1.1 Україна і Росія в новому економічному просторі

Економічну самостійність України як суверенної держави було започатковано за рік до проголошення її незалежності. У серпні 1990 р. був прийнятий Закон УРСР “Про економічну самостійність Української РСР", яким визначалося, що Україна самостійно здійснює свою фінансово-бюджетну, грошово-кредитну, цінову, інноваційну, науково-технічну та зовнішньоекономічну політику. В руслі реалізації даного закону у червні 1991 р. було прийнято відповідну Постанову Верховної Ради УРСР щодо переходу під юрисдикцію Української РСР всіх розміщених на її території державних підприємств та організацій союзного підпорядкування.

Перші кроки України у побудові національної економіки на ринкових засадах відбувалися в межах єдиного економічного простору колишнього СРСР на тлі поглиблення негативних процесів в економіці Радянського Союзу в останні роки його існування. Валовий внутрішній продукт, що реально використовувався на споживання (без врахування алкоголю) і накопичення (без врахування надлишкових запасів) у 1990 р. зменшився на 8 відсотків. Емісійне зростання доходів населення підвищилось з 4 відсотків у 1987 р. до 13 відсотків у 1988-1990 рр. Зовнішній борг СРСР, що складав у 1987 р. 39 млрд дол. США, у 1991 р. досяг позначки 75 млрд. (без боргу СРСР країнам колишньої РЕВ). Швидко зростав дефіцит торгового балансу: з 5,4 млрд у 1989 р. до 17 млрд дол. США у 1990 р. [7].

Формування національних економік України і Російської Федерації (РФ) можна розглядати ще й як процес розпаду колись єдиного народногосподарського комплексу. На початковому етапі характерними його ознаками були, по-перше, ліквідація механізму єдиного керівництва. Її вираженням став розпад народногосподарського комплексу СРСР на сектори за територіально-республіканським принципом. Друга ознака - це відсутність дієвого механізму реалізації міжреспубліканських угод щодо взаємних поставок продукції, в тому числі по коопераційних зв’язках. Останнє, враховуючи високий рівень інтегрованості народногосподарського комплексу колишнього СРСР, породило цілий ряд негативних наслідків для обох республік.

Нашарування процесів, які супроводжували процес суверенізації економік УРСР та РРФСР на ті, що мали місце ще за часів Радянського Союзу, призвело до різкого спаду виробництва та інвестиційної активності, скорочення обсягів та інтенсивності товарного обміну між Україною і Росією. Все це справило негативний вплив на функціонування економік двох країн у наступні роки.

Протягом 1991-1998 рр. простежувалась тенденція до постійного зниження валового внутрішнього продукту: в Україні - на 59,1%, а в РФ - на 43,9% (табл. 1).

Таблиця 1

Примітка: розраховано за даними Держкомстату України та Держкомстату Росії.

Кризова ситуація спостерігалась також у сфері інвестування. Це було об'єктивною тенденцією, тому що в умовах стагнації економічного розвитку та падіння обсягів виробництва завжди спостерігається інвестиційна пауза. Тобто вкладання в розрахунку на віддалену перспективу тимчасово зменшуються. При цьому зниження інвестиційної активності відбувається випереджаючими темпами. За останні вісім років обсяги капітальних вкладень за рахунок всіх джерел фінансування зменшились в Україні на 78, в РФ - на 77,9 відсотка. Найбільші річні темпи їх спаду як в українській, так і в російській економіці припали на 1992 р. (на 34,2 та 34 пункти відповідно). Після 1994 р. в Росії, а після 1995 р. - і в Україні темпи спаду обсягів капіталовкладень постійно уповільнювалися. А вже у 1998 р. в Україні вперше за останні вісім років спостерігалося їх невелике (на 1 пункт) зростання. Сталося це, в першу чергу, завдяки приборканню інфляційних процесів. Після 1992 р. в РФ, а після 1993 р. - в Україні темпи інфляції значно уповільнилися. Так, у 1997 р. рівень інфляції в обох державах був найменшим з початку 90-х років. Він складав 10,1% в Україні та 11% - в РФ, що відповідно у 93 та 23,5 разів менше за його максимальні значення. Викликаний російською фінансовою кризою сплеск інфляційних процесів у цих країнах у 1998 р. набув найбільшого розмаху в самій Росії. Але він зайвий раз підкреслив вразливість не сталої економіки України та її залежність від впливу "російського фактора".

Світовий досвід показує, що для стабільного економічного зростання країни інвестиції мають бути на рівні 19-25% від ВВП [2]. В РФ цей показник, згідно з офіційно затвердженими Радою безпеки граничними значеннями показників економічної безпеки Росії, визначено на рівні 25% [12]. За роки незалежності обох країн обсяги інвестицій з усіх внутрішніх джерел фінансування відносно ВВП були нижче граничного значення. У 1998 р. вони складали в Україні 11,2%, а в РФ - 15,0%. Причиною цього стала загальна економічна криза в обох державах, що спричинила різке скорочення інвестиційних ресурсів. У зв'язку з цим виникла об'єктивна і нагальна потреба у зовнішніх джерелах фінансування.

Необхідність залучення зовнішніх інвестиційних ресурсів визначається не лише фінансовими аспектами. Як показує світовий досвід, надходження іноземних інвестицій сприяє збільшенню випуску товарів широкого вжитку, розширенню експорту продукції власного виробництва, підвищенню її конкурентоздатності на світовому ринку. Співробітництво із зарубіжними партнерами дає також позитивний ефект і з точки зору освоєння закордонного досвіду управління, маркетингу, підготовки кадрів тощо.

Залучення іноземного капіталу в Україні і Росії протягом всього часу їхнього існування як незалежних держав здійснювалося в різних формах: кредитів, прямих і портфельних інвестицій тощо. Аналіз українських та російських статистичних даних про участь обох країн в міжнародному русі капіталів показує, що підходи їх статистичних органів до відображення цього процесу відрізняються. Держкомстат України відслідковує рух в обох напрямах тільки прямих інвестицій (їх імпорт та експорт) і здійснює це в режимі накопичення обсягів. Держкомстат Росії відстежує динаміку прямих і портфельних інвестицій, але в одному напрямку (їх імпорт) і в режимі річних обсягів. Наявні відмінності в статистичному супроводженні руху капіталів в Україні і Росії обмежують розгляд процесу взаємного інвестування рамками лише прямих інвестицій. Тому в подальшому у роботі розглядатиметься саме цей вид інвестування.

Слід зауважити також, що прямі інвестиції є найбільш привабливими для країни, в економіку якої вони вливаються. Їх імпорт веде до збільшення виробничих потужностей і ресурсів; сприяє поширенню передових технологій та управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів, розвитку науково-дослідної бази. Він також стимулює конкуренцію і пов’язані з нею позитивні явища в економіці країни-реципієнта, підвищує попит та ціни на національні фактори виробництва тощо. Нарешті, пряме інвестування дає можливість російським інвесторам стати співвласниками або повними власниками українських підприємств і таким чином контролювати їх діяльність. В результаті виникають умови для можливої недобросовісної поведінки з їх боку.

Надходження прямих іноземних інвестицій в економіки України і РФ за останні чотири роки характеризується такими даними (табл. 2).

Примітка: розраховано за даними Держкомстату України та Держкомстату Росії

* дані наведені без урахування обсягів вилучення капіталу нерезидентів України і РФ;

За даними Держкомстату України, найбільші обсяги прямих іноземних інвестицій з початку їх надходження в країну припадали на такі галузі економіки, як: харчова промисловість - 584,6 млн дол. США (21,0% до загального обсягу); внутрішня торгівля - 438,7 млн дол. (15,8%); машинобудування і металообробка - 353,1 млн дол. (12,7%); фінанси, кредит, страхування і пенсійне забезпечення - 197,2 млн дол. (7,1%); хімічна промисловість - 123,0 млн дол. (4,4%); будівництво - 115,0 млн дол. (4,1%). У 1998 р. найбільші іноземні кошти вкладені у машинобудування і металообробку (20,0% річного обсягу), харчову промисловість (17,6%), внутрішню торгівлю (11,0%), транспорт (6,5%), паливну промисловість (6,0%) та чорну металургію (3,9%).

Географічна структура прямого іноземного інвестування в Україні, якщо її розглядати в режимі накопичення інвестицій, формувалася в основному за рахунок інвестицій США (18,3% до загального обсягу інвестицій), Нідерландів (9,5%), Німеччини (8,3%), Великобританії (7,5%), Російської Федерації (6,7%), Кореї (6,7%), Кіпру (5,4%). У 1998 р. найбільші за обсягами інвестиції надійшли з Південної Кореї (18,3% річного обсягу), США (13,5%), Великобританії (6,3%), Німеччини (5,7%), Нідерландів (5,5%) та РФ (3,7%).

Сталий інтерес у іноземців викликали підприємства м. Києва (29,9% до накопиченого обсягу прямих інвестицій), Київської (9,3%), Запорізької (8,2%), Одеської (6,6%), Дніпропетровської (6,4%), Донецької (6,0%) та Черкаської (4,3%) областей, Автономної Республіки Крим (4,6%).

Дані Держкомстату РФ показують, що у 1998 р. галузева структура прямих іноземних інвестицій у російську економіку формувалася переважно за рахунок таких галузей, як: харчова промисловість (35,5% річного обсягу), торгівля і громадське харчування (14,5%), паливна промисловість (9,1%), загальна комерційна діяльність із забезпечення функціонування ринку (7,5%), транспорт (3,8%), машинобудування та металообробка (3,8%). А найбільшими інвесторами Росії в цьому ж році були США (34,8% до загального обсягу), Нідерланди (18,1%), Кіпр (12,0%), Німеччина (9,8%), Великобританія (6,1%), Фінляндія (4,2%).

Основу регіональної структури прямого іноземного інвестування Росії у 1998 р. складали такі її регіони, як: Москва (23,9%), Московська обл. (19,0%), Північно-Західний район (10,7%), Західно-Сибірський район (8,0%), Санкт-Петербург (7,7%) та Далекосхідний район (7,4%).

Порівняльний аналіз надходження прямих іноземних інвестицій в економіки України і РФ показує, що:

• за накопиченими обсягами іноземних інвестицій Росія випереджає Україну і в абсолютному і у відносному вимірах. В розрахунку на душу населення цей показник в РФ в 1,3 рази більший за український;

- в Україні рівномірніше, ніж в РФ, розподіляються обсяги інвестування серед країн - донорів української економіки. Так, якщо у 1998 р. різниця в обсягах інвестування між двома найбільшими країнами-інвесторами (Південна Корея та США) склала в Україні 4,8%, то в Росії - 16,7%;

- галузева структура розподілу іноземних інвестицій в Україні більше відповідає економічним інтересам держави, ніж відповідна структура в Росії, де всі підгалузі промисловості, крім харчової та паливної, лишилися поза межами чотирьох відсотків річного обсягу такого інвестування;

• і в Україні, і в Росії першість у залученні прямих іноземних інвестицій належить столицям.

Наведений аналіз зроблено за офіційними даними, які не враховують фактор прихованого інвестування.