Проблеми та шляхи забезпечення
конкурентної спроможності економіки України

Для розбудови економіки відкритого типу нам необхідно враховувати динамічні зміни у світовій економіці, сповідувати ті ж принципи, що цивілізовані країни, які вважають, що розвиток - це, перш за все є оновлення, а оновлення, у свою чергу - це живий, безперервний, у чомусь випадковий процес взаємного навчання, що поєднує світову мережу знань з крихкою непередбачуваністю попиту споживачів. За цією концепцією на ринку господарюють два монархи: технічний рівень та споживач.

Немає іншого вибору і для нас, тим більше, що виробничий комплекс України має виражену експортну орієнтацію (за часів СРСР понад 40% металургійної продукції України, 30% продукції хімічної, нафтохімічної промисловості і машинобудування, біля 50% легкових і вантажних автомобілів, комбайнів та побутової техніки, дві третини автобусів, понад 50% пасажирських суден і літаків вивозились за межі країни).

За роки кризи вивезення практично усіх видів продукції суттєво скоротилося, а деяких видів продукції машинобудування, товарів народного споживання - майже припинилося. Тільки за період 1991 - 1993 рр. Україна зменшила експорт мінеральних добрив майже у 33 рази, чавуну – у п’ять разів, прокату чорних металів, легкових автомобілів, екскаваторів, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки – утричі.

За останні два роки відбулося падіння експорту ще у 1,4 рази. Достатньо сказати, що експорт продукції харчової промисловості тільки за минулий рік впав у 4,2 раза через скорочення поставок цукру та алкогольних напоїв до Росії.

У зв’язку з цим залишки окремих видів продукції на складах становлять три-чотири роки, а використання потужностей зменшується до критичного рівня.

У минулому році мало місце певне зростання експорту продукції лише легкої промисловості, насамперед, через розширення виробництва цієї продукції на давальницьких засадах.

Експортний потенціал України може бути підвищений лише за умов випуску конкурентноспроможної продукції, високих технологій і послуг, що зможуть знайти ніші на зовнішніх ринках. Та й на внутрішньому ринку вже відбувається жорстка конкуренція.

Конкурентоспроможність, як відомо, має два аспекти - ціновий та якісний. Неконкурентоспроможна ціна української продукції обумовлена надто високими витратами на її виробництво. У зв’язку з 50%-ввідсотковою фізичною зношеністю основних фондів та моральною застарілістю технологій, витрати матеріальних ресурсів на одиницю ВВП в Україні від 2 до 5 разів більше, ніж у розвинутих країнах світу. Крім того, у зв'язку із зниженням рівня використання потужностей витрати на утримання основних фондів розподіляються на меншу кількість продукції, що призводить до зростання собівартості і ціни продукції.

В Україні відсутня державна політика підтримки експорту, тоді як багато країн використовують субсидування поставок для забезпечення конкурентоспроможної ціни продукції національного виробника на зовнішньому ринку.

Конкурентоспроможність продукції за якісними характеристиками цілком залежить від стану інноваційної сфери, який не можна визнати задовільним.

У 1998 р. питома вага підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, в загальній кількості українських промислових підприємств склала лише 15,1%. У США, Японії, Німеччині, Франції інноваційно-активні підприємства складають 70 - 80% загальної їх кількості.

Останніми роками в Україні значно скоротилася кількість створених нових зразків техніки (на 30% порівняно з 1990 р.). Серед них лише близько 2% перевищують за рівнем кращі світові аналоги.

Останнім часом стало зберігається тенденція скорочення впровадження нових прогресивних процесів (у 1998 р. їх було впроваджено в 5 разів менше ніж у 1991 р.)

Ефективним напрямком інноваційної діяльності є придбання ліцензій та інших видів промислової власності і освоєння на їх основі принципово нової продукції. За даними 1998 р. питома вага ліцензійної продукції в загальному обсязі продукції промисловості України склала лише 0,3%.

У деяких випадках українська продукція не може конкурувати внаслідок відсутності відповідних сертифікатів якості, або ж використання систем оцінки якості товарів, що не відповідають загальноприйнятим у світі. Це особливо характерно для ринків західноєвропейських країн.

За цих причин у щорічному звіті Світового економічного форуму про стан конкурентоспроможності 53-х країн, за якими ведеться спостереження, Україна в 1998 році посіла останнє місце.

Змінити ситуацію на краще можливо лише за рахунок цілеспрямованого оновлення основних фондів, технологій та продукції. Зокрема, для випуску конкурентноспроможної продукції, що дозволить Україні хоча б "засвітитися" на світовому ринку, потрібно впровадити на початку ХХІ століття як мінімум 10-12 макротехнологій, що визначають у даний час потенціал розвинутих країн.

В нашій країні так і не склався прошарок менеджерів у науково-технічній сфері, які б кваліфіковано працювали на межі науки та виробництва. В той же час цікавим є те, що у 1998 р. відбувся приріст науково-технічних структур, в основному за рахунок збільшення на 60 одиниць кількості науково-дослідних установ та організацій. Недарма говорять, що легше створити десять нових інститутів, ніж закрити один.

У минулому році наукоємність ВВП склала 1,21% (цей показник в таких країнах, як Німеччина, Великобританія, Італія, Іспанія та Греція у 1995 р. становив відповідно 2,48%, 2,19%, 1,21%, 0,84% та 0,46%). Порівняння наукоємності ВВП в Україні та інших країнах свідчить про начебто втішну для нашої держави ситуацію. Зовсім інша картина складається при порівнянні річного обсягу фінансування науково-технічної діяльності в розрахунку на душу населення. В Україні у минулому році цей показник був - 10,2 дол. США. Цей показник дорівнював: у Німеччині - 459, Великобританії - 373,2, Італії - 235,6, Іспанії - 116,9, Греції - 36,1, у Росії -18,7 дол.США.

В розрахунку до ВВП обсяг бюджетного фінансування НДДКР за минулий рік в Україні склав 0,35%, у розвинутих країнах цей показник становить, як правило, не менше 1,7% від ВВП. Порівняння ж показника чисельності спеціалістів, працюючих у науково-технічній сфері України, в розрахунку на 10 тис. зайнятих в економіці (у 1997р. - 84) свідчить, що Україна не дуже поступається таким країнам, як Німеччина (125 осіб), Франція (122 особи), Великобританія (97 осіб), Бельгія (95 осіб), а деякі країни навіть випереджує, наприклад Австрію (67 осіб) та Італію (60 осіб).

Оцінка ж технічного рівня нової техніки, створеної науково-технічними організаціями України свідчить, що частка зразків, при створенні яких використовувалися принципово нові технічні рішення, останніми роками складає 7 %. Суттєво, що технічний рівень кожного третього зразка не визначався через відсутність інформації про кращі світові аналоги. Така ситуація викликана тим, що в багатьох установах та підприємствах ліквідовані патентно-ліцензійні структури. За останні роки спостерігається постійне зменшення чисельності винахідників, авторів промислових зразків і раціоналізаторів, що негативно впливає на процес створення нової техніки.

Безумовно, активізація інноваційної діяльності потребує дуже значних інвестиційних ресурсів. Сьогодні Україна не має власних ресурсів, достатніх для форсованого інноваційного розвитку.

З огляду на це закономірним є залучення іноземних капіталу для вирішення даної проблеми.

Але, на жаль, головною формою залучення закордонних коштів підприємствами стали кредити, що навряд чи можна визнати стратегічно виправданим, тому що, по-перше, ці кредити в основному є короткостроковими і їх треба повертати з чималими витратами по обслуговуванню боргу , по-друге, існує великий ризик, що модернізовані підприємства можуть виявитися неконкурентоспроможними у момент появи їх продукції на ринку.

Перші зовнішні державні позики Україна здійснила ще в 1992 році, і станом на 1 січня 1993 року зовнішній державний борг становив 396 млн дол. США. Станом на 1 січня 1999 року він уже становив 11,47 млрд дол. США. Переважна частина кредитів використовувалася на поточні потреби держави. На інноваційну діяльність спрямовано лише близько 2% цих коштів.

Очевидно, що такий напрямок, як розвиток пріоритетних галузей економіки, у жодному разі не має бути останнім за своїм значенням при використанні зовнішніх позичань.

Значно привабливішими у порівнянні з кредитними формами є прямі закордонні інвестиції в реальний сектор економіки. Однак, минулі роки свідчать, що за різних причин в Україну надійшло усього лише 2,7 млрд дол.США інвестицій.

Обумовлено це, зокрема, і станом реформування власності в Україні. Іноземні інвестиції – це переважною більшістю інвестиції приватних компаній, які віддають перевагу вкладанню коштів у приватний сектор.

Світовий досвід свідчить, що колективна форма власності нездатна забезпечити суттєвого, порівняно з державною, підвищення ефективності виробництва, натомість є менш керованою. Внаслідок цього підприємства колективної форми власності не стають привабливими для іноземного інвестора.

Наслідками сертифікатної приватизації стали: відсутність інвестицій, розпорошення власності серед дрібних інвесторів (35 млн. власників акцій). Фактично втрачена керованість роздержавленими підприємствами. Держава як головний акціонер в роздержавлених підприємствах практично не отримує належного доходу. За період 1997-1999 рр. до бюджету надійшло біля 75 млн. грн. дивідендів (при вартості державних корпоративних прав понад 20 млрд. грн.), що складає менше 0,2% річних.

Все це треба враховувати при розробці заходів, спрямованих на більш широке залучення інвестицій та сполучення їх з інноваціями. Треба використовувати також, а мабуть, в першу чергу, нетрадиційні для нас джерела: страхові та пенсійні фонди, цивілізоване вилучення ренти, іпотеку, лізинг та інші. форми інвестування економіки.

1. Забезпечення конкурентоспроможності української економіки потребує насамперед активізації інноваційної діяльності. Тільки на цьому шляху Україна зможе на гідних засадах інтегруватися у світове співтовариство, забезпечити необхідний рівень економічної безпеки та добробуту населення.

2. З метою активізації інноваційного процесу в Україні вбачається за доцільне запровадити в практику заходи законодавчого і організаційного характеру. Для затвердження на законодавчому рівні пропонується розробити норми, які б встановлювали:

а) порядок оподаткування, згідно з яким розмір бази оподаткування прибутку підприємств та організацій повинен зменшуватися на суму коштів, яка була ними спрямована безпосередньо на науково-технічну та інноваційну діяльність;

б) механізм забезпечення "податкових канікул" для учасників реалізації інноваційного проекту на перші два роки з часу підписання інноваційної угоди.

3. Пропонується запровадити у практику такі організаційні заходи:

- державне страхування ризиків від інноваційної діяльності з наступним відшкодуванням інвесторам визначеної частки можливих фінансових втрат, викликаних неспроможністю інноваційних проектів при їх венчурному фінансуванні;

• розвиток інноваційної інфраструктури, пристосованої до ринкових умов.

Доцільно за участю Держкомнауки, Міносвіти, Держкомпідприємництва, Держіннофонду розробити міжгалузеву програму активізації інноваційної діяльності в Україні. До речі, така програма третій рік діє в Росії. Внаслідок цього в регіонах Росії створено 35 інноваційно-технологічних центрів, з яких 17 - за рахунок коштів регіонів, 18 - із залученням коштів федерального бюджету. У складі центрів - 266 малих фірм, завданням яких є доведення результатів НДДКР до необхідного рівня конкурентоспроможності і випуск нової продукції малими партіями для апробації на ринку. Якщо продукція сприймається ринком, здійснюється її масове виробництво. За останні два роки обсяг реалізації продукції центрів щорічно зростає у 1,5-2 рази. Цікавим фактом є і те, що центри вистояли і після серпневих подій минулого року. В рамках програми за останні два роки в Росії створено 6,5 тис. робочих місць.