Питання гуманізації економічного життя та
перспективи забезпечення стабільного
економічного росту в Україні

Незадовільні результати політики перехідного періоду, як і політики перебудови, щодо забезпечення стабільного економічного зростання, змушують постійно аналізувати їх складові та оцінювати перспективи змін в контексті створення умов, які, врешті-решт, сприяли б відродженню економічного зростання в Україні на стабільній основі.

В період здійснення політики перебудови було проведено достатньо досліджень, за результатами яких були обгрунтовані основні причини, що зумовили постійний занепад економіки замість очікуваного зростання. Про них, виходячи з розмірів цієї статті, можна зауважити, що політика перебудови не створила можливостей для ефективного нагромадження та використання ресурсів, завдяки чому могло б розпочатися на інтенсивній основі економічне зростання. Фактично домінувала економічна система, яка перевитрачала ресурси, збільшувала економічне навантаження, знижувала темпи зростання і рівень життя населення.

Для відповіді на ці питання було в самому узагальненому вигляді проаналізовано п`ять складових ресурсів, характер використання яких, на нашу думку, визначав власне зміст функціонування економіки в перехідний періодщо дозволяє зробити деякі узагальнення щодо змісту економічної політики.

Перше. Має місце масова підтримка функціонування виробництва за рахунок неплатежів. Так, за даними на 01.06.99 кредиторська заборгованість по Україні в цілому склала 192, 6 млрд. грн., а дебіторська - 140,8 млрд. грн., і тільки за 5 місяців цього року вона зросла відповідно на 25,4% та 30,5%. Рівень заборгованості, яка ніколи не буде погашена давно перевищує величину ВВП. Фактично такий стан справ означає, що одні виробництва працюють за рахунок інших. Крім цього, домінуючим видом обміну продукцією та ресурсами став бартер, що теж не сприяє еквівалентному обміну. По суті, ці механізми “розквітли” завдяки тому, що вони мали місце і в радянській системі, коли замість обміну, заснованого на вартості товару та послуг, масовим був фізичний обмін ресурсами та продукцією. В свою чергу, на той час вартісний обмін здійснювався на основі централізованого перерозподілу фінансових ресурсів, що і дозволяло забезпечувати більш-менш вдале функціонування економіки. На сьогодні останнього немає і не може бути в нових умовах. Нова система поки що неспроможна замінити природно присутній з попередніх часів нееквівалентний обмін ресурсами, який не забезпечував ефективного використання ресурсів, а отже, і конкурентоспроможність економіки.

Друге. Склалося враження, що відбувається зменшення податкових навантажень, оскільки обсяг доходів бюджету по відношенню до ВВП з 1990 по 1998 р. значно знизився. Так, тільки за два останніх роки цей показник зменшився на 2,2 процентних пункти: з 30,1% до ВВП у 1997 р. до запланованих 27,9% у 1999 р. Разом з тим за рахунок податкових неплатежів постійно відбувається несправедливий перерозподіл ресурсів, оскільки той, хто справно платить податки (за розрахунками Інституту економічного прогнозування НАН України), має одне з найвищих в Європі податкових навантажень; водночас ті, хто уникає сплати, мають можливість, по суті жити за рахунок ресурсів інших. Так, заборгованість підприємств перед бюджетом станом на 01.06.99 складає 11,8 млрд. грн.; за 5 місяців 1999 р. вона зросла на 1,5 млрд. грн. До того ж відбулося значне списання заборгованості до бюджету для окремих груп господарюючих суб‘єктів, що збільшило нерівномірність навантаження і дало можливість для функціонування одним, а використання ресурсів - іншим. Таке явище було притаманним природі колишньої економічної системи, яка саме завдяки такому стану справ не змогла налагодити механізм ефективного перерозподілу ресурсів.

Третє. Має місце постійна підтримка економіки ресурсами галузей, що виробляють високоліквідну продукцію. Це, перш за все, електроенергетика, металургія. Галузі, що виробляють теплову та електроенергію, постійно кредитують економіку та неефективну економічну діяльність. Так, заборгованість за спожиті тепло та електроенергію станом на 13.05.99 склала 6,9 проти 5,2 млрд. грн. на 01.01.99.

Четверте. Постійно має місце використання зовнішніх фінансових ресурсів. Станом на квітень 1999 р. обсяг зовнішнього боргу складав 12,3 млрд. дол. США проти 8,2 млрд. дол. у 1995 р. До того ж заборгованість Уряду по державних цінних паперах становила на першу декаду травня 17,4 млрд. грн. Це фактично означає, що українська економіка жила в борг, збільшуючи свою як внутрішню, так і зовнішню заборгованість (власне, цей механізм теж прийшов з радянських часів, оскільки зовнішні боргові зобов‘язання колишнього СРСР сягали досить значної величини і на сьогоднішній день вони так і не погашені Урядом Росії як правонаступниці колишнього СРСР в цій частині зовнішньоекономічних стосунків). За останні роки Росія до того ж ще значно збільшила свою заборгованість.

П‘яте. Має місце постійне кредитування з боку населення неефективно працюючих підприємств за рахунок невиплат заробітної плати. Станом на 10.05.99 заборгованість по заробітній платі складала майже 7,0 млрд. грн. В той же час має місце постійне її зростання. Ці ресурси в основі свого використання були задіяні ще з радянських часів, і по суті за своєю природою, не дивлячись на зміну складових економічної політики, механізм економічної діяльності залишався старим.

Такий стан справ дозволяє констатувати:

1. використані ресурси в певних умовах мають недовгостроковий характер;
2. механізм і власне цілеспрямованість їх використання не стимулюють економічних перетворень;
3. конструкція економіки за вказаних умов нестійка, тому постійно буде мати місце соціальне невдоволення;
4. стратегічних ресурсів довгострокового економічного зростання в цій схемі немає;
5. для досягнення стратегічного успіху в частині забезпечення стабільного економічного зростання необхідно задіяти нові складові, які б забезпечили довгострокове економічне зростання.

Необхідно підкреслити, що майже такий же стан справ з використанням ресурсів спостерігається і в російській економіці. Єдиною відмінністю є те, що характер ресурсів російської економіки більш різноманітний, а можливості розв‘язання цієї проблеми вбачаються через використання механізмів, які властиві процесам глобалізації економічного життя. В цілому не заперечуючи їх, ми наголошуємо: на такому шляху успіху можна і не добитися, оскільки, на нашу думку, для переходу до використання ресурсів інтенсивного зростання необхідно, щоб економіка і населення країни перейшли зі стадії, притаманної пасивним ресурсоотримувачам, до стану активних їх використувачів² . Це означає, що передусім повинна сформуватися критична маса, перш за все населення та громадських інститутів, які саме і здатні будуть забезпечити такий перехід. Для цього необхідно здійснити перш за все, не стільки економічні перетворення, а відтворення нової якості соціального стану, коли будуть відтворені умови діяльності в суспільстві на принципах самоорганізації. Таке здійснення відбувається тільки за наявності передумов самоорганізації на мікросоціальному рівні людей, їх громадських інституцій, здатних захистити людину від проявів вузького корпоративізму і бюрократизму, які особливо розквітли саме в нових умовах перехідного періоду. Завдання полягає в тому, щоб створити можливості в економіці і суспільному житті для особистої самореалізації на засадах моралі та професіоналізму.

Такий підхід можливий і є притаманний громадянському суспільству, яке за наших часів тлумачиться, особливо в частині взаємодії економіки та політики, по-різному. Так, сьогодні можна зустріти роботи, в яких обгрунтовується думка, що громадянське суспільство може і повинно формуватися на засадах, властивих суто корпоративній, а не соціально орієнтованій ринковій економіці. Такі положення, на наш погляд, сформулював О.Пасхавер³. За його думкою громадянське суспільство не формується через присутність стійких стереотипів господарської культури, властивих соціалізму, за якими існують:

• негативне ставлення до приватної власності і підприємництва, особливо великого, тобто повинна визнаватися приватна власність і визнання позитивної дії, перш за все, великого капіталу, а отже, і корпоративних структур, що його представляють на стан економіки та суспільства. Саме це має місце в наших умовах. Нагадаємо, що це є складовою ринкового фундаменталізму, яка, за визначенням Д.Сороса⁴, є руйнівною силою власне самого капіталізму вже зараз;
• несприйняття майнової відповідальності і її безповоротної реалізації за законом;
• необхідність державного патерналізму.

Ці складові або їх прототипи є визначальними (за О.Пасхавером). Для формування ідеології громадянського суспільства, і найважливіше, за його думкою, здійснити для цього пропаганду відповідної ідеології. З цією метою необхідно реорганізувати заходи гуманітарної освіти на засадах сформульованої вище ліберально-демократичної ідеології. Погоджуючись з двома останніми складовими, ми не можемо погодитися з першою, що є основоположною. Повторюючись, відзначимо, що це, на наш погляд, віддзеркалює ідеологію корпоративно-бюрократичного капіталізму з доволі визнаними, як здається, негараздами, що вже вичерпали себе і тим більше не будуть мати успішного розвитку в ХХІ столітті. Саме такий підхід не відповідає ідеології громадянського суспільства, заснованого на засадах високої моралі і професійності. Ці складові були сформульовані ще Шарлем Монтеск‘є як визначальні умови формування громадянського суспільства, що, в свою чергу, створює середовище для поступового прогресу у відтворенні ініціативи і для інноваційного шляху розвитку.

Які ж складові є адекватними саме такому розумінню щодо формування основ громадянського суспільства, оскільки саме вони відтворюють умови для функціонування потужного і довготривалого економічного зростання, заснованого на автономних самовідроджуваних ресурсах інноваційного характеру? Серед них:

• узгодження стратегії максимізації власних прибутків і вигоди з інтересами суспільства;

• висока довіра до виборної влади, яка дотримується принципів ефективної та продуктивної діяльності, що не розширює зону неформальної діяльності;
• в умовах надвеликих розмірів нелегальної (тіньової) діяльності, що не дає можливості задіяти складові саморозвитку, повинні розширюватися складові відношень, заснованих на довірі, взаємодопомозі шляхом участі у структурах громадських організацій, заснованих саме на таких принципах, а не на принципах кругової поруки і підтримки, як це має місце в безлічі структур, пов`язаних з державною бюрократією, створених саме для цього в наших умовах;
• максимальне сприяння розвиткові малої і середньої підприємницької діяльності, що власне і зорієнтовано на відтворення умов для автономного саморозвитку на принципах кооперації і фінансової підтримки, а не надвеликих корпоративних структур. Детально про деякі з вищевказаних складових дивись роботу І.Левіна⁵. На його думку механізм запуску вищезформованої автономно діючої системи, що забезпечує економічний розвиток, може бути задіяним тільки за умов:

1. досягнення необхідної мікросоціальної і мікроекономічної критичної маси;
2. руйнування, в тому числі і мафіозної, монополії за рахунок широкого залучення до співпраці громадських інституцій та органів боротьби з корупцією, бюрократією;

1. мобілізації правоохоронної системи до боротьби з беззаконністю;
2. цілеспрямованих дій політичних сил (наприклад, у Південній Італії це були ліві та демократичні партії);
3. здійснення просвітницьких кампаній і мобілізації суспільства саме на цю діяльність, а не пропаганду складових ринкового фундаменталізму, що не сприяє формуванню громадянського суспільства в даних умовах перехідного періоду;
4. масового формування громадських організацій;
5. процесів інтеграції, перш за все до Європейської співдружності.

Що стосується реального стану справ у формуванні громадянського суспільства і можливостей використання ресурсів в економічному розвитку, закладені в ньому, вперше в Україні були викладені автором у своїй роботі ще в 1995 році⁶. В ній розглянуті питання формування моделі державності та перспективи розвитку громадянського суспільства з врахуванням внутрішніх і зовнішніх економічних та політичних чинників.

Ми виходимо з того, що державна політика переважно перебуває під впливом груп, які дбають про соціальні інтереси і тільки в словесних дискусіях беруть гору інтереси споживача, але реальну політику контролюють інтереси виробника⁷. Таким чином, державна політика визначається не стільки суспільними інтересами, скільки безкінечною чергою виключно приватних інтересів. При цьому внаслідок існування егоїстичних інтересів державних службовців, стає зрозумілим, чому формування приватної власності відбувається при постійному порушенні суспільних інтересів.

Отже, системоутворюючий фактор, який є основою демократичного співіснування держави та громадянського суспільства, потрапляє під могутній вплив інтересів, які на цьому етапі суперечать суспільним інтересам. Це означає, що за таких умов розвиток громадянського суспільства і розвиток державності підпадають під вплив дії стратегії негативного характеру, коли останнє стає домінуючим.

Найчастіше вважається, що для створення умов, які б забезпечили розвиток певних тенденцій (передусім тих, котрі за певних умов можуть розвиватись у зворотному напрямі), необхідно більшість перехідних процесів відрегулювати за допомогою законів, і це часто реалізується на практиці. Але, як свідчить вже наш досвід, сила дії інтересів, які зумовлені відносинами власності, є набагато більшою. При цьому вони (ці сили) однаково притаманні в цьому випадку як представникам держави, так і представникам бізнесу. Крім того, узагальнений досвід (а він виступає і як теоретичний постулат, оскільки бере виток з практики країн, що досягли розквіту прав і свобод громадян і державності) свідчить про те, що і в цілому спроби законодавчого врегулювання всіх процесів є безперспективними. З цього приводу Алексіс де Токвіль в роботі “Демократія в Америці” пише: “Немає такої країни, де все може бути відрегульовано за допомогою законів або де політичні інститути можуть замінити собою здоровий глузд та суспільну мораль”.

Власне, наведені слова підтверджують думку про можливості і необхідність розбудови громадянського суспільства, якщо останнє не має достатнього рівня розвитку, а домінуючими є інтереси відносин власності.

Особливо винахідливим щодо цього виявився Китай, запровадивши на першому етапі модель розвитку приватної власності не шляхом роздержавлення, де стикаються інтереси державних службовців і представників бізнесу (в масовому масштабі роздержавлення в Китаї не проводилось), а шляхом створення умов для розвитку альтернативної економіки, що грунтувалася на приватній власності, в основі формування якої лежала ініціатива громадян. В свою чергу розбудовувалися механізми і умови її реєстрації. Таким шляхом змінювались складові нової економічної моделі, а саме – трудові відносини, професіоналізм, мораль, довіра. Водночас державна власність, до якої мають відношення і державні службовці, була вміло виведена в масовому порядку з цього процесу. Зрозуміло, що після того, як приватний сектор досягне необхідної критичної маси, можна переходити і до процесу роздержавлення. За таких умов представники державних інститутів не матимуть переваги, а тому трансформаційний процес, судячи з усього, пройде виважено й успішно, з врахуванням саме громадських інтересів. Відомо, що за весь період реформ у Китаї не було допущено спаду виробництва. Китай подав приклад реалізації поступової стратегії радикальних змін і необхідного громадського розвитку.

В окремих випадках нове будується шляхом постійного руйнування старої системи. Прикладом досягнення успіху за такою стратегією є Східна Німеччина та Польща, але вдалося це перш за все завдяки значній фінансовій допомозі Заходу, ФРН.

Часто єдиною альтернативою усім можливим сценаріям розвитку і державності та її економіки в сучасних умовах, яка широко сприймається, є ліберальна ідея. Вона, як зазначалося, своєю системотворчою основою має приватну власність. Остання, як відомо, веде до автономії індивідуальної поведінки, а оскільки ліберальна ідея, реально закладена в життя, пов`язана з реалізацією стратегії, яка максимально матеріалізована, то вона власне, перетворюється в свій антипод, а тому, як наслідок переважають негативні процеси. Серед них - масова спроба легкого збагачення, в тому числі і за рахунок привласнення державного майна. Це призвело, з одного боку, до формування тіньової економіки, іншою нормою стає масовий страх людей за себе і за своїх дітей перед майбутнім, перед його невизначеністю, незрозумілістю. Отже, здавалося б, добра ідея лібералізації створює можливості повного знедолення, позбавлення засобів існування, безініціативності, апатії, що є антиподом громадянського суспільства.

Реалізація цієї ідеї ставить перед людиною необхідність формування власної поведінки згідно з самостійним вибором, а це потребує навичок, відсутніх у більшості громадян. За таких умов великій кількості людей права і свободи, які вони отримали (часто за формою, а не за змістом), стають непотрібними й несприйнятними: втрачається звичайна стабільність, до якої люди звикли. Крім того, ці права, свободи часто-густо неможливо реалізувати через їх декларативність або через нездатність відповідних державних інститутів забезпечити в суспільстві правову й економічну стабільність. За цих умов громадяни потрапляють у замкнуте коло невизначеності і невирішеності проблем. Очікування стабільності багато в чому входить у протиріччя з державою, сприяє розвиткові ностальгії за минулим. Зрозуміло, що таке очікування сьогодні є ірраціональним. Водночас треба усвідомлювати, що зміна в процесі державного будівництва тоталітарної держави на таку, в якій основою фактично стає культ збагачення, за нинішніх умов можливе лише для обмежених верств населення. Це може призвести до результату, протилежного бажаному. Імовірним стає сценарій, за яким капітал сам спробує відродити тоталітарні методи управління. Саме тому грунтовним в становленні саме громадянського суспільства та використання потенційних його можливостей щодо позитивного впливу на економічний розвиток відіграють громадські організації, діяльність яких створює умови для самоорганізації і самореалізації у відповідності з потенційними можливостями окремих суб’єктів господарювання та населення в цілому.