Мунтіян
В.І. |
Економічна безпека є провідною складовою національної безпеки. Вона відбиває причинно-наслідковий зв’язок між економічною могутністю країни, її воєнно-економічним потенціалом та національною безпекою. Цей зв’язок передбачає з боку держави свідоме підтримання певних пропорцій між нагромадженням валового внутрішнього продукту і військовим будівництвом для забезпечення кількісних та якісних параметрів обороноздатності.
Іншими словами, економічна безпека держави – це стан захищеності найважливіших економічних інтересів особи, суспільства і держави, забезпечення достатнього оборонного потенціалу, що сприяє стійкому і ефективному функціонуванню економіки в режимі розширеного відтворення; це створення передумов для підтримання і покращання рівня життя громадян, задоволення корінних національних інтересів у виробничо-економічній, фінансовій, зовнішньоекономічній, технологічній, енергетичній, продовольчій та інших субекономічних сферах.
Складовою частиною економічної безпеки, безпосередньо пов’язаною із забезпеченням обороноздатності України, є воєнно-економічна безпека, яка характеризується можливістю і готовністю держави забезпечувати економічні, соціальні, науково-технологічні й інформаційні умови розвитку воєнно-економічного потенціалу на такому рівні, який гарантував би воєнну безпеку країни, а, отже, здатністю ВПК України гарантувати задоволення військово-економічних потреб на рівні раціональної оборонної достатності .
Світовий досвід свідчить, що сфера оборони є не тільки споживачем національного продукту, але і його творцем. Адже виконання замовлень для потреб оборони – це інвестиції в такі галузі, як машинобудування, радіоелектроніка, легка і харчова промисловості та інші.
Крім того, саме підприємства оборонної промисловості України мають сьогодні високі шанси вийти на міжнародні ринки. Потенційна можливість досягнення цієї мети закладена у високому інноваційному потенціалі оборонної галузі. В колишньому СРСР всі (за винятком приладобудування) наукоємні галузі промисловості, ті, в яких витрати на науку перевищували 5% вартості товарної продукції, були зосереджені в оборонному комплексі. Завдяки цьому, Україна вже сьогодні володіє науковим потенціалом за масштабами такого самого порядку, як і в найрозвиненіших країнах Європи. На Заході одним із головних теоретичних напрямів економічної думки є концепція про безпосередню залежність економічної безпеки від використання НТП. Причому витрати на НД і ДКР, як бюджетні, так і позабюджетні, є однією з основних статей асигнувань на економічну безпеку.
В Україні ж витрати на НД і ДКР знижуються швидше, ніж інші статті оборонного бюджету, що не йде ні в яке порівняння із рівнем витрат на ці ж самі цілі в інших розвинених країнах. І лише під час формування й узгодження Державного бюджету таке хворобливе становище вдалося дещо поліпшити – в проекті Закону України “Про Державний бюджет України на 2000 рік” асигнування на ці цілі передбачені в розмірі 230,6 млн. грн., що у 3,5 рази більше ніж у 1999 році.
Затвердженою Президентом України 4 листопада 1998 року Державною програмою співробітництва з НАТО на період до 2001 року передбачається підвищення рівня взаємосумісності між Збройними Силами України і НАТО в галузі озброєнь. Здійснення спільно з державами - членами НАТО розробок і виробництва озброєння і військової техніки, перехід у військовій сфері, а відтак, і в оборонній промисловості, на стандарти НАТО. Щоб її реалізувати, потрібні мільярди доларів, яких у держави немає і в найближчі 10-15 років не буде. Чи витримає таке навантаження державний бюджет України?
І це при тому, що наші вчені, конструктори, виробники здатні самостійно або у співпраці з колегами інших країн так званого “ближнього зарубіжжя” створювати і поставляти в достатній кількості озброєння і військову техніку, які не поступаються чи навіть перевищують кращі зразки, що є на озброєнні країн - членів НАТО.
У відповідності до Указу Президента України від 27 січня 1997 року № 62 мала бути розроблена Державна програма розвитку озброєння і військової техніки на 1998-2005 роки. Сьогодні дана програма проходить узгодження встановленим порядком. Тим часом інші держави, в тому числі найближчі наші сусіди, які стали членами НАТО, істотно збільшують витрати на оборону, нарощують військовий потенціал. США, військовий бюджет яких на 1999 рік склав 276 млрд. дол., передбачають до 2005 року збільшити його ще на 40%. У “Стратегії національної безпеки США в наступному сторіччі” проголошено: “Наш принциповий підхід полягає в тому, що ми маємо залишатися лідером у міжнародних справах... Для захисту наших життєво важливих інтересів ми повинні використовувати всі наявні можливості, аж до застосування (за необхідності) нашої військової могутності самостійно і з рішучими цілями... щоб зберегти свою перевагу”.
З точки зору перспективного виробництва в Україні новітніх озброєнь бюджетні кошти важливо спрямовувати на створення науково-технічного потенціалу в сфері критичних технологій. Пріоритетними напрямками науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт мають бути:
Таким чином, існуюча ситуація вимагає вжиття негайних заходів щодо удосконалення процесу проведення конверсії.
Україна успадкувала 30% воєнно-промислового комплексу (ВПК) колишнього СРСР і близько 20% його наукових центрів. ВПК складався з 1840 підприємств, на яких працювало 2,7 млн. чоловік і вироблялася третина валового внутрішнього продукту України. 700 з цих підприємств, які нараховували 1,3 млн. працюючих, випускали суто воєнну продукцію. На початку 1996 року український ВПК нараховував вже 400 підприємств і виробляв близько 7% продукції від обсягів 1991 року. На початку 1997 року лише біля 150 підприємств займалися розробкою та виготовленням продукції оборонного призначення, а число працюючих зменшилося у 7 разів і складало 57 тис. чоловік.
Така “обвальна” конверсія призвела до послаблення належних позицій України у світі, а отже, і до економічних, територіальних та інших втрат. Підприємства з унікальним обладнанням, найновішими технологіями, високим інтелектуальним потенціалом опинилися на грані банкрутства. Найкваліфікованіші кадри переходять у комерційні структури або виїздять за кордон, де їхній досвід як фахівців використовують інші держави.
В результаті було зруйновано могутній воєнно-промисловий комплекс, що залишився у спадок від колишнього СРСР, а західним країнам на світовому ринку зброї стало вільніше, оскільки в особі України зник сильний конкурент. Отже, зважаючи на те, що високий науковий потенціал є головним ресурсом та перевагою оборонного сектора, використання конверсії для підвищення науково-технічного рівня всієї економіки – без нанесення шкоди обороноздатності України – значною мірою залежить від його збереження й примноження. При цьому, при здійсненні конверсії фінансів, науково-технічного потенціалу воєнної економіки слід зберегти ефективні організаційні структури, могутній сектор НД і ДКР, висококваліфіковані кадри з тим, щоб з максимальною вигодою використати інноваційний потенціал оборонних галузей як для прискорення науково-технічного прогресу в економіці, так і для підвищення якості ОВТ.
До проведення конверсії ВПК в Україні слід підходити розсудливо, виходячи із соціально-економічних потреб країни. Певна річ, що в оборонному комплексі є підприємства, в яких Україна не відчуває потреби. Їх потрібно конверсувати або навіть закрити. Але більшість закінчених циклів виробництва зброї та військової техніки має бути збережена як для потреб української армії, так і для збереження й розширення експортного потенціалу.
Внаслідок сприяння розвитку оборонної сфери не тільки буде забезпечена оборонна могутність держави, підготовлені та добре оснащені Збройні сили України, але й вона стане ефективним чинником економічного зростання держави, а також надасть можливість вийти Україні на світовий ринок. Це, в свою чергу, допоможе вирішити проблему погашення зовнішнього боргу.
Слід зауважити, що економічна та господарська діяльність ведеться Збройними Силами вже кілька років. Її результати є вагомим внеском до доходів Державного бюджету України, що дозволяє за їх рахунок фінансувати частину оборонних потреб, заощаджувати бюджетні кошти та використовувати їх на соціальні потреби. Тільки за 1998 рік результати економічної та господарської діяльності Збройних Сил України дали можливість зарахувати до Державного бюджету 202,2 млн. грн. Законом України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” передбачено в поточному році надходження до бюджету від економічної і господарської діяльності Збройних Сил України в сумі 208 млн. грн.
Статистичний аналіз показників господарської діяльності підприємств, підпорядкованих Міністерству оборони України, показав, що незважаючи на те, що в цілому по Україні спад ВВП за перше півріччя становив 3%, обсяги виробництва у порівняних цінах на підприємствах Міноборони за 9 місяців поточного року по відношенню до відповідного періоду 1998 року зросли на 41,6%.
Вивчення динаміки виробництва у порівняних цінах показує, що упродовж поточного року зберігатиметься тенденція до зростання частки товарної продукції для потреб МО України у загальному обсязі виробництва підприємств. Так, обсяги випуску товарної продукції для потреб МО України за 9 місяців 1999 року зросли на 59,9% у порівнянні з аналогічним періодом минулого року.
Наведені статистичні дані дають підстави стверджувати, що головним завданням державної політики у воєнно-економічній сфері повинно стати створення самодостатнього національного воєнно-промислового комплексу. Головні цілі цієї політики повинні складати:
Воєнна політика країни та її воєнна організація повинні бути приведені у відповідність з новими геополітичними реаліями і внутрішньополітичними умовами, в яких опинилась Україна. Унікальне географічне положення України в Євразії у поєднанні із продуманою політикою щодо національної безпеки надасть їй можливість грати важливу стабілізуючу роль у глобальному балансі сил. Зміцнення державного суверенітету України в зовнішньополітичній площині означає реальне її повернення у світовий цивілізований простір як повноцінного і активного суб’єкта геополітики.
Невід’ємною умовою успішності воєнно-політичного курсу України є опора на власні Збройні Сили та військово-промисловий комплекс. У зв’язку з цим ми повинні розробити і запровадити структурну політику, спрямовану на збалансування економіки, ефективне та раціональне використання наукових та виробничих потенціалів і залучення їх до народногосподарського комплексу з метою забезпечення соціально-економічного розвитку країни.
Економічна політика оборонного комплексу повинна враховувати аспекти сучасних економічних відносин для того, щоб бути гнучкою системою, спрямованою на збалансування інвестиційного попиту з боку держави і підприємств, приведення його у відповідність з ресурсними можливостями інвестиційного комплексу.