3.2. Фінансова та грошово-кредитна політика й економіка

Російська Федерація і Україна переживають економічну кризу, про що свідчить насамперед значне скорочення обсягів ВВП. До багатьох причин глибокого падіння економіки належить і фінансовий фактор.

Загальновідомо, який вплив на функціонування економіки справляє податкова політика. В останні роки дискусії щодо необхідності зменшення податкового тиску точаться як у коридорах влади, так і в засобах масової інформації. Наявністю надмірного оподаткування пояснюється значний рівень "тінізації" економіки - близько 50% в обох державах.

Вплив фактору оподаткування проявляється в кількох аспектах. Не даючи змоги створювати фонди розвитку та скорочуючи обігові кошти підприємств, завищені податки перешкоджають розвитку та поточній діяльності останніх. А тому надмірне оподаткування є однією з причин значного скорочення виробництва, бартеризації внутрішніх і зовнішніх розрахунків та використання при їх здійсненні заліків і векселів, наявності значних обсягів дебіторської та кредиторської заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності у відносинах з партнерами як в середині, так і за межами країни.

Насамперед це стосується податку на прибуток підприємств. В обох країнах його справляють за ставкою 30 відсотків. Саме цей податок безпосередньо впливає на фінансовий стан підприємств, позбавляючи їх значної частини зароблених коштів. Вплив податкового фактору добре ілюструє приклад збільшення у 1998 р. в Україні акцизів на спирт етиловий. Це призвело тоді практично до зупинки лікеро-горілчаної галузі. Тому довелось повертатись до попередньої величини акцизів.

Існує залежність між рівнем податків і попитом на продукцію виробництва. Це пов’язано з тим, що попит залежить від ціни, на яку безпосередньо впливає податковий фактор. Від величини податків залежать рівні доходів чи зарплати населення, а отже і його платоспроможність та пов’язана з нею можливість придбати ті чи інші товари. Чи не найзначніший негативний вплив на економіку сприяє ПДВ, ставка якого в Україні та Росії є досить значною і становить 20 відсотків.

Загальновідомо, що податкова політика виконує регулюючу та фіскальну функції. У Росії та Україні вона має винятково фіскальну спрямованість. При цьому "агресивна" фіскальна політика обох урядів (при підвищенні рівня оподаткування зменшено державне фінансування) замість того, щоб раціонально поєднувати адекватне фінансовому стану економіки оподаткування і державне фінансування, фактично призвела до втрати регулюючих функцій державними бюджетами цих країн. У поєднанні зі скороченням обсягів державного бюджету скорочується база оподаткування та відбувається зменшення виділення коштів для підтримки необхідного рівня збалансованості соціально-економічних процесів як у міжгалузевому, так і в регіональному розрізах. Фактично бюджет тільки пригнічує виробництво.

Значний рівень податків і недосконалість самої системи оподаткування стримують інвестування економіки, в тому числі залучення іноземних інвестицій у грошовій та інших формах. Скорочення ж податків вже само є своєрідним інвестуванням, оскільки означає надання в такий спосіб певних пільг чи субсидій економіці. Сприятливість інвестиційного клімату оцінюється насамперед за рівнем податків і стабільністю податкового законодавства.

Зовнішньоекономічна діяльність є важливим фактором забезпечення економічної активності в середині країни. А оподаткування зовнішньоекономічної діяльності певним чином визначає її рівень, справляючи цим вплив на виробництво тієї чи іншої продукції, на яке впливають і певні дії торгового партнера.

Це добре видно на прикладі російсько-українських торгових відносин. Великої шкоди українському експорту в Росію завдав Указ президента РФ від 18.08.1996 р. про справляння ПДВ на імпорт українських товарів. І хоча цей захід був тимчасовим, за період до його скасування місце українських товарів на російських ринках було зайняте. Введення з 15 травня 1997 р. імпортного мита в розмірі 15% на білий цукор різко скоротило експорт цієї продукції до Росії. Україна навіть так і не змогла повністю здійснити поставки цукру до РФ за безмитною квотою 600 тис. т. Ще більше погіршило можливості українського експорту в Росію введення нею 15.08.1998 р. додаткового імпортного мита в розмірі 3% і тимчасового спеціального 20%-го мита на цукор. Цілком очевидно, що ці дії російської сторони, скорочуючи товарообіг між двома країнами, одночасно завдали значної шкоди українським товаровиробникам.

Збільшення оподаткування імпорту одночасно може бути ефективним засобом захисту вітчизняного товаровиробника, особливо в перші роки становлення ринкової економіки. І саме недостатній рівень цього захисту став причиною того, що в обох країнах цілий ряд галузей виробництва опинився у дуже важкому становищі. Особливо це стосується виробництва товарів побутового призначення. Звісно, надмірний протекціонізм теж є шкідливим, з точки зору забезпечення конкурентоздатності продукції.

Податки та різні збори є джерелами наповнення бюджету. Тому мова повинна вестись про вплив на економіку не тільки самої податкової політики, а й бюджету держави.

Чи не найважливішим фактором такого впливу є наявність у бюджетах асигнувань на підтримку різних галузей та на забезпечення розвитку економіки. У зв’язку з цим потрібно відзначити, що певні невеликі кошти на підтримку окремих галузей виділяються. Проте в умовах нераціональної структури виробництва із застарілими і зношеними основними фондами та енергомісткими технологіями найголовнішим є виділення коштів на структурну перебудову і технічне переозброєння економіки. Якщо у федеральному бюджеті Росії є окремо виділений, хоча і невеликий, Бюджет розвитку, то державним бюджетом України це не передбачається. Досвід таких країн, як Японія та Південна Корея, свідчить, що важливим інструментом забезпечення економічного зростання є державна підтримка зі створенням банку розвитку.

Кошти, що надаються міжнародними фінансовими організаціями на здійснення певних економічних перетворень, використовуються не за призначенням і практично повністю ідуть на фінансування бюджету, тобто, за влучним висловом, просто "проїдаються". Звісно, зовнішні кредити потрібно брати, тільки використовувати їх треба з найбільшою користю.

Чи ненайбільшого головного болю економіці завдавала наявність дефіцитів державних бюджетів України і Росії. Побажання щодо скорочення чи повного усунення цих дефіцитів висловлювалося не один рік. Зрештою, державний бюджет України на 2000 р. прийнято бездефіцитним. А Росія висловила намір мати бездефіцитний федеральний бюджет у 2001 році.

У перші роки після розпаду СРСР покриття бюджетного дефіциту в обох державах відбувалось шляхом кредитування центральним банком свого уряду. Це призводило до значних темпів інфляції з усіма випливаючими наслідками - підвищенням цін, знеціненням коштів населення і підприємств, зниженням конкурентоздатності продукції, скороченням виробництва чи навіть повною його зупинкою. В умовах гіперінфляції економічна діяльність підприємств була практично повністю дезорганізована у зв’язку із знеціненням їх коштів, переповненням складських приміщень і неможливістю хоч якоюсь мірою спрогнозувати дії на майбутнє.

Негативні наслідки для економіки мало також покриття дефіциту бюджету шляхом здійснення позичань у вигляді розміщення державних позичкових цінних паперів (ДКО - ОФП у Росії та ОВДП в Україні). Така практика призвела до значного збільшення внутрішнього боргу. Через механізм самозростання все більші грошові ресурси втягувались в обслуговування дефіциту бюджету, що позбавляло виробничий сектор чималих обсягів кредитних ресурсів. Цілком очевидно, що значна прибутковість вказаних цінних паперів і можливість швидко отримати цей прибуток викликали у банків зацікавленість вкладати куди більше своїх коштів у ці облігації, ніж в реальну економіку, тим більше в умовах значного ризику неповернення кредитів.

Вже вказувалось на досить тісну залежність між рівнем монетизації економіки та рівнем інфляції, коли зі збільшенням першого з них збільшується другий і навпаки. У таблиці 2.2.1 наведені дані щодо рівнів монетизації та інфляції в Росії та Україні за останні роки. Там же, у підрозділі 2.2, містяться дані щодо рівня монетизації в різних регіонах світу. З порівняння значень цих показників видно, що за рівнем забезпечення економіки грошовою масою Україна та Росія значно поступаються перед іншими країнами.

Центральний банк РФ відверто визнає, що у минулі роки перед грошово-кредитною політикою ставилось завдання досягти мінімально можливого в умовах Росії рівня інфляції. Судячи із значення цього показника в Україні за 1997 р. (10,1%), грошово-кредитна політика НБУ теж переслідувала аналогічну мету. Орієнтація грошово-кредитної політики на мінімальний рівень інфляції означає зменшення до мінімально можливої величини рівня монетизації економіки. У цьому разі зменшуються також обсяги внутрішнього інвестування.

Взагалі найнижчі рівні інфляції, досягнуті у Росії та Україні, прийнято вважати помірними, проте вони є невеликими для українських і російських умов. До відома: відповідно до міжнародної практики поділу, залежно від рівня зростання цін, інфляцію прийнято визначати як:

- повзучу - коли середньорічний темп зростання цін не перевищує 5-10%;

- галопуючу - при середньорічному темпі зростання цін від 10 до 50%;

- гіперінфляцію - коли зростання цін перевищує 100% за рік (МВФ за гіперінфляцію приймає рівень зростання цін 50% і вище за місяць).

Виходячи з цього помірним слід вважати рівень інфляції в межах 10-50 % за рік.

Як показав досвід різних країн, проведення дефляційної політики (визначення якої наведено в попередньому підрозділі 3.1), як правило, викликає уповільнення економічного зростання і навіть кризові явища. Тому в 60-70 рр. ХХ сторіччя виявляли стриманість при її проведенні чи навіть відмовлялись від неї більшість урядів.

Наслідки проведення політики обмеження грошової маси добре видно на прикладі США у 80-і роки [22]. Поки Федеральна резервна система США (ФРС) все ще намагалась контролювати зростання грошової маси з метою скорочення інфляції, в середині 1981 р. почався другий спад, який продовжувався до кінця 1982 р. і за величиною безробіття був найбільш руйнівним з часу Великої депресії. В результаті восени 1982 р. ФРС відмовилась від заходів щодо обмеження грошової маси і допустила дуже швидке зростання обсягу грошей, вдаючись до спроб боротьби з поглибленням спаду і високими процентними ставками. Економіка почала відновлюватися в кінці 1982 року. Зростання реального ВНП було винятково високим протягом 1983 і 1984 років. Відображенням цього процесу стало швидке скорочення безробіття з 1983 р. по 1985 рік. Отже, наочний приклад США показує, як введення обмежень по грошовій масі з метою стримування інфляції впливає на економічну ситуацію.

Поруч зі скороченням платоспроможного попиту населення в Україні і Росії через високу вартість кредитних ресурсів банківської системи зменшився також попит на них з боку підприємств.

Ціну грошей, що спрямовуються центральним банком для рефінансування комерційних банків, визначає ставка рефінансування, від якої таким чином залежить вартість кредитних ресурсів самих комерційних банків. І в Україні, і в Росії значний рівень цієї ставки обумовлює велику ціну кредитних ресурсів банківської системи, що робить їх важкодоступними для підприємств та обмежує їх пропозицію. Цілком зрозумілою причиною цього є також великий ризик неповернення кредитів через їх високу вартість, який ставить під загрозу існування банків, що не поспішають у даній ситуації кредитувати реальну економіку. З іншого боку, висока вартість кредитів обмежує і попит на них з боку підприємств, не кожне з яких зможе розрахуватися з банком-кредитором, зважаючи на високий рівень відсоткових ставок і невисоку платоспроможність. За даними бюлетенів НБУ та бюлетенів банківської статистики ЦБ РФ, у таблиці 3.2.1 наведені значення відсоткових ставок, за якими комерційні банки Росії та України надавали кредити юридичним особам за останні два роки.

Таблиця 3.2.1

* в середньому за місяць

Досить цікаво порівняти відсоткові ставки по наданих кредитах комерційних банків у Росії та Україні з аналогічними показниками для ряду інших країн. Ці дані ("Бюллетени банковской статистики" ЦБ РФ за 1999 і 2000 рр.) наведені у таблиці 3.2.2.

Аналіз даних таблиці 3.2.1 показує, що у 1998 і 1999 рр. вартість кредитів як в національній, так і в іноземній валюті в Україні була вищою, ніж у Росії. Одночасно, за даними таблиці 3.2.2, кредитні ресурси в обох цих країнах були значно дорожчими, ніж в інших державах світу. Офіційні дані, які вказують на високі відсотки по банківських кредитах для українських і російських юридичних осіб, підтверджують, що проблема кредитування банками реальної економіки в Україні та Росії дійсно існує. І вирішувати цю проблему необхідно шляхом зниження відсоткових ставок по кредитах.

Комерційні банки Росії та України надавали суб’єктам господарювання цих країн кредити як у національній, так і в іноземній валюті. Дані щодо обсягів цього кредитування (за інформацією бюлетенів ЦБ РФ і НБУ) наведені в таблиці 3.2.3.

Таблиця 3.2.3

Наведені дані є заборгованостями (у т.ч. простроченими) суб’єктів господарювання перед банками-кредиторами. Різке збільшення заборгованостей по кредитах в іноземній валюті з 01.07.1998 р. по 01.01.1999 р. аж ніяк не свідчить про значне збільшення такого кредитування. Як відомо, з середини серпня 1998 р. курс долара різко зростав як у Росії, так і в Україні. Тому в даних за 1999 р. по Росії рубльовий еквівалент заборгованості по кредитах в іноземній валюті значно виріс і перевищив заборгованість по рубльових кредитах. В Україні гривневий еквівалент заборгованості по валютних кредитах також збільшився. Ще потрібно відзначити невідповідність між прийнятою в економіці класифікацією періодів (термінів) за тривалістю та банківською класифікацією кредитів за термінами (тривалістю) їх надання. В економіці короткостроковим вважається період з тривалістю до 1 року, середньостроковим - від 1 до 5 років, довгостроковим - більше 5 років. За банківською класифікацією короткостроковими є кредити з термінами погашення до 1 року, а довгостроковими - більше 1 року. Тому для економіки частина довгострокових банківських кредитів швидше за все буде середньостроковими.

У Росії неодноразово заявлялось про те, що російські банки практично не знають, що таке кредитування економіки. До того ж, попиту на банківські кредити немає. Для більшої частини підприємств виявились недосяжними значні відсоткові ставки по рубльових та валютних кредитах. Більшість російських товаровиробників взагалі не використовували банківські кредити. А більшість кредитних організацій, в свою чергу, ніколи не виступали інвесторами промисловості. Ось чому більше половини банківських коштів циркулює тільки між самими кредитними організаціями і не доходить до товаровиробника.

За даними опиту, проведеного "Российским экономическим барометром" [75], в листопаді-грудні 1999 р. відсоткові ставки по банківських кредитах підприємствам знаходились у межах 26-64% і становили в середньому 48-49%. Головним фактором, що обмежує кредитну діяльність, 50% банків назвали неплатоспроможність позичальників, 39% - жорстку політику Центрального банку, 36% - недостатній попит з боку солідних і перспективних позичальників, 25% - нестачу кредитних ресурсів, 7% - існуючі податки. Відсутність обмежень кредитної діяльності відзначили 14% обстежених банків. Цікавими є і такі дані [75]. Підприємства металургії РФ кредитує 1% банківських установ, паливного комплексу - 3%, машинобудування і металообробки - 2,2%, хімічної і нафтохімічної промисловості - 2,1%, промисловості будматеріалів - 1%, легкої промисловості - 1%, харчової промисловості - 2,6 відсотка.

Певним обмеженням надходження коштів комерційних банків в економіку слід вважати наявність такого інструменту грошово-кредитної політики, як нормативи обов’язкового резервування у центральному банку коштів, залучених цими банківськими установами. Таким чином зв’язуються значні кошти, які за умови доступності могли бути використаними економікою. Якщо в Україні єдина норма обов’язкових резервів у 2000 р. була зменшена з 17 до 15%, то відповідні диференційовані російські нормативи з 1 січня 2000 р. підвищилися на 1,5 відсотка.

У Росії однозначно негативно оцінюється грошово–кредитна політика Центробанку. Розбіжності існують хіба що в жорсткості цих оцінок. Найбільш категорично грошово–кредитна політика в Росії оцінюється таким чином. В результаті штучної підтримки дефіциту грошей в обігу зруйнувався механізм впливу емісійної політики на платіжно-розрахункові відносини і грошовий обіг країни в цілому. При значних сумах розрахунків, що проводяться шляхом бартеру, взаємозаліків та з використанням різних грошових сурогатів, не може мати великого значення вплив обсягів грошової емісії, яка, до того ж, у минулих роках повністю була пов’язана з операціями на фінансових ринках. Руйнування кредитного механізму грошової емісії як регулятора фінансової стабільності не дає змогу одержати позитивні результати навіть при пом’якшенні монетарної політики.

Інша точка зору на грошово-кредитну політику в РФ є схожою, але не такою категоричною. Фактична руйнація грошового обігу визнається. Зазначається, що в цих умовах російською економікою стало важче керувати з допомогою важелів грошово-кредитного регулювання. Операції Центробанку на відкритому ринку та зміна ставок рефінансування, резервування, по депозитах в ЦБ РФ і по ломбардних кредитах втрачають свою ефективність як інструменти впливу. Цим визнається, що механізм впливу грошово-кредитної політики на економіку все-таки є значно порушеним і потребує відновлення.

В опублікованих матеріалах проекту стратегії розвитку РФ до 2010 р. вказується, що низький рівень монетизації, слабкість банківської системи і відокремленість фінансового сектору економіки від реального зменшують чутливість останнього до впливу інструментів грошово-кредитної політики та ефективність самої цієї політики. Крім того, обмеженим є набір інструментів Центрального банку.

Сам же ЦБ РФ, визначаючи напрями грошово–кредитної політики на 1999 р., заявив тоді про відмову від курсу на досягнення якомога меншого рівня інфляції. А стратегія грошово-кредитної політики на найближчі роки полягає в поступовому виході на траєкторію економічного зростання при помірно низькій інфляції. Може це не досить конкретне, проте все-таки визнання того, що грошово–кредитна політика Центробанку мало враховувала економічний аспект.

Ситуація в Україні щодо банківського кредитування реального сектору економіки нагадує російську. Однією з причин того, що українські підприємства відчувають нестачу обігових коштів і не виявляють стабільного попиту на гроші, є висока вартість банківських кредитів. За нестачі обігових коштів значна частина розрахунків підприємств здійснюється по бартеру, з використанням взаємозаліків і векселів. У 1999 р. питома вага бартерної форми становила майже третину всіх розрахунків підприємств, а грошової форми - якщо і перевищувала 40%, то не набагато. При цьому зростали неплатежі. За даними Держкомстату України [21], з 01.01.1999 р. по 01.01.2000 р. кредиторська заборгованість суб’єктів господарювання зросла з 153561 млн грн до 229234,4 млн грн, а дебіторська - з 107924,6 млн грн до 170273 млн грн. Наявність значної питомої ваги неплатежів і розрахунків з використанням бартеру, заліків і векселів дозволяє стверджувати, що в Україні, як і в Росії, порушено грошовий обіг. А невелика частка банківських кредитів (не більше 2%) [28] в загальному обсязі інвестицій вказує на порушення механізму впливу грошово–кредитної політики на економіку. А тому у Посланні Президента України до Верховної Ради України "Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки" ставиться задача узгодження грошово-кредитної (а також бюджетної і податкової) політики із завданнями інвестиційної стратегії.

Отже, фінансова та грошово-кредитна політика в обох державах не адекватна потребам забезпечення економічної стабільності та економічного зростання. Загалом ситуацію в реальному секторі економіки в Україні та Росії можна характеризувати таким чином:

- недостатній споживчий попит на продукцію підприємств;

- недостатня пропозиція інвестиційних ресурсів, особливо довгострокових;

- фактична відсутність обігових коштів у підприємств;

- низький, через високу вартість банківських кредитів, рівень попиту на них з боку підприємств;

- значні обсяги заборгованостей підприємств;

- значні обсяги використання в розрахунках підприємств бартеру, заліків, векселів.

Суттєво зменшити чи навіть повністю позбавитись обсягів заборгованостей, бартеру, заліків, векселів можливо лише при усуненні в першу чергу причин їх виникнення, таких як надмірне оподаткування та висока вартість кредитних ресурсів. Тільки зниження податкового тиску та доступність кредитів дадуть змогу підприємствам мати обігові кошти в необхідній кількості. В цьому разі поступово зменшуватимуться обсяги заборгованостей, усуватимуться заліки, векселі і бартер.

Важливим чинником у забезпеченні економічного зростання є удосконалення податкової політики. Її фіскальна спрямованість поступово повинна бути замінена на регулюючу. Потрібно зменшувати рівень податків, які чинять тиск на зростання доходів і прибутків, заробітної плати, обсягів виробництва, інвестицій, зайнятості населення. Замість неефективного контролю над доходами держава повинна перейти до оподаткування власності (нерухомості, транспортних засобів та ін.), наявність якої свідчить про успішну господарську діяльність. Таким чином буде оподатковуватись і тіньова економіка.

Здійснення грошово–кредитної політики повинно узгоджуватись з поточними потребами економіки в кредитних ресурсах. Зменшенню вартості кредитів буде сприяти поступове зниження ставки рефінансування центрального банку. При цьому структура емісійних операцій центральних банків повинна змінитися в бік зменшення частки емісії фінансової спрямованості (пов’язаної із збільшенням валютних резервів і купівлею державних зобов’язань) та збільшення питомої ваги рефінансування комерційних банків. Зростання обсягів грошової маси повинно супроводжуватись поліпшенням її структури за рахунок зменшення питомої ваги готівки, забезпечуватись насамперед збільшенням попиту підприємств на кредитні ресурси банківської системи та орієнтуватись (з метою підвищення платоспроможного попиту) на підвищення рівня реальної заробітної плати випереджаючими, порівняно зі збільшенням обсягів виробництва, темпами.

Певні надії щодо економічного зростання в країнах СНД пов’язувались зі створенням фінансово–промислових груп (ФПГ). Суть цієї ідеї полягала в стимулюванні банківського інвестування економіки.

Для Росії однією з причин виникнення ідеї створення ФПГ було те, що російські банки під час скорочення виробництва збагачувалися, в тому числі за рахунок бюджету, здійснюючи різні спекулятивні операції. Користь для економіки від діяльності банківських установ була досить сумнівною. А тому, з огляду на збільшення банківських капіталів, виникла ідея щодо створення таких умов, коли банки вкладали б в економіку більше коштів. Головною ж причиною реалізації ідеї з ФПГ був намір здійснити чи зберегти технологічну або економічну інтеграцію в середині країни і на міжнародному рівні для реалізації інвестиційних чи інших проектів або програм з надією на залучення фінансових ресурсів від банків. Створювалась нормативна база функціонування ФПГ в окремих країнах СНД та укладались угоди щодо формування ФПГ на міждержавному рівні. Таку угоду уряди України та РФ уклали 26 липня 1995 року.

Основна частина ФПГ Росії створювалась за схемою, при якій банк бере участь в акціонерному капіталі підприємств (наприклад, група "Интеррос" з банком "ОНЭКСИМ"). За іншою схемою виробнича структура створювала свій банк ("Газпром" з "Газпромбанком" та НРБ).

На 1.09.1998 р. в державний реєстр РФ було внесено 10 російських міждержавних і транснаціональних ФПГ. В деяких з них беруть участь і українські підприємства. Так, наприклад, ВО "Білоцерківшина" і Чернігівський завод карданних валів поставляють свою продукцію головному підприємству ФПГ "Нижегородские автомобили", Ніжинський НВК "Прогрес" та Центральне конструкторське бюро "РИТМ" працюють на ФПГ "Точность", Корюковська ФТП - на ФПГ "Славянская бумага", Чернігівський м’ясокомбінат і підприємство "Прикарпаття" - на ФПГ "Росагропром".

Російський досвід показав, що створення ФПГ не є стратегією активізації чи нарощування виробництва. Це, швидше, стратегія виживання чи захисту. Практично жодне з успішно працюючих російських підприємств не увійшло до ФПГ. Відносно фінансово-промислових груп існує навіть думка, що вони не є і не будуть основним інструментом піднесення російської економіки.

Російські банки купляли акції підприємств з ряду причин, які полягали в тому, що:

• імовірність повернення кредитів значно підвищується при наявності якогось контролю над позичальником;
• у разі появи іноземних банків російські банківські установи можуть втратити клієнтуру, оскільки іноземці забезпечують значно вищі якість і надійність обслуговування та в змозі надавати набагато більше банківських послуг;
• оскільки у банках зосереджені кращі в Росії аналітики і менеджери, то можна було б спробувати використати цей потенціал у виробництві і заодно мати таким чином додаткове джерело прибутків.

Світовий досвід показує, що виробникам продукції більше притаманна довгострокова стратегія діяльності, а в банків переважають короткострокові інтереси. Для розвитку промислового виробництва потрібне насамперед довгострокове інвестування. Для банків, оскільки в них переважають короткострокові пасиви, більш "зручним" буде кредитування поточної діяльності, тобто поповнення обігових коштів позичальників.

Щодо кредитування банківськими установами суб’єктів підприємницької діяльності Центробанк Росії в основних напрямах грошово-кредитної політики на 1999 р. визнав, що "банківська система була значною мірою орієнтована по активах на розвиток операцій на фінансових ринках, насамперед на ринку державного боргу, а по джерелах залучених коштів - на залучення вкладів населення і ресурсів міжнародного ринку капіталів". При цьому додається, що з 1999 р. "новим елементом грошово-кредитної політики може бути збільшення в грошовій пропорції частки кредитування банками підприємств". Це свідчить про те, що надії на залучення значних коштів у російську економіку у зв’язку зі створенням ФПГ поки що не справдились. Певно, слід очікувати, що в поточній ситуації операції з інвестування підприємств можуть стати одним з небагатьох джерел банківських прибутків, оскільки особливо розраховувати на доходи по державних позиках вже не доводиться.

Найзначніші російські ФПГ були створені навколо "системних" банків ("ОНЭКСИМ", "Инкомбанк", "Российский кредит" та ін.). Саме такі банківські установи найбільше постраждали від фінансової кризи і були позбавлені ліцензій на здійснення діяльності. Проте повідомлень про якісь серйозні наслідки для ФПГ з участю даних банків не було. Це свідчить про відсутність досить тісної взаємозалежності банків і виробничих структур.

Потрібно нагадати, що капіталізація російських банків є однією з найнижчих у світі. До того ж, банківська система Росії дуже постраждала від фінансової кризи. Обсяг власного капіталу російських банків протягом 1999 р. збільшився на 1,9 млрд дол. США з більше ніж 5,2 млрд дол. на 1 січня 1999 р. до 7,1 млрд дол. на 1 січня 2000 року [75]. Для порівняння: капіталізація одного японського індустріального банку становить близько 70 млрд дол. США, тобто набагато більше, ніж всієї банківської системи РФ. Тому розраховувати на те, що російські банки зможуть виступити джерелами серйозних інвестицій у промисловість Росії та країн СНД у найближчому майбутньому, мабуть, не доводиться. Хоча інвестиційні можливості російської банківської системи, порівняно з українською, є значно більшими.

Сумарний нормативний капітал всієї банківської системи України протягом 1999 р. навіть зменшився з 1,225 млрд дол. США на 1 січня 1999 р. до 0,826 млрд дол. на 1 січня 2000 р. Тому розраховувати на те, що українські банки зможуть виступити джерелами серйозних інвестицій в економіку України, тим більше не доводиться. Взагалі, за своїми обсягами капітал української банківської системи є чи не найменший у Європі.

В Україні підготовлена власна, дещо відмінна від російської, нормативно-правова база щодо створення об’єднань, подібних до ФПГ у РФ. Жодного з таких об’єднань, що отримали назву промислово-фінансових груп, в Україні поки що фактично немає.

Досвід Республіки Корея показав, що великі ФПГ можуть відігравати значну роль у становленні національної економіки. А тому сама ідея їх створення заслуговує на увагу. В нинішніх умовах, враховуючи фінансовий стан банківських систем, формування таких груп як у Росії, так і в Україні поки що не може дати сподіваного ефекту. Оскільки фінансування міждержавних програм, для реалізації яких можуть бути створені міжнародні ФПГ, теж є досить проблематичним, зважаючи і на невеликі можливості державних бюджетів, то питання його здійснення потребує детального вивчення щодо визначення джерел грошових коштів.

В ряді країн світу (наприклад, Японії) формувались бюджети розвитку, для обсуговування яких створювались банки розвитку. Це робилося для забезпечення інвестування розвитку економіки, яке передбачало надання довгострокових кредитів під невеликі відсотки. Слід сподіватись, що Російська Федерація, де сформовано бюджет розвитку та створено банк розвитку, обере такий шлях.

Важливим елементом грошово-кредитної політики є відновлення довіри до банківської системи. Це дало б можливість банкам залучити кошти від населення, які є значним потенційним джерелом інвестування економіки. Вирішення цієї проблеми є актуальним для обох держав.

Потрібно відзначити певну зміну спрямованості грошово-кредитної та валютної політики ЦБ у бік сприяння економічному зростанню. Слід очікувати, що російська банківська система, з огляду на зменшення можливостей для здійснення операцій на фінансових ринках, буде відшукувати прийнятні шляхи для збільшення обсягів інвестування своєї економіки. До того ж, при значному позитивному сальдо торгового балансу Росія від здійснення зовнішньоекономічної діяльності може заробити деякі кошти для економічного зростання.

Через обмежені фінансові можливості Україна, маючи певні умови для економічного зростання, може досягти його лише на так званих пріоритетних напрямах, таких як енергетика, сільське господарство, харчова промисловість і ряд високотехнологічних галузей - авіаційна, космічна, суднобудування та машинобудування. Структурна перебудова української економіки повинна здійснюватись, виходячи з вимоги значного скорочення споживання енергоресурсів. Україна потребує створення свого бюджету розвитку та банку розвитку, які б забезпечили цільове акумулювання та спрямування коштів.

На відміну від Росії, Україна поки що не може забезпечити надходження значних коштів від здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Найбільш реальними джерелами інвестування української економіки слід вважати кошти населення, прямі іноземні інвестиції та кредити від міжнародних фінансових організацій, окремих держав і суб’єктів господарювання. Певною мірою тут можна розраховувати також на надходження від здійснення приватизаційної діяльності та на повернення коштів, що знаходяться за кордоном.

В умовах обмежених можливостей щодо інвестування розвитку економіки для України чи не найважливішим є проведення фінансової та грошово-кредитної політики, адекватної досягненню економічної стабільності та економічного зростання. Сприятливі фінансова та грошово-кредитна політика означають помірний рівень інфляції, оптимальні рівні оподаткування, доступність банківських кредитних ресурсів, стабільність курсу національної валюти та розвиненість і стабільне функціонування фінансових ринків. Забезпечення економічної стабільності та економічного зростання має розглядатись в контексті загальної макроекономічної політики держави в органічному поєднанні фінансової політики, функціонування фінансових ринків, грошово-кредитної політики, зовнішньоекономічної діяльності та заходів, спрямованих на структурну перебудову економіки і підвищення рівня добробуту населення.