Відомо, що надходження приватних іноземних прямих інвестицій в країну з перехідною економікою частково компенсує дефіцит внутрішніх джерел інвестування. Воно дає змогу в деяких обсягах отримувати устаткування і технології без зростання зовнішньої державної заборгованості, збільшувати зайнятість населення та надходження до бюджету тощо.

Світовий досвід показує, що коли надходження приватного іноземного капіталу недостатньо регулюється державою, то воно не сприятиме вирішенню галузевих та регіональних структурних проблем в руслі визначених нею пріоритетів. Іноді це навіть призводить до ущемлення інтересів вітчизняних виробників, створює нездорову диференціацію в оплаті аналогічної праці. Тому практично в усьому світі іноземне інвестування в тій чи іншій формі регламентується. І хоча в багатьох країнах (в тому числі і в Україні) для закордонного капіталу встановлюється національний режим, держава регулює його приплив, заохочуючи його вкладання в одні галузі економіки та обмежуючи – в інші шляхом застосування антимонопольного законодавства та іншими способами.

Прикладом регулювання іноземних інвестицій може бути досвід таких середньо розвинутих країн, як Бразилія, Мексика, Іспанія. Приплив закордонного капіталу в них регулюється залежно від об’єкта інвестування.

У галузевій структурі в багатьох з цих країн за ступенем доступу для участі іноземного капіталу розрізняються галузі:

• іноземне інвестування яких заохочується. До них належать галузі, які змогли б замінити імпорт, або такі, що недостатньо розвинуті і тому не зможуть самостійно розвиватись швидкими темпами;
• в які приплив закордонного капіталу не обмежений;
• галузі з обмеженням іноземного інвестування (наприклад, не більше 49% акціонерного або статутного капіталу);
• до яких іноземний капітал не допускається. Це галузі, що знаходяться виключно у державному секторі, а також засоби комунікацій і масової інформації, видобуток і постачання нафти та нафтопродуктів, енергопостачання. Цей перелік дуже відрізняється від країни до країни.

У регіональній структурі багатьох із середньо розвинутих країн за ступенем доступу для іноземних інвестицій розрізняються на регіони:

• де іноземні інвестиції особливо заохочуються. Переважно, це найменш розвинуті території та вільні економічні зони;
• де інвестування закордонного капіталу є вільним і здійснюється на тих же умовах, що і національного;
• де для іноземного капіталу є обмеження, зокрема для придбання земельних угідь. Так, у Бразилії фізичні та юридичні особи-іноземці не мають права отримувати землю для господарських потреб уздовж кордонів країни та морського узбережжя на 150 км вглиб.

Основними засобами державного регулювання іноземних приватних інвестицій в групі країн, що розглядаються, є економічні та адміністративні. Головним економічним важелем регулювання інвестиційного процесу є оподаткування. Серед адміністративних засобів – реєстрація чи, точніше, відмова у реєстрації небажаним з точки зору національних інтересів іноземним інвестиціям, які таким чином не можуть отримати право на своє здійснення в конкретній галузі, регіоні або взагалі в країні.

Як показує світовий досвід, заборона та обмеження іноземного інвестування може поширюватися на:

• ключові галузі, які пов’язані з національною безпекою, збереженням політичного, економічного та культурного суверенітету. До них належать військова та деякі галузі добувної промисловості, залізничний і авіаційний транспорт, річкове та морське судноплавство, рибальство, сільське і лісове господарство, засоби масової інформації, банківська та страхова справа, посередницька діяльність на ринку цінних паперів;

• сферу, пов’язану з реалізацією права власності на землю; користування надрами та природними ресурсами, в тому числі у виключній морській зоні;
• галузі з державною або змішаною приватно-державною монополією - сфера міжнародного та внутрішнього зв’язку (пошта, телеграф, телефон), телекомунікації, виробництво і постачання електроенергії, газо- і водопостачання, виробництво і продаж алкогольних напоїв та тютюнових виробів;
• галузі передової технології, де капітал лише формується і на певному етапі іноземна конкуренція може бути небажаною.

Захист української економіки у процесі іноземного інвестування пов’язаний не стільки з обмеженням припливу конче необхідних іноземних інвестицій, скільки з наявністю системи безпеки інвестиційного механізму. Світова практика знає два підходи до вирішення цього питання. Так, для розвинутих країн характерна відсутність спеціального законодавства про іноземні інвестиції (за винятком Японії) та про регулювання міжнародної передачі технологій. Іноземне інвестування в них регулюється загальними нормами цивільного та торговельного права.

У більшості країн, що розвиваються, є спеціальне національне законодавство про іноземні інвестиції, а також про міжнародну передачу технологій.

Враховуючи сказане вище, положення української законодавчої системи в поточний час можна визначити як проміжне між системами розвинутих країн і тих, що розвиваються. В Україні є Закон "Про режим іноземного інвестування", але немає закону про міжнародну передачу технологій. Визначаючи режим іноземного інвестування, українська держава прийняла західну концепцію, яка ставить на перший план захист власності. Такий підхід відкидають більшість з країн, що розвиваються.

Отже, світова практика підтверджує необхідність державного регулювання іноземного інвестування. Вочевидь, що стосовно кожної з провідних країн-інвесторів українська держава має напрацьовувати та проводити цілеспрямовану політику залучення інвестицій. Потребує цього і Росія. Державна політика щодо прямих інвестицій із РФ має грунтуватися на концептуальному визначенні, по-перше, пріоритетних напрямів інвестування, а також галузей економіки та провідних підприємств України, набуття контролю над якими з боку російського капіталу загрожуватиме економічній безпеці держави.

б) заохочення – для залучення російських інвестицій в українську економіку саме за пріоритетними концептуальними напрямами.

Для цього на законодавчому рівні треба визначити заборони та обмеження діяльності будь - якого іноземного інвестора на території України. Виконавча влада має приймати конкретні рішення щодо умов на українському ринку капіталів саме для російських інвестицій з урахуванням концептуально визначених інвестиційних пріоритетів, чинних міжурядових та міжгалузевих угод тощо.

Сьогодні в Україні процес іноземного інвестування регулюється державою. Задіяні такі важелі регулювання, як:

а) економічні - податок на доходи від корпоративних прав, від здійснення портфельних інвестицій, на репатріацію доходів тощо;

б) адміністративні - державна реєстрація іноземних інвестицій, ліцензування, обмеження видів діяльності, регламентування питань власності тощо. До даної групи важелів належать також норми ст. 4 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про підприємництво" та деяких інших законодавчих актів, де визначається ряд видів діяльності, які можуть здійснюватися лише державними підприємствами та організаціями і є закритими для такого іноземного інвестування, що веде до зміни форм власності. До цього заборонного переліку входять:

• виготовлення і реалізація військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин;
• видобування бурштину;
• охорона окремих особливо важливих об’єктів державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку;
• розроблення, випробовування, виробництво та експлуатація ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою;
• діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, прекурсорів, психотропних речовин (за винятком деяких з них);
• технічне обслуговування та експлуатація первинних мереж (крім місцевих) та супутникових систем телефонного зв’язку в мережах загального користування, що мають наземну станцію спряження на території України та створюються або розгортаються за допомогою національних ракет-носіїв чи космічних апаратів;
• виплата та доставка пенсій, грошової допомоги малозабезпеченим громадянам;
• експлуатація магістрального трубопровідного транспорту;
• виробництво спирту етилового;
• імпорт, експорт або оптова торгівля спиртом етиловим, коньячним і плодовим.

Законодавством України вводиться обмеження у вигляді максимальної частки іноземних інвестицій у статутних фондах ряду юридичних осіб, серед яких:

• страховики - не більше 49% (Закон України "Про страхування");
• організації-розповсюджувачі видавничої продукції - не більше 30% (Закон України "Про видавничу справу");

• підприємства зв’язку - не більше 49%, та мовлення - не більше 30%, в іншому разі їх створення і діяльність забороняється (Закон України "Про зв’язок");
• телерадіоорганізації - не більше 30% (Закон України "Про телебачення і радіомовлення").

Під контролем держави перебуває також процес приватизації державної власності, що здійснюється з участю іноземних інвесторів. Так, згідно зі ст.5, п.4 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (від 19.02.97р. № 89-97-ВР), Верховна Рада за поданням Кабінету Міністрів України затверджує перелік об'єктів групи Г, що приватизуються із залученням іноземних інвестицій.

Розгляд чинного законодавства щодо забезпечення державного регулювання іноземного інвестування стратегічно важливих для економіки та обороноздатності країни галузей та сфер діяльності показав, що:

1. Не здійснюється регулювання видів діяльності або питань, щодо державної власності на окремі об’єкти ряду галузей економіки та сфер діяльності, таких як:

• суднобудівна;
• нафтохімічна;
• паливно-енергетичний комплекс (нафтові термінали);
• транспортний комплекс (річковий та морський транспорт).

2. Цілий ряд об’єктів вищезазначених галузей економіки та сфер діяльності мають загальнодержавне значення і згідно зі ст. 5 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (від 19.02.97 р. № 89-97-ВР) не підлягають приватизації. Дане обмеження стосується і деяких видів діяльності, які згідно зі ст. 4 Закону України "Про підприємництво" (від 23.12.97 р. №762/97-ВР) забезпечуються тільки державними підприємствами. Ні згадані об’єкти загальнодержавного значення, ні об’єкти забезпечення з невідомих причин не включено до Переліку майнових комплексів державних підприємств, організацій та їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація яких не допускається (цей перелік періодично розглядається і затверджується Верховною Радою України). До таких об’єктів і видів діяльності належать:

• діяльність, пов’язана з повним циклом робіт щодо виробництва та експлуатації ракет-носіїв (машинобудівний комплекс);
• майнові комплекси підприємств авіаційної промисловості (машинобудівний комплекс);
• діяльність, пов’язана з реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин (військово-промисловий комплекс);
• атомні електростанції, гідростанції з греблями, що забезпечують водопостачання споживачам та проведення гідромеліоративних робіт, теплоелектроцентралі (паливно-енергетичний комплекс);
• підземні нафто- та газосховища (паливно-енергетичний комплекс);
• майнові комплекси підприємств залізничного транспорту з їх інфраструктурою (транспортний комплекс).

В світі існує практика розробки і затвердження в законодавчому порядку відповідних переліків галузей, видів діяльності, виробництв і територій, що закриті для іноземного інвестування повністю або частково. Такий законопроект вже розглядається в РФ. В Україні поки що такого переліку немає, але, на наш погляд, його запровадження вкрай необхідне. Це пов’язано з поширенням приватизаційних процесів, зростанням обсягів іноземного інвестування, а також з розпорошеністю по багатьох законодавчих актах різних заборон та обмежень щодо іноземного інвестування, що досить незручно для закордонних інвесторів. При можливому формуванні такого переліку в Україні необхідно враховувати наступні чинники: