Кооперація
як фактор
економічної безпеки України
Якщо простежити динаміку падіння показників обсягу промислової продукції Російської Федерації за останнє десятиріччя і порівняти її з відповідною динамікою в Україні, то можна помітити їхню схожість. Так, рівень промислового виробництва у 1998 році в РФ склав 50% від рівня 1991 року (лише на 1% менше за відповідний показник в Україні) та 46% - від рівня 1989 року, коли в РФ цей показник також досягав свого максимального значення.
Майже однакова динаміка зміни цих показників не випадкова - дається взнаки взаємозалежність промислових комплексів України та Росії ще з часів, коли цей комплекс був єдиним цілим, коли кооперування промислових підприємств здійснювалося в рамках єдиної країни. Достатньо сказати, що поставки кооперованої продукції з України до Росії в галузі машинобудування складали 30% всього обсягу її виробництва, в кольоровій металургії - 42% , в нафтохімічній промисловості - 81%. В результаті проведення такої промислової політики за часів СРСР в Україні за замкнутим технологічним циклом вироблялося лише близько 30% загального обсягу промислової продукції, а 70% її обсягу залежали від коопераційних поставок з Росії та інших колишніх республік Союзу. Практично таке ж положення зберігається й на поточний час.
В умовах побудови самодостатніх ринкових економік в Україні та Росії, коли принцип економічної доцільності набув пріоритету при прийнятті на мікрорівні будь-яких рішень, стало вочевидь, що серед розірваних коопераційних зв'язків між підприємствами колишніх республік були як нераціональні зв'язки, відновлення яких в нових умовах стало недоцільним, так і зв'язки, реставрація яких доцільна, але вже на нових економічних засадах з урахуванням наявного світового досвіду. У підприємств обох держав гостро постало питання щодо пошуку партнерів з кооперації в межах та поза межами національних кордонів.
Під впливом об'єктивних умов і світового досвіду у практиці кооперування на пострадянському просторі став помітним процес інтегрування окремих виробничих структур у великі організаційні форми, формування яких відбувається шляхом створення ядра із загальнонаціональних і міждержавних (транснаціональних) корпорацій, що охоплюють повний цикл відтворення тих чи інших кінцевих продуктів. В зв'язку з цим можна говорити про те, що на пострадянському просторі все в більшій мірі знаходить підтримку ідея оновлення організаційної будівлі народного господарства через корпоратизацію, тобто через побудову корпоративно-коопераційного каркасу економіки.
Про це , в першу чергу, свідчить досвід Росії, де починаючи з 1993 року вже сформовано 84 фінансово-промислових груп (ФПГ), серед яких 10 - транснаціональні ФПГ (ТФПГ). Досвід Росії також свідчить, що всі російські ТФПГ формувалися на базі ФПГ з залученням до них на основі принципу доцільності тих чи інших підприємств з країн СНД. Виходячи з цього принципу, до складу трьох з десяти російських ТФПГ залучено п'ять українських господарюючих суб'єктів: "Ніжинський науково-виробничий комплекс "Прогрес" (ТФПГ "Точность"), "Центральне конструкторське бюро "РИТМ" (ТФПГ "Точность"), "Корюківська фабрика технічного паперу" (ТФПГ "Славянская бумага"), м'ясопереробне підприємство "Прикарпаття" (ТФПГ "Росагропром"), Чернігівський м'ясокомбінат (ТФПГ "Росагропром") .
Помітно, що процесу створення ФПГ в РФ приділяється багато уваги як на законодавчому, так і на виконавчому рівнях. Зокрема, на державному рівні стимулюється створення, розвиток та функціонування ФПГ в галузях, що відповідають пріоритетам промислової та соціальної політики держави (на це, наприклад, спрямовано Указ Президента РФ "О мерах по стимулированию создания и деятельности ФПГ" від 01.04.96 р,. № 443).
Російський досвід створення ФПГ свідчить, що такі організаційні структури сприяють підвищенню конкурентоспроможності продукції на зовнішньому та внутрішньому товарних ринках, ефективності виробництва, створенню нових та відновленню старих раціональних коопераційних зв'язків між підприємствами як в середині, так і зовні країни, запобігають негативному процесу відокремлення та регіоналізації машинобудівних підприємств.
На відміну від Росії в Україні на сьогодні немає ні однієї промислово-фінансової групи (ПФГ), а тим більше - транснаціональної ПФГ (ТПФГ). Це свідчить про те, що в державі поки що не створено умови для формування притаманного суверенній державі корпоративно-коопераційного каркасу економіки, основу якого складають коопераційні зв'язки між підприємствами в середині країни.
Певний успіх Росії у створенні ФПГ та повна відсутність відповідних структур в Україні створюють сприятливі умови для використання українського економічного потенціалу через механізм ТФПГ в реалізації російської промислової політики. Небезпека для вітчизняної економіки при цьому полягає у можливому повному виключенні ряду підприємств України з процесу реалізації українською державою власної промислової політики. В результаті це може призвести до обмеження можливостей України щодо самостійного розширеного відтворення ВВП.
Світовий досвід свідчить, що економічна потужність країни значною мірою визначається наявністю у неї великих корпорацій, які є транснаціональними за сферами своєї діяльності і мають загальнонаціональне значення. Спираючись на світовий досвід можна стверджувати, що за відсутності в Україні корпорацій, рівних за технологічною, виробничою та фінансовою могутністю зарубіжним, українська держава ніколи не стане рівноправним партнером ні на світовому, ні на внутрішньому ринках.
В умовах, що склалися, великого значення в організації внутрішньодержавної та міжнародної кооперації набуває вирішення питання щодо сприяння держави українським господарюючим суб'єктам в контексті проведення промислової політики країни. Мова, зокрема, може йти про: