Губський Б.В.,
доктор економічних наук,
заступник Голови Комітету Верховної Ради
України
з питань фінансів та банківської діяльності
Сувора реальність сьогодення відбита у проголошеному Президентом України жорсткому курсі на вирішення стратегічних задач щодо забезпечення реальної економічної безпеки нашої держави. Альтернативи цьому курсу не існує.
Подолання системної кризи має ґрунтуватися на узгодженості тактики поточних і середньострокових дій з установкою на досягнення перспективної стратегічної мети.
В узагальненому вигляді її зміст визначається тим, що у стратегічному (глобальному) плані економічну безпеку гарантує лише конкурентноспроможна економіка. У сьогоднішньому і, особливо, у завтрашньому світі конкурентоспроможними можуть бути лише ринково організовані відкриті економіки. Це аксіома. І це повинно визначати стратегію нашої діяльності.
Сьогодні, на жаль, наші дії мають дещо іншу спрямованість. Ми намагаємося реалізувати тактичні або локальні цілі економічної безпеки і орієнтуємо на це державну політику. Зокрема, за рахунок жорсткого протекціонізму прагнемо відновити і навіть динамізувати “стагнуючі” виробництва, поновити велику кількість робочих місць та соціальний статус працюючих. Вдаємося до “наведення порядку” у фінансовій сфері, до рецентралізації внутрішніх і навіть зовнішніх кредитних та інвестиційних ресурсів і потоків. Іноді чуються заклики до поновлення економічного і соціального статус-кво працюючих за рахунок деприватизації та застосування суто адміністративних засобів забезпечення певної соціальної захищеності непрацездатного населення. За певних умов та на певний період і така економіка могла би бути самодостатньою. Але таким шляхом ми не досягнемо економічного зростання.
Ефективна відкритість економіки і економічна безпека держави означає інше. З одного боку, це - можливість використовувати зовнішні джерела і ринки для національного розвитку, а з іншого – здатність протистояти міжнародній кон’юнктурі, особливо в періоди світових (або регіональних) криз.
Як свідчить світовий досвід, таку відкритість забезпечує структурно-збалансована національна економіка – з нормально функціонуючим міцним (здоровим) фінансовим сектором, оптимальними пропорціями виробничої і невиробничої сфер, адекватним внутрішній та міжнародній соціально-економічній структурі співвідношенням державного і приватного секторів тощо. Зовнішнє середовище все суттєвіше впливає на формування такої економіки, однак ніколи її не створює. Більше того, конгломерат сучасних економік країн-лідерів, де тісно переплелися державні та міждержавні інтереси з транснаціональними, не зацікавлений в нових членах-конкурентах.
Загалом, як проблеми національної конкурентоспроможності, так і, відповідно, проблеми національної економічної безпеки для свого вирішення потребують аналізу внутрішніх і зовнішніх факторів впливу.
В системі внутрішніх мікро - та макроекономічних факторів вирішального значення для забезпечення економічної безпеки розвитку України набуває структурна політика та її інституціональне забезпечення.
На нинішньому етапі першочерговість завдань структурної перебудови знайшла відображення у Програмі “Україна - 2010”, а також у проекті Програми структурної перебудови України на 2000-2005 рр. Цими документами довгострокова структурна політика спрямовується на становлення ефективної, здатної до саморозвитку соціально орієнтованої економіки ринкового типу, на створення умов рівноправного партнерства у світовому економічному співтоваристві.
Роль головних важелів реалізації стратегічних завдань цих програм відведено саме інституційним перетворенням ринкового типу. Вони полягають, насамперед, в оптимізації структури форм власності, формуванні прошарку ефективних власників і стратегічних інвесторів, проведенні податкової реформи.
Слід зазначити, що структурно-промислова політика країн Заходу у повоєнний період передбачала пряме державне втручання по вертикалі у розвиток галузей та підприємств, що перебували у кризовому становищі.
Однак, можливості здійснення такої промислової політики в Україні надто обмежені дефіцитом централізованих ресурсів. До того ж, пряме державне регулювання певною мірою суперечить законам ринкової економіки. Державну підтримку варто спрямовувати, передусім, у ті галузі та підприємства, які можуть дати найбільший кумулятивний ефект по всьому технологічному ланцюгу. Для України такою сферою, очевидно, можна визначити енергетику та енергозберігаючі технології.
Найбільш перспективним напрямом структурно-промислової політики є її горизонтальний варіант, не обтяжений необхідністю прямого державного втручання. Це – інституціалізована промислова політика, коли регулятивні функції держави спрямовані на створення сприятливого макроекономічного, інституціонального середовища та відповідного законодавчого поля. Зрозуміло, що в ринкових умовах підприємства не повинні покладатися на державні джерела для розширення і модернізації виробництва. Головне полягає в тому, що саме горизонтальний вектор державної промислової політики утворює реальні можливості реструктуризації підприємств.
Концептуального перегляду потребує і традиційне для нас негативне ставлення до монополії. Це важливо з огляду на інституціональні можливості монополій у проведенні сучасної структурно-промислової політики.
Якщо взяти до уваги світове виробництво наукоємної продукції, то тут організаційно-інституціональною формою, навколо якої об‘єднуються науково-дослідні та проектно-конструкторські розробки, виробництво, збут та сервісне супроводження, є так звані макротехнології і відповідні міжгалузеві виробничі комплекси. Саме макротехнології виступають каркасом реальної структурно-промислової політики.
Макропідхід дає можливість визначити перелік так званих критичних технологій і спрямувати зусилля держави на їх освоєння, що є дієвим фактором прогресивних структурних зрушень
В той же час, розробка прогнозної структури економіки вимагає грунтовного деталізованого дослідження міжгалузевих потоків та умов реалізації кінцевого продукту. В цьому закладені певні потенційні резерви вдосконалення управління структурними процесами, які досі в Україні не застосовувалися.
Зовнішні фактори економічної безпеки стосуються усіх сфер зовнішньоекономічної діяльності України – торгівлі, кредитування, інвестування, трудової міграції тощо. Зупинюся на деяких з них.
Ми маємо вкрай вразливу структуру експорту з його концентрацією в секторах, що характеризуються переважно ціновою конкуренцією. На сьогодні 2/3 експорту України становлять товари, які є або сировиною, або напівфабрикатами з невисокою доданою вартістю. На реалізацію таких товарів головним чином впливає не технологічний рівень виробництва чи якісні характеристики конкурентоспроможності. Експортна виручка відчутно коливається при кон’юнктурній або циклічній зміні співвідношення пропозиції та попиту. Крім того, експорт такої продукції дуже вразливий щодо дій з боку інших конкурентів.
Характерною рисою для українського експорту є його висока вразливість до протекціоністських заходів країн-імпортерів. На сьогодні в українському експорті домінують продукти чорної металургії. Споживання цих виробів в світі є малодинамічним, а сектор металургійних виробництв в багатьох країнах (ЄС, США, Східної Азії) є об’єктом жорсткого протекціонізму. Схожі проблеми існують і по інших важливих позиціях українського експорту.
Принципово важливою є проблема бартеризації експортно-імпортних операцій, неповернення валютної виручки, жорсткі умови імпорту.
В багатьох випадках бартерні операції, які самі по собі є нормальною формою міжнародної торгівлі, призводять до небажаних відхилень від економічно вигідних для держави умов обміну. Тому частина експортної виручки може приховуватись за кордоном.
Однак, зважаючи на тенденцію до зменшення питомої ваги бартеру у зовнішньоторговельних операціях, основною проблемою стають умови розрахунків за імпорт. Ці проблеми зумовлені недостатньою кредитоспроможністю країни. А в ширшому плані – пов`язані з нерозвиненістю грошово-кредитної системи, яка не має необхідного потенціалу для обслуговування імпортних операцій. Як наслідок, розвинені країни застосовують до нас сурогатні форми зовнішньоторговельних розрахунків, що призводить до виникнення значних додаткових трансакційних витрат, які здорожують імпорт і погіршують зовнішньоторговельний баланс.
Стосовно обсягів та структури іноземного інвестування, важливими є не тільки кількісні пропорції (незначні інвестиції не здатні порушити безпечні для національного розвитку критерії іноземного впливу чи інвестиційний макробаланс в цілому), але насамперед, якісні. Саме на якості іноземних інвестицій (тобто їх залучення у пріоритетні з точки зору ефективності проекти, а також на якості і конкурентоспроможності товарів, вироблених завдяки реалізації цих проектів) слід акцентувати особливу увагу. Інакше Україна буде і надалі випускати нерентабельні товари (наприклад, металургійної та хімічної промисловості), котрі йдуть на малоприбуткові ринки переважно через бартерні схеми. Це унеможливлює капіталовкладення, достатні для оновлення виробництв і виходу на більш прибуткові зарубіжні ринки.
Очевидною загрозою є непрозорість каналів іноземного інвестування. Ми практично не знаємо з ким із малих і середніх зарубіжних інвесторів нам слід мати справу, а з ким – краще не мати. Щодо крупних іноземних інвесторів, то навіть у тих небагатьох випадках, коли на ринок України приходять транснаціональні корпорації, ми можемо лише здогадуватись стосовно їх реальної стратегії. У нас майже повністю відсутній моніторинг реальної ефективності іноземних інвестицій – і прямих, і, особливо, портфельних.
Принципово важливою з точки зору економічної безпеки є проблема зовнішньої заборгованості. Справа не лише в обсягах зовнішнього боргу, хоча за прогнозами Міністерства фінансів на початок 2000 р. він сягатиме майже 60% ВВП, що є критичним рівнем з позиції економічної безпеки держави.
Нераціональне використання приватних іноземних кредитів, відсутність заздалегідь визначених джерел їх погашення, надмірна податливість української сторони щодо умов офіційного кредитування призвели до ситуації, коли зовнішні запозичення вже не можуть розглядатися як джерело підвищення конкурентоспроможності нашої економіки.
Стратегічним пріоритетом має стати курс на оптимальне використання власних ресурсів.
З точки зору регулювання зовнішньоекономічної діяльності очевидною є невідповідність масштабів, темпів і логіки лібералізації зовнішньоекономічної діяльності структурним пріоритетам розвитку економіки. Сучасні дослідження доводять, що лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, як одна з фундаментальних основ ринкової трансформації, може мати значні негативні наслідки і навіть створювати загрозу в аспекті економічної безпеки країни, якщо в “технології” лібералізації порушуються певні обов’язкові принципи.
По-перше, випередження зовнішньоекономічної лібералізації відносно внутрішньої економічної діяльності, створює переважно зовнішній, а не внутрішній конкурентний тиск на національних товаровиробників. За таких умов процес пристосування національного виробничого потенціалу до конкурентного середовища значно ускладнюється, насамперед, в галузях, які випускають технологічно складнішу, капіталоємнішу та наукоємнішу продукцію.
По-друге, випереджаюча лібералізація валютно-фінансової сфери формує передумови для перекачування капіталу з проблематичного реального сектора в більш гнучкий сектор валютних операцій, спекулятивних операцій з цінними паперами.
Підсумовуючи, можна сказати, що прагнення досягти реальної економічної безпеки України ставить на порядок денний розробку і прийняття на законодавчий основі Національної програми забезпечення економічної безпеки. Набуває невідкладності вирішення специфічних проблем, серед яких я б відзначив наступні:
Підвищення національної конкурентоспроможності і економічної безпеки України вимагає кардинальної реорганізації систем державного і корпоративного управління. Перехід до нової управлінської парадигми має стати наріжним каменем як внутрішньої структурно-промислової політики, так і зовнішньоекономічної діяльності. Це визначатиме систему цілей і програму нашої діяльності на найближчу і більш віддалену перспективу.