Проблеми виходу України на траєкторію
економічного зростання

Для України вихід на траєкторію економічного зростання після багаторічної кризи є необхідним, з точки зору існування незалежної держави. На цьому шляху Україна має подолати величезні труднощі, пов’язані з стратегічними помилками, що мали місце в ході економічних реформ, недостатністю фінансових ресурсів, браком висококваліфікованих кадрів, структурним дисбалансом в економіці, переважанням інтересів певних груп суспільства над загальнодержавними інтересами, відсутністю загальнонаціональної ідеї економічного відродження держави, усуненням держави від активного зваженого управління економічними процесами.

При цьому роль держави має бути визначальною саме у тих напрямках, де ніхто не зможе її замінити. Як писав всесвітньовідомий економіст Дж. М. Кейнс у роботі “Кінець політики невтручання держави в економіку”: “Держава має братись за те, чого на цей час не робить ніхто інший”. Саме до такого завдання належить і розроблення національної стратегії економічного розвитку. Найвищим пріоритетом такої стратегії мають стати національні інтереси.

Необхідно категорично відкинути нав’язаний примітив щодо того, що національний інтерес полягає в максимізації прибутків окремих індивідів чи підприємницьких структур. У ХХІ ст. Україна не може конкурувати, спираючись на погляди XVIII ст., які служать сьогодні прикриттям бездіяльності чи корупції. Проблеми економіки кожної країни, як і шляхи вирішення цих проблем з огляду на історію, культуру, інфраструктуру, політичний і громадський устрій дуже різняться. Спроба сліпо копіювати стратегію і досвід інших країн приречена на невдачу.

Неодмінною складовою успіху економічної політики є соціальна злагода і спільна робота усіх гілок влади. Це допоможе створити відповідну законодавчу базу для реалізації такої стратегії розвитку. При цьому держава має унеможливити або максимально зменшити втручання певних угрупувань, які керуються лише власними клановими інтересами, що суперечать загальнодержавним. Це ж стосується і втручання деяких торгових партнерів України у проведення нею внутрішньої економічної політики.

Держава має обмежити своє втручання в економіку макроекономічним рівнем, а саме: створенням сприятливих умов для розвитку добросовісної конкуренції, оновлення виробничого потенціалу, підвищення якості і конкурентоспроможності вітчизняної продукції, розвитку науки, освіти і культури, забезпечення гарантованого захисту життя, здоров'я своїх громадян, навколишнього середовища. Спроба керувати конкретними підприємствами, надавати пільги деяким з них стає чинником корупції, яка позбавляє державу можливості проводити ефективну економічну політику. Важливим завданням держави є проведення зваженої протекціоністської політики по відношенню до конкурентоспроможних галузей. Досвід Південної Кореї, Японії, США, ЄС показує, що гнучкий протекціонізм, визначений у часі, спрямований на досягнення конкретного результату, а саме - виходу на світові ринки, має право на існування. При цьому держава має чітко реагувати на досягнення конкретних результатів і не боятися відмовитись від застосування протекціоністських заходів, якщо вони не дозволили досягти кінцевої мети. В протилежному випадку протекціонізм може перетворитись у ще один чинник корупції.

У світовій економіці відбуваються складні процеси. Фінансова криза 1997-1998 рр. спонукала переглянути основні принципи стратегій економічного розвитку, а також попередню політику міжнародних фінансових інституцій.

Для України, яка є країною з переходною економікою, надзвичайно важливим є правильний вибір стратегій економічного розвитку.

Віце-президент Світового Банку Дж. Стігліц застерігає від використання застарілих стратегій 60-80 рр. Ці стратегії розглядали розвиток як суто технічну проблему і будувались на забезпеченні ефективного накопичення і розподілу ресурсів; максимально можливому використанні ринкових механізмів за рахунок ліквідації державного втручання в економіку; забезпеченні збалансованості державних фінансів і жорсткої грошово-кредитної політики. Використання таких підходів не призвело до глибокої трансформації суспільства і економіки в країнах, які їх використовували. Україна на своєму досвіді вже переконалась у їх неефективності.

Аналізуючи ситуацію у різних країнах, Дж. Стігліц приходить до таких висновків:

- ринкові механізми, які є основою економічної моделі, повинні доповнюватись активною економічною політикою держави; питання співвідношення державного впливу і вільного ринку слід вирішувати окремо для кожної країни в залежності від характеристик її економіки, можливостей її уряду і рівня розвитку основних ринкових інститутів;

- багато країн застосували принципи лібералізації, стабілізації і приватизації, але не досягли економічного зростання; економіці необхідна інституціональна інфраструктура, без якої механізм максимізації прибутку і повна лібералізація ринків капіталу можуть стимулювати не збільшення національного багатства, а розкрадання власності і відтік капіталів за кордон;

- держави Південно-Східної Азії з самого початку не слідували багатьом традиційним рецептам економічного розвитку, вони проводили активну промислову політику, стимулюючи розвиток окремих галузей, сприяли збільшенню експорту, регулювали фінансові ринки, проводили м'яку грошово-кредитну політику, знижуючи процентні ставки, розвивали освіту і впроваджували нові технології; причина кризи для них криється у відсутності ефективного контролю за фінансовою сферою, зокрема, використанням короткотермінових спекулятивних іноземних кредитів;

- розвиток не може бути предметом торгівлі на переговорах між іноземними кредиторами і урядом, він має базуватись на залученні усіх верств суспільства до активної участі у процесі трансформації.

В той же час експерти Світового Банку в своєму звіті про стан економіки України “Економічна стратегія України” пропонують Україні застосувати застарілі рецепти, які критикуються керівництвом Світового Банку і базуються на засудженні втручання держави в економіку через застосування протекціоністських заходів, жорсткої грошово-кредитної політики тощо. Причому стратегія поєднання зваженого протекціонізму і конкурентоспроможності для України вважається абсолютно неприйнятною.

Аналіз проекту Меморандуму економічного розвитку “Україна: поновлення зростання на основах справедливості” підготовленого Міністерством економіки України, Світовим Банком, Міжнародним центром перспективних досліджень свідчить, що в ньому відсутні ключові моменти, пов'язані з проведенням зовнішньоекономічної діяльності і монетарної політики держави. При цьому Світовий Банк вважає, що в питаннях грошово-кредитної політики необхідно співпрацювати з МВФ, який наполягає на продовженні жорстких обмежень у цій сфері.

Заходи, передбачені Меморандумом, розроблялись на основі загальних рецептів оздоровлення економіки, які застосовувались в інших країнах у 80-і роки. Цікаво, що автори Меморандуму визначили серед основних галузей економіки України лише сировинні, пов'язуючи її подальший розвиток саме з ними. Пропозиції щодо структурної трансформації економіки традиційно основані на дерегулюванні, демонополізації, приватизації, застосуванні процедури банкрутств і жорстких бюджетних обмеженнях.

Спроба механічно виконувати подібні рецепти може закінчитись незворотною втратою ще існуючого в Україні економічного потенціалу, хоча подібні підходи підтримують певні кола в Україні, в першу чергу пов'язані з імпортом продукції. Ними пропонується дуже проста стратегія розвитку. Через торгівлю накопичити початковий капітал, потім організовувати надання сервісних послуг, а вже потім - виробництво. Це збігається з порадами деяких експертів щодо недоцільності збереження в Україні великих промислових підприємств, роздрібнення їх на малі підприємства, які в свою чергу мають пройти шлях “рисового зернятка” і через багато років перетворитися у ТНК. Тобто, Україні пропонують пройти шлях розвитку капіталізму з самого початку довжиною у кілька століть.

Аналіз стану факторів, що впливають на конкурентоспроможність економіки України показує, що перед економікою України постали складні завдання, серед яких головними є вихід з глибокої економічної кризи, зупинення зниження життєвого рівня, стабілізації та економічного зростання, інтеграції в якості рівноправного члену у світову економічну систему. Вирішення останнього завдання багато в чому залежить від того, яке місце займе Україна в міжнародному розподілі праці, що, в свою чергу, залежить від конкурентоспроможності української продукції на світових ринках, обсягів та структури експорту продукції та капіталів, пов'язаних з виробництвом продукції.

Аналіз статистики за І квартал 1999 року свідчить про погіршення кількісних показників економіки України. Так, валовий внутрішній продукт скоротився на 4,8%, а обсяги експорту на 21,7%. У структурі експорту переважає продукція з низьким ступенем переробки, а саме сировина, напівфабрикати. Питома вага машин і устаткування в експорті становить менше 10% і продовжує зменшуватись. Втрата Україною немалої частини традиційних ринків збуту відбувається внаслідок того, що продукція через високу енерго- і матеріаломісткість стає неконкурентоспроможною на світових ринках.

Основними факторами, що впливають на конкурентоспроможність української продукції є: природні, трудові, наукові і виробничі ресурси, умови попиту на внутрішньому ринку, наявність споріднених галузей, пов'язаних з потенційно конкурентоспроможними галузями, стратегія підприємств щодо досягнення конкурентних переваг і характер конкурентної боротьби на внутрішньому ринку.

Ще одним вагомим фактором впливу на формування конкурентоспроможності української економіки є роль уряду. Вагомість цього фактора суттєво підвищується на перехідному етапі формування державної економічної політики, спрямованої на подолання кризи, і подальший економічний зріст.

За оцінками експертів Всесвітнього економічного форуму, які проаналізували сучасний стан економік 53 країн, на які припадає 95% світового виробництва і торгівлі з урахуванням сукупності економічних, політичних і соціальних характеристик, Україна за рівнем конкурентоспроможності в 1998 році посіла останнє місце.

Вивчення згаданих вище факторів конкурентоспроможності економіки України говорить про надзвичайну складність ситуації.

Україна не належить до числа країн багатих на природні ресурси. Україні необхідно щороку імпортувати близько 40 млн.т нафти, 90 млрд.куб.м газу, 35 млн.т коксівного вугілля, 75% лісоматеріалів, майже 100% бавовни та деяких інших видів сировини. Негативно впливають на ситуацію структурні диспропорції, обумовлені переважаючою часткою енерго- і ресурсоємних виробництв. Більше 57 % промислового виробництва припадає на такі енергоємні галузі як металургія, хімічна та нафтохімічна, паливна промисловість і електроенергетика. Виробництво кінцевої продукції становить 15,5 % обсягів всієї промисловості. Лише 22 % складає частка продукції харчової, легкої, деревообробної, паперової промисловості та промисловості будівельних матеріалів, здатних забезпечувати швидкий обіг капіталу.

На жаль, в 1998 році всі українські підприємства спромоглися випустити лише 72 тис. телевізорів, а кількість легкових автомобілів не перевищувала 30 тис. Залишаються конкурентоспроможними машинобудівна, авіаційна, космічна, металургійна галузі, виробництво військової техніки.

Отримані Україною на основі міжурядових і міжбанківських угод іноземні кредити в більшості використовувались на закупівлю готових товарів країн кредиторів замість вкладання коштів в експортоспроможні галузі економіки, такі як машинобудування, хімічна промисловість, зв'язок тощо.

Така структура промисловості не відповідає сучасному рівню індустріального виробництва розвинутих країн. Не відповідає критеріям розвиненого суспільства і інфраструктура України, зокрема, недостатня розгалуженість, низька якість і незадовільний стан транспортних і інформаційних комунікацій.

Продовжує скорочуватись чисельність наявного населення України (протягом 1998 року скорочення на 400 тис. чол.). У структурі населення зберігається високий рівень непрацездатного населення, зокрема, пенсіонерів, інвалідів, дітей. Синтезуючим показником розвитку людини-виробника є рівень освіти, економічної культури. За цим показником Україна істотно відстає від багатьох країн. За кількістю студентів на 100 тис. населення Україна втричі поступається США і Канаді, у два рази Південній Кореї, і на 7 % - Росії.

За останні роки незалежності в Україні на 40 % скоротилась чисельність наукових працівників, Питома вага бюджетних асигнувань на науку скоротилась з 3% ВВП у 1990 році до 0,7% у 1998 році. Зростає безробіття, офіційний рівень якого на початок 1999 року досяг 3,69 %. Рівень реальної заробітної плати знизився в 1998 році на 12,9 %. Відбувся подальший зріст споживчих цін (110,6 % у 1998 році порівняно з 1997 роком).

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, починаючи з 1992 року, склав всього 2,7 млрд.дол. США, що в десятки разів нижче від реальних потреб.

При цьому державний зовнішній борг України на 01.12.98 досяг 11,395 млрд.дол.США, збільшившись за 11 місяців на 1,84 млрд.дол.США.

Обсяг заощаджень населення склав близько 9 млрд. гривень, тобто заощадження не можуть бути суттєвим джерелом внутрішніх інвестицій. Надзвичайно високою є вартість банківських кредитів, що робить їх недоступними для переважної більшості підприємств.

Завдяки досить високій чисельності населення і суттєвому промисловому потенціалу Україна має достатньо ємний внутрішній ринок, здатний забезпечити розвиток багатьох галузей промисловості.

Свого часу лібералізація режиму зовнішньої торгівлі обгрунтовувалась очікуваннями підвищення рівня конкуренції вітчизняних галузей. Економісти, що пропонували і здійснювали відмову від багатьох важелів державного регулювання зовнішньої торгівлі запевняли громадян України у швидкому зростанні конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Проте виявилося, що переписані з підручника тези стали прикриттям для створення цілої системи заохочення імпорту товарів в Україну. Як результат - попит на внутрішньому ринку для багатьох галузей задовольняється переважно за рахунок імпорту і вітчизняні підприємства не можуть в своєму розвитку спиратися на національний ринок.

Процес “відлучення” вітчизняних виробників від українського ринку поглиблюється внаслідок неплатоспроможності населення і підприємств. Це створює ситуацію, коли експорт продукції стає єдиним фактором забезпечення конкурентоспроможності для підприємств. У свою чергу, залежність від зовнішніх ринків при загальній політичній і економічній слабкості України не дозволяє державі забезпечити інтереси українських виробників на зовнішніх ринках. Тому навіть такий позитивний фактор, як експорт продукції, несе в собі певні ризики. А позитивний вплив експорту суттєво нівелюється неповерненням валютної виручки. Так, в 1992 році з 3,2 млрд.дол.США за експорт до України повернулось лише 165 млн.дол.США., в 1993 році в Україну повернулось 20% від загального обсягу валютної виручки.

Невиважена політика щодо приватизації і реструктуризації провідних підприємств, потенційно конкурентоспроможних і експортноспроможних галузей української економіки призводить до їх занепаду. Ставка на розвиток малого і середнього бізнесу без функціонування потужних національних підприємств, здатних породжувати кластери, себе не виправдовує. Дехто пропонує державі і суспільству знов пройти вичитану в підручниках схему розвитку промислового виробництва від надомної майстерні до фабричного виробництва, спокійно сприймати ліквідацію реально існуючої промисловості, сподіваючись на чергове світле майбутнє.

Між тим, статистика свідчить про наступне. На сьогодні з числа зареєстрованих працює близько 40 % малих підприємств, з яких 52 % діє у сфері торгівлі, матеріально-технічного забезпечення, громадського харчування, 14% - у промисловості, 10% - у будівництві. Переважна частина малих підприємств не має можливості робити серйозні капіталовкладення у розвиток власного виробництва через відсутність довгострокових кредитів під низькі відсоткові ставки та недостатню розвиненість банківської сфери. Практично ці підприємства не вкладають коштів у науково-конструкторські дослідження і розробки, підготовку і підвищення кваліфікації робочої сили. Ці малі підприємства самі не здатні породжувати кластери. Кластери можуть створювати лише потужні підприємства. Наприклад, великий потенціал українського АПК здатний дати поштовх переробній галузі, галузі харчової, легкої, хімічної промисловості, будівельній галузі, а також виробництва товарів широкого вжитку. Проте відсутність ефективної державної підтримки конкурентоспроможності українського виробництва не дозволяє розвиватися кластерам. Фактичне заохочення експорту насіння соняшника зупиняє роботу олійних заводів, відсутність вітчизняної олії пропонується компенсувати імпортом іноземної. В результаті переробні підприємства все більшою мірою працюють на імпортній сировині. І це стосується не лише олії, а й м’ясопереробної, цукрової і багатьох інших галузей переробної промисловості.

Політика стимулювання підприємств з метою створення конкурентоспроможної продукції залишається недостатньо ефективною, неефективними залишаються державні заходи в сфері демонополізації і запобігання недобросовісній конкуренції на ринках харчової продукції, сировини і матеріалів для легкої промисловості, нафтопродуктів.

Монополістами в цих сферах часто виступають спільні підприємства, які користуються пільгами при імпорті продукції в Україну. Надавши свого часу “легальні” пільги одним підприємствам порівняно з іншими, держава створила надзвичайно негативний приклад. Виявилося, що окремі підприємства можуть не виконувати вимоги чинного законодавства, і тому величезні ресурси підприємницьких структур були кинуті на те, щоб добитися такого права для конкретних підприємств. Формулювання права на винятки, умов і порядку їх отримання перетворилася в цілу галузь нормотворення і центр ваги конкурентної боротьби між підприємствами дуже часто знаходиться не на ринку, а саме в цій сфері.

Сьогодні слід повернутися до питання про роль держави у формуванні конкурентоспроможної економіки. Крах соціально-економічної моделі СРСР став причиною різкого зниження ролі держави в управлінні економікою. Недоліки конкретної системи господарювання автоматично приписувались будь-якому управлінню та регулюванню. Лібералізація, приватизація, відмова від державного регулювання пропонувались в якості універсального рецепту вирішення всіх економічних проблем. Для України як нової держави, ситуація погіршувалась відсутністю розуміння і формулювання національних інтересів та невиправдано високими сподіваннями на підтримку міжнародного співтовариства. Результатом стала фактична відмова української держави від виконання своєї ролі у захисті інтересів українських підприємств, підтримки їх конкурентоспроможності.

Планування, управління і регулювання економіки, що вимагають кваліфікації і відповідальності, були підмінені жонглюванням термінами, взятими зі сфери економічної теорії, без оцінки реальних підсумків і належної відповідальності. Проте абстрактна “ринкова риторика” була повністю підтримана країнами - торговими партнерами. Для них вона стала підтвердженням того, що українська держава не буде здійснювати реальні кроки для підтримки конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, захисту національного ринку. В обмін на декларації про політичну підтримку, які ні до чого партнерів не зобов'язують, Україна брала на себе конкретні зобов'язання щодо зменшення державної підтримки національного виробництва.

Слабкість позиції України призводить до того, що їй вже зараз відмовляють у праві використання механізмів державного регулювання, передбачених міжнародним правом. Між тим міжнародні угоди передбачають широкі можливості державного впливу. Наприклад, за домовленістю по відношенню до положень про платіжний баланс Генеральної угоди по тарифах і торгівлі 1994 року, прийнятій у розвиток Декларації по торговельних заходах, що застосовуються у зв'язку з платіжним балансом ( листопад 1997 року), передбачено застосування додаткових імпортних зборів, а також кількісних обмежень, якщо заходи, що базуються на ціні, не зможуть зупинити різкого погіршення положення із зовнішніми розрахунками.

Можливість застосування спеціальних захисних положень шляхом застосування кількісних обмежень імпорту, додаткових змішаних імпортних зборів, мінімальних імпортних цін, вибіркового ліцензування тощо передбачена статтею 5 Угоди по сільському господарству ГАТТ/СОТ. Статтею 6 цієї Угоди передбачена можливість застосування внутрішньої підтримки сільгоспвиробників за певних умов, які конкретизовані у додатку 2 до Угоди; статтею 8 - можливість експортних субсидій за умови додержання певних вимог Угоди, а стаття 12 дає можливість застосувати експортні обмеження.

Угода про застосування санітарних та фітосанітарних заходів передбачає прийняття і застосування заходів, необхідних для охорони життя або здоров'я людей, тварин або рослин. До цих заходів відноситься контроль за проникненням на територію шкідників, захворювань, організмів-передавачів захворювань, шкідливих добавок, забруднюючих речовин, токсинів тощо.

Угода по текстильних виробах і одягу ГАТТ/СОТ, за умови виконання певних вимог, дає можливість застосування кількісних обмежень (стаття 2), а також інших захисних заходів згідно зі статтею 6, якщо в них виникає обгрунтована потреба.

Угода про технічні бар'єри в торгівлі дозволяє застосування заходів, необхідних для забезпечення якості експорту, захисту життя і здоров'я людей, тварин або рослин, охорони навколишнього середовища або запобігання шахрайським діям на рівні, який країна вважає доцільним. Ці заходи передбачають застосування механізмів сертифікації продукції.

Угода про застосування статті VI Генеральної угоди по тарифах і торгівлі 1994 року дозволяє застосування антидемпінгових заходів на підставі розслідувань, ініційованих і проведених відповідно до положень цієї Угоди. До цих заходів відносяться антидемпінгові мита (стаття 9).

Угода по процедурах імпортного ліцензування дає можливість застосування процедури неавтоматичного ліцензування як обмежувального механізму імпорту (стаття 3).

Угода по субсидіях та компенсаційних заходах передбачає використання механізму субсидування власного виробництва, який не дає підстав для вжиття заходів (компенсаційних мит) країною, до якої продукція експортується (стаття 8), а також застосування компенсаційних мит за результатами проведених розслідувань (стаття 19).

Угода про захисні заходи ГАТТ/СОТ дає можливість застосування широкого спектру захисних механізмів у разі нанесення або загрози нанесення серйозної шкоди національному виробництву. Статтею 5 передбачено застосування квотування. Стаття 6 встановлює можливість підвищення тарифів.

Наприклад, ЄС відповідно до положень цієї статті застосовує захисні заходи щодо відношення до японських легкових автомобілів, всюдиходів, легких фургонів, легких вантажних автомобілів і тих же автомобілів у розібраному вигляді. Взагалі, політика ЄС є прикладом ефективного використання регулювання імпорту відповідно до положень ГАТТ/СОТ. Практика застосувань обмежень імпорту товарів в ЄС свідчить про наявність певних сфер протекціонізму, до яких, зокрема, відносяться продукти харчування і вироби з текстилю, шкіри, паперу, металовироби, тютюнові вироби тощо. Для окремих видів, так званих “чутливих” товарів, в ЄС встановлюються тарифні ставки вище середньозважених. До таких товарів належать товари з текстилю та одяг, побутова електротехніка, транспортні засоби тощо. Кількісні обмеження застосовуються ЄС щодо відношення до сільгосппродукції, споживчих товарів, металів та продукції з металів.

ЄС згідно з Угодою СОТ з текстилю зобов’язався скасувати кількісні обмеження лише у 2005 році. Між іншим, Україна є однією з тих країн, до яких ЄС застосовує кількісні обмеження щодо металопродукції та текстильної продукції.

ЄС надає допомогу виробникам сільгосппродукції через встановлення відповідних тарифів та квот, підтримку цін, експортні субсидії, структурну допомогу, прямі платежі. Хоча продукція сільського господарства складає лише 2 % ВВП, на його підтримку йде приблизно 50% бюджету ЄС. Середній тариф для сільгосппродукції в ЄС становив в 1997 році 20,8 %, хоча для приблизно 280 тарифних ліній Гармонізованої системи ставки перевищують 50 %, а по окремих видах продуктів, зокрема, м’ясу, молоку, вершкам, сиру, борошну ставки більше 120%.

ЄС також для окремих торгових партнерів здійснює компенсації за обмеження доступу на його ринок. Україна не належить до числа таких країн.

Генеральна Угода по торгівлі послугами ГАТТ/СОТ визначає право країн регулювати поставку послуг на своїх територіях і встановлювати нове регулювання для досягнення цілей національної політики.

Статті ІХ, ХІІ, ХІV, XIVбіс дають можливість використання захисних засобів.

Чинне українське законодавство також містить положення про застосування захисних механізмів, передбачених ГАТТ/СОТ.

Так, в 1991 році був прийнятий Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Стаття 16 Закону передбачає застосування процедур ліцензування і квотування експорту і імпорту у разі погіршення розрахункового балансу, досягнення встановлених Верховною Радою України рівня зовнішньої заборгованості, значного порушення рівноваги по певних товарах на внутрішньому ринку, особливо сільськогосподарської, харчової продукції, промислових товарів народного споживання, у відповідь на дискримінаційні дії інших держав тощо.

Рішення про встановлення режиму квотування приймається Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Закон України “Про єдиний митний тариф”, прийнятий у 1992 році встановлює умови (статті 11, 12, 13, 14) і процедури застосування (стаття 16) спеціального, антидемпінгового і компенсаційного мита.

Для встановлення фактів, що дають підстави для застосування цих видів мита МЗЕЗторг мав проводити розслідування за заявами заінтересованих державних органів, підприємств, організацій, а також з ініціативи Митно-Тарифної Ради. На сьогодні інформація про проведення таких розслідувань відсутня.

У 1996 році був прийнятий Указ Президента України № 478 “Про порядок застосування обмежень імпорту товару відповідно до норм і принципів системи ГАТТ/СОТ”, який визначає процедури прийняття рішень про застосування обмежень імпорту товару. Згідно з п. 7 Положення про порядок застосування обмежень імпорту товару відповідно до норм і принципів системи ГАТТ/СОТ, затвердженого цим Указом, рішення про застосування тарифних обмежень імпорту товару, за винятком тарифних обмежень щодо підакцизних товарів, приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міжвідомчої комісії з питань регулювання імпорту після схвалення її пропозиції Митно-Тарифною Радою. Для підакцизних товарів рішення приймає Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України.

Рішення про застосування нетарифних (кількісних) обмежень приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства економіки України. Подання готується на підставі рішення Міжвідомчої комісії з питань регулювання імпорту. Рішення Комісії публікуються у газеті “Урядовий кур'єр”. На сьогодні даних про прийняття таких рішень немає.

У 1996 році був прийнятий Указ Президента України № 255 “Про концепцію трансформації митного тарифу України на 1996-2005 роки відповідно до системи ГАТТ/СОТ”. Згідно з п. 3 Концепції трансформація митного тарифу має здійснюватись відповідно до таких принципів: запобігання імпорту певного товару, що призводить або може призвести до заподіяння серйозної шкоди галузі національного виробництва; реформування внутрішнього ринку шляхом поступової - від 3 до 10 років гармонізації згідно з вимогами ГАТТ/СОТ граничних рівнів ставок ввізного мита; гарантування на засадах взаємності доступу імпортерів до внутрішнього ринку України. При цьому мають встановлюватися ставки ввізного мита на промислові товари, граничний рівень яких не перевищує 30%, а на сільгоспродукцію - 70% від їхньої митної вартості і низькі ставки ввізного мита на сировину, середні - на напівфабрикати та високі - на готову продукцію, високі ставки ввізного мита на хімічні товари, товари з чорних металів, сільськогосподарські машини та обладнання, якщо аналогічні виробляються в Україні, автомобілі, середні ставки на текстиль, одяг та іншу продукцію легкої промисловості.

Аналіз ставок Єдиного митного тарифу в Україні, розробленого відповідно до Концепції трансформації свідчить, що 1999 рік є по суті останнім коли по абсолютній більшості товарів будуть застосовані максимальні ставки. Починаючи з 2000 року передбачається зниження тарифів, зокрема, зниження тарифів з 30-20% до 20-15% на продукцію легкої промисловості, в умовах кризи може призвести до ще більшого занепаду цієї галузі. Порівняно з 1990 роком обсяги виробництва продукції цієї галузі впали у десятки разів. З початку 1999 року в легкій промисловості щомісяця не працювало кожне четверте підприємство, в тому числі в текстильній галузі - кожне третє.

Нещодавно в Україні набули чинності ряд законів про захист вітчизняного виробника від субсидованих імпортних поставок та поставок, які є об’єктом демпінгу. Але для використання захисних заходів, передбачених цим законодавством, потрібна активна діяльність відповідних органів виконавчої влади.

Поштовхом до прийняття такого законодавства стала велика кількість антидемпінгових розслідувань щодо українських виробників в багатьох країнах світу і, відповідно, втрата ними значної частини ринків збуту. Усвідомлюючи на власному досвіді, як різні держави від Канади до Індонезії захищають власний ринок, українські виробники почали вимагати від держави вжиття аналогічних заходів проти їх конкурентів в Україні.

Проте українські підприємства не мають належного досвіду боротьби з демпінгом і навряд чи зможуть ініціювати антидемпінгові розслідування. Щодо державних органів, то законодавство дозволяє їм спокійно чекати звернень з боку підприємств. Крім того, оцінюючи можливості антидемпінгового законодавства, необхідно врахувати, що обгрунтування недобросовісної конкуренції (демпінгу, субсидій) має спиратись на повну і достовірну статистичну інформацію, інформацію щодо порівняльних витрат різних підприємств тощо.

У зв'язку з цим українським підприємствам навряд чи варто сподіватися на ефективну підтримку завдяки цьому законодавству.

Для України наслідком невтручання держави може стати занепад конкурентоспроможних галузей і перетворення її лише у постачальника дешевої робочої сили.

Потрібне чітке розуміння необхідності формування і розвитку власної моделі економіки, яка поєднує ринкові механізми з ефективним державним регулюванням. Досвід розвинутих країн світу говорить, що стрижнем економічного зростання є досконале регулювання і управлінням економічними процесами на рівні держави, галузі, регіону, підприємства.

По відношенню до створення конкурентоспроможної продукції держава має застосувати збалансований підхід між використанням протекціоністських заходів, які здатні у короткостроковій перспективі підтримати конкурентоспроможні галузі або створити нові, і покращенням та удосконаленням факторів, що впливають на конкурентоспроможність. Це пояснюється тим, що за відсутності протекціоністських заходів з боку держави може скластись ситуація, коли Україна безповоротно перетвориться у периферію світової економічної системи і їй взагалі неможливо буде застосувати стратегію конкурентоспроможності і теорію створення конкурентних переваг у національній економіці.

Перед Україною стоять надзвичайно складні завдання перейти від формування і розвитку конкурентних переваг у сировинних експортноспроможних галузях, успіх у яких базується на природних та історичних факторах до створення таких переваг у наукоємних високотехнологічних галузях. Для цього необхідно підвищити рівень розвитку всіх інших факторів, що впливають на конкурентоспроможність, а саме формування внутрішнього попиту, стратегій підприємств, їх структури і конкуренції, розвитку споріднених і підтримуючих галузей.

При цьому базовим принципом має стати визначення галузей, де на сьогодні існують конкурентні переваги і де фактично або потенційно присутні національні переваги для формування кластерів. Крім цих галузей потрібно визначити галузі з сприятливими умовами внутрішнього попиту з подальшим виходом на зовнішні ринки. Саме на цих галузях необхідно зосередити капіталовкладення в освіту, НДДКР та розвиток відповідної інфраструктури. Вітчизняні підприємства цих галузей мають бути заохочені до перетворення у транснаціональні, що сприятиме їх прямому доступу на іноземні ринки.

Залучення іноземних інвестицій та відкриття національного ринку для транснаціональних корпорацій повинно сприяти домінуванню українських підприємств на національному ринку та розширення експорту їх продукції.

Головним завданням для України є збереження і формування конкурентоспроможної економіки шляхом підвищення продуктивності і створення конкурентних переваг для національного виробництва. Для досягнення цієї мети національні виробники мають постійно удосконалювати технологію і досягати переваг у боротьбі з міжнародними конкурентами. Держава на своєму рівні має забезпечити відповідний захист національних економічних інтересів і проводити політику, яка обумовлює економічне зростання.

Першим принциповим питанням, яке випливає з аналізу нинішнього стану української економіки є: чи здатна Україна створити галузі здатні працювати в умовах міжнародної конкуренції? Відповідь може бути такою. Поки що в Україні певні фактори конкурентоздатності існують, так само, як і певні конкурентоспроможні підприємства. Проте, деградація факторів конкурентоспроможності наростає, і процес може стати незворотнім. Врятувати українську промисловість може лише державна політика, що здійснюється з точки зору інтересів національної безпеки.

Така політика має виражатися в конкретних, рішучих діях, а не просто в прийнятті чергових документів. Можна запропонувати довгий ряд заходів, спрямованих на структурну перебудову економіки серед яких:

- застосування кредитної, правової і політичної підтримки вітчизняних компаній-виробників продукції високого технологічного рівня, які прагнуть до освоєння світових ринків, створення відповідних преференцій у сфері податкового і митного регулювання;

- запровадження тимчасових протекціоністських заходів - тарифних та нетарифних методів регулювання імпорту відповідно до міжнародно визнаних норм та принципів;

- спрямування та розвиток галузей з високим науково-технологічним потенціалом значної частки державних інвестицій;

- забезпечення трансформації результатів досліджень в комерційні ефективні технології, зразки і моделі конкурентоспроможних товарів, надання державних замовлень на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи;

- модернізацію та створення інфраструктури для забезпечення світового рівня наукових досліджень;

- створення інкубаторів, технополісів, інших форм інформаційного та організаційного нагромадження капіталу;

- поліпшення технологічної структури промислового виробництва з активним сприйняттям науково-технологічних досягнень світового рівня;

- зосередження державної промислової політики на напрямках науково-технічного розвитку, які мають безпосереднє відношення до пріоритетів структурної гармонізації промислового виробництва і забезпечують важливі інтереси людини, суспільства, держави;

- стимулювання прискореного розвитку виробництв, здатних поліпшити експортний потенціал і сформулювати спеціалізацію України в міжнародному поділі праці, яка відповідає її національним інтересам;

- науково-технологічне оновлення виробництва, прискорення розвитку наукомістких та високотехнологічних галузей і виробництв;

- наближення якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу до рівня стандартів розвинених країн, інтенсифікації процесу оновлювання науковими знаннями, новими технологіями та їх практичного використання .

Найбільш важливим етапом є реалізація розроблених і прийнятих стратегій, програм, планів. В Україні вже зараз розроблено і прийнято досить багато подібних документів. Головна проблема полягає у спроможності держави реалізувати такі програми у визначені терміни і у повному обсязі. Для цього потрібна політична воля, наполеглива, послідовна і скоординована робота законодавчої і виконавчої влади.

На жаль, в Україні можна говорити про два рівні державної політики: рівень документів і рівень домовленостей, причому значення домовленостей значно перевищує значення документів. Цілісна політика державної підтримки при прийнятті рішення розбивається на тисячі конкретних домовленостей між підприємствами і органами влади. Слабкість державної політики виявляється в нездатності органів влади забезпечити визначені національні інтереси: при прийнятті рішень домінують інтереси поточної прибутковості окремих підприємств або підприємницьких структур.

Те, що державні органи ідуть шляхом найменшого опору, тобто діють в інтересах швидкого отримання прибутку конкретними структурами, створює загрозу перспективним цілям держави. Такий же підхід домінує і при здійсненні державної політики на міжнародних переговорах. у результаті, добиваючись від іноземних партнерів часткових поступок щодо конкретного підприємства, держава легко бере на себе зобов'язання загального характеру, які в кінцевому підсумку завдають суттєвої шкоди національним інтересам.

Особливо наглядно це проявляється на переговорах з міжнародними фінансовими організаціями. Уряд України легко погоджується із запропонованими умовами загального характеру і навіть оголошує, що ці умови є частиною економічної програми уряду, хоча їх виконання означає відмову уряду від реальної підтримки української промисловості.

Громадські організації, які в умовах громадянського суспільства мають контролювати захист органами влади національних інтересів в Україні, ці функції не виконують. Для реалізації ефективної політики підтримки конкурентоспроможності українських підприємств, належного виконання своїх зобов'язань перед громадянами, держава повинна рішуче, на всіх рівнях, добиватися реалізації рішень, прийнятих для забезпечення національних інтересів, економічної безпеки країни.