Термін "економічна безпека" вперше з'явився у 70-і роки і швидко розповсюдився у розвинутих капіталістичних країнах. Саме тоді, реалістично оцінюючи тодішню міжнародну обстановку, представники перш за все країн Західної Європи виступили за використання економічних засобів забезпечення національної безпеки.

Сьогодні економічна безпека будь-якої країни - це загальнонаціональний комплекс заходів, спрямованих на сталий розвиток та удосконалення її економіки, який обов'язково включає в себе також механізм протидії зовнішнім і внутрішнім загрозам [11].

Концепцією національної безпеки України в економічній сфері визначені наступні напрями державної політики:

• недопущення незаконного використання бюджетних коштів і державних ресурсів та їх перетікання в "тіньову" економіку;
• контроль за експортно-імпортною діяльністю, спрямованою на підтримку важливих для України пріоритетів та захист вітчизняного виробника;
• боротьба з протиправною економічною діяльністю, протидія неконтрольованому відпливу національних матеріальних, фінансових, інтелектуальних, інформаційних та інших ресурсів.

Останні два напрями відображають у загальних рисах суть проблеми забезпечення економічної безпеки України при залученні в її економіку іноземних інвестицій. На нашу думку, є нагальна потреба у розробці в Україні окремого документа з цього питання. В Росії відповідну державну стратегію економічної безпеки країни (основні положення) було розроблено і введено в дію ще у 1996 р.

Захист української економіки у зв’язку із залученням конче необхідних Україні іноземних інвестицій означає не обмеження їх припливу, а нейтралізацію негативних ефектів процесу їх вкладання, забезпечення інвестиційного механізму системою безпеки.

Справа в тому, що інтереси закордонних партнерів нерідко розходяться із загальнонаціональними інтересами сторони, що приймає іноземні інвестиції. За ступенем цієї розбіжності іноземних інвесторів поділяють на добросовісних, недобросовісних та псевдоінвесторів [4]. Останні зовсім не мають наміру здійснювати накопичення інвестицій. Під виглядом вивчення об’єкта інвестування вони збирають необхідну комерційну, технічну або якусь іншу інформацію про ті чи інші підприємства приймаючої сторони.

Добросовісність іноземних інвесторів можна визначити як таке ведення справи, яке забезпечує їм прийнятний доход і одночасно зміцнює економіку країни, що приймає іноземний капітал.

Недобросовісна поведінка іноземних інвесторів має ряд форм, серед яких:

• спекулятивна купівля підприємства (його акцій) з метою подальшого перепродажу;
• прагнення до короткострокового, але швидкого отримання прибутку за будь-яку ціну;
• закриття і згортання виробництва з метою переведення його за кордон та обмеження пропозиції, щоб забезпечити більшу вигоду для діючих закордонних підприємств;
• придбання підприємства виключно заради "ноу-хау" із втратою українського пріоритету у відповідних галузях як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках;
• перетворення українського підприємства у не спроможний до самостійного розвитку технологічний придаток закордонної компанії шляхом обмеження та згортання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт з подальшим переведенням їх за кордон;
• переслідування при інвестуванні не економічної, а військової мети, коли за покупцем стоїть відповідне відомство тієї чи іншої країни.

Постійне зростання у світі вивозу капіталу у вигляді прямих приватних інвестицій, а також те, що домінуючою формою такого іноземного інвестування є транснаціональні корпорації, до створення яких на теренах СНД прагне і Росія, - все це потребує розгляду питання щодо мети і завдань діяльності ТНК та загроз, які вони можуть нести економіці України. Адже найбільш ефективно всі перелічені вище форми недобросовісної поведінки іноземних інвесторів можуть бути реалізовані саме в рамках таких транснаціональних утворень.

Значне поширення ТНК в світі викликано перш за все тим, що в результаті переведення частини своєї виробничої діяльності за кордон ці об’єднання отримують ряд переваг, серед яких:

- можливість підвищення ефективності виробництва компанії та конкурентоздатності її продукції, загальна для всіх великих об'єднань і пов'язана з притаманними ринковим трансакціям ефектом масштабу та економією на витратах;

- доступ через свою закордонну філію до ресурсів іноземної держави (таких, як більш дешева або кваліфікованіша робоча сила, сировинні ресурси, науково-дослідний потенціал тощо);

- наближеність до споживачів продукції філії компанії, а також можливість отримання інформації, яка дає змогу оцінити перспективи ринку та конкурентний потенціал фірм країни розміщення філії. При цьому закордонні підрозділи ТНК в конкуренції з підприємствами країни-реципієнта отримують важливі переваги в результаті використання науково-технічного та управлінського потенціалу своєї материнської фірми та усіх її філій;

- можливість використання у своїх інтересах особливостей державної політики (наприклад, податкової) в різних країнах, різниці в курсах валют тощо. Наприклад, будь-яка зміна курсу валюти в умовах багатонаціональної ТНК приносить зиск частині підприємств компанії, не завдаючи реальних втрат іншим її філіям. Більше того, з цієї ситуації ТНК може отримати цілком відчутну користь. Так, завищений курс валюти в країні базування материнської фірми (що сприяє експорту інвестицій) можна використати для того, щоб без значних витрат ресурсів з боку фірми надати значну фінансову підтримку своїм філіям або за допомогою захоплення чужих фірм полегшити наслідки скорочення при ревальвації товарного експорту;

- здатність подовжувати життєвий цикл своїх технологій і виробів, "скидаючи" їх в міру старіння у свої закордонні філії, і завдяки цьому зосереджувати на розробці нових технологій і виробів зусилля та ресурси своїх структурних підрозділів, що базуються в країні знаходження материнської фірми;

- можливість подолання різного роду бар'єрів на шляху до опанування ринку тієї чи іншої країни за рахунок експорту прямих інвестицій.

Серед основних факторів можливого позитивного впливу діяльності ТНК на економіку країни, що приймає прямі іноземні інвестиції, можна назвати:

- приток фінансових ресурсів і сучасних технологій, що сприяє модернізації виробничої бази країни-реципієнта;

- впровадження у практику господарської діяльності країни, що приймає капітал, передових методів управління і маркетингу;

- посилення експортного потенціалу країни-реципієнта;

- підрив монопольного становища компаній країни, що приймає інвестиції, і підвищення конкурентного тонусу її господарського середовища;

- послаблення впливу на державну економічну політику галузевих еліт, які стримують модернізацію господарської структури країни-реципієнта.

До основних факторів можливого негативного впливу діяльності ТНК на економіку країни, що приймає прямі іноземні інвестиції, належать:

- небезпека перетворення країни-реципієнта в місце скидання застарілих і екологічно небезпечних технологій;

- захват ТНК найбільш розвинутих і перспективних сегментів промислового виробництва країни, що приймає капітал, та її науково-дослідних структур;

- нав'язування компаніям країни-реципієнта далеко не самих перспективних напрямів у системі розподілу праці в рамках ТНК;

- можливість масового відтоку іноземних інвестицій з економіки приймаючої їх країни, що може викликати закриття підприємств та виникнення пов'язаних з цим негативних явищ ;

- можливість невпевненого, млявого росту виробництва на філіях ТНК, що пов'язано із її схильністю до перебільшення реакції на можливу зміну кон'юнктури ринку. Адже для ТНК достатньо невеликого поштовху ззовні, щоб перейти на свідоме, зумовлене фінансовою стратегією скорочення виробництва;

- відплив прибутку закордонної філії на фінансування внутрішнього інвестиційного процесу материнської компанії.

Порівняння позитивних та негативних факторів можливого впливу діяльності ТНК на економіку країни-реципієнта свідчить про чисельну перевагу на базі останніх.

Особливу проблему становить скупка акцій військових і стратегічних підприємств. Перехід основних фондів такого підприємства у власність закордонної компанії практично означатиме управління ним з боку іноземної держави.

Економіка України потребує захисту лише від недобросовісних та псевдоінвесторів, проте визначити їх наміри заздалегідь неможливо. Тому при розробці комплексу захисних заходів необхідно передбачити захист від усіх можливих проявів недобросовісності. Основними засобами при цьому залишаються економічні та адміністративні.

Розглядаючи комплекс питань щодо забезпечення економічної безпеки української держави в інвестиційному співробітництві з РФ, необхідно визначити можливі економічні інтереси російської сторони в Україні. При цьому слід виходити із загального політичного курсу Росії на більш тісну інтеграцію з нею колишніх радянських республік. Про це прямо говориться у російському офіційному документі під назвою "Стратегічний курс Росії щодо держав-учасниць Співдружності незалежних держав". Водночас, не можна не брати до уваги і такі суттєві чинники, як існуючу до теперішнього часу економічну взаємозалежність обох країн (особливо економіки України від нафтогазового комплексу Росії); вищий за український рівень ринкових перетворень в РФ; наявність у Росії великих національних та транснаціональних ФПГ; тривале і важке проходження в Державній Думі РФ ратифікації Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією; затягування російською стороною питання делімітації та демаркації українсько-російського кордону; наявність на території України бази Чорноморського флоту РФ.

Загальновідомим і найбільш ефективним засобом реалізації офіційно проголошеного російського стратегічного курсу є встановлення цілковитої економічної залежності України від РФ, насамперед від її паливно-енергетичного комплексу. Досягти цього Росія могла б шляхом набуття контролю у таких стратегічних, на наш погляд, для української економіки галузях та сферах діяльності, як:

1. Машинобудівний комплекс України (ті його галузі, що мають подвійну технологію використання: авіа- ракето- та суднобудування);
2. Військово-промисловий комплекс;
3. Нафтохімічна галузь;
4. Паливно-енергетичний комплекс (підземні газосховища, нафтові термінали, підприємства енергетики);
5. Транспортний комплекс (залізничний, річковий, морський та магістральний трубопровідний транспорт).

Найбільш ефективним інструментом реалізації стратегічного курсу Росії щодо України є ТФПГ (МФПГ), створені на базі російських фінансово-промислових груп шляхом залучення до їх складу українських суб'єктів господарювання. Створюючи ТФПГ з українською участю, російська сторона може ставити перед собою наступні головні завдання:

- зниження загальних витрат у рамках ТНК завдяки розширенню виробництва, використання переваг міжнародного поділу праці;

- вирішення питання дефіциту деяких видів природних ресурсів у Росії за рахунок підключення до технологічного ланцюжка в рамках ТНК окремих українських підприємств. Так, враховуючи гострий дефіцит глинозему в РФ, можна передбачити велику зацікавленість російської транснаціональної алюмінієвої компанії "ТаНАКо" щодо включення до її складу українського Миколаївського глиноземного заводу;

- використання для потреб російської промисловості та її військово-промислового комплексу науково-технічного і виробничого потенціалу підприємств українського ВПК, які у свій час працювали на ВПК колишнього СРСР. Цьому значною мірою сприяє обізнаність російської сторони щодо підприємств української "оборонки" (можлива номенклатура випуску продукції військового призначення), а також їх складний економічний стан. Вже зараз до російської транснаціональної ФПГ "Точность", що займається розробкою, виробництвом і реалізацією високоточного озброєння нового покоління (артилерійські комплекси; керовані гелікоптерні, танкові та протитанкові ракетні комплекси тощо) входять такі українські підприємства, як Ніжинський науково-виробничий комплекс "Прогрес" та Центральне конструкторське бюро "РИТМ" ;

- усунення конкуренції з боку українських діючих та потенційних виробників сучасних видів озброєнь;

- створення умов для проникнення російських товарів на український ринок;

- створення передумов для переходу обох держав до більш тісної політичної інтеграції.

Із наведеного вище переліку завдань, які можуть ставити перед собою російські ТНК на українському ринку, можна визначити основні потенційні загрози економічній безпеці України, серед яких:

- усунення наявного науково-технічного і виробничого потенціалу окремих підприємств ВПК України від участі в реалізації українських проектів із створення та виробництва нової наукоємної продукції, в тому числі зброї;

- втрата контролю з боку держави над окремими стратегічно важливими для її економіки та обороноздатності підприємствами або галузями;

- поступова переорієнтація українських підприємств на випуск переважно коопераційної продукції для головних (складальних) російських підприємств та одночасне послаблення можливостей таких вітчизняних виробників щодо самостійної побудови технологічних ланцюжків в наукоємних виробництвах України. Особливо це стосується виготовлення стратегічно важливої для економіки та обороноздатності країни продукції;

- можливість втрати українською філією російської ТНК прибутку, який час від часу може переводитися до центральної компанії корпорації;

- загроза від недобросовісної поведінки російських ТНК на українському ринку (спекулятивна купівля підприємства з метою його подальшого перепродажу; закриття і згортання окремих українських виробництв для забезпечення більшої вигоди діючим російським підприємствам; придбання українських підприємств виключно заради "ноу-хау" із втратою останніми пріоритету у відповідних галузях як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках тощо).

Ключовим щодо здійснення іноземних інвестицій завжди було питання участі у власності, частка якої врешті-решт визначала ступінь контролю іноземного інвестора над підприємством і відповідне співвідношення у розподілі прибутків. Ця проблема, як відомо, має наступні основні варіанти свого вирішення:

• збереження державного контролю над стратегічними галузями економіки;

- збереження деяких галузей або видів діяльності під егідою державної власності, що означає закріплення на стратегічних для економіки і безпеки держави підприємствах цих галузей державної частки пакета акцій у розмірі 50% статутного фонду плюс одна акція;

• часткове зняття обмежень для привілейованих інвесторів;
• повна (100%) власність іноземного інвестора.

Розгляд забезпечення державного регулювання іноземного інвестування галузей економіки та сфер діяльності України, в контролі над якими потенційно зацікавлена РФ (додаток 5), показав, що чинне українське законодавство не регулює види діяльності або питання щодо державної власності на окремі об’єкти у суднобудівній і нафтохімічній галузях, паливно-енергетичному (нафтові термінали) та транспортному (річковий та морський транспорт) комплексах.

Норми українських законодавчих актів щодо приватизації державного майна мають забезпечити інтереси держави, її економічну безпеку. Так, згідно із Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" щорічно розробляється Фондом держмайна України і затверджується Верховною Радою України відповідна Державна програма приватизації, одним з пріоритетів якої є контроль за переходом прав власника на контрольні пакети акцій ВАТ, створених на базі стратегічних для економіки і безпеки держави підприємств. Але на наш погляд, необхідно розробити і затвердити в законодавчому порядку відповідний механізм захисту вже приватизованих підприємств від недобросовісного іноземного інвестування (наприклад придбання українських підприємств /його акцій/ з метою перепродажу).

Договором між Україною та Російською Федерацією про економічне співробітництво на 1998-2007 рр. передбачена взаємна участь господарюючих суб’єктів обох країн у приватизації. Якщо у РФ приватизаційний процес вже практично завершено, то в Україні тільки розпочато приватизацію об’єктів групи Г, в тому числі із залученням іноземних інвестицій. До цієї групи Указом Президента України "Про Державну програму приватизації на 1999 рік" віднесено: об’єкти з вартістю основних фондів більше 170 млн грн. та підприємства-монополісти на загальнодержавному ринку відповідних товарів; конверсійні об’єкти військово-промислового комплексу за переліками, що затверджуються уповноваженим органом управління державним майном; об’єкти, що приватизуються із залученням іноземних інвестицій за міжнародними договорами України.

З огляду на відсутність ПФГ в Україні та значну кількість (84) зареєстрованих ФПГ у Росії, більш високу активність щодо взаємної участі у приватизаційних процесах можна очікувати саме з боку російських інвесторів. Їхні активні дії можливі також і на вторинному фондовому ринку України. Адже формування російських ТФПГ за участю українських підприємств може відбуватися як на основі "м'якої" форми інтеграції учасників групи (договір про спільне виробництво тощо), так і "жорсткої" (холдинг), яка реалізується через придбання пакетів акцій українських підприємств.

Аналіз галузевого та регіонального розподілу російських інвестицій засвідчив їх суттєву концентрацію в такій галузі української економіки, як охорона здоров’я, фізична культура та соціальне забезпечення. Частка Росії в накопиченому обсязі іноземних інвестицій в цю галузь склала 70,8%. Весь обсяг російських інвестицій, що отримала галузь, було зосереджено в Автономній Республіці Крим (АРК), для народного господарства якої санаторно-курортний і туристський комплекс відіграє головну роль.

В умовах поширення приватизаційних процесів в АРК та зростання іноземного інвестування економіки півострова особливого значення набуває контроль за недопущенням проявів монополізму у провідній галузі автономної республіки, зокрема, за характером дій щодо злиття і приєднання господарюючих суб’єктів. Головним критерієм при наданні антимонопольними органами АРК дозволу на закордонне інвестування повинен стати очікуваний після його здійснення вплив на конкуренцію.

Питанню надходження інвестицій із Росії в Автономну Республіку Крим необхідно, на наш погляд, приділяти особливу увагу. Адже російська частка в загальному обсязі залучених в регіон іноземних інвестицій становить 71,7% (разом із Севастополем) і більше ніж у 10 разів перевищує цей показник по інших регіонах України (в середньому 4%). Необхідність здійснення постійного моніторингу цього процесу щодо АРК зумовлена також і тим особливим фоном українсько-російських відносин, що створюється висловлюваннями окремих впливових російських політиків щодо сумнівності існуючих зараз кордонів між обома державами (вони не згодні з українським статусом Криму взагалі, і Севастополя зокрема).

Історичний досвід втрати територій державами свідчить про те, що цьому завжди передувала експансія іноземного капіталу відповідної зацікавленої країни. Так, відокремленню від Чехословаччини Судетської області і приєднанню її до Німеччини передувало встановлення повного контролю німецького капіталу над економікою області. Певну роль при цьому відіграли етнічні німці. Потужна експансія північноамериканського капіталу передувала приєднанню до США мексиканських штатів Техас і Нью-Мексика, основне населення яких складалось з іспаномовних мексиканців. І хоча у всіх випадках заключним актом були військово-політичні дії, в економічній підготовці приєднання і в створенні у певної частини населення політичних настроїв на користь відокремлення іноземний капітал відіграв вирішальну роль.

Досить тривалий час у стосунках України з РФ не була задіяна така ефективна форма регулювання інвестиційного процесу, як двосторонній договір про сприяння і взаємний захист інвестицій. Нарешті, наприкінці 1998 р. між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації відбулося підписання цієї угоди, що великою мірою сприятиме розвитку відносин в інвестиційній сфері між суб'єктами підприємницької діяльності обох країн.

Підсумовуючи результати проведених досліджень українсько-російського інвестиційного співробітництва, вважаємо за доцільне для підвищення рівня економічної безпеки України зробити наступне :

1. Доповнити діючий перелік майнових комплексів державних підприємств, приватизація яких не допускається, об’єктами, які мали бути внесені до нього згідно із законами України "Про внесення змін до Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" та "Про внесення змін до Закону України "Про підприємництво". До їх числа належать :

• об'єкти, які забезпечують діяльність, пов’язану з повним циклом робіт щодо виробництва та експлуатації ракет-носіїв (машинобудівний комплекс);
• майнові комплекси підприємств авіаційної промисловості (машинобудівний комплекс);
• атомні електростанції, гідростанції з греблями, що забезпечують водопостачання споживачам та проведення гідромеліоративних робіт, теплоелектроцентралі (паливно-енергетичний комплекс);
• підземні нафто- та газосховища (паливно-енергетичний комплекс);
• майнові комплекси підприємств залізничного транспорту з їх інфраструктурою (транспортний комплекс).

2. Зберегти під егідою державної власності підприємства суднобудування та нафтові термінали.

3. Розробити і запровадити наступні нормативно-правові документи:

3.1 Законодавчі акти України, які б стосувалися:

• обмежень частки іноземного капіталу у статутному фонді нафтопереробних підприємств, а також підприємств річкового та морського транспорту;

- механізму захисту вже приватизованих підприємств від недобросовісних іноземних інвесторів (наприклад, для захисту від придбання українських підприємств /його акцій/ з метою перепродажу );

- розвитку міжнародної кооперації у виробництві;

- переліку галузей, підприємств, видів діяльності та територій, в яких діяльність іноземних інвесторів обмежується або забороняється;

3.2 Інформаційно-методичні рекомендації для підприємств та органів державного управління з комплексу питань внутрішньодержавної та міжнародної кооперації, в яких були б висвітлені у взаємозв'язку питання сертифікації та ціноутворення для виробленої в рамках кооперації продукції; лізингу; обміну науково-технічною та іншою документацією і правами промислової власності; співробітництва у збуті та післяпродажному сервісі продукції; валютно-фінансові та кредитно-розрахункові питання; порядок підготовки та характер змісту договорів про міжнародну кооперацію; особливості кооперації в корпоративних структурах; форми державної підтримки участі українських підприємств у міжнародній кооперації тощо.

4. Вжити всіх необхідних з боку держави заходів щодо активізації процесу створення ПФГ в Україні, включаючи внесення необхідних змін у наявну нормативно-правову базу з метою її удосконалення. З появою вітчизняних ПФГ, що практично означатиме початок формування корпоративно-коопераційного каркасу економіки країни, українські суб'єкти господарювання, що входять до складу груп, зможуть протистояти експансії з боку російських ФПГ та ТФПГ (наприклад, за рахунок взаємного володіння акціями учасників групи), співробітничати з ними на взаємовигідній основі, а відтак - відстоювати пріоритети національної промислової політики .