2.2. Напрями та форми російського інвестування української економіки
Як показує світова практика, країни-імпортери іноземного капіталу зацікавлені у залученні іноземних інвестицій в основному з таких причин, як [12]:
На нинішньому етапі розвитку української економіки імпорт інвестицій у країну зумовлений першими двома причинами. При подальшому входженні України у світове співтовариство, а також стабілізації її господарського стану і відповідному зростанні зацікавленості іноземного інвестиційного капіталу на неї буде чинитися все більший тиск з метою лібералізації умов залучення іноземних інвестицій. Проте в умовах більшої, порівняно з країнами "далекого зарубіжжя", взаємозалежності української та російської економік (особливо української економіки від російського паливно-енергетичного комплексу) Україна вже зараз відчуває певний тиск з боку РФ у питанні лібералізації участі російських господарюючих суб’єктів в українських приватизаційних процесах. Дана обставина поширює на Україну в рамках її відносин з Росією і третю вищеназвану причину імпорту капіталу.
Залучаючи іноземні інвестиції, Україна має змогу спрямовувати їх на вирішення, зокрема, таких питань, як:
При експорті прямих інвестицій інвестори керуються переважно одним із наступних міркувань [2]:
Для господарюючих суб’єктів РФ як експортерів прямих інвестицій в економіку України характерними є перші два мотиви "втечі" капіталу. В той же час, з великою мірою вірогідності можна стверджувати, що досить велика частка прямих інвестицій з Кіпру, що вкладаються в економіку України, належить юридичним особам, створеним за рахунок "втечі" російського капіталу. Адже Кіпр є відомою офшорною зоною, і легалізація незаконно вивезених російськими резидентами капіталів за маршрутом Росія-Кіпр-Україна цілком вписується у загальновідому схему.
Офіційно визначеними пріоритетними завданнями для іноземного інвестування економіки України є:
- створення ринкової інфраструктури для більш ефективного просування товарів до споживачів;
- реабілітація забруднених радіонуклідами територій.
Реалізація цих завдань переважно на технологічно - інноваційній основі може бути здійснена через залучення іноземних інвестицій до таких пріоритетних сфер і галузей економіки України, як:
2. Паливно-енергетичний комплекс ;
3. Агропромисловий комплекс (харчова та переробна промисловості, селекція і захист рослин);
13. Екологічна сфера.
Виходячи з наведених пріоритетних напрямів іноземного інвестування української економіки, з практично однакового ступеня науково-технічного розвитку промисловості України та Росії (що є важливим фактором при здійсненні інвестиційного співробітництва на коопераційній основі), а також враховуючи законодавчо визначені заборони і обмеження щодо іноземного інвестування (розділ 2.1.), можна сказати, що, на наш погляд, пріоритетними напрямами для російського інвестування української економіки за всіма формами, що передбачені нормативно-правовими актами України, можуть бути:
- туризм;
- екологічна сфера.
Порівняння визначених пріоритетних напрямів російського інвестування української економіки з фактичними напрямами вкладання прямих російських інвестицій в Україну (розділ 1.3) виявило їх збіг більше ніж для трьох чвертей (77%) всього обсягу накопичених російських інвестицій.
При визначенні регіональних пріоритетів розвитку іноземної інвестиційної діяльності домінуючим фактором для України є нерівномірність територіального розміщення економічного потенціалу держави (на Донецьку, Дніпропетровську, Київську, Харківську і Луганську області припадає близько 50% національного доходу, а на інші - в середньому лише по 2-3%). Це спричиняє суттєві соціально-економічні диспропорції, які можуть негативно вплинути на безпеку держави. В той же час є всі підстави стверджувати, що практично всі західні регіони України поки що не використовують свій наявний потенціал у таких пріоритетних для країни сферах, як транспортно-комунікаційна інфраструктура, міжнародний туризм тощо. А такі області, як Львівська, Волинська, Закарпатська і Чернівецька мають найкращі умови для розвитку регіональних форм інтернаціоналізації (прикордонна торгівля, створення вільних економічних зон тощо). Позитивним фактором для поліпшення інвестиційної ситуації в західній частині України може стати будівництво мережі міжнародних транспортних коридорів (згідно з програмою створення та функціонування мережі міжнародних транспортних коридорів, що затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 1998 р. № 346) та виконання робіт з реконструкції Львова, пов'язаних з його перетворенням в "західну вітрину" України.
Одним з основних принципів державного регулювання іноземного інвестування у контексті структурної перебудови економіки України має бути дотримання балансу галузевих та регіональних пріоритетів залучення іноземних інвестицій. Тому з огляду на даний принцип пріоритетні вектори регіонального розподілу іноземного інвестування повинні бути спрямовані у бік регіонів Західної та Південної України.
Розрахунки показують, що на ці пріоритетні для іноземного інвестування регіони держави припадало понад половину (55%) всього обсягу російських інвестицій до України. Таким чином, співвідношення між визначеними вище галузевими та регіональними українськими пріоритетами іноземного інвестування економіки України за ступенем їх збігу з напрямами російського інвестування на початку 1999 р. склалося на користь перших. В той же час, участь російських інвесторів у будівництві транспортних коридорів, мережа яких проходить переважно територією Західної України, сприяла б вирішенню такої важливої для цього регіону проблеми, як зайнятість населення.
Соціально-економічному розвитку південного та західного регіонів України, що мають значний туристично-рекреаційний потенціал, сприяло б також вкладання російських інвестицій у туризм на цих територіях.
Українськими нормативно-правовими актами передбачені наступні форми здійснення іноземних інвестицій:
1. Створення спільних підприємств з різною часткою іноземної участі або придбання частки вже діючих підприємств;
2. Створення підприємств, що цілком належать іноземному капіталу, або придбання у повну власність діючих підприємств;
3. Придбання нерухомого чи рухомого майна шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді цінних паперів (акцій, облігацій тощо);
4. Придбання прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;
5. Співробітництво з іноземними інвесторами на підставі договору (контракту) із суб'єктами господарської діяльності України без створення юридичної особи (наприклад на основі договору про виробничу кооперацію, спільне виробництво якоїсь продукції тощо);
6. Інші форми, що не заборонені законами України.
В першому розділі вже йшлося про те, що саме прямі інвестиції мають найбільшу привабливість для країни, яка їх приймає. Вкладання іноземного підприємницького капіталу у вигляді прямих інвестицій може бути здійснено у 1-4-ій із вказаних вище форм залучення іноземних інвестицій. Співробітництво у п'ятій формі (на підставі договору у формі міжнародної кооперації) спрямовано, в першу чергу, на залучення передових закордонних технологій або отримання деяких видів обладнання, які потім будуть оплачені поставками комплектуючих. В окремих випадках співробітництва з іноземними інвесторами на підставі договору також може бути створена спільна власність (наприклад, коли за умовами договору іноземному партнеру передається пакет акцій як плата за надання у використання обладнання, нових технологій тощо).
Статистичні дані свідчать, що переважною формою здійснення російських прямих інвестицій в українську економіку є створення спільних українсько-російських підприємств (СП). Так, на початок 1999 р. 72% всіх російських інвестицій в Україну (134,9 млн дол.США) було вкладено у СП. Українсько-російське інвестиційне співробітництво у формі СП для української сторони має дві переваги. По-перше, залучаються нові матеріальні і фінансові ресурси, які входять до складу основних фондів підприємства і безпосередньо не потребують оплати. По-друге, об’єднання інтересів українського і російського партнерів підвищує їх зацікавленість у вдосконаленні виробництва, здобутті ринків.
Але СП мають і негативні сторони. Якщо українські підприємці-учасники спільного підприємства частково втрачають контроль над ним, суттєва частина доходу стає власністю російського партнера і буде сплачуватися йому постійно пропорційно до його частки у статутному фонді СП. Тому, у випадку необхідності збереження повного контролю над підприємством українською стороною (що особливо важливо при інвестиційному співробітництві на підприємствах ВПК, стратегічно важливих для економіки держави підприємствах та на державних підприємствах з незмінністю форми власності) інвестиційне співробітництво з російськими інвесторами може здійснюватись на підставі договору. Сказане стосується не лише російського, а й будь-якого іншого представника іноземного капіталу.
Для української економіки вельми корисні середні і малі підприємства, що належать російському капіталу в галузях, які не мають стратегічного значення. Це стосується насамперед переробки сільськогосподарської продукції, виробництва одягу, взуття та інших товарів широкого вжитку. В цих галузях немає небезпеки того, що підприємство із 100-відсотковою іноземною участю займе монопольне становище на українському ринку.
В останні три-чотири роки в Росії набув поширення процес створення транснаціональних (міждержавних) фінансово-промислових груп (ТФПГ та МФПГ). За цей час (1995-1997 рр.) вже зареєстровано десять таких об'єднань (їх перелік приведено в розділі 1.2). Проведений російськими дослідниками аналіз діяльності ТФПГ і набутого ними досвіду щодо власного формування і розвитку дав досить цікаві результати, а саме [12] :
1. Під визначенням ТФПГ ховається досить містка форма виробничо-економічних відносин великих промислово-технологічних комплексів з кредитно-фінансовими інститутами. Умовно це об'єднання є формою як "м'якої" (альянс, союз), так і "жорсткої" (холдинг) взаємодії партнерів, в основу якої покладено відносини власності між фінансовими організаціями та іншими учасниками групи. Тому поки що немає підстав говорити про добре напрацьовані підходи до створення і функціонування російських ТФПГ.
2. ТФПГ як форма інтеграції промислового і банківського капіталу характеризується різноманітністю шляхів виникнення і форм існування. Єдиний для всіх груп тип структури їх організаційної будови та координації внутрішньогрупової діяльності поки що не склався. Розрізняються два типи ТФПГ залежно від центра їх формування: банківські - створені навколо сильних банків, та індустріальні - створені навколо великого промислового підприємства або групи підприємств.
Банківські ТФПГ становлять 10% від загальної кількості зареєстрованих транснаціональних груп та існують тільки у вигляді конгломератів (об'єднань різних технологічно не зв'язаних між собою підприємств, що знаходяться на різних стадіях виробництва і функціонують в різних галузях народного господарства). Це пояснюється проведенням комерційними банками стратегії диверсифікації своїх кредитних портфелів з метою максимізації прибутків.
Індустріальні (промислові) ТФПГ, питома вага яких склала 90% загальної кількості зареєстрованих транснаціональних груп, існують у вигляді:
а) вертикально інтегрованих структур (об'єднання підприємств, що перебуває під єдиним контролем і функціонує за принципом замкнутого технологічного ланцюга в одній галузі - від видобутку сировини до випуску готової продукції та доведення її до споживача через власну збутову мережу);
б) горизонтально інтегрованих структур (ці об'єднання знаходяться під єдиним контролем двох і більше підприємств, які мають у своєму розпорядженні повний технологічний цикл одночасно в кількох галузях).
Питома вага першого і другого типу промислових ТФПГ в загальній їх кількості склала відповідно 44% та 56%.
Головним для вертикально інтегрованих груп є закріплення і підтримка зв'язків, які вже мали місце між учасниками інтегрування ще за часів СРСР. Горизонтально інтегровані групи спрямовані передусім на утримання ціни та (або) контролю на ринку у будь-яких масштабах.
Основою функціонування для більшості з досліджених ТФПГ є договори про спільну діяльність. Так, ТФПГ "Славянская бумага" має цілу систему договорів про спільну діяльність, кожен з яких охоплює тих учасників групи, які співробітничають по одному з напрямів її діяльності. При цьому центральна компанія веде облік спільної діяльності по усіх договорах.
Все сказане вище дало дослідникам підстави стверджувати про перехідний характер форми організації та взаємодії російських ТФПГ.
3. Незважаючи на те, що ядро більшості промислових ТФПГ складають великі виробничо-технологічні комплекси з чіткою вертикаллю інтеграції виробництва, власних коштів для поповнення капіталу підприємств вони, як правило, сьогодні не мають. Водночас, ні в одній з діючих промислових ТФПГ внутрішній фінансовий інститут не відіграє належної йому ролі і не робить довгострокових інвестицій.
4. Участь у ТФПГ беруть виключно російські банки, як правило, великі та малі.
Базуючись на проведеному аналізі наявного досвіду діяльності ТФПГ, російські дослідники приходять до наступних висновків:
1. У сучасних економічних та нормативно-правових умовах, які склалися в більшості держав СНД, найдоступнішим механізмом інтеграції учасників груп є просте товариство (договір про спільну діяльність, за яким зміна власника при консолідації ресурсних потенціалів учасників не передбачається). Це пояснюється насамперед тим, що ініціативи щодо повного об'єднання матеріальних ресурсів зустрічають, як правило, сторожке ставлення з боку учасників груп, що викликано як не зовсім зрозумілими для них перспективами ТФПГ, так і розбіжністю у методах оцінки активів, що об'єднуються.
Співробітництво підприємств в рамках ТФПГ за схемою простого товариства особливо актуально тоді, коли до складу групи входять компанії, де крупним акціонером є держава.
2. Потенціал створених за участю Росії та країн СНД транснаціональних та міждержавних ФПГ поки що дуже слабкий для того, щоб стати помітним фактором стабілізації економік країн - учасниць Співдружності.
За станом на початок 1999 р. учасниками трьох російських ТФПГ були п'ять українських господарюючих суб'єктів: "Ніжинський науково-виробничий комплекс "Прогрес" (ТФПГ "Точность"), "Центральне конструкторське бюро "РИТМ" (ТФПГ "Точность"), "Корюківська фабрика технічного паперу" (ТФПГ "Славянская бумага"), м'ясопереробне підприємство "Прикарпаття" (ТФПГ "Росагропром"), Чернігівський м'ясокомбінат (ТФПГ "Росагропром") .
Узагальнення цілей, які переслідували російські та українські підприємства при створенні кожної з ТФПГ, показує, що за рахунок свого інтегрування по вертикалі вони мали на меті вирішити такі основні завдання: знизити загальні витрати на виробництво продукції; забезпечити доступ учасників групи до сировинних ресурсів; залучити фінансові та матеріальні ресурси для інвестування програм розвитку підприємств-учасників групи та поповнити їх оборотні кошти; реалізувати спільні інвестиційні програми, спрямовані на освоєння нових технологій, модернізацію обладнання, підвищення якості продукції, збільшення випуску сировини тощо; створити нові робочі місця шляхом збільшення завантаження діючих виробничих потужностей і створення в структурі групи нових виробництв та підприємств.
Розгляд результатів проведеного російськими дослідниками аналізу форм інтегрування суб'єктів господарювання з різних країн СНД при створенні російських ТФПГ (МФПГ) показує, що в рамках кожної групи з участю українських підприємств основою співробітництва є договір про спільну діяльність, який не передбачає зміну власника при консолідації ресурсних потенціалів учасників. Як бачимо, інвестиційне співробітництво всередині цих груп може бути також лише на основі договору, тобто у формі під номером п'ять.
Будь-яка з перелічених вище форм залучення іноземних інвестицій в економіку України може бути застосована щодо російських інвесторів. У той же час, при виборі українським господарюючим суб'єктом форм залучення російського капіталу необхідно враховувати особливості кожної з них. Треба зважати також на відмінність іноземних інвестицій і за метою залучення та можливостями їх використання в різних формах і на окремих рівнях господарювання. Тому при зіставленні різних варіантів залучення російських капіталів необхідно, передусім, враховувати наміри та інтереси суб’єктів господарювання.
Є загальні цілі, які за допомогою залучення іноземного капіталу вирішуються і на рівні окремого підприємства, і на рівні регіону або країни в цілому. Це - підвищення технічного рівня і розширення масштабів виробництва, підвищення конкурентоспроможності з метою виходу на зовнішній ринок. Проте, шляхи вирішення цих завдань для кожного з названих рівнів є різними.
Сьогодні при інвестиційному співробітництві на рівні підприємств необхідно виходити з того, що більшість українських підприємств практично не мають власної валюти, а вільні кошти для її купівлі на біржі теж обмежені. В цьому випадку перевіреною формою довготривалого співробітництва з російським партнером для залучення передової технології може бути співпраця саме на основі договору (контракту). Ці договори передбачають, як правило, передачу протягом стартового періоду більш сильним партнером по кооперації (ліцензіаром) менш сильному (ліценціату) своїх технологій і технологічного обладнання, яких бракує ліцензіату, а також своїх прав на використання промислової власності. За все це ліцензіат поставляє ліцензіару вироблену ним проміжну, а потім і готову кооперовану продукцію. Організується співробітництво також по лінії збуту і післяпродажного сервісу продукції.
В світовій практиці використовується декілька форм (моделей) договірної кооперації. Найпростіша з них - підрядна кооперація, за якої підрядник виробляє для замовника, як правило, за документацією останнього проміжну або кінцеву продукцію. Ця форма кооперування найбільш поширена, але й ризикована. Вона ставить підрядника у становище, залежне від замовника, який за певних умов може відмовитися від пролонгації замовлень і знайти іншого партнера [11].
За формою підрядної кооперації працюють і деякі українські підприємства. Так, наприклад, завод "Чернігівавтодеталь" має коопераційні зв'язки з Горьківським автомобільним заводом, що входить до складу російської ТФПГ "Нижегородские автомобили". Дане українське підприємство поставляє російським автомобілебудівникам, як і за часів СРСР, карданні вали. Воно також збирає автомобілі "Газель" та "Волга" за викрутковою технологією з російських вузлів і комплектуючих деталей.
Хочеться думати, що орієнтація провідних українських підприємств на участь у коопераційних зв'язках з російськими підприємствами в ролі постачальника найпростіших вузлів і деталей або складальника кінцевої продукції за викрутковою технологією є тимчасовим явищем, що викликано загальною економічною кризою в країні. Адже таке місце вітчизняного виробника у міжнародній кооперації замість підвищення інноваційної динаміки в українській промисловості призведе лише до подальшої деградації науково-виробничого потенціалу країни.
Вбачається неперспективною також орієнтація деяких українських підприємств на відновлення існуючих раніше коопераційних зв'язків з російськими суб’єктами господарювання без врахування фактора конкурентоздатності на світовому ринку продукції, що має вироблятися по кооперації. У випадку, якщо ця продукція не буде конкурентоспроможною на світовому ринку, вітчизняні підприємства можуть опинитися у повній залежності від російських партнерів, що реально загрожуватиме їх економічній безпеці. Особливо це стосується тих українських підприємств, коопераційне співробітництво яких грунтується переважно на подетальній (виробництво окремих частин продукту) та технологічній (виконання окремих операцій і стадій технологічного процесу) спеціалізації виробництва.
Необхідно відзначити, що кооперація нині лежить в основі діяльності корпорацій країн світу та ТНК, їх динамічного розвитку. Економічна потужність країни значною мірою визначається наявністю у ній великих корпорацій, які є транснаціональними за сферами своєї діяльності і мають загальнонаціональне значення. В Україні сьогодні поки що немає жодної промислово-фінансової групи (ПФГ), а тим більше - транснаціональної ПФГ (ТПФГ). Це свідчить про те, що в Україні ще не створені умови для формування притаманного суверенній державі корпоративно-коопераційного каркасу економіки, основу якого складають коопераційні зв'язки між підприємствами в середині країни.
Досвід Росії показує, що всі російські ТФПГ формувалися на базі ФПГ із залученням до них на основі принципу доцільності тих чи інших підприємств із країн СНД. Тому процесу створення ФПГ в РФ приділяється багато уваги як на законодавчому, так і на виконавчому рівнях. Зокрема, на державному рівні стимулюється створення, розвиток та функціонування ФПГ в галузях, що відповідають пріоритетам промислової та соціальної політики держави (на це, наприклад, спрямовано Указ Президента РФ "О мерах по стимулированию создания и деятельности ФПГ" від 01.04.96 р. № 443). Така цілеспрямована державна політика стимулювання побудови корпоративно-коопераційного каркасу російської економіки вже принесла свої плоди у вигляді 84 діючих ФПГ, серед яких 10 - транснаціональні (міждержавні).
Певний успіх Росії у створенні ФПГ та повна відсутність відповідних структур в Україні створюють сприятливі умови для використання українського економічного потенціалу через механізм ТФПГ в реалізації російської промислової політики. Небезпека для вітчизняної економіки при цьому полягає у можливому повному виключенні ряду підприємств України з процесу реалізації українською державою власної промислової політики. В результаті це може призвести до обмеження можливостей України щодо самостійного розширеного відтворення ВВП.
В умовах, що склалися, великого значення набуває вирішення питання про сприяння держави українським господарюючим суб'єктам в контексті проведення промислової політики країни. Мова йде про удосконалення наявної нормативної бази для створення ПФГ в Україні, розробку і введення в дію закону про міжнародну кооперацію у виробництві та інформаційно-методичних рекомендацій для підприємств та органів державного управління з комплексу питань внутрішньодержавної та міжнародної кооперації. У рекомендаціях було б доцільно висвітлити у взаємозв'язку ряд питань, серед яких: сертифікація та ціноутворення виробленої в рамках кооперації продукції; лізинг; обмін науково-технічною та іншою документацією і правами промислової власності; співробітництво у збуті та післяпродажному сервісі продукції; валютно-фінансові та кредитно-розрахункові питання; порядок підготовки та зміст договорів про міжнародну кооперацію; особливості кооперації в корпоративних структурах; форми державної підтримки участі українських підприємств в міжнародній кооперації та інше.
З набиранням обертів приватизаційного процесу в Україні російський капітал все більшою мірою буде залучатись до країни шляхом продажу російським інвесторам пакетів акцій українських акціонерних товариств. У цьому зв'язку досить цікавою видається практика проведення приватизації у постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи. Ії узагальнення показує, що іноземне інвестування економік цих країн характеризувалося [4]:
І все-таки, підприємства з іноземними інвестиціями у країнах Центральної та Східної Європи демонструють вищі продуктивність праці, ефективність виробництва та питому вагу в експорті порівняно із середніми значеннями цих показників по країнах прикладання капіталу.
В умовах нарощування темпів приватизації в Україні можна очікувати також підвищення активності участі російських ФПГ в цьому процесі.
В сучасних умовах питання щодо вибору форми залучення іноземних інвестицій на рівні підприємства є його внутрішньою справою. Тому відповідні рішення його керівництва повинні ретельно вивірятися, супроводжуватися відповідними розрахунками.
На рівні регіону або країни в цілому питання вибору оптимальних форм залучення іноземних інвестицій (в тому числі і російських) вирішується не безпосередньо органами управління, а через відповідну економічну політику та комплекс адміністративних заходів. Так, надання податкових чи інших пільг органами управління на державному чи регіональному рівнях можна розглядати тільки як засіб сприяння залученню іноземного капіталу до пріоритетних сфер економіки країни в певних формах.
У деяких випадках органи управління на регіональному або національному рівні повинні самі приймати рішення щодо вибору форми залучення іноземних інвестиційних ресурсів (наприклад в разі освоєння родовища корисних копалин). Тут можливі наступні варіанти:
Вибір із цих варіантів найбільш ефективного з точки зору української сторони вимагає врахування різних факторів. І в першому і в другому випадках необхідні витрати української сторони, в другому, правда - дещо менші. В третьому випадку всі витрати несуть іноземні інвестори. Проте різними будуть і результати використання цих форм насамперед за розмірами доходу, що залишається в Україні. Має значення також і швидкість освоєння родовища. Чим швидше воно буде розроблятися, тим раніше країна отримає продукцію, збільшить свій експортний потенціал і матиме можливість створення нормальних умов для життя населення відповідного регіону тощо.
Надання концесії доцільно у випадку, коли країна має значні розвідані, але не розроблені із-за браку фінансових та технічних засобів запаси природних ресурсів, наприклад, вуглеводнів, мінералів і т. і. Концесіонер володіє продукцією і може вільно реалізовувати її після обов’язкових поставок на місцевий ринок, розмір яких визначається угодою. Доход країни, що володіє відповідним природним ресурсом, складається з платежів роялті (визначаються залежно від обсягів виробництва) та податку на прибуток компанії тощо.
Доцільне надання концесії також при необхідності, наприклад, розбудови в країні мережі автомобільних шляхів. Так, у липні 1998 р. з цією метою вийшов Указ Президента України " Про концесію на будівництво та реконструкцію автомобільних доріг". З його появою відкрилися гарні перспективи щодо залучення до реалізації цього масштабного проекту іноземних інвесторів, в тому числі і російських.
Угоди про розподіл продукції багато в чому нагадують концесійні договори. Відмінність в тому, що іноземна фірма, яка бере на себе обов’язки освоїти розробку природного ресурсу, розплачується із стороною, що ним володіє, часткою видобутої продукції.
У сфері надровикористання, на наш погляд, сьогодні для України більш привабливими є іноземні інвестиції у формі угод про розподіл продукції. Це пояснюється тим, що в даному варіанті немає потреби у початкових витратах з української сторони. Всі витрати, пов’язані з розвідкою, розробкою та видобутком, несе інвестор. В Україні, на відміну від Росії, де Закон РФ "О соглашениях о разделе продукции" діє з початку 1996 р., законодавча база щодо угод про розподіл продукції тільки-но започаткована. Це дозволить вже найближчим часом використовувати у різних галузях та сферах української економіки таку форму залучення російського капіталу, як розподіл продукції.
Багато факторів необхідно враховувати і при створенні вільних економічних зон (ВЕЗ). Це території, на яких за рахунок пільгового режиму господарської і зовнішньоекономічної діяльності та формування необхідної інфраструктури створюється більш сприятливий, ніж в середньому по країні, інвестиційний клімат для вітчизняних і, головним чином, для іноземних інвесторів. Саме такі зони (особливо зони експортного виробництва) при відносно невеликих витратах на їх створення дають максимальний ефект у порівняно короткі строки. Зони цього типу створюються, як правило, у безпосередній близькості від великих міжнародних портів, аеропортів, залізничних вузлів при наявності вільних територій, робочої сили та фахівців.
В Україні у відповідності із Законом "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" вже створено експериментальну економічну зону "Сиваш", де відпрацьовуються основні принципи створення ВЕЗ, набувається досвід роботи в умовах спеціальної економічної зони. Перебувають на етапі становлення економічні зони у Донецькій, Закарпатській, Львівській, Київській та Луганській областях. На відміну від України, в РФ поки що не має відповідного закону про ВЕЗ, але вільні економічні зони тут діють ще з 1988 р. За їх кількістю Росія значно випереджає українську державу. Це пов'язано, в першу чергу, з браком відповідного досвіду в Україні, адже на території нинішньої РФ особливі режими торгівлі вводилися ще з ХІІІ століття.
Всі розглянуті вище форми залучення іноземного капіталу без винятку можуть бути застосовані при залученні українськими господарюючими суб'єктами російського підприємницького капіталу. Проте цей процес з огляду на необхідність забезпечення економічної безпеки України повинен бути керованим з боку держави і мати необхідний комплекс засобів захисту.