахунок коштів німецького експортного кредиту під гарантії уряду України, продовжити будівництво четвертого і п’ятого пускових комплексів розрізу “Констянтинівський” потужністю 0,8 млн тонн на рік із завершенням його у 2000 р. та реконструкцію ТЕЦ-3 і брикетних фабрик;
= створити товарну вугільну біржу, зберегти вплив держави на формування вугільного ринку (можливість надання пріоритету споживачам державної сфери, проведення антидемпінгових заходів, єдиної зовнішньоекономічної політики), забезпечити формування ринкових цін на вугільну продукцію з урахуванням реальної вартості різних марок вугілля, що складається на біржових торгах;
= виконати необхідні обсяги робіт щодо реконструкції та підготовки нових горизонтів на 47 шахтах, продовжити реконструкцію та будівництво об’єктів, пов’язаних з брикетуванням вугілля;
= активізувати у 1997-1999 рр. ліквідаційні роботи на шахтах (розрізах) щодо закриття 51 шахти із забезпеченням раціонального використання бюджетних коштів;
= для сталого функціонування електроенергетики реалізувати проекти реконструкції четвертого енергоблоку Старобешівської ТЕС, реабілітації гідроелектростанцій Дніпровського та Дністровського каскадів за рахунок позичок міжнародних фінансових організацій та іноземних комерційних банків;
= реконструювати “Бурштинський острів” відповідно до узгодженого з енергосистемою західних країн каталогу заходів за рахунок кредитів комерційних банків та коштів підприємств і збільшити експорт електроенергії в Західну Європу;
= продовжити будівництво енергоблоків високого ступеня готовності № 2 Хмельницької АЕС і № 4 Рівненської АЕС за рахунок кредитів ЄБРР і банку “Євроатом”, кредитів комерційних банків, прибутку станцій;
= ввести в дію додаткові передавальні лінії – ПЛ 750 квт Південнодонбаська – Донбаська, ПЛ 330 квт Хмельницька АЕС – Хмельницький за рахунок власних коштів підприємств, що забезпечить максимальне використання потужностей атомних електростанцій;
= створити у 1998 р. ВАТ на Дністровській ГАЕС, Добротвірській, Придніпровській та Чигиринській ТЕС і залучити іноземні інвестиції для завершення будівництва;
= забезпечити підвищення рентабельності роботи галузі та зниження тарифів на електроенергію для промислових споживачів за рахунок підвищення економічності енергоустаткування, зниження ціни палива, введення в дію на конкурентних засадах у 1997 р. механізму формування тарифів на електроенергію;
= забезпечити у 1997-1998 рр. стовідсоткові розрахунки за поточне споживання електричної і теплової енергії, в тому числі банківськими коштами не менше як 40%, з метою поліпшення фінансового стану енергетики, проведення розрахунків з бюджетом, ліквідації заборгованості по заробітній платі за рахунок вдосконалення порядку розрахунків за спожиту електроенергію;
= виключити з практики розрахунків давальницькі та адресні схеми постачання електроенергії за рахунок продажу електроенергії через енергоринок та використання переказових доручень;
= врегулювати відносини між виробниками, постачальниками та споживачами за рахунок вдосконалення ліцензійної роботи та з метою підвищення заінтересованості генеруючих компаній у зниженні витрат на виробництво електроенергії та збільшенні її виробництва;
= провести погашення заборгованості організацій та установ, що фінансуються з бюджетів усіх рівнів, за спожиту електричну і теплову енергію та боргів енергетичних підприємств перед бюджетом;
= забезпечити за рахунок держбюджету і коштів підприємств відновлення ліній електропередач та підстанцій, заміну силових трансформаторів, що працюють у нераціональних режимах, оптимізацію режимів компенсації реактивної потужності, що дасть можливість заощадити до кінця 1999 р. 1 млрд квт-год.;
= розробити програму виведення з експлуатації та консервації енергоблоків ТЕС на підставі балансу електроенергії і потужності до 2005 р., розробленого Мінекономіки України;
= організувати роботу щодо передачі в оренду окремих енергоблоків чи електростанцій з метою збільшення навантаження генеруючих потужностей та підвищення конкуренції на ринку енергії;
= завершити перший етап приватизації енергокомпаній, зокрема шляхом продажу пакетів акцій на некомерційних конкурсах під інвестиційні зобов’язання;
= розробити програму виробництва сучасних лічильників електроенергії для вдосконалення розрахунків та управління електроспоживанням;
= підвищити протягом 5 років коефіцієнт використання встановленої потужності АЕС України до 80% за рахунок підвищення надійності роботи устаткування та вдосконалення організації ремонтів;
= підвищити безпеку енергоблоків АЕС шляхом модернізації, реконструкції та підтримання технічного стану відповідно до вимог національних і міжнародних нормативних документів з безпеки;
= здійснити до 2000 р. перехід на розрахунки за енергетичне вугілля по калорійності для зменшення витрат на його закупівлю, перевезення та переробку;
= здійснити укладання прямих угод з постачальниками палива за типовою угодою на його поставку, передбачивши в ній механізм формування ціни палива залежно від калорійності, зольності, вологості та строків постачання;
= продовжити передачу соціальної інфраструктури державних енергогенеруючих та енергопостачальних компаній до комунальної власності у межах коштів державного бюджету, передбачених на ці цілі;
= здійснити поетапне скорочення та заміну системи пільг для населення на державні адресні субсидії за нормовану кількість спожитої електроенергії;
= організувати роботу нафтогазового комплексу згідно з програмою “Нафта і газ України до 2010 року” та “Освоєння вуглеводневих ресурсів українського сектора Чорного та Азовського морів”, забезпечивши нарощування розвіданих запасів за рахунок збільшення ефективності геологорозвідувальних робіт, створити умови для ефективнішого використання нафтової сировини;
= залучити інвестиції, у т. ч. іноземні, для розробки Бугреватівського родовища високов’язкої нафти в Сумській області; облаштування Локачинського газового родовища у Волинській області; дослідно-промислової експлуатації Рудівсько-Червонозаводського нафтогазоконденсатного родовища у Полтавській області; промислової експлуатації Луквинського, Бугрівського, Довбушансько-Бистрицького та дорозробки Долинського нафтових родовищ в Івано-Франківській області, що в цілому забезпечить в 1999 році додатковий видобуток 1 млрд куб. метрів газу і 600 тис. тонн нафти з конденсатом;
= удосконалити ліцензування користування надрами шляхом: передачі цієї функції державному органу, що не має у підпорядкуванні господарюючих суб’єктів; видачі крім існуючих ліцензій (на геологічне вивчення і на промислову розробку родовищ) єдиної ліцензії на геологічне вивчення з подальшою розробкою;
= nреалізувати в 1997-1998 рр. програму структурної перебудови нафтогазового комплексу для чого:
= розробити ТЕО створення вертикально-інтегрованих компаній на базі АТ “Укргазпром” і держпідприємства “Чорноморнафтогаз”; створити вертикально-інтегровані компанії “Укрнафтогаз” на базі АТ “Укрнафта” та державного концерну “Укртранснафта” на базі держпідприємства нафтопроводів “Дружба” і підприємства Придніпровських нафтопроводів;
= продовжити будівництво першої черги морського нафтоперевалювального терміналу біля м. Одеси та нафтопроводу Одеса-Броди, для чого завершити роботу з ЄБРР щодо залучення інвестицій на суму 107 млн дол. США згідно з фінансовим проектом будівництва пускового комплексу головного технологічного майданчика терміналу; визнати за необхідне передати в заставу оборотну нафту під кошти, що надаються інвесторами за розробленими бізнес-планами для будівництва допоміжних споруд терміналу та нафтопроводу Одеса-Броди;
= здійснити продаж державних пакетів акцій нафтопереробних підприємств шляхом конкурсів, умови яких передбачають інвестиційні зобов’язання учасників конкурсів щодо забезпечення стабільних поставок нафти, проведення реконструкції нафтопереробних підприємств та погашення їх заборгованості;
= удосконалити систему забезпечення споживачів природним газом і розрахунків за нього у напрямі створення прозорого газового ринку шляхом ліцензування діяльності з постачання газу, додержання принципу конкурсності при визначенні оптових постачальників газу, забезпечення вільного доступу постачальників і споживачів до газотранспортної системи, неприпустимості безоплатного постачання газу споживачам;
= розробити систему нормативно-правових актів з енергозбереження для забезпечення розвитку енергозберігаючих технологій, енергетичного аудиту та експертизи, контролю за використанням паливно-енергетичних ресурсів, у тому числі шляхом удосконалення статистики у сфері енергозбереження;
= організувати із залученням кредитів та існуючої промислової бази широкомасштабне впровадження проектів з енергозбереження, що мають загальнодержавне значення: виробництво компактних люмінесцентних ламп освітлення; виробництво протизносних присадок до масел двигунів внутрішнього згоряння на основі дисульфіду молібдену; впровадження побутових газових пальників; виробництво та впровадження турбодетандерних установок;
= створити при підтримці ЄБРР інвестиційно-сервісну компанію з енергозбереження, що дасть можливість у 1998-1999 рр. збільшити обсяги інвестування енергозберігаючих проектів до 190 млн гривень за рахунок власних коштів компанії;
= реалізувати програму заходів щодо скорочення споживання природного газу в Україні протягом 1997-2000 рр. на 20% порівняно з 1996 р., у тому числі за рахунок заміни зношених газоперекачувальних агрегатів на агрегати нового покоління, що дозволить зменшити використання паливного газу для власних газотранспортних потреб у 1999 р. на 457,2 млн куб. метрів;
= розробити програму перепрофілювання неперспективних шахт на малі теплоенергетичні комплекси “Шахта-ТЕС”, здійснити до 2000 р. із залученням іноземних інвестицій пілотний проект щодо утворення такого комплексу потужністю 90 Мвт на базі нині збиткової шахти Кіровоградська-Західна і ЦЗФ “Колосниківська” з використанням енергетичного вугілля і відходів вуглезбагачення;
= забезпечити виконання робіт по видобутку шахтного метану вугленосних родовищ Лугансько-Донецького регіону (за попередніми даними, запаси газу тільки на Чабанівській газоносній площі оцінюються в 2 млрд куб. метрів);
= впровадити у 1998-1999 рр. на підприємствах Міненерго високоефективне теплоенергетичне устаткування, схеми децентралізованого теплопостачання автономних об’єктів, системи променевого опалення виробничих та службових приміщень на основі газових радіаційних труб (що дасть можливість підвищити коефіцієнт використання палива до 10-20%), забезпечити використання шахтного метану як палива для малої енергетики і на транспорті;
= впровадити на підприємствах енергетичного комплексу в 1998-2000 рр. технології когенерації (надбудова газової турбіни), додаткового використання тепла газів, що відходять, зокрема теплоти конденсації водяної пари з метою підвищення коефіцієнта використання палива на ТЕС (крім технології ЦКШ);
= продовжити роботи з впровадження попередньо ізольованих труб;
= до кінця 1999 р. за рахунок реалізації Комплексної державної програми енергозбереження України забезпечити економію паливно-енергетичних ресурсів у розмірі 36 млн тонн умовного палива.

Інноваційна політика, виходячи з наявних ресурсів, концентрується на напрямах, що дає змогу отримати стратегічні переваги: розвиток літакобудування та космічної техніки; розробка біотехнологій для сільського господарства та виробництва медичних препаратів; створення нових видів озброєнь і військової техніки; інформатизація та розвиток інформаційних систем.

У ході реалізації зазначених пріоритетів передбачається виконати ряд проектів з використанням передових вітчизняних технологій:

= завершити політно-сертифікаційні випробування та освоїти серійне виробництво літака АН-140 (технології і матеріали для зварювання плавленням елементів широкофюзеляжних літаків нового покоління з високоміцних алюмінієвих сплавів, високоміцні корозійностійкі сталі);
= освоїти серійний випуск базової моделі літака АН-74 і багатоцільового транспортного літака АН-70 (технології та механізоване обладнання для реалізації процесів одержання силових трубчатих елементів з волокнистих металоматричних композитів, технології виробництва пластових конструкційних матеріалів, методології і засоби для діагностики довговічності авіаційних конструкцій);
= вдосконалити і здійснити випуск ракет типу “Зеніт” (технології, матеріали та апаратура для зварювання елементів агрегатів та устаткування, технології виробництва та обробки титану і його сплавів, зміцнюючі покриття з нетрадиційною структурою на алюмінієвих сплавах, технології використання нових функціональних та полімерних матеріалів);
= вдосконалити космічний зв’язок та інформаційні системи (технології випуску фотоелектричних батарей і технічних засобів для прямого перетворення сонячної енергії на електричну, розробка і провадження літієвих джерел струму);
= створити космічні системи природокористування та екологічного моніторингу (високостабільні сенсори тиску, термодіодний сенсор температури, технології виготовлення та обробки оптичних і конструкційних сапфірів);
= продовжити розробку комплексу безкосмодромного запуску ракети-носія з літака АН-225 “Мрія” (розробка методології і засобів для оцінки деградації матеріалів та діагностики довговічності авіаційних конструкцій);
= освоїти виробництво моноклональних антитіл, нових лікувальних вакцин та сироваток, а також пробіотичних і пребіотичних препаратів (визначення Т, В – лімфоцитів, клітин-кілерів, хелперів-індукторів, онкомаркерів, ранньої діагностики інфаркту, гама-глобулінів, імуноглобулінів тощо);
= розробити технології виробництва антибіотиків, імуномодуляторів, противірусних та протипухлинних препаратів нового покоління (цефалоспорінів, канаміцинів, олеандоміцинів, клавулонової кислоти, інтерферонів різного походження, інтерлейкінів, факторів некрозу пухлин, ростових гормонів);
= розробити біотехнології для харчової промисловості (біфідо- та лактофлора, лактовіт білковий, хлібопекарські дріжджі типу “Інстант”);
= впровадити біотехнології виробництва засобів захисту рослин, біодобрив (штами бактерій Pseudomonas, Bacillus, Xantomonas для захисту плодових культур від парші, гнилі, кокомікозів, біопрепарат вертицилін-Р, фітоспорин, штами фосфоромобілізуючих та азотофіксуючих мікроорганізмів);
= модернізувати танк Т-84;
= розробити малогабаритні навігаційні системи;
= розробити нові радіолокаційні станції та комплекси;
= створити системи оптико-радіолокаційного керування зенітними комплексами;
= створити конкурентоздатні сенсори та датчики фізичних параметрів;
= розробити методи та програмні засоби підтримки процесів прийняття рішень у державних та регіональних органах управління;
= розробити та створити системи інформаційно-аналітичної підтримки найактуальніших секторів ринку України та опанування світовими технологіями електронного бізнесу;
= розробити та створити розподілену систему надання інформаційних послуг усім категоріям користувачів і засобів її інтеграції у світову інформаційну мережу;
= опрацювати пропозиції щодо ліквідації митних бар’єрів для ввезення наукових приладів і обладнання за програмами міжнародного співробітництва та благодійної допомоги;
= передбачити підтримку інноваційно-інвестиційної активності за цільовим фінансуванням науково-технологічних проектів з бюджету та шляхом залучення в інноваційні процеси коштів вітчизняних і зарубіжних інвесторів, коштів від приватизації, вітчизняних і міжнародних фондів різного спрямування тощо;
= розробити механізм відбору високорентабельних інноваційно-інвестиційних проектів, реалізація яких може дати віддачу в найближчі 1,5-2 роки і започаткує прогресивні зміни в структурі економіки;
= послідовно довести частку витрат на науку в держбюджеті до 1,7% ВВП у 2000 р., встановити в 1998 р. частку програмно-цільового фінансування НДДКР на рівні не менше 30% загальних бюджетних витрат на науку зі збільшенням до 50% у 2000 р., здійснювати адресне фінансування програми міжнародного співробітництва у сфері високих та критичних технологій;
= запровадити ринкові механізми стимулювання кооперації науки і виробництва в освоєнні нової техніки і технологій;
= продовжити створення мережі інноваційних бізнес-інкубаторів Державного інноваційного фонду, покласти на них та на центри науково-технічної та економічної інформації обов’язки із забезпечення виконавців інноваційних проектів інформаційними, консалтинговими та організаційними послугами;
= створити систему державної сертифікації та реєстрації інноваційних центрів, що мають податкові пільги при реалізації інноваційних проектів;
= опрацювати питання доцільності створення Фонду технологічного розвитку та реконструкції економіки України з метою підтримки масштабних проектів технологічних та структурних змін в економіці країни;
= розгорнути єдину систему державної науково-технічної експертизи, до складу якої буде входити мережа центрів науково-технічної експертизи, інформаційно-аналітичних центрів, мережа центрів науково-технічної інформації;
= створити державний реєстр науково-технічних розробок і технологій, у якому за міжнародними стандартами і вимогами будуть об’єктивізовані нематеріальні активи держави;
= розпочати виконання програми прогнозування технологічного розвитку, спрямованої на підвищення конкурентоспроможності української промисловості як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках;
= у 1998 році сформувати програми науково-технологічного розвитку регіонів, у яких на основі аналізу їх ресурсного та науково-технологічного потенціалу визначити пріоритетні інноваційні напрями та механізми їх підтримки;
= у 1998 р. створити міжвідомчу комісію під координацією Міннауки за участю Міноборони, Мінпромполітики та Національної академії наук для організації контролю за експортом та імпортом нових технологій, встановлення заслону втратам створеної в Україні інтелектуальної власності і ввезенню в Україну застарілих чи екологічно небезпечних технологій.

2.4. Регіональні проблеми активізації експорту

Для України характерний диференційований підхід до розвитку зовнішньоторговельних відносин у різних регіонах країни. З точки зору відкритості економіки і розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, лідируюча роль належить Східній Україні, на яку припадає 60% експорту держави. Найкрупнішими експортерами є Донецька, Дніпропетровська, Запорізька та Луганська області, де сконцентровано понад половину експорту України. Основу експорту становлять чорні метали, металопродукція, машини та устаткування (на частку чорних металів припадає 27% експорту). За останні роки через високу собівартість значно скоротився експорт вугілля. Регіон поступається Західній Україні за кількістю спільних підприємств. Місцеві лобі у Верховній Раді та уряді виступають за надання більш широких регіональних повноважень у сфері зовнішньоекономічної діяльності і за державний протекціонізм стосовно вітчизняних експортерів-виробників. Орієнтація на зовнішній ринок сприяє надходженню значних валютних коштів до місцевих бюджетів і залученню іноземних інвестицій.

Західна Україна виділяється за кількістю учасників зовнішньоекономічної діяльності і спільних підприємств. У регіоні зосереджено 35% СП країни. При створенні сприятливих економічних умов у майбутньому слід очікувати збільшення обсягів експорту продукції, що є найважливішим фактором піднесення промисловості регіону, зорієнтованої у минулому в основному на радянський внутрішній ринок. Нині на Західну Україну припадає 28% експорту вітчизняних товарів. Місцеве лобі виступає за подальшу лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, прискорення ринкової трансформації господарства і створення преференційного режиму в західних прикордонних областях.

На Південну Україну припадає половина експорту та імпорту послуг, у тому числі 70% експорту транспортних послуг та 90% експорту послуг морського транспорту. За обсягами експорту товарів виділяються Миколаївська та Одеська області за рахунок, відповідно, поставок суден і хімічної сировини. Стратегічним завданням розвитку відкритої економіки Причорномор’я є встановлення преференційного режиму вільної торгівлі та спільного підприємництва на перетині основних комунікаційних напрямів Північ-Південь та Захід-Схід.

Із адміністративних областей щодо зовнішньої торгівлі (у тому числі й експорту) виділяються Донецька, Дніпропетровська і Запорізька області. До областей із зовнішньоторговельним оборотом понад 500 млн дол. США належать 5 східних областей (крім вищезгаданих ще Луганська та Полтавська), дві західні (Львівська та Івано-Франківська) і дві південні (Миколаївська та Одеська). Аутсайдерами у зовнішній торгівлі є західні прикордонні (Волинська, Закарпатська і Чернівецька), а також Рівненська, Тернопільська і Кіровоградська області.

За останні роки в експорті країни особливо зросла частка Донецької та Запорізької областей, а питома вага Одеської, Львівської і Луганської дещо зменшилась.

Одним із провідних регіонів України в розвитку спільного підприємництва, а також в експорті товарів, послуг і прямих іноземних інвестицій є Одеська область. За сумарним обсягом експорту товарів та послуг вона посідає 3 місце після Дніпропетровської та Донецької областей, а з експорту послуг – перше. Кількість зареєстрованих учасників зовнішньоекономічної діяльності постійно збільшується, але при цьому спостерігається скорочення числа експортерів продукції. В Одеській області функціонує багато підприємств з іноземними інвестиціями (ПІІ), причому якщо діяльність перших спільних підприємств була пов’язана з крупним виробництвом, то нині переважає посередницька торгівля. Простежується тенденція до зниження розмірів статутного фонду нових ПІІ. Активність у спільному підприємництві виявляють фірми малого та середнього бізнесу, що прагнуть до максимально швидкого обороту капіталу без суттєвих первісних інвестицій. Найбільшу кількість ПІІ створено з Росією, США і Німеччиною. Спостерігається також збільшення кількості ПІІ з країнами Близького Сходу, Чорноморського району економічного співробітництва, Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) і зниження частки пострадянських країн, за винятком РФ.

Велику активність у зовнішньоекономічній діяльності виявляють мегаполіси, особливо Київ та Одеса. Столиця держави стає найпривабливішою щодо спільного підприємництва, іноземних інвестицій і як імпортер товарів. Лібералізація економіки перетворила Київ та Одесу на найважливіші центри посередницької торгівлі. За кількістю СП Київ перевищує Дніпропетровську, Харківську і Донецьку області разом узяті, а в 3 містах – Києві, Одесі та Львові – знаходиться понад 45% СП країни. Київ також лідирує за кількістю СП, що випускають промислову продукцію. Понад половину обсягу виробництва підприємств з іноземними інвестиціями припадає на Київ, Одесу і Харків. По експорту, що здійснюють ПІІ, виділяється Одеса, Київ та Дніпропетровськ, а по імпорту – Одеса і Київ.

Кризовими районами розвитку експортного потенціалу є західні прикордонні області і Республіка Крим. Як це не парадоксально, але розташовані у центрі Європи області є найдепресивнішими в соціально-економічному плані територіями країни, з високим рівнем безробіття і низьким експортним потенціалом. За останнє десятиріччя сумарна частка в експорті України Волинської, Закарпатської, Чернівецької областей та півдня Одеської (Буджак) не перевищує 1,6%. Не випадково місцева влада протягом останніх років активно виступає за створення вільних економічних зон, які розглядаються як можлива основа для залучення іноземного капіталу і регіонального розвитку. Потрібно перш за все використати транзитні функції західних регіонів республіки, адже тільки у Закарпатті (Чоп, Ужгород) щорічний вантажообіг складає близько 40 млн т. Існують також передумови щодо формування нового комунікаційного коридору Гданськ-Варшава-Львів-Одеса-Стамбул.

Заявили про свої наміри щодо створення вільних економічних зон причорноморські міста з історичними традиціями самоврядування: Одеса, Миколаїв, Херсон, Керч і Севастополь.

Можливе також створення прикордонних районів відкритої економіки на стикові України, Білорусі та Росії в трикутнику Чернігів-Гомель-Новозибков, а також у Слобожанщині (Харків, Бєлгород) і в трикутнику Донецьк-Маріуполь-Ростов-на-Дону.

Актуальним завданням є розробка державної стратегії розвитку відкритої економіки та встановлення преференційного режиму на перетині основних транспортних напрямків. Однак реалізація транзитних функцій вільної торгівлі стримується відсутністю сучасних транспортних мереж в країні. Між столицею держави і основними регіональними центрами, у тому числі головним морським портом, нема сучасних швидкісних магістралей. Тому стратегічним завданням є формування “транспортного каркасу” відповідно до геополітичного та геоекономічного розташування країни. Переважний розвиток повинен одержати напрям “із варяг у греки”: необхідна модернізація траси Санкт-Петербург – Київ – Одеса – Стамбул, яка в майбутньому перетнеться на Босфорі з Трансазійською залізницею. Другий напрямок трансконтинентального шляху між Західною Європою і АТР також може пройти через Україну. В результаті створяться передумови для формування зон технологічного розвитку на перетині в Чорномор’ї основних транспортних мереж Північ-Південь та Захід-Схід. Важливим напрямом підвищення ефективності торговельно-економічного співробітництва є встановлення прямих торгово-економічних зв’язків між територіальними структурами України і Російської Федерації, розвиток економічних зв’язків між окремими господарськими суб’єктами регіонів обох країн, підтримка цих зв’язків на державному рівні.

На даний час підписані та функціонують міжурядові угоди про торговельно-економічне, науково-технічне і культурне співробітництво з Республікою Башкортостан (підписана у 1991 р.), Республікою Саха (Якутія) (підписана 28.12.93 р., Протокол реалізації Угоди підписано 20.10.95 р.), Республікою Татарстан (підписана 15.01.94 р.), відпрацьовуються проекти угод з Республікою Дагестан і Бурятією.

Україна прагне належним чином забезпечити свої першочергові інтереси і тому приділяє велику увагу зміцненню двостороннього співробітництва з регіонами РФ, у яких сконцентровані паливно-енергетичні ресурси та інші товари критичного імпорту. Прикладом такого співробітництва може бути робота з адміністраціями Тюменської області, Ханти-Мансійського та Ямало-Ненецького національних округів з підготовки Програми розвитку пріоритетних напрямів торговельно-економічного співробітництва і перспективного плану її реалізації.

Підвищенню ефективності прикордонного торговельно-економічного співробітництва сприятиме Угода між урядами України та Російської Федерації про співробітництво прикордонних областей (підписана 27.01.95 р.).

На жаль, тільки на початковій стадії знаходяться процеси створення в Україні локальних вільних (спеціальних) економічних зон різного типу (насамперед у прикордонних і приморських регіонах), а також процеси концентрації в регіонах науково-технічного потенціалу (технопарки і технополіси), а це – значні резерви розвитку експортного потенціалу та залучення іноземних інвестицій.

18 червня 1998 р. Президент України підписав два укази про створення 3 спеціальних економічних зон “Донецьк”, “Азов” і “Славутич”. У перших двох зонах терміном на 60 і 30 років, відповідно, впроваджується спеціальний режим інвестиційної діяльності для таких територій Донецької області: Донецьк, Макіївка, Горлівка, Єнакієве, Дзержинськ, Сніжне, Торез, Шахтарськ, Кіровське, Жданівка, Вугледар, Червоноармійськ, Димитрів, Селідове, Новогродівка, Добропілля, Маріуполь, Волноваський та Мар’їнський райони.

Спеціальний режим інвестиційної діяльності діятиме тільки в галузях, які визначить Кабмін України. Інвестиційні проекти, які реалізовуватимуться на цих територіях, будуть пріоритетними для надання кредитів, залучених під державні гарантії.

Зону “Азов” передбачається створити на основі Маріупольського торгового порту та прилеглих до нього територій. На період освоєння земельного наділу, наданого для здійснення цього інвестиційного проекту, плата за землю не стягується.

Спеціальні режими ввезення (вивезення) товарів на територіях “Донецька” і “Азова” не розповсюджуватимуться на бартерні операції. Кабінет Міністрів може встановлювати спеціальний режим ввезення та вивезення товарів.

Для зон у Донецькій області передбачається встановити спеціальний пільговий режим оподаткування – 20% податок на прибуток. Доходи, отримані нерезидентами, на території вільних економічних зон обкладаються 2/3 ставок оподаткування. Пільга не розповсюджується на доходи від здійснення інвестицій у цінні папери, що випускаються за рішенням уповноваженого державного органу чи органу місцевого самоврядування, і доходи, отримані від страхування (ст. 13 пункт 6 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”).

Відповідно до Закону, передбачається звільнити від оподаткування прибуток підприємств, інвестиція в які еквівалентна не менше 1 млн дол. США – на 3 роки, а від 4 до 6 років – оподаткування здійснюватиметься за половинною ставкою.

Імпорт товарів для потреб власного виробництва та експорт товарів виробництва спеціальної економічної зони в Донецьку не підлягає ліцензуванню та квотуванню. Застосування спеціального режиму інвестиційної діяльності також передбачає:

= звільнення на період реалізації інвестиційного проекту, але не більше ніж на 5 років, від обкладання ввізним митом сировини, матеріалів і устаткування (крім підакцизних товарів);
= звільнення до 2009 р. від податку в Державний інноваційний фонд і зменшення на 50% збору в Фонд Чорнобиля з новостворених підприємств;
= у складі валового доходу підприємства, розташованого у ВЕЗ і на території пріоритетного розвитку, оподаткуванню не підлягає отримана відповідно з інвестиційним проектом сума інвестицій у вигляді грошей, матеріальних цінностей і нематеріальних активів.

Спеціальну економічну зону “Славутич” передбачається створити до 2010 р. в межах міста Славутич (Київська область). На суб’єктів зони “Славутич”, зареєстрованих адміністрацією зони, а також на інвестиційні проекти, що реалізуються на території зони, розповсюджуються податкові пільги (незалежно від змін податкового законодавства):

= звільнення на перші два роки з моменту реєстрації від оподаткування прибутку підприємств, де кількість працівників, звільнених у зв’язку з достроковим виведенням із експлуатації блоків ЧАЕС, складає не менше 50% загальної чисельності працюючих (але не менше 10 чоловік) і фонд оплати праці таких робітників – не менше 25% суми загальних витрат на оплату праці. Крім того сума фактично вкладених інвестицій у створення нового підприємства (нових робочих місць за рахунок реконструкції підприємства) повинна бути не меншою еквіваленту 200 тис. дол. США. Наступні 3 роки такі підприємства сплачують податок на прибуток у розмірі 50% діючої ставки;

= звільнення від сплати за землю на вищеназваних умовах, а також від сплати збору до Державного інноваційного фонду, від збору до Чорнобильського фонду, від збору на обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття, від ввізного мита сировини, матеріалів, устаткування (крім підакцизних товарів), що ввозяться до України суб’єктами зони для потреб виробництва, пов’язаного з реалізацією інвестиційних проектів.

Для подальшої активізації ролі регіонів, насамперед прикордонних і прибережних, у зовнішньоекономічних зв’язках України з іншими країнами і особливо із стратегічним партнером – Росією доцільно найближчим часом реалізувати наступні організаційні заходи:

= відмінити перешкоди для пересування по прикордонних областях товарів і послуг, вироблених за рахунок місцевих ресурсів у межах прикордонних областей та призначених для споживання на територіях цих областей;
= створити робочу групу для підготовки пропозицій по гармонізації законодавчих та інших актів, спрямованих на регулювання економічних зв’язків між прикордонними областями;
= спростити процедури прикордонного, митного, міграційного та інших видів контролю стосовно громадян, що постійно проживають на територіях прикордонних областей;
= врегулювати міграційні процеси, для чого створити комісію з представників зацікавлених міністерств і відомств та держобладміністрацій прикордонних областей і розробити порядок працевлаштування громадян України та РФ в прикордонних областях;
= звільнити від обкладання митом власного майна громадян прикордонних областей України та РФ при перетині митного кордону;
= запровадити спрощений порядок митного оформлення експортно-імпортних операцій між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, розташованими на територіях прикордонних областей, а також для фізичних осіб, стосовно реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва на територіях прикордонних областей;
= для оперативного проведення розрахунків між банківськими установами прикордонних областей відкрити кореспондентські рахунки у кожній з областей двох держав;
= прискорити вирішення питання щодо створення фінансово-промислової компанії по виробництву труб та постачанню газу на основі металургійних підприємств України і Російської Федерації та газовидобувних підприємств РФ;
= в межах співробітництва за програмою “Ямал-Європа” розглянути питання постачання Україною (ВАТ “Харцизький трубний завод”) газопровідних труб діаметром 1420 мм з листової сталі ВАТ “Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча” обсягом 70 тис. т;
= розробити спільні інвестиційні проекти з ефективного використання портів Азовського моря, спільного використання Маріупольського порту міжнародними компаніями;
= розробити і затвердити міждержавні законодавчі та урядові акти та створити відповідні структури щодо взаємодії у спільному вирішенні проблем Азовського і Чорного морів;
= прискорити вирішення питання щодо механізму затвердження і фінансування міждержавної Програми покращання екологічного стану річки Сіверський Донець;
= розробити систему пільг для прикордонної торгівлі та спільної підприємницької діяльності;·
= визначити правовий статус та повноваження прикордонних областей;
= Держінвесту України організувати регулярний обмін інформацією щодо потреб суб’єктів підприємницької діяльності в інвестиціях, створенні спільних підприємств;
= ввести статистичну звітність щодо співробітництва прикордонних областей, у тому числі по взаємозаборгованості господарюючих суб’єктів цих областей;
= вийти з пропозицією до уряду РФ по здійсненню спільного прикордонного та митного контролю в пунктах пропуску через російсько-український кордон;
= визначити на залізничних переходах односторонній прикордонний контроль на в’їзд до своїх держав, а проведення митного контролю здійснювати в пунктах пропуску на території своїх держав;
= на автодорожніх переходах проводити послідовну спільну роботу прикордонних та митних служб на одному пункті пропуску на території РФ та України;
= затвердити групи товарів, робіт, послуг для здійснення прикордонної торгівлі товарами, що виробляються в межах відповідної прикордонної території, а також розробити та затвердити порядок митного оформлення зазначених товарів;
= взяти участь у транснаціональній корпорації по виробництву та постачанню сільському господарству зернозбиральної техніки (“Трансзернотехніка”);
= розглянути питання доцільності створення міждержавної лізингової компанії;
= запровадити активне співробітництво з питань попередження та ліквідації на територіях прикордонних областей надзвичайних ситуацій прикордонного та техногенного характеру;
= створити інформаційно-маркетингову мережу по медичному обладнанню, медичних послуг та лікарських засобах у прикордонних областях РФ та України, а також створити єдиний інформаційний простір прикордонних областей;
= відпрацювати механізм створення спільного комплексу для виробництва лікарських засобів для потреб населення прикордонних областей;
= розробити та прийняти Закон України щодо прикордонних областей з урахуванням матеріалів, напрацьованих Радою керівників прикордонних областей;
= на міжурядовому рівні України, РФ і Республіки Білорусь уніфікувати митне законодавство;
= відмінити гарантії підприємств прикордонних областей на повернення автомобілів з вантажем вартістю, що менша 100 дол. США, або незавантажених автомобілів, які їдуть за вантажем у прикордонну область;
= відмінити свідоцтво про можливість залучення транспортних засобів, що належать суб’єктам господарювання прикордонних областей, до міжнародних перевезень вантажів під митним контролем;
= відкрити на території прикордонних областей України “зелені коридори” з прикордонними областями РФ, а також створити спільні пункти пропуску через кордон з метою прискорення руху вантажів та спрощення міграційних процесів;
= сприяти створенню фінансово-промислової групи “Укрространсмаш” по виготовленню виробів транспортного машинобудування за участю відповідних луганських підприємств та російського АТ “Коломенський завод”.

На початок сторінки