Зовнішній державний борг Росії, що становив на кінець 1996 р. 125 млрд дол. США, протягом 1997 р. зменшився до 123,5 млрд дол., з яких 91,4 млрд дол. припадало на борги колишнього СРСР і 32,1 млрд дол. - на власний борг Росії [77]. Останній у свою чергу розподілявся таким чином: заборгованість перед міжнародними фінансовими організаціями - 18,3 млрд дол., по єврооблігаціях – 4,5 млрд дол., а решта - різні зовнішні зобов’язання уряду РФ.

На кінець 1998 р. зовнішній державний борг Росії (у т.ч. прострочені відсотки, але без врахування зовнішньої заборгованості по ДКО - ОФП) становив 150,8 млрд дол. США (або майже 55% ВВП в доларовому вимірі при середньорічному курсі долара за 1998 р. 9.81 руб./дол.). Його збільшення на 27,3 млрд дол. США за 1998 р. варте уваги. Значною мірою це було пов’язано зі спробами недопущення дефолту по внутрішньому боргу, в тому числі шляхом позичання на ринку єврооблігацій і конвертації частини внутрішнього боргу в зовнішній при високих відсоткових ставках.

Всього в 1998 р., за даними платіжного балансу, Росією було залучено 10,5 млрд дол. США нових кредитів від нерезидентів, що перевищило рівень 1997 р. (7,6 млрд дол.) в 1,4 раза. Більша частина цих коштів (7,4 млрд дол. США) була одержана від міжнародних фінансових організацій. Заборгованість за рік перед останніми зросла до 25,4 млрд дол. США, а по єврооблігаціях - до 16 млрд дол. У 1998 р. вперше позичальником виступив ЦБ РФ, отримавши з чергових 4,8 млрд дол. США від МВФ кошти в сумі 3,8 млрд дол., які пішли на поповнення валютних резервів. До цього часу позики МВФ спрямовувались до Федерального бюджету РФ. На кінець 1999 р. зовнішній державний борг Росії вже становив 158 млрд дол. США [51], збільшившись за цей рік ще на 7,8 млрд дол. Граничне значення цього показника на кінець 2000 р. визначено в тому ж обсязі - 158 млрд дол. США.

Ряд боргових проблем Росії пов’язано з боргом ще Російської імперії. У Франції є так звані "портери", які мають царські цінні папери і бажають одержати за них кошти від РФ. У 1996 р. після тривалих переговорів Росія зобов’язалася виплатити портерам 400 млн дол. США [18].

Іншою пов’язаною з державним зовнішнім боргом проблемою є борги регіонів, що з 1997 р. дістали право самостійно розміщувати позики. Таке розміщення проводилось чотирма великими регіонами - Москвою, С.-Петербургом, Свердловською і Нижегородською областями. Хоча уряд не несе відповідальності по боргах місцевих і муніципальних органів влади, однак ці позичання несуть потенційну загрозу для Федерального бюджету в разі застосування до боржників прийнятих у таких випадках санкцій.

Існує прострочена заборгованість підприємств по кредитах (в тому числі зарубіжних) під гарантії держави. Весною 1998 р. було прийнято рішення відмовитись від такої практики. По раніше гарантованих кредитах ця заборгованість становила близько 800 млн дол. США [71]. Хоча вона безпосередньо не впливає на обсяги державного боргу, проте з її виплатою, з огляду на загальну ситуацію, можуть бути пов’язані одержання нових кредитів і можливість реструктуризації зобов’язань.

Держава несе відповідальність і по зобов’язаннях самостійних господарських структур, які мають системне значення для економіки. Насамперед це стосується найбільших російських банків, які не в змозі, у зв’язку з різкою девальвацією рубля та зависанням своїх активів у ДКО, виконати по угодам з нерезидентами свої зобов’язання, які за станом на 01.04.1999 р. оцінювалися в 11,6 млрд дол. США.

Як відомо, було прийнято рубльовий варіант реструктуризації ДКО, згідно з яким західні кредитори одержують 10% боргу "живими" грошима, 20% - безкупонними безприбутковими облігаціями, 70% - купонними облігаціями з погашенням через 4-5 років. При цьому нові безкупонні цінні папери можна використовувати в Росії для придбання акцій російських банків і компаній, виплати податків і т.і. Але навіть у рубльовій формі зобов’язання фактично мають характер зовнішнього боргу. Їх невиконання матиме такі ж юридичні (та й політичні) наслідки для держави, як і відмова від погашення зовнішнього боргу. До того ж, досягнута домовленість про порядок переведення кредиторами за кордон коштів, одержаних ними в результаті реструктуризації.

Ще в кінці 1997 - першій половині 1998 рр. для Росії не так гостро стояла проблема обслуговування зовнішнього державного боргу, як з початку 1999 р., коли він різко збільшився. Це загострення викликане дефолтом по внутрішньому боргу, який стався у 1998 р., значно обмеживши, до того ж, можливості Росії залучати кошти із зовнішніх фінансових джерел. Як відомо, головною умовою надання різних зовнішніх позик є вирішення проблем з МВФ. Тільки в кінці липня 1999 р. довготривалий переговорний процес з цією організацією врешті увінчався успіхом - Росії на півтора роки виділено 4,5 млрд дол. США, з яких 640 млн дол. було надано відразу. Особливість виділення цих коштів полягала в тому, що вони пішли у залік погашення боргу перед тим же МВФ. Для їх одержання Росією було виконано ряд умов МВФ та взято певні зобов’язання, які відображено у меморандумі уряду та ЦБ РФ про економічну політику. Разом з цим, було прийнято також рішення Світового банку про надання Росії коштів.

Проте надання наступного траншу кредиту МВФ у розмірі також 640 млн дол. США було призупинено. Про це стало відомо в кінці вересня 1999 року. Призупинення було пов’язано з повідомленнями західних ЗМІ про розкрадання в Росії коштів МВФ. Не зважаючи на те, що навіть тодішній директор-розпорядник останнього Мішель Камдесю спростував ці повідомлення, МВФ на вимогу “великої сімки” виставив Росії додаткові умови надання своїх кредитів. Це - щоквартальний аудит діяльності Центробанку РФ та його вихід із капіталів російських закордонних банків, перехід російських банківських установ на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку, приєднання Росії до Кодексу зразкової практики прозорості податкової і бюджетної сфери. У листопаді МВФ висунув перед Росією нові додаткові вимоги, серед яких: вжиття заходів з підвищення рівня збирання у грошовій формі податків з природних монополістів, насамперед з Газпрому і Міністерства шляхів сполучення; прискорення підготовки до проведення аудиту позабюджетних фондів та інші. Призупинення надходження чергового траншу кредиту МВФ означає виникнення аналогічної ситуації з наданням кредитів Світовим банком та Японією. Зрештою, остаточне вирішення питання щодо наступного траншу кредиту МВФ було перенесено на 2000 р. з продовженням переговорного процесу та висуненням перед Росією нових умов. Повідомляється, що МВФ прийняв рішення про введення в дію з липня 2000 р. більш жорстких правил виділення кредитів. Країни-позичальники повинні будуть для цього надати Фонду детальні звіти своїх центральних банків.

Складність ситуації в Росії полягала у тому, що на 1999 р. було визначено значний обсяг (близько 17 млрд дол. США) платежів по зовнішньому боргу. Останні з них проводились тоді із валютних резервів ЦБ, який стояв перед вибором - забезпечувати платежі по зовнішніх зобов’язаннях чи підтримку стабільності рубля. Надання коштів МВФ певним чином вирішувало для РФ обидві ці проблеми. Взагалі, на період з 1999 по 2010 рр. пов’язані з обслуговуванням зовнішнього державного боргу платежі Росії за діючих ще в 1999 р. умов кредитних угод мали становити щорічно 14-19 млрд дол. США. І це не враховуючи заборгованості по ДКО-ОФП. А з врахуванням платежів, прострочених в кінці 1998 р., у найближчі 12 років належало виплатити 70% суми основного боргу і приблизно таку ж суму відсотків - всього 160 млрд дол. США [77]. А тому Росії потрібно було вирішувати питання щодо полегшення в подальшому боргового тягаря.

Зважаючи на значущість цієї проблеми, переговорний процес між РФ і співтовариством кредиторів почався відразу ж після розпаду СРСР наприкінці 1991 року [12]. Можна умовно виділити чотири основних етапи реструктуризації боргових зобов’язань колишнього СРСР. Перший етап починається з 1992 р. і включає проведення попередніх переговорів, в ході яких російському уряду надавались короткострокові трьохмісячні відстрочки по виплатах зовнішнього боргу. До цього періоду можна віднести і одержання першого кредиту МВФ (1 млрд дол. США).

Протягом другого етапу (1993-1995 рр.) з Росією підписано перші угоди по реструктуризації боргів. Так, в квітні 1993 р. уряд Росії уклав перший договір про реструктуризацію заборгованості колишнього СРСР перед офіційними кредиторами, які входили до Паризького клубу. Після цього в 1994 і 1995 рр. укладено ще дві подібні угоди, відповідно до яких Росія брала на себе зобов’язання з обслуговування боргів СРСР, терміни виплати яких припадали на період з грудня 1991 по січень 1995 р.

Початком третього етапу можна вважати квітень 1996 р., коли домовленості з Паризьким клубом були доповнені всебічною угодою. Відповідно до неї, Росія повинна загалом (з урахуванням попередніх домовленостей) виплатити кредиторам Паризького клубу близько 38 млрд дол. США [12]. 45% цієї суми виплачуються протягом наступних 25 років до 2020 р., а 55%, що включають найбільш короткострокові зобов’язання перед Паризьким клубом - протягом 21 року. При цьому реструктуризований номінал боргу має погашатись наростаючими платежами, починаючи з 2002 року.

Приблизно в той же період велися переговори щодо реструктуризації боргу з членами Лондонського клубу. У 1996 р. з останнім було укладено угоду про реструктуризацію боргів СРСР на умовах їх виплати за 25 років. Процес звірення всіх первинних кредитних угод завершився в кінці 1997 р., коли "Внешэкономбанк" безпосередньо розпочав довгострокову реструктуризацію радянського боргу на загальну суму 28,5 млрд дол. США. Було випущено два нових інструменти - PRIN (на суму основного боргу) і IAN (на суму відсотків) з термінами погашення у 2020 і 2015 роках відповідно. При цьому перші сім років Росія повинна виплачувати тільки відсотки загальним обсягом 6 млрд дол. США. Погашення основної частини боргу (22,5 млрд дол. США) передбачалося протягом 25 років. Загальний же обсяг боргових зобов’язань перед Лондонським клубом на початку 2000 р. становив 31,8 млрд дол. США.

Початком наступного етапу реструктуризації радянських боргів можна вважати кінець 1996 р. У цей час провідні рейтингові агентства світу почали надавати Росії кредитні рейтинги, достатньо високий рівень яких сприяв зростанню оптимістичних настроїв з приводу розвитку російської економіки. Проте в наступний період відбулось стрімке нарощування заборгованості як з боку державних органів влади, так і корпоративного та банківського сектору. В умовах відсутності системи керування державним боргом це призвело до виникнення необгрунтовано високих пікових навантажень на Федеральний бюджет у 1998-1999 роках.

Стратегія ведення Росією переговорів з Паризьким клубом полягала в одержанні відстрочки платежів, які потрібно було здійснити до кінця 2000 року. Всього у 1999-2000 рр. РФ повинна була сплатити Паризькому клубу 8,1 млрд дол. США. За результатами переговорів Росія виплачує 600 млн дол. США, а решта суми розподіляється до 2020 р. Паризький клуб виявив готовність розпочати восени 2000 р. переговори з РФ з метою "глобального" вирішення цього питання.

Довготривалий переговорний процес з Лондонським клубом (приватними кредиторами) зрештою завершився в лютому 2000 р. підписанням угоди, яку слід вважати сприятливою для Росії. 22,2 млрд дол. США основного боргу (PRIN) та 6,8 млрд дол. США відсотків (IAN) обмінюються на нові 30-річні єврооблігації зі списанням 36,5% і 33% цих сум відповідно. У перші 6 місяців після випуску купонний доход цих єврооблігацій буде 2,25%, у наступні 6 місяців - 2,5%, далі протягом 6 років - 5%, а починаючи з 8-го року і до остаточного погашення - 7,5%. Пільговий період становить 7 років. Потрібно відзначити, що внаслідок реструктуризації боргу підвищився статус боргових зобов’язань. Якщо раніше за розрахунки безпосередньо відповідав "Внешэкономбанк", то тепер уже уряд Росії.

2,8 млрд дол. США прострочених відсотків (PDI) теж обмінюються на єврооблігації, які погашаються протягом 10 років із шестирічним пільговим періодом і купонним доходом 8,25% річних. На дату набуття юридичної сили угодою про обмін зобов’язань буде проведена виплата в розмірі приблизно 9,5% від номіналу 10-річних облігацій (270 млн дол. США).

Підписання угоди з Лондонським клубом кредиторів у Росії в цілому оцінюється позитивно. Насамперед це дозволяє сподіватись і на достатню сприятливість наступної угоди вже з Паризьким клубом. В разі досягнення з останнім домовленостей на аналогічних умовах виплати Росії по зовнішніх боргах повинні становити не 14-19 млрд дол. США щорічно, а 11-12 млрд дол.

У міжнародній практиці прийнято такі основні схеми реструктуризації боргових зобов’язань:

- списання боргу;

- викуп боргу - як правило боргові зобов’язання продаються з дисконтом, що аналогічно частковому списанню; рішення про викуп приймається з дозволу кредиторів, оскільки при такій реструктуризації вони можуть мати втрати;

- сек’ютиризація - обмін боргів на облігації;

- обмін боргів на акції національних підприємств;

- зміни умов виплати боргів, включаючи продовження часу здійснення платежів.

Отже, проведена Росією реструктуризація боргу перед Лондонським клубом цілком вписується у загальноприйняті схеми. У цьому разі має місце часткове списання боргу зі зміною умов виплати не списаної частини боргових зобов’язань.

Аналіз платоспроможності Росії на середньострокову перспективу показує, що протягом 3-5 років єдиним доступним джерелом коштів для обслуговування та погашення зовнішнього боргу буде залишатись Федеральний бюджет, використання якого в даному випадку може бути пов’язано з певними труднощами через можливу нестачу валюти (навіть в разі позитивного сальдо рахунку поточних операцій).

У 1998 р. позитивне сальдо зовнішньої торгівлі РФ становило 27,8 млрд дол. США. А в 1999 р. воно перевищило 40 млрд дол. США, що дало змогу забезпечити необхідні обсяги валютних надходжень для повного виконання Росією зовнішніх боргових зобов’язань. Цей рівень позитивного сальдо було досягнуто завдяки збереженню обсягів експорту у грошовому виразі (при зменшенні фізичних обсягів експорту збільшились ціни на нафту) та значному зменшенню, порівняно з 1998 р. обсягів імпорту. Сподіватись на значні валютні надходження і в 2000 р. дозволяли також ще на його початку високі світові ціни на нафту. Завдяки цьому Центробанк з початку року зумів збільшити обсяги своїх валютних резервів. Прийняте країнами ОПЕК в кінці березня 2000 р. рішення про збільшення видобутку нафти відразу зменшило її ціну (в тому числі і ціну російської нафти), яка згодом щоправда знову піднялася. Певна невизначеність з цінами на нафту через їх коливання має наслідком невизначеність стосовно обсягів валютних надходжень, а отже, в свою чергу, і щодо рівня спроможності Росії розраховуватись по зовнішніх боргах. В цілому ж на сьогодні вирішення проблеми обслуговування зовнішньої заборгованості для Росії пов’язане з експортною діяльністю (головним чином з експортом енергоресурсів) та досягненням домовленостей з міжнародними фінансовими організаціями і Паризьким клубом кредиторів.

Певні резерви щодо підвищення рівня платоспроможності РФ є у сфері скорочення відтоку капіталу з Росії. Згідно з оцінками, зробленими на основі платіжного балансу [77], до кінця 1995 р. відтік капіталу не перевищував 4 млрд дол. США за квартал, утворюючись в цей період практично винятково за рахунок валютної виручки російських експортерів. А в ІІІ кварталі мав місце навіть приплив капіталу - до 3 млрд дол. США.

Після 1995 р. відтік капіталу оцінюється у сумі до 5-6 млрд дол. США за квартал, а в 4-му кварталі 1997 р. - навіть у 9-10 млрд дол. [77]. З врахуванням щорічної оцінки вивозу капіталу з Росії (легального чи нелегального) в 20-25 млрд дол. США загальна сума втечі капіталу з початку існування РФ оцінюється десь у 200 млрд дол. Звідси зрозуміло, що Росія в принципі могла б обслуговувати свої зобов’язання, якби потік капіталу змінив напрям. У 1999 р. відзначено скорочення втечі капіталу, що, за деякими оцінками, становило 10-15 млрд дол. США.

Характерно, що саме різке зростання з 1996 р. обсягів державних позичань опосередковано виступило значним "джерелом" фінансування відтоку капіталу, який в цей період почав перевищувати чисті валютні надходження від зовнішньої торгівлі. Ця несприятлива тенденція посилилась у 1997-1998 рр., коли сальдо рахунку поточних операцій платіжного балансу виявилось негативним.

Припинити відтік капіталу - значить не тільки відновити довіру інвесторів і кредиторів, а й збільшити внутрішні накопичення. Є два основних шляхи розв’язяння цієї задачі:

- посилення адміністративного контролю за фінансовими потоками, доповнене жорсткішим законодавством;

- здійснення системних інституційних змін, які створюють сприятливий інвестиційний клімат.

Посилення адміністративного контролю в даному випадку має певні наслідки. Але для забезпечення довіри до власних фінансових ринків зусилля варто зосередити насамперед на другому з вищеперелічених варіантів діяльності, орієнтованому на збалансованість бюджету, удосконалення податкової політики, забезпечення надійної роботи банківської системи, захист прав кредиторів та інвесторів, "прозорість" фінансової звітності підприємств і організацій, забезпечення помітних зрушень у боротьбі зі злочинністю та корупцією і т.і.

Перші зовнішні державні позичання були здійснені Україною ще в 1992 р. Зовнішній державний борг України, що на 1 січня 1993 р. становив 396 млн дол. США, в подальшому зростав і на 1 січня 2000 р. вже збільшився до 12,438 млрд дол. Динаміка цього показника за період 1996 - початок 2000 рр. з виділенням окремих кредиторів наведена, за даними Міністерства фінансів України, в таблиці 2.1.1.

Таблиця 2.1.1

млрд дол. США

За ознаками кредиторів зовнішній державний борг України станом на 1 січня 2000 р. має таку структуру:

- заборгованість за позиками, наданими міжнародними економічними і фінансовими організаціями - 42%;

- заборгованість за позиками, наданими іноземними державами - 29%;

- заборгованість по кредитних лініях - 6%;

- заборгованість за позиками, наданими іноземними банками (фідуціарні позики) - 14%;

- заборгованість за облігаціями зовнішньої державної позики 1995 р., переданими РАТ "Газпром" - 9%.

Таким чином, кредиторами України є міжнародні економічні і фінансові організації, окремі держави та окремі суб’єкти господарської і фінансової діяльності. За станом на 1 січня 2000 р. кредиторами України, перед якими вона має найбільші боргові зобов’язання, є: серед міжнародних організацій - Міжнародний валютний фонд (2,801 млрд дол. США боргу), серед держав - Російська Федерація (3,074 млрд дол. боргу, до яких додається ще 1,048 млрд дол. заборгованості перед РАТ "Газпром" - тобто всього 4,122 млрд дол.). У поточному році на суму 1100 млн дол. США було проведено взаємозалік по боргу перед РФ, який в результаті зменшився до 1974 млн дол. США. Таким чином найбільшу заборгованість Україна має перед Росією (включаючи РАТ "Газпром"). А самі боргові зобов’язання України перед Росією було започатковано в 1993 році.

Угодою від 26.05.1993 р., укладеною між урядами РФ і України за результатами торгово-економічних відносин у 1992-1993 рр., заборгованість України в обсязі 1050 млрд руб. (2,5 млрд дол. США) переоформлена у державний кредит. 24 червня 1993 р. укладена ще одна угода, згідно з якою уряд РФ у відповідь на звернення уряду України надав останній кредит в обсязі 250 млрд руб. для оплати поставок товарів і послуг з Росії. 20 березня 1995 р. укладена Міжурядова російсько-українська угода, що була спрямована на реструктуризацію боргових зобов’язань України по вказаних вище кредитних угодах 1993 р., і згідно з якою, РФ надала Україні відстрочку на загальну суму 1161,3 млн дол. США по прострочених платежах та відсотках за користування кредитами, а також по платежах в рахунок погашення основного боргу за 1995 рік.

28 травня 1997 р. укладена "Угода між урядом України і урядом РФ про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського Флоту та перебуванням Чорноморського Флоту Російської Федерації та території України". У 1999 р. її ратифікували обидві держави. Згідно з цією угодою, заборгованість України по державних кредитах Російської Федерації, видача яких передбачалась відповідно до міжурядових угод від 26.05.1993 р. та від 20.03.1995 р., визнається в сумі 3074 млн дол. США з врахуванням відсотків за користування кредитами.

Згідно з угодою від 28.05.1997 р., розрахунки російської сторони за перебування на українській території своєї частини Чорноморського флоту здійснюються шляхом щорічного зменшення рівними частками державного боргу України перед РФ, який залишається після вирахування компенсаційної вартості кораблів, суден і плавзасобів (526,509 млн дол. США) і компенсації за розчеплювані матеріали (200 млн дол. США). Сума такого зменшення (погашення) становить 97,75 млн дол. США. І тільки після погашення Україною державного боргу перед РФ орендна плата буде здійснюватись Росією прямими платежами.

Чи не найголовнішою фінансовою проблемою для України є розрахунки за природний газ з РАТ "Газпром". З останнім уряд України уклав угоду від 18.03.1995 р. Вона була спрямована на врегулювання питання заборгованості України за поставлений у 1994 р. російський газ і на забезпечення поточних платежів за газові поставки в 1995 р.

Згідно з цією угодою, була проведена реструктуризація заборгованості за поставку газу в 1994 р. шляхом випуску Україною на суму 1400 млн дол. США облігацій на термін до 12 років, включаючи 2-річний пільговий період, протягом якого виплачується тільки доход у вигляді відсотків, нарахованих за ставкою 8,5% річних на суму цінних паперів. Вже у 1995 р. Україна погасила частину цих облігацій на суму 200 млн дол. США.

Питання розрахунку за газ і в подальшому буде одним з найгостріших в українсько-російських відносинах. Причому сторони не досягли остаточної домовленості щодо узгодження обсягів заборгованості України. За даними Мінфіну України, узгоджена сума боргу за російський газ, поставлений в Україну в 1996-1999 рр., становила на 01.02.2000 р. 1,4 млрд дол. США. Цілком очевидно, що з того часу заборгованість за газ збільшилась.

Ще в листопаді 1998 р. була досягнута домовленість про товарне покриття боргу за російські енергоносії, який тоді становив 1-1,2 млрд дол. США. Згідно з цією домовленістю, Україна повинна була поставити Росії продукти харчування на суму 500 млн дол. США. Питання, якими ще товарами потрібно погашати борг, мало вирішуватись під час подальших переговорів. За даними Мінфіну України, в Росію було поставлено товарів лише на 14 млн дол. США та передано кілька стратегічних бомбардувальників, оцінених в 285 млн дол. США. В той же час товарне покриття боргу за газ було чи не найкращим варіантом розрахунків, з огляду на нестачу валютних коштів і негативне сальдо у торгівлі з Росією. Але Україна скористалась цим далеко не повною мірою.

Ще однією проблемою в українсько-російських відносинах, пов’язаною із зовнішніми боргами, є розподіл активів і пасивів колишнього СРСР. 9 грудня 1994 р. тодішнім прем’єр-міністром України В.Масолом була підписана "Угода між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва у відношенні зовнішнього державного боргу і активів колишнього Союзу РСР". У цьому документі вказується, що борги і активи колишнього Радянського Союзу розуміють так, як вони визначені в договорі від 4 грудня 1991 р. про правонаступництво відносно зовнішнього державного боргу і активів СРСР (частка України в боргах і активах 16,37%). Угодою передбачається, що Україна передає, а РФ приймає на себе зобов’язання з виплати частки України у зовнішньому державному боргу колишнього СРСР станом на 1 грудня 1991 року. А для виплати частини цього зовнішнього боргу, закріпленої за Україною, остання передає, а РФ приймає частку України в активах колишнього СРСР станом на 1 грудня 1991 р.

!7 вересня 1996 р. за № 373/96 прийнята "Постанова Верховної Ради України про ратифікацію Угоди між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР". У цьому документі Кабінету Міністрів запропоновано розглянути всі зауваження і пропозиції з даного питання. Інша постанова Верховної Ради України "Про порядок ратифікації угоди між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР" прийнята 17 лютого 1997 року за № 86/97. Умовами ратифікації є надання Росією достовірної і повної інформації про активи і пасиви колишнього Радянського Союзу та виконання нею зобов’язань щодо забезпечення інтересів України як повноправного правонаступника СРСР. Однак цього Російська Федерація не зробила. До того ж, давно розглядаючи Росію як правонаступника боргів колишнього СРСР, проблеми їх погашення зарубіжні кредитори вирішують тільки з нею, що треба враховувати при остаточному вирішенні даного питання.

Отже, сьогодні серед усіх колишніх радянських республік Україна єдина все ще претендує на активи колишнього СРСР, не відмовляючись від боргових зобов’язань. Чи вигідно для неї прийняття цієї угоди, яка ще має назву "нульового варіанту", видно з наступного. По своїх зовнішніх боргових зобов’язаннях колишній СРСР мав повернути близько 100 млрд дол. США [29], а отримати від інших країн - за деякими оцінками, навіть більше 150 млрд дол. [13]. Причому такі боржники, як Індія, В’єтнам та ряд інших досить регулярно сплачували і сплачують по своїх боргах.

За інформацією МЗС України [29], Росія ігнорує всі звернення нашої держави, перереєстровуючи тим часом на себе закордонну власність СРСР, яка оцінюється у 300-400 млрд дол. США. У сховищах СРСР зберігалося 259 тонн золота. До цього потрібно ще додати резервний та алмазний фонди, зроблені за кордоном інвестиції тощо.

З радянських часів зберігся ряд боргових зобов’язань, які тепер визначаються як борги з боку Росії українським юридичним і фізичним особам. З них залишок боргу Зовнішекономбанку СРСР перед громадянами України становить 10 млн дол. США. Раніше вже було перераховано в Україну 10 млн дол. США. Є надія на остаточне вирішення цього питання. Заборгованість Зовнішекономбанку СРСР перед українськими юридичними особами перевищує 600 млн дол. США. Її обсяги звіряються. Передбачено проведення переговорів стосовно механізму погашення боргу.

Заборгованість Ощадбанку СРСР перед українськими вкладниками становила на 01.01.1991 р. 84,3 млрд радянських крб. Цей борг, виходячи з курсу рубля на той час, оцінюється в 150 млрд дол. США. 1 червня 2000 р. Верховна Рада України прийняла постанову, в якій говориться: "Кабінету Міністрів України порушити перед Російською Федерацією питання про врегулювання взаємовідносин з питань, що стосуються розподілу між державами зобов’язань колишнього Ощадного банку СРСР перед громадянами та повернення Україні 84,3 млрд радянських крб., що були станом на 1 січня 1991 року акумульовані в Ощадному банку СРСР і є власністю громадян України". Судячи з тексту постанови, тут все тільки починається. Цілком очевидно, що Російська Федерація таких коштів не має, і, вірогідно, це буде визначати її позицію.

Від міжнародних організацій, окремих держав і суб’єктів господарської та фінансової діяльності Україна отримувала торговельні кредити і фінансові позики, питома вага яких в утвореній по цих надходженнях коштів заборгованості на 01.01.2000 р. становить близько 40% та відповідно 60% .

Умовно зовнішній державний борг по торговельних кредитах слід поділити на заборгованість внаслідок використання кредитних ліній і ту, що виникла в результаті реструктуризації на довгостроковий період простроченої поточної заборгованості за отримані по імпорту від країн СНД енергоресурси та інші поставки. Наявність поточних зобов’язань, переоформлених у довгострокові, є однією з особливостей зовнішнього державного боргу України.

До фінансових належать позики, отримані від МВФ, Світового банку (кредити МБРР), Європейського співтовариства, Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), Японії, іноземних комерційних банків. Кредити МВФ надаються Національному банку України. Вони призначені для поповнення валютних резервів НБУ, стабілізації грошово-кредитної системи та підтримки платіжного балансу.

Кредити Світового банку умовно поділяються на проекти системні та інвестиційні. Призначені для реформування окремих секторів економіки чи фінансів кошти по системних проектах (реабілітаційна позика, кредит на розвиток підприємств, кредит на перебудову фінансового сектору) спрямовувалися безпосередньо до Державного бюджету і фактично були покриттям його дефіциту. До Державного бюджету спрямовувались також кредити від ЄС, Японії та позики від зарубіжних комерційних банків.

Значно менша частина кредитних ресурсів Світового банку відноситься до інвестиційних проектів (проект по насінництву, проект реабілітації гідроелектростанцій та інші). В основному на реалізацію цих проектів спрямовуються кредитні ресурси ЄБРР. Проте цей банк співпрацює переважно з приватним сектором України.

Потрібно відзначити, що зовнішні державні позичання використовувались здебільшого на поточні потреби, тобто на забезпечення стабільності грошово-кредитної системи, підтримку Державного бюджету та здійснення "критичного імпорту" (переважно енергоресурсів). І тільки невелика частина цих коштів спрямована безпосередньо на розвиток економіки. Значна питома вага реструктуризованої в державний борг заборгованості за енергоресурси свідчить про те, що скорочення їх споживання повинно бути однією з пріоритетних цілей структурної перебудови і технічного переозброєння економіки.

На 01.01.1997 р. та 01.01.1998 р. обсяги зовнішнього державного боргу України по відношенню до ВВП становили близько 20%. А на 01.01.1999 р. вони сягнули вже близько 38%. Різке підвищення в 1998 р. цього відношення викликано не тільки збільшенням самого боргу протягом року (з 9,555 до 11,47 млрд дол. США), а й значним падінням курсу гривні (з 1,899 до 3,427 грн/дол. США) при зростанні обсягів номінального ВВП всього на 11,3%. На кінець 1999 р. зовнішній державний борг сягнув рівня 51% до ВВП.

Нарощування державою зовнішніх боргів ускладнює і без того досить непросту ситуацію щодо виконання бюджетом боргових зобов’язань. Якщо на 1998 р. передбачалась питома вага видатків Держбюджету на погашення і обслуговування зовнішніх боргів 7,5%, на 1999 р. - 8%, то на 2000 р. - вже 12,3%. Отже, проблема обслуговування зовнішнього державного боргу в 2000 р. стоїть досить гостро. Тому для її вирішення потрібна була реструктуризація боргових зобов’язань.

Україна запропонувала схему реструктуризації [55], за якою частина існуючих зовнішніх зобов’язань замінюється на нові. Передбачається заміна таких цінних паперів, як:

1. Деноміновані в німецьких марках облігації на суму 1 млрд 537 млн 960 тис. нім. марок, які повинні бути погашені в 2001 році і мають прибутковість 16% річних;

2. Деноміновані в євро облігації на суму 500 млн євро, які повинні бути погашені в березні 2000 року і мають прибутковість 14,75% річних;

3. Деноміновані в доларах облігації на суму 73 млн 750 тис. дол. США, які повинні бути погашені в жовтні 2000 року і мають прибутковість 16,75% річних;

4. Деноміновані в доларах безпроцентні облігації на суму 258 млн 415 тис. дол. США, які мають бути погашені у вересні 2000 року;

5. Деноміновані в доларах облігації РАТ "Газпром" на суму 280 млн дол. США, які повинні бути погашені в 2000-2001 роках і мають прибутковість 8,5% річних. Передбачено, що додаткові пропозиції будуть зроблені власникам цих облігацій на суму 735 млн дол. США, які мають бути погашені в 2002-2007 роках.

Кількісні параметри заміни окремих з вищеперелічених видів облігацій такі:

- по перших трьох пунктах – 100% заміна;

- по 4-му пункту - заміна 94,6% облігацій;

- по 5-му пункту - заміна 81,9% облігацій.

Замість запропонованих до заміни цінних паперів їх власники отримають нові облігації, загальна сума випуску яких становитиме 2,6 млрд євро. Нові облігації за бажанням власників будуть деноміновані в доларах США або євро. Передбачено щоквартально виплачувати по них відсотки (з розрахунку 11% річних по доларових та 10% річних по облігаціях у євро). Відзначається, що переважна більшість власників українських цінних паперів погодилась отримати нові облігації. Повідомляється також про наміри уряду України реструктуризувати заборгованість перед Туркменистаном та країнами-членами Паризького клубу.

Вважається, що значним за обсягом та таким, що загрожує національній безпеці держави, є зовнішній державний борг, який по відношенню до ВВП становить 60% і вище (за іншими оцінками - 80% і вище). З огляду на це сьогодні Україну не вважають державою з високим рівнем зовнішнього державного боргу. Та чи дійсно навіть цей рівень сьогодні можна вважати задовільним з точки зору забезпечення обслуговування боргових зобов’язань?

В Україні значно скоротилися обсяги ВВП – майже на 60%, порівняно з 1990 роком. Одночасно це означає значне скорочення податкової бази і, як наслідок, можливостей бюджету щодо обслуговування зовнішніх боргів.

Інша проблема України - нестача валютних коштів. На кінець 1999 р. валютні резерви НБУ становили 1046,4 млн дол. США, а на кінець І кварталу 2000 р. - 941 млн дол. Такі їх обсяги не дають змоги серйозно розраховувати на них при обслуговуванні зовнішніх боргових зобов’язань.

На відміну від Росії, Україна мала від’ємне сальдо рахунку поточних операцій платіжного балансу (воно стало позитивним, тільки починаючи з ІІ кв. 1999 року). У зв’язку з цим держава змушена була отримувати іноземні кредити навіть з метою підтримки платіжного балансу. Отже, зовнішньоекономічна діяльність не була і поки що не стала ефективним джерелом забезпечення України валютою. Поглиблює гостроту ситуації і відплив капіталу за кордон. Хоча обсяги незаконного переміщення капіталу за кордон з України (від 10 до 20 млрд дол. США) не йдуть ні в яке порівняння з рівнем цього показника в Росії, проте вплив цього фактору на українську економіку є досить відчутним, у зв’язку з дефіцитом валютних коштів.

Отже, проблема виконання зовнішніх боргових зобов’язань для України загострюється головним чином через брак валютних коштів, що є також причиною виникнення зовнішніх поточних неплатежів країни (за енергоресурси) та кредиторської заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності перед зарубіжними партнерами та ін. Саме нестача іноземної валюти змушує Україну кожен раз реструктуризовувати в довгострокові державні борги свої різні боргові зобов’язання (в тому числі поточні заборгованості за енергоресурси та інші поставки). Причому всі реструктуризації здійснені на невигідних для України фінансових умовах, збільшуючи обсяги її зобов’язань за рахунок відсотків. З цієї ж причини Україна змушена домовлятися про погашення боргу перед Росією шляхом взаємозаліку та про товарне покриття своїх поточних заборгованостей за російський газ.

Про гостроту проблеми свідчить майже двомісячна епопея в 1999 р. з реструктуризацією боргових зобов’язань у зв’язку з отриманням позики банку ING Barings. Суму боргу (163 млн дол. США разом з відсотками) не можна вважати такою вже великою. Проте виконання навіть такого зобов’язання вимагало його реструктуризації до лютого 2001 р., за що додатково доведеться виплатити по 80% заборгованості відсотки за ставкою 16% річних.

У зв’язку з дефіцитом валютних коштів, одним із шляхів погашення та обслуговування існуючого державного зовнішнього боргу України може бути використання з цією метою нових зовнішніх фінансових кредитів у твердій валюті. Дана обставина змушує уряд домагатися нових зовнішніх позик, у тому числі і від МВФ. А це вже означає спорудження фінансової піраміди по зовнішньому боргу.

На отримання нових зовнішніх позик давала змогу розраховувати програма розширеного фінансування, започаткована з МВФ у 1998 році. Вона розрахована на 3 роки. Згідно із домовленістю з МВФ, у рамках цієї програми Україна мала отримати близько 2,2 млрд дол. США, з яких у 1998 р. одержано 335 млн дол., на початку 1999 р. - 153 млн дол., а 27 травня 1999 р. було прийнято рішення про виділення ще 180 млн дол. і позитивно вирішено питання про додаткову фінансову допомогу в розмірі 366 млн дол. (таким чином обсяг програми розширеного фінансування збільшився майже до 2,6 млрд дол.). В кінці червня 1999 р. МВФ прийняв рішення про виділення Україні 115 млн дол. США чергового траншу кредиту "механізм розширеного фінансування". А 1 вересня 1999 р. виділено ще 184 млн дол. США у рамках вказаної програми. Проте восени 1999 р. МВФ, посилаючись на невиконання Україною ряду його умов, призупинив виділення коштів. На початку 2000 р. негативна ситуація щодо можливості одержання кредитів МВФ погіршилась. Це пов’язано з появою публікацій у газеті "Financial Times", де Україна звинувачується у нецільовому використанні цих кредитів і в тому, що з метою отримання останніх надавала Фонду недостовірні дані.

Крім МВФ Україна співпрацює зі Світовим банком, Європейським банком реконструкції та розвитку, Європейським співтовариством та окремими державами. Це наочно показують дані таблиці 2.1.1. Потрібно відзначити, що однією з умов надання кредитів різними міжнародними організаціями є співробітництво держави-позичальника з МВФ.

Про обсяги зовнішніх боргів Росії та України можна робити висновки після порівняння їх з аналогічними даними для інших країн, наведеними у таблиці 2.1.2 [60].

З таблиці 2.1.2 видно, що найбільший у світі зовнішній борг мають США. Друге місце посідає Німеччина, значно поступаючись перед лідером за обсягами заборгованості. Росія є п’ятою серед країн-боржників. Всього в зовнішнє позичання втягнено більше 200 країн. А загальносвітові обсяги зовнішнього боргу на початок 1995 р. перевищили 3 трлн дол. США.

З огляду на це варто розглянути використання зовнішніх позик. Висока заборгованість по них обумовлена: в Німеччині - перебудовою економіки після возз'єднання країни, а в Швеції - постійним покриттям дефіциту платіжного балансу внаслідок великих витрат на туризм та іноземну допомогу.

Як в Росії, так і в Україні зовнішні фінансові позики використовуються головним чином на забезпечення поточних потреб, інакше - просто "проїдаються", збільшуючи обсяги заборгованостей і таким чином створюючи грунт для виникнення в майбутньому перешкод економічному зростанню, замість того, щоб сприяти орієнтованому на перспективу розвитку економіки. Тому загальним прагненням обох держав має бути створення бездефіцитних бюджетів.

При значних обсягах зовнішньої заборгованості та невисокому рівні власної платоспроможності Україні потрібно забезпечити ефективну, надійну, на довгострокову перспективу керованість зовнішнім боргом з урахуванням всіх діючих чинників. При цьому слід зважати на те, що держава несе відповідальність за борги як свої, так і всіх резидентів. Останнім у свою чергу доводиться відповідати за дії своєї держави та інших її резидентів. У платіжному балансі знаходять відображення всі позичання. До того ж нерегульоване (чи некероване) зовнішнє позичання окремих резидентів буде створювати різні додаткові проблеми для держави, в тому числі непрогнозоване навантаження на її фінансові ринки. У цьому відношенні досить показовим є приклад Росії, особливо з огляду на наслідки фінансових відносин російських банків із зарубіжними. Отже, потрібно забезпечити керованість всього зовнішнього боргу, включаючи поточну заборгованість. Керованість останньої необхідна насамперед через наявність значних боргів за газ та пов’язаних з їх погашенням проблем.

Головною функцією і кінцевою метою керованості зовнішнього боргу є вчасне здійснення при його обслуговуванні і погашенні зовнішніх платежів у повному обсязі (включаючи платежі по поточних заборгованостях) та проведення, при необхідності, реструктуризації боргових зобов’язань. Керованість зовнішнім боргом передбачає:

- розробку варіантів стратегії зовнішнього позичання;

- забезпечення повноти інформації щодо обсягів та структури зовнішніх позичань, стану платоспроможності позичальника, стану виконання боргових зобов’язань чи їх реструктуризації, включаючи виконання поточних розрахунків;

- прийняття рішень щодо необхідності залучити зовнішні кошти з урахуванням умов залучення, а також відповідно до платоспроможності держави чи окремих суб’єктів, до можливостей надання державних гарантій чи інших видів забезпечення, які можуть викликати видатки з Державного бюджету;

- встановлення певних граничних обсягів (меж) зовнішнього позичання протягом визначеного періоду (протягом року);

- контроль за обсягом і структурою зовнішніх зобов’язань;

- забезпечення вчасного і в повному обсязі виконання зовнішніх боргових зобов’язань (в тому числі і поточних) чи, при необхідності, вчасну їх реструктуризацію.

Контроль за структурою зовнішнього позичання має грунтуватись на визначенні пріоритетних напрямів позичання. При цьому, визначаючи питому вагу того чи іншого напряму в загальному обсязі (в структурі) позичання, потрібно виходити з того, що є найважливішим в той чи інший період. Сьогодні до пріоритетних напрямів зовнішнього позичання України слід віднести залучення коштів на стабілізацію грошово-кредитної системи (позики МВФ), фінансування Державного бюджету та критичного імпорту, розвиток пріоритетних галузей економіки.

Складовою частиною загальнодержавної стратегії економічного розвитку та макроекономічної політики є стратегія зовнішнього позичання, визначення напрямів якої та обсягів позичання повинно узгоджуватися з прогнозом ВВП, виробленням стратегічних напрямів бюджетної, цінової, валютної політики, станом і прогнозом платіжного балансу та іншими чинниками.