1.3. Фінансова криза і банківська система

Як відомо, банківська система Росії під час кризи практично втратила ліквідність. Щоб зрозуміти, як і чому це сталось, потрібно повернутись у минуле на деякий часовий проміжок.

Головною ознакою періоду 1996 - початок 1998 рр. для російських банків було різке зростання банківських інвестицій у державні боргові зобов’язання. Тільки за 1996-1997 рр. обсяги вкладання їхніх коштів у державні цінні папери зросли більше ніж в 3 рази [3]. Державні цінні папери перетворились на значне джерело прибутків для банківської системи, яке у 1996 р. становило до 40% всіх її доходів, а в 1997 р. - до 30%.

Починаючи з другої половини 1996 р., російські банки стали виступати активними позичальниками на зовнішніх фінансових ринках. Особливо широке розповсюдження мали кредити під заставу, забезпечену пакетами цінних паперів (як правило російських валютних облігацій чи акцій підконтрольних підприємств). З одного боку, до активних зовнішніх позичань банки підштовхувались відносно низькими рівнями процентних ставок по зовнішніх позиках, які ставали винятково привабливими в умовах практично гарантованої на той час стабільності курсу рубля. З іншого боку, об’єктивна відсутність суттєвих внутрішніх збережень не давала банкам серйозно розраховувати на розвиток свого бізнесу без залучення зовнішніх ресурсів. Оскільки російські банківські установи були новими партнерами для іноземних фінансових кредиторів, надані останніми кредити були, як правило, короткострокові з можливістю пролонгації. Таким чином, позичальник розраховував на сприятливий розвиток ситуації і на довгострокове користування одержаними ресурсами. Кредитор при цьому був впевнений у тому, що при несприятливому ході подій термін кредиту швидко закінчиться.

Стабільність обмінного курсу рубля дала змогу основним російським банкам перетворити позичання на світових фінансових ринках в головне джерело свого зростання і в компенсатор недостатності внутрішніх збережень. Зовнішні позичання залучались як у формі кредитів іноземних фінансових організацій, так і шляхом випуску власних цінних паперів (до кінця 1997 р. тільки міжбанківські кредити в іноземній валюті, переважна більшість яких була отримана від банків-нерезидентів, становили близько 12% всіх банківських пасивів) [3].

Одночасно з лібералізацією ринку ДКО-ОФП для нерезидентів найбільші російські банки стали різко нарощувати обсяги своїх форвардних зобов’язань перед нерезидентами щодо забезпечення іноземною валютою для репатріації останніми прибутків. Оскільки на обсяг таких операцій існували обмеження з боку органів нагляду (відкрита валютна позиція по строковим контрактам бралась до розрахунку сукупної відкритої валютної позиції), банківські установи почали шукати можливості для перекладення своїх ризиків. Найбільші банки почали укладати строкові контракти з великими банками, великі - з середніми, середні - з малими.

Таким чином, поступово російська банківська система опинилась у досить сильній залежності від зовнішнього світу і виявилась підвладною курсовому ризику, який ніхто не захотів враховувати при здійсненні бізнесу. Дані щодо зобов’язань окремих російських банків за станом на 01.10.1998 р. наведені в таблиці 1.3.1 [1].

млн дол. США

Основним внутрішнім джерелом зростання банківської системи Росії стало збільшення вкладів населення, питома вага яких в сукупних пасивах діючих кредитних організацій збільшилась за період 1996 - початок 1998 рр. з 15% до 25% і перевищила частку підприємств [3].

Російські банки вкладали значні кошти у досить витратні проекти з тривалими термінами окупності: відкриття нових офісів, багатьох філіалів, створення власних платіжних систем з використанням пластикових карток та інші. Здійснювались, також, чималі витрати на імідж.

Ще однією проблемою виявилась участь банківських установ у так званих фінансово-промислових групах (ФПГ). В умовах фінансової кризи для врятування основного бізнесу керівництво ФПГ могло пожертвувати банком, переклавши на нього збитки компанії. Такою була політика НК "ЮКОС" щодо банку "Менатеп" та НК "ЛУКойл" - стосовно банку "Империал".

З початком фінансової кризи насамперед у головних системних банків Росії різко зменшилась платіжна спроможність, на яку різко вплинуло передусім "замороження" операцій з ДКО-ОФП. У дані цінні папери були вкладені значні кошти банківських установ.

Очікування девальвації рубля змусило російські банки вибирати одну з двох стратегій поведінки: або купляти валюту, відмовляючись виконувати вимоги клієнтів, або ж проводити платежі, продаючи валюту, і зазнавати через це збитків. Часто обирався перший з названих варіантів.

Значна девальвація рубля створила для банків великі проблеми, пов’язані з різким збільшенням вартості обслуговування зовнішньої заборгованості. Дана ситуація ускладнювалась неможливістю, починаючи з серпня 1998 р., залучити нове зовнішнє фінансування та пролонгувати раніше одержані кредити, термін погашення яких визначався саме другою половиною 1998 року.

Ще однією проблемою стала існуюча по форвардних контрактах заборгованість російських банківських установ перед іноземними у зв’язку з участю останніх на ринку позичкових цінних паперів. Згідно з цими контрактами, російські банки зобов’язувались повертати кошти, вкладені іноземними банками в російські облігації, по певному обумовленому курсу (десь до 7 руб./дол. США).

В умовах різкого падіння курсу рубля російські банки виявились нездатними виконувати свої зобов’язання перед нерезидентами. Причому, умовою багатьох кредитних угод була можливість дострокового повернення кредиту у разі невиконання іншим російським банком зобов’язань по аналогічних угодах. Не виконав своїх зобов’язань у травні 1998 р. "ТОКОбанк", а 14 серпня - банк "Империал". 17 серпня прийшла черга "Менатеп", у спроможність якого виконати свої зобов’язання ніхто не вірив. Тому в цій ситуації оголошення 90-денного мораторію на різні виплати російських банків і компаній нерезидентам є навіть виправданим.

На платоспроможність банківських установ вплинуло і бажання вкладників після 17 серпня 1998 р. якнайшвидше забрати свої вклади. Банк не може задовольнити вимоги всіх своїх клієнтів одночасно чи за короткий проміжок часу. Тому така поведінка вкладників значно поглибила проблеми банківської системи.

Українська банківська система значно менше постраждала від фінансової кризи, ніж російська. Найбільше втратили ті банки, які вкладали кошти в ОВДП. Але в цілому платоспроможність банківської системи України не була втрачена. Позитивним явищем виявилась практична відсутність іноземного інвестування українських банків і порівняно невеликі обсяги депозитів юридичних і фізичних осіб.

Наслідки фінансової кризи для українських і російських банків видно на прикладі такого показника, як обсяг капіталу. Значення цього показника для 20 українських [57] і 20 російських банків [58] наведені в таблицях 1.3.2 і 1.3.3. Дані для українських банків виражені у гривнях та в ЕКЮ. Тому для забезпечення порівняння аналогічні дані для російських банків також переведені в ЕКЮ по курсу рубля на дату звітності.

Капітал 20-ти українських банків до і після фінансової кризи

Капітал 20 - ти російських банків до і після фінансової кризи

Порівняння між собою даних таблиці 1.3.2, наведених на моменти до і після кризи, показує, що обсяги капіталів українських банків у гривневому еквіваленті навіть збільшилися для певної кількості банківських установ, а виражені в ЕКЮ – зменшилися приблизно на третину їх вартості. Викликані знеціненням гривні втрати комерційними банками капіталу, порівняно з 13 серпня 1998 р., становили на 24 вересня 1998 р. близько 2,5 млрд грн (750 млн дол. США), або приблизно 45% [76].

У 27 банків розмір статутного капіталу (з урахуванням курсу гривні за верхньою межею встановленого раніше валютного коридору) був менше 1 млн ЕКЮ, а 69 банків не виконували вимоги НБУ щодо розміру зареєстрованого та сплаченого статутного капіталу, необхідного для виконання операцій з валютними цінностями.

Дані таблиці 1.3.3 показують, що в цілому втрати капіталу банками Росії спостерігаються при вираженні обсягів капіталів не тільки в іноземній валюті, але і в рублях. А загальні втрати банківської системи Росії від кризи оцінюються таким чином [75]. Сукупний капітал банківської системи Росії, що знизився з 131,1 млрд руб. на 1 серпня 1998 р. до 108,4 млрд руб. на 1 січня 1999 р., досягнувши свого мінімального значення у розмірі 86,3 млрд руб. на 01.04.1999 р., почав збільшуватись з цього часу і на 1 січня 2000 року становив вже191,9 млрд руб.

За умов кризи російські проблемні банки намагались вирішити свої проблеми кількома шляхами, розраховуючи у спробах відновлення своєї ліквідності насамперед на ЦБ. Певну підтримку могли надати і місцеві адміністрації із своїх бюджетів.

У зв’язку з втратою ліквідності, була проведена так звана "розшивка" російських банків. ЇЇ було здійснено фактично за кошти самих банків - з їхніх обов’язкових резервів у ЦБ. "Розшивка" дала змогу дещо виправити ситуацію. Платежі почали здійснюватись, проте в обсязі приблизно вдвоє меншому, ніж в докризові часи.

Найбільше постраждали великі банки, а середні і малі виявились досить стійкими. З даного приводу висловлювались припущення, що причиною цього став не тільки крах ринку ДКО. Великі банки проводили досить ризиковану кредитну політику і взагалі мали невисокий рівень ліквідності. На відміну від них, поведінка середніх і малих банківських установ була значно виваженішою.

Серед великих банків прямо чи опосередковано визнали своє банкрутство "СБС-Агро", "Инкомбанк", "ОНЭКСИМ", "ТОРИ", "Российский кредит", "МЕНАТЕП", "МОСТ-банк" та інші. Тільки "СБС-Агро" одержав підтримку від ЦБ у вигляді значного стабілізаційного кредиту.

Однією з тенденцій на шляху виходу з існуючого становища для найбільших банківських установ стало переведення найбільш цінних клієнтів до так званого "запасного" банку. Так, "Менатеп", придбавши ще на початку 1998 р. "Доверительный и инвестиционный банк", почав його розвивати. Надходження капіталу до цього банку (див. табл. 1.3.3) поступово робить його одним із найбільших у країні. Для "ОНЭКСИМ банку" "запасним" став банк "Независимость", перейменований у "Росбанк". "МОСТ-банк" продовжував сам здійснювати платежі. Згодом стало відомо, що і він мав "запасний" банк "Имидж".

Криза внесла зміни у пріоритети банківського бізнесу. Найбільших потрясінь зазнали банки, що спеціалізувались на спекулятивних операціях з цінними паперами - з тими ж ДКО (наприклад, НРБ чи "Солидарность"). В той же час банки, які займались обслуговуванням розрахунків чи кредитуванням рентабельних виробництв і підприємств малого та середнього бізнесу (наприклад, банк "БИН"), відчували себе більш впевнено. Прибуток банку "БИН" за серпень 1998 р. навіть зріс з 48 до 55 млн руб. [58].

Як відомо, відбувалось масове виведення з банків приватних вкладів. Проте статистика показує, що вклади громадян не дуже зменшились протягом серпня 1998 р. - зі 189,7 до 180,2 млрд руб. [58]. Це пояснюється тим, що, з одного боку, банки просто не віддавали гроші, а з іншого - валютні вклади оцінювались за більш високим курсом валюти, що в рубльовому виразі компенсувало виведення коштів.

20 листопада 1998 р. на розгляд Державної Думи було подано остаточний варіант законопроекту "О мерах по реструктуризации банковской системы России". Згідно з цим документом, за ознакою доцільності надання допомоги російські банки були поділені на 4 групи.

До першої групи входили банківські установи, що працювали стабільно і були спроможні без державної підтримки вирішити поточні проблеми. Кількість таких банків не перевищувала 600 (38-39% всіх банків). Вони акумулювали до 15% активів банківської системи РФ і до 9% вкладів населення.

Другу групу склали регіональні банки, які у майбутньому мають стати основою банківської системи Росії. Вони, як правило, обслуговували місцеві бюджети. Певно, що вибір таких банків для їх підсилення потрібно було узгоджувати з регіональними керівниками. До цієї групи входило 190 значних регіональних банків, у яких знаходилось 10% активів банківської системи РФ і близько 18% вкладів населення.

Третя група була найбільш вагомою. До неї було включено всього 18 банків (2% їх загальної кількості). Але вони тоді акумулювали 41% активів банківської системи РФ і 40% вкладів населення. Це найбільші банки, які не могли нормально працювати, проте їх закриття було недоцільним через можливі соціальні та економічні негаразди. У програмі не вказувалось, як ці банки рятувати.

Четверта, найбільша за кількістю, група включала 720 банківських установ (34% активів банківської системи РФ і 32% вкладів населення). Вони повинні були самі вирішити свої проблеми. Вважалось, що ці банки швидше за все не вдасться врятувати.

Окремого вирішення своїх проблем потребував "Сбербанк" Росії. Заходами уряду і ЦБ було передбачено визначити основні напрями подальшої діяльності цього банку.

Вже тоді було оголошено про створення АРКО - агентства з реструктуризації кредитних організацій. Це відомство і повинно займатись саме реструктуризацією банківської системи Російської Федерації.

Влітку 1999 р. було прийнято Закон "О реструктуризации кредитных организаций" (від 08.07.1999 р. №144 ФЗ). Реструктуризація визначається в ньому як комплекс заходів, що застосовуються до кредитних організацій і спрямовуються на подолання нестабільності та відновлення платоспроможності останніх або на здійснення процедур їх ліквідації, які дають змогу розподілити між кредиторами майно цих організацій у черговості, встановленій законодавством РФ.

Головною метою даного закону є відновлення банківської системи Росії, створення дієвого механізму прийняття швидких та ефективних рішень, спрямованих на відновлення стабільної роботи кредитних організацій, яким загрожує банкрутство, а також на забезпечення справедливого розподілу майна кредитних організацій, які знаходяться в стадії ліквідації. Цей закон створює правову базу для діяльності АРКО, що є, як визначено у його статуті, некомерційною організацією, яка має організаційно-правову форму державної установи.

Агентству надано право проведення наступних заходів з реструктуризації кредитних організацій:

1. Зменшення статутного капіталу кредитної організації, що реструктуризується, до рівня, що відповідає фактичному обсягу власних засобів (чистих активів), у порядку, встановленому відповідно до законодавства РФ;

2. Придбання Агентством акцій (часток) кредитної організації, що реструктуризується, у її засновників (учасників) з наступною участю Агентства в керуванні кредитною організацією в порядку, встановленому відповідно до законодавства РФ;

3. Перетворення зобов’язань кредитної організації (грошових засобів на банківських рахунках і вкладах, заборгованості по кредитах чи позиках, в тому числі перед РФ, ЦБ і Агентством) в її статутний капітал;

4. Надання Банком Росії або Агентством кредитній організації фінансової допомоги, включаючи гарантії, відшкодування збитків, кредитів, вкладів у порядку, встановленому законодавством РФ;

5. Реорганізація кредитної організації, що реструктуризується, в тому числі шляхом злиття або приєднання її до інших кредитних організацій у порядку, встановленому законодавством РФ;

6. Введення мораторію на задоволення вимог кредиторів кредитної організації, що реструктуризується.

Внаслідок кризи ринок банківських послуг Росії залишився без найбільших і найрозвинутіших приватних банків. Насамперед потрібно виділити такі банки, як "Инкомбанк", "Онэксим банк", "СБС-Агро", "Менатеп", "Российский кредит". Ці банківські установи у переліку "Интерфакс - 100" найбільших банків Росії на 01.07.1998 р. займали друге - шосте місця. Тоді на цю п’ятірку припадало 20% всіх активів 100 найбільших банків Росії і 40% виданих ними кредитів російським підприємствам.

17 травня 2000 р. Центробанк запровадив тимчасову адміністрацію в "МОСТ-банку". Це був останній "олігархічний" банк, який хоч і мав серйозні фінансові проблеми, але все ще зберігав ліцензію.

Загальна кількість зареєстрованих кредитних організацій в Росії за станом на 01.01.2000 р. становила 2376, з них діючих – 1349. У таблиці 1.3.4 названо 11 найбільших за ознакою обсягу капіталу російських банків. Це банківські установи з капіталом більше 2000 млн руб. [25].

Загальна кількість зареєстрованих НБУ українських банків за станом на 01.01.2000 р. становила 203 [23]. З них фактично на кінець минулого року працювало 164. Загальний капітал (нормативний) банківської системи України на 01.01.2000 р. становив 4307,5 млн грн. За 1999 р. він збільшився на 2,6% (з 4197,2 млн грн на 01.01.1999 р.). А на 1 липня 1998 р. він становив 4179,2 млн грн [26]. На кінець 1999 р. в Україні було 10 банків, балансовий капітал яких перевищував 100 млн грн [67].

Таблиця 1.3.5

У доларовому еквіваленті на 1 січня 2000 р. сумарний капітал російської банківської системи перевищував сумарний капітал (нормативний) української у 8,6 разів. З таблиці 1.3.5 видно, що за обсягом капіталу тільки Промінвестбанк міг би зайняти місце серед 11 найбільших російських банків.