Внаслідок глибокого трансформаційного процесу в суспільстві Україна опинилася перед проблемою досягнення стабільного економічного зростання. Трансформація включає широкі системні зміни в політичному, економічному, соціальному, інституційному, культурному та правовому факторах і має на меті підвищення безпеки життя в державі або, іншими словами, підвищення життєвих стандартів населення країни. З часу набуття незалежності Україна досягла значного прогресу в області забезпечення демократії, що є невід’ємним елементом успішної трансформації, однак відсутність або нестабільне економічне зростання надалі може підірвати не тільки перші досягнення демократії, але і ускладнити вирішення головного завдання – підвищення безпеки життя в державі. В таких умовах виникає загроза того, що реформи, мета яких полягає у забезпеченні динамічного успішного розвитку держави, ставатимуть пасивними та не зможуть автоматично підтримувати себе, знижуючи при цьому свою ефективність. Саме тому виключно важливо забезпечити досягнення та стабільність економічного зростання, як головного чинника не тільки економічної безпеки, але і національної безпеки країни загалом.

Економічна депресія, яка триває вже десятий рік і є однією з найдовших в сучасній економічній історії, зумовила зменшення валового внутрішнього продукту більше, аніж на 50 відсотків, залишаючи населення лише з частиною реального доходу, отримуваного десять років тому назад. Тому подальше зволікання з реформами недопустиме.

На жаль, перші досягнення макроекономічної стабільності, як результат діяльності уряду за останні роки, не були підтримані економічним зростанням.

Для цього є реальні причини. Вирішення короткострокових проблем повинно корелюватись із загальною довгостроковою стратегією, що фокусується на покращанні життя в країні. Фінансова стабільність, яка не була підтримана жорсткою фіскальною політикою, виправленням структурних перекосів, легалізацією тіньової економіки, становленням та розвитком конкуренції, оновленням виробничих потужностей, ефективним функціонуванням ринку товарів та послуг, веде не до стабільного економічного зростання, а швидше до так званої боргової пастки, що фактично вимагає збільшення податкових ставок та зменшення видаткової частини бюджету.

Бюджетний дефіцит, який був характерним для України в останні роки, транслювався у підвищення реальних відсоткових ставок та зменшення інвестицій, які витіснялися приватним споживанням (значною мірою це може бути пояснене тим, що коли суспільство стає біднішим, відбувається витіснення інвестицій споживанням лише товарів першої необхідності). Державні інвестиції також витіснялися споживанням. В результаті, скорочення інвестицій (в півтора рази у порівнянні з 1992 роком) призвело до зменшення величини доступного капіталу в країні, зменшуючи здатність економіки виготовляти конкурентні товари та послуги, а також підриваючи визначальні умови досягнення стабільного економічного зростання. В той же час, ці фактори зумовлювали виникнення цілої низки проблем, орієнтуючи загальну економічну політику на скоріше вирішення лише короткострокових завдань.

В умовах зростання глобальної конкуренції все чіткіше простежується тенденція залежності добробуту нації скоріше від здатності створення конкурентних переваг (Майкл Портер), аніж від реалізації порівняльних переваг (Адам Сміт, Давид Рікардо). Порівняльні переваги тепер слід розглядати лише як первинний стимул для розвитку торгівлі між країнами. Але не їх реалізація, яка в умовах України означає експорт здебільшого сировини (сталі, заліза, хімікатів, сільськогосподарської продукції тощо), а створення та забезпечення можливостей для виробництва якісних товарів високого ступеня переробки та ноу-хау може стати основою для успішного динамічного економічного розвитку України та підвищення її економічної безпеки.

Можливість створення конкурентних переваг не може бути успадкована або просто розвинена на основі існуючих порівняльних переваг нації. Сьогодні з усією очевидністю можна констатувати, що економічний прогрес суспільства, а отже і суспільний добробут, не може виключно базуватися на багатих природних ресурсах країни, низькій вартості робочої сили чи певному сприяючому обмінному курсі національної валюти. Здатність витримувати конкуренцію залежить від здатності виробництва до інновацій та до модернізації. В зв’язку з цим, економічна стратегія повинна виходити з необхідності сприяння створенню та реалізації конкурентних переваг, як основи економічного зростання в Україні, а отже і підвищення її економічної безпеки.

Жодна країна світу, будь то Сполучені Штати, Німеччина чи Японія, не може володіти абсолютними конкурентними перевагами навіть в рамках окремо взятої індустрії. Сьогодні Японія має конкурентні переваги у виробництві електронного побутового обладнання, Італія – у виробництві взуття та одягу, Німеччина – у машинобудуванні, а Сполучені Штати - в комп’ютерному забезпеченні. Це в свою чергу викликає розвиток суміжних індустрій, сприяючи економічному процвітанню цих країн, які, таким чином, успішно реалізують свої конкурентні переваги лише в окремих та часто дуже вузьких напрямках певних індустрій, там, де внутрішнє середовище є найбільш вимогливим, динамічним та перспективним, там, де виробники мають міцних конкурентів, агресивних постачальників (які конкурують між собою і в результаті досягають підвищення якості виробленої продукції, оскільки інвестування з метою досягнення цього є необхідним та вимушеним кроком, що продиктований тиском конкуренції) та вимогливих покупців. Але це не означає, що інші країни не можуть конкурувати в цій сфері. Так, наприклад, у 1999 році Індія експортувала програмного забезпечення на 3 млрд. дол. США.

В Україні ж все з точністю до навпаки. Не покупці диктують виробникам, що виробляти і за якими цінами, а за відсутності конкуренції виробники диктують покупцям асортимент товарів та ціни на них. В результаті це не сприяє реструктуризації виробництва, як наслідок - зовнішні позиції українських виробників лише погіршуються. Орієнтація українських підприємств на отримання прибутку лише у короткостроковій перспективі корінним чином підриває базовий принцип нормального функціонування економіки загалом, оскільки підприємства, як її складові, найкращим чином можуть зумовити реалізацію конкурентних переваг лише при орієнтації на забезпечення довгострокової прибутковості. В іншому разі можливість витримувати конкурентний тиск та зростання добробуту залишиться недосяжною довгостроковою метою економічної політики України.

В таких умовах дуже легко прийняти невірне рішення, коли за реальні причини кризи приймалися зависокий обмінний курс (треба послабити для того, щоб стимулювати експорт шляхом штучного завищення зовнішнього попиту), занизькі ставки на імпорт (треба підняти або зберегти для того, щоб дати можливість внутрішнім виробникам досягти приблизної економії на масштабі як у конкурентів), відсутність або недостатність державної підтримки, часто у вигляді субсидій або дотацій окремим підприємствам та індустрії в цілому (оскільки окремі підприємства є занадто важливими для економіки країни, а їх закриття спричинить ефект “доміно”; певні галузі виробництва треба захистити, так як вони здатні забезпечити економічне зростання на основі реалізації порівняльних переваг, однією з яких до цих пір, часто необгрунтовано, вважається низька вартість робочої сили).

Слідуючи таким аргументам можна експериментувати з різного роду економічними показниками з метою досягнення вищої конкурентоспроможності – можна маніпулювати обмінним курсом та вживати нові заходи в сфері торговельної політики, а можна пом’якшити конкурентну політику, спроби чого спостерігаються сьогодні в Росії. Насправді така практика лише підриває конкуренцію та унеможливлює досягнення конкурентоспроможності виробництва на зовнішніх ринках.

Україні потрібна нова перспектива та нові інструменти досягнення конкурентоспроможності. Перспектива визначена і вона приваблива – інтеграція в Європейський Союз, а щодо інструментів – то вони очевидні з аналізу успішності окремих індустрій на світовому ринку. З метою досягнення власної конкурентоспроможності треба слідувати ідеології провідних на світовому ринку компаній, фірм та корпорацій, що показують, як зробити виробництво конкурентним. Зрозуміло, що подальший економічний розвиток неможливий без подолання кризи неплатежів, зменшення бартеру, заборгованостей по зарплаті та між підприємствами, легалізації тіньової економіки.

Але сьогодні ще вимагає вирішення навіть таке, здавалося б, очевидне питання, як ефективне використання ресурсів на рівні підприємства. Часто конкурентними можливостями є ті, які на початку видаються менш прибутковими, менш важливими та менш привабливими. Провідні японські електронні компанії починали свій бізнес саме з цього. “Японське диво” в автомобілебудуванні базувалося на виробництві меншого, компактнішого та економічнішого автомобіля, а в електротехніці - на максимальному зниженні операційних витрат при одночасному збереженні прибутковості. Прийнявши за основу ці два підходи, раніше повністю неконкурентні японські виробники в деяких секторах економіки навіть повністю витіснили американських виробників. Важливим при цьому було спрогнозувати попит не тільки на зовнішньому, але і на внутрішньому ринку. На жаль, сьогодні в Україні робота в цьому напрямку не є достатньою.

Проблема полягає не лише в тому, що вибрані інструменти підтримки не сприяють досягненню конкурентоспроможності виробництва на зовнішньому ринку, орієнтуючи його лише на задоволення внутрішнього попиту, шляхом обмеження зовнішньої конкуренції, а також і в тому, що пріоритети, в яких надавалася підтримка як для розвитку, наприклад, автомобілебудування, так і для виробництва телевізорів, із-за низки причин (невідповідності якості виробленої продукції світовим стандартам, низьких екологічних норм, відсутності агресивних постачальників та вимогливих покупців), не могла забезпечити створення конкурентних переваг на світовому ринку. Надання пільг СП “АвтоЗАЗ-Деу”, як єдиному виробнику автомобілів такого класу в Україні, повністю усунуло конкуренцію, в результаті чого навіть з теоретичної точки зору не слід було очікувати позитивного результату, а саме того, що компанія зможе не тільки успішно завойовувати внутрішній ринок, але і продавати свою продукцію за кордон. Конкурентні переваги можуть бути реалізовані лише там, де існує або виникає конкуренція. Відсутність конкуренції рано чи пізно зумовить неприбутковість підприємств та галузі в цілому. Скажімо в Японії сьогодні нараховується 9 виробників автомобілів, але поряд з цим є розгорнута мережа постачальників, які здатні на високому якісному рівні задовольнити зростаючі потреби покупців. Маючи 112 виробників електронних комплектуючих та майже таку ж кількість виробників електронної продукції, Японія сьогодні володіє беззаперечними конкурентними перевагами у сфері виробництва електронних приладів та систем. На противагу, відсутність конкуренції на телекомунікаційному ринку в Україні призвела до того, що вартість послуг в декілька разів перевищує аналогічну в провідних державах світу, залишаючи якість наданих послуг на відносно низькому рівні, що фактично означає неконкурентоспроможність галузі у глобальному масштабі.

Намагаючись якимось чином підтримати виробництво та надаючи підтримку певним секторам, держава фактично підмінює ринок, що в кінцевому результаті не сприяє розвитку експорту та зміцненню конкурентних позицій на зовнішньому ринку. Проте держава може відігравати виключно важливу роль в стимулюванні первинного попиту на високоякісну новітню продукцію, виробництво якої забезпечує технологічну першість, шляхом символічних коопераційних проектів та встановлення різноманітних стимулів, що винагороджують якість, високі екологічні норми, прискорюють темп інновацій. Але часто доводиться вирішувати прямо протилежні завдання – керувати цілими галузевими структурами, захищати внутрішній ринок, сільськогосподарських та промислових виробників тощо. Головна причина цього полягає в тому, що з моменту започаткування інтенсивного інвестування в процес виробництва і продукцію, а також у компактне розташування виробництва, що є необхідним для реалізації конкурентних переваг, знижує вартість бізнес-процесу, покращує факторне його забезпечення і проникнення на зовнішній ринок, до моменту реалізації таких переваг проходить тривалий проміжок часу, інколи навіть десятиріччя. У випадку з японськими автомобілями цей період становив 20 років, що з політичної точки зору є надзвичайно довгим періодом. Однак ігнорування таких реалій залишатиме країну без надій на вагомий економічний успіх в майбутньому.

Сьогоднішні намагання України захистити національного виробника шляхом зниження факторних витрат або встановленням сприятливого обмінного курсу дозволяють вітчизняним компаніям конкурувати ефективніше на міжнародному ринку, однак лише короткий час, оскільки відволікають увагу від модернізації галузі та пошуку більш стабільних конкурентних переваг. Досвід США часів Рейгана (девальвація долара) показує, що очікуваного технологічного прориву не відбувається. Зате протилежна ситуація була характерною для Японії, коли несприятливий реальний обмінний курс сприяв економічній модернізації в країні. Фактично, підтримка виробництва шляхом знецінення валюти звужує ємність внутрішнього ринку, не забезпечуючи при цьому стабільних довгострокових зовнішніх вигод.

Сьогодні українське виробництво здатне запропонувати на зовнішньому ринку все той же обмежений набір товарів, що і декілька років тому. Змін немає тому, що не відбулося помітного інноваційного прогресу в його широкому розумінні: досягнення більшої економії на масштабі; раціоналізації виробничого процесу; оптимізації структури виробництва; покращанні менеджменту та маркетингу для пошуку нових ніш на ринку; розробці та дизайні нових продуктів; встановленні вигідних коопераційних зв’язків; підвищенні продуктивності праці, яка сьогодні в Україні тримається на катастрофічно низькому рівні ($1000 річних на одного працівника). Розуміючи інноваційний процес лише в контексті придбання енергозберігаючого та високоякісного обладнання, підприємства пояснюють відсутність прогресу гострим дефіцитом обігових коштів, часто ігноруючи навіть косметичний ремонт, для того щоб залучити інвестора. Такі проблеми ніхто, окрім самих підприємств не вирішить, а нова роль уряду має зводитись до орієнтування цілей інвесторів, менеджерів та працівників підприємств на інвестування в людські ресурси, фізичні активи та новації шляхом сприяючої цьому політики в різних сферах суспільного життя, в тому числі в інституційній та інформаційній.

Сьогодні ж завдання, яке стоїть перед урядом – досягнення стабільного економічного зростання. З факторної точки зору економічне зростання залежить від розвиненої інфраструктури, кваліфікованої робочої сили, природних ресурсів, рівня технології та доступного капіталу в країні. В свою чергу, технологічний прогрес є причиною та наслідком стабільного економічного зростання. З іншої точки зору, досвід окремих країн світу свідчить, що для стабільного економічного зростання недостатньо володіти лише згаданими факторними перевагами. Найшвидшими темпами розвиваються країни з міцною економічною політикою, що стимулює інновації.

Досягнення стабільного економічного зростання починається з запровадження ліберальних економічних реформ. Ліберальні реформи означають обмеження втручання держави в економічні процеси. Такі реформи дозволяють покращити ринкову інфраструктуру, яка в свою чергу сприяє реструктуризації підприємств і веде до підвищення ефективності економіки загалом та до покращання конкурентних позицій держави на світовому ринку, водночас сприяючи розвиткові нових виробничих потужностей. Проте покращання ринкової інфраструктури є поступовим процесом та вимагає не тільки розумної взаємовідповідності між різними економічними показниками, але й тривалого часу. Кінцевий результат всього процесу – стабільне економічне зростання, що дозволяє підприємствам поглиблювати свої конкурентні переваги та добиватися нових.

На етапі запровадження ліберальних економічних реформ, фіскальна та зовнішня позиції країни можуть погіршуватися, однак характерні для такої ситуації дефіцити бюджету та платіжного балансу можуть бути профінансовані за підтримки міжнародних фінансових організацій. Отриманий борг не становить суттєвої загрози у випадку зростаючої економіки, яка здатна витримувати таке боргове навантаження. Окрім цього, оскільки країни з перехідними економіками не здатні генерувати достатніх внутрішніх заощаджень та кредитних ресурсів, зростаюча економіка сприяє тому, щоб етапи реструктуризації виробництва та розвитку нових виробничих потужностей підтримувалися іноземними прямими та портфельними інвестиціями. Однак інвестиції не йдуть безадресно. Незбалансовані реформи в різних секторах економіки не здатні забезпечити суттєвий приплив інвестицій. Без суттєвого прогресу в структурних реформах, без реструктуризації на рівні підприємств, без подолання негативних наслідків, пов’язаних з повільним темпом провадження структурних реформ, приплив іноземних інвестицій буде залишатися і надалі несуттєвим. Інвестиції є скоріше результатом досягнутого прогресу в реформах. Тоді вони прискорюють інноваційний процес на підприємствах, адресацію вироблених товарів та послуг до конкретних споживачів, зниження операційних витрат, розробку нового дизайну, підвищення кадрового потенціалу, збільшення виробничих потужностей, зростання продуктивності виробництва тощо.

Макроекономічна стабілізація є основою стабільного та успішного економічного розвитку держави. Однак макроекономічна стабілізація не означає виключно лише зниження інфляції та забезпечення стабільності обмінного курсу. Це більш комплексне питання, яке вимагає прогресу та дієвості уряду в напрямках, сформульованих у вигляді “Вашингтонського Консенсусу”:

На фоні цих предметних турбот уряду, питанню інституційної розбудови не приділялося достатньо уваги. Однак, фактично, для того, щоб досягти стабільного економічного зростання роль уряду зводиться до формування контексту та інституційної структури для діяльності компаній, до створення сприятливого бізнесового середовища (задається 10-ма вищенаведеними факторами), що стимулює компанії здобувати та поглиблювати конкурентні переваги. Незважаючи на це, зусиллями лише уряду не можна забезпечити конкурентоспроможність окремих галузей та підприємств, оскільки, і на цьому можна ще раз наголосити, це справа самих підприємств.

Підвищення економічної безпеки неможливе, якщо макроекономічна стабілізація не буде підтримана фундаментальними реформами на мікрорівні. Короткостроковість стратегії підприємств значною мірою зумовила відсутність суттєвого прогресу щодо реструктуризації на мікроекономічному рівні, а це, в свою чергу, призвело до низки негативних для економіки наслідків: втрати ефективності виробництва, бартеру, для якого характерною і надзвичайно загрозливою для економіки країни рисою є зменшення доданої вартості в результаті спотворення цін, зростання заборгованостей по заробітній платі, кредиторської та дебіторської заборгованості між підприємствами, заборгованості перед бюджетами всіх рівнів та пенсійним фондом.

В результаті держава систематично не отримувала запланованих бюджетних надходжень опинившись перед необхідністю додаткових запозичень, що в свою чергу унеможливлювало зменшення рівня оподаткування та адміністративного контролю, які тепер вважаються основними причинами переходу підприємств до тіньової економіки. В таких умовах, зниження інфляції стандартним монетаристським методом (запропонованим Мілтоном Фрідманом та пропагованим МВФ) без забезпечення нормального функціонування основних ринкових інституцій - кредитного ринку, ринків цінних паперів та власності тощо, вело до демонетизації економіки та паралізувало приплив інвестицій. В кінцевому рахунку, досягнення стабільного економічного зростання виявилося надскладним завданням.

Очевидно, що тоді, коли виникає дебіторська та кредиторська заборгованість, розвивається віртуальна та тіньова економіки, проблема досягнення стабільного економічного зростання має вирішуватися на фундаментальному рівні. Зростаючий обсяг немонетарних комерційних операцій, внаслідок суттєвих цінових відмінностей при здійсненні різного роду обмінних операцій, не дає можливості цінам виконувати свою основну ринкову функцію - інформувати учасників економічної діяльності про стан та динаміку попиту та пропозицій. Це не тільки дестимулює конкуренцію, але і зменшує економічну ефективність діяльності підприємств, а отже і економіки в цілому. Фактично, зростання бартеру відображає факт перевищення граничних витрат на виробництво одиниці продукції підприємств в порівнянні з іноземними конкурентами, що за умови відсутності швидко ліквідних активів орієнтує перших не на придбання дешевших та якісніших імпортних (а деколи і вітчизняних) продуктів, а на обмін неконкурентними товарами та послугами. У цей процес залучається все зростаюча кількість підприємств з аналогічними виробничими проблемами. Часто бартерні операції проводяться навіть за умови отримання підприємствами компенсації лише своїх змінних витрат, що в кінцевому випадку веде до вичерпування ресурсів та фактичного економічного банкрутства підприємств. Тоді такі підприємства, особливо державні, все більше наголошують на необхідності державної підтримки, що веде до нерівних умов діяльності між державним та приватним секторами економіки, також зумовлюючи перехід останніх до тіньової економіки. З урахуванням широкого залучення держави до бартерних операцій, суттєво ускладнюється ефективне застосування законодавства про банкрутство і майно боржника залишається недоторканим.

Посилення принципу майнової відповідальності підприємства за результати виробничої діяльності має стати домінантним для всіх підприємств. Неможливість застосування положень щодо банкрутства автоматично збільшує ризик, який піднімає й так високі відсоткові ставки по банківських кредитах, ізолюючи підприємства від кредитів взагалі та ускладнюючи інвестиційний та інноваційний процеси. Одночасно підприємства, особливо державні, мають отримати право більшої гнучкості своєї виробничої політики (включаючи питання оптимальної кількості працівників). При цьому слід практично припинити практику субсидіювання та дотування окремих галузей і підприємств економіки країни (за невеликим виключенням для сільського господарства та вугільної галузі). З економічної точки зору субсидіювання не веде до конкуренції, а тому не приносить суттєвих вигод в довгостроковій перспективі, проте з політичної точки зору соціальні вигоди є вагомішими від довгострокових економічних вигод, а тому без такої підтримки навряд чи вдасться обійтися в наступні декілька років, вишукуючи можливості для працевлаштування звільнених працівників.

Причини повільного запровадження реформ в Україні глибоко пов’язані з соціалістичною передісторією держави як республіки колишнього Радянського Союзу. Перш за все, економічна фрагментація в межах колишнього Союзу, що зумовлювала широку та некомпактну дислокацію факторних ресурсів, викликала різке погіршення економічних позицій в нових незалежних державах. Настільки різке та глибоке зменшення валового продукту не спостерігалося в жодній країні Центральної та Східної Європи. Можливо тому на початку дев’яностих років (точніше у 1994 році) в країнах Прибалтики падіння ВВП перевищило 30 відсотків річних. Однак майже 10 років після розпаду Радянського Союзу не відвернули триваючого економічного падіння в більшості держав колишнього Союзу. Здатність до реформ залежить від людських ресурсів, а країни колишнього Радянського Союзу в цьому відношенні опинилися позаду більшості країн Центральної та Східної Європи.

Фактично, справжні ринкові реформи (довгостроковою метою яких є забезпечення конкурентних переваг) провадяться за умови сприяючої політичної культури. Уряд самостійно не може забезпечити імплементацію таких реформ лише тому, що він декларує це чи домагається цього. В умовах відсутності суспільної підтримки реформ (підтримка населення, в тому числі через його представників у Верховній Раді) досягти суттєвого прогресу в реформах надзвичайно складно. Реформи другої генерації (інвестування в людський капітал, інфраструктуру, новації) не є самостійним продовженням реформ першої генерації (створення ринкових інституцій, макроекономічна стабільність, торговельна та цінова лібералізація), а знову вимагають суттєвих інтервенцій з боку уряду, орієнтуючи економічну політику на вирішення короткострокових завдань. Чим довша практика такого втручання, тим більше заподіяної шкоди, однак і повна відмова від такої практики, на фоні відсутності достатніх умов для саморозвитку економіки, сьогодні для України не є реальною. Питання полягає лише в балансі прямого втручання та непрямого регулювання економічної діяльності в країні.

Загрозу економічній безпеці держави становить різке розшарування суспільства, з утворенням маргінальних прошарків, але без міцного середнього класу. За даними Європейського банку реконструкції та розвитку, коефіцієнт Джіні в Україні перевищив 0,5, що в півтори рази вище, ніж в Сполучених Штатах Америки. Виникнення невеликої групи людей, які володіють суттєвою частиною національного багатства та для яких, з легкої руки російської преси, використовується термін “олігархи”, пояснюється монополістичною природою політичного та економічного впливу таких людей, що разом з їхнім умінням уникати всілякого роду заборон та обмежень призвело навіть до їхнього соціального визнання. Фактично це питання не можна розглядати окремо від питання корупції, однак і детально з’ясовувати джерела виникнення такого багатства не є доцільним, оскільки це призведе до ще більшого відтоку капіталу за кордон. Важливіше стимулювати реформи, які на практиці означають підвищення конкуренції, а отже і зменшення економічного та політичного впливу таких людей, що неодмінно буде чинити певний тиск на уряд стосовно стратегії та тактики впровадження реформ. Це також свого роду потенційна загроза економічній безпеці країни.

Однак є ще одне питання, яке вимагає прискіпливої уваги та ефективних рецептів вирішення, оскільки пов’язане воно з приватизацією, котра апріорі повинна сприяти підвищенню економічної ефективності діяльності підприємств. Насправді масова приватизація в Україні часто мала непрозорий характер, дозволяючи приватизувати підприємства за цінами нижчими від вартості реальних активів, що зробило можливим зрощення керівництва підприємств з нелегальним сектором економіки. Це зумовило цілу низку негативних для економіки наслідків: залишило державу без важливих та необхідних ресурсів, які можна було б виручити від приватизації; дозволяє директорам підприємств відкрито викрадати власність компаній, якими вони керують; дозволяє неефективним підприємствам монополізувати ресурси за рахунок приватного сектору; сприяє “культурі беззаконня”; підриває визначальну роль приватної власності для економіки; обмежує конкуренцію; стимулює відтік капіталу; відлякує довгострокові інвестиції. Деякі наслідки зумовлені недостатньою культурою корпоративного управління, що веде до недостатнього контролю з боку власників підприємства за діяльністю їх менеджерів. Це є ще одним викликом економічній безпеці держави.

З іншого боку, колапс соціалістичної системи залишив низку невирішених суттєвих економічних проблем. Перші реформаторські кроки лібералізації цін та зниження інфляції не були підкріплені жорсткими бюджетними обмеженнями, структурними реформами, тому відчувається гостра недостатність бюджетних надходжень в результаті неможливості забезпечення адекватного збирання податків. Тоді перед урядом виникає дві альтернативи неінфляційного вирішення питання: або відмовитися платити за своїми контрактними зобов’язаннями (в тому числі в рамках бюджету), або позичати гроші, збільшуючи при цьому державний борг. В свою чергу перше породжувало практику нечесного ведення бізнесу (держава вимушена вимагати від підприємств та населення сплачувати податки та платити за послуги, не виконуючи при цьому своїх же зобов’язань) та дисбаланси в економічній політиці (соціальні питання не адресувалися в достатній мірі в контексті ширшої економічної стратегії), а друге – реальну загрозу дефолту (який ще в серпні був прогнозований кредитним агентством Moody’s). Зокрема в наступному році боргові зобов’язання сягають 3 млрд. дол. США. Подвійна загроза виникає у випадку поєднання обох зазначених наслідків.

Невирішені економічні проблеми України з особливою гостротою відчуватимуться у 2000 році, коли за своїми зовнішніми зобов’язаннями Україна має виплатити 3 млрд. дол. США, в тому числі Світовому банку – 170 млн. дол. США, Міжнародному Валютному Фонду – 920 млн. дол. США. Проблема ускладнюється тим, що рівень валових міжнародних резервів Національного банку є надзвичайно низьким (на кінець 1999 року має становити 902 млн. дол. США, навіть менше 3 тижнів імпорту). Наприклад, в Польщі рівень міжнародних резервів становить понад 33 тижнів імпорту, в Угорщині – 25, в Чехії – понад 20). Тому не можна розраховувати хоча б на часткове фінансування зовнішнього боргу за рахунок резервів. Їх обсяг такий, що не може гарантувати фінансову стабільність в державі. В зв’язку з цим, програмою EFF, що підтримується МВФ, підвищення міжнародних резервів Національного банку визначено пріоритетною метою. Однак конкретні цифри не задані, що означає можливість лише несуттєвого підвищення валових резервів банку на кінець 2000 року. Це залишатиме фінансову систему країни вразливою до міжнародних економічних шоків. Виконання Національним банком своїх зобов’язань перед МВФ можливе лише за рахунок рефінансування в результаті отримання чергових траншів в рамках програми EFF. За оптимістичним прогнозом, загальний обсяг кредиту МВФ у 2000 році може сягнути 1 млрд. дол. США. Це дозволить Національному банку виконати свої зобов’язання, одночасно збільшуючи валові міжнародні резерви та задовольняючи критерії програми розширеного фінансування.

За рахунок позик Світового банку та окремих розвинених країн і угрупувань світу (в першу чергу ЄС та Японії) Україна може отримати ще 700 млн. дол. США, що дозволить зменшити боргові зобов’язання приблизно до 1,4 млрд. дол. США. З цієї суми боргу 300 млн. дол. США слід виплатити країнам-членам Paris Club, що є передумовою подальшого отримання пільгових кредитів для розвитку експорту зі сторони країн-учасників цього клубу. Держава може отримати цю суму від грошової приватизації, яка у відповідності до проекту бюджету, що прийнятий у першому читанні, має забезпечити надходження близько 500 млн. дол. США.

За рахунок попередніх запозичень України на ринку євробондів в 2000 році слід віднайти 663 млн. дол. США для погашення основної суми та відсотків по випущених раніше цінних паперах, 148 млн. дол. США – на виплату тільки відсотків, 260 млн. дол. США – перед Merryll Lynch та 81 млн. дол. США перед Chase Manhattan Bank. Всього – 1152 млн. дол. США. Якщо вдасться отримати кошти від приватизації в повному обсязі, то залишиться незадоволеними зобов’язання на суму приблизно 900 млн. дол. США. Ця сума заборгованості частково могла б бути профінансована припливом прямих іноземних інвестицій, однак тоді це ще більше поглибило б прогнозований фінансовий розрив в рахунку платіжного балансу України і, як наслідок, вело б до неодмінного знецінення гривні. Звичайно, частина боргу може бути профінансована за рахунок запозичень на відкритому ринку, але на фоні зростання ризику інвестування в Україну через загрозу невиконання нею свої боргових зобов’язань, відсоткові ставки залишатимуться високими, а тому не можна покладатися на суттєвий обсяг запозичень у 2000 році. В загальну суму заборгованості, яку слід сплатити у 2000 році, включена заборгованість перед Росією, яка у відповідності до двостороннього договору має бути погашена через залік та товарні поставки. Це частково полегшує боргове фінансове навантаження, однак поряд з вищенаведеними аспектами не може повністю вберегти країну від загрози дефолту. А це означає, що реструктуризація заборгованості є необхідним та безальтернативним засобом недопущення фінансового колапсу в країні в наступному році та продовження впровадження ринкових реформ.

Побудова ринкової економіки є довготривалим процесом, в якому чи не найважливіше місце займають ефективно функціонуючі ринкові інституції (інвестиційні банки, взаємні фонди, ринки цінних паперів та власності, валютні та товарні біржі, страхові компанії, депозитарій тощо). Недостатня дієвість таких інституцій не може бути компенсована ціновою та торговельною лібералізацією, масовою приватизацією, частковими реформами і в кінцевому випадку веде до економічних спотворень – надзвичайно слабкої банківської системи, невідповідності між монетарною та фіскальною політиками, неоптимальної зайнятості людських ресурсів в різних секторах економіки, короткострокової орієнтації економічної політики тощо. На жаль, і це становить загрозу економічній безпеці держави, ці спотворення так і не були подолані.

Рівень депозитів населення в банківській системі є одним з найнижчих в Європі. Кредитний ринок все ще нерозвинений, з мінімальним рівнем банківського кредиту для підприємств. В той же час більша частина банківського кредиту поглиналась через урядові цінні папери. Незважаючи на деяке покращання кореляції фіскальної та грошово-кредитної політики в останній час, міжнародні резерви Національного банку, як зазначалось вище, є недостатніми для забезпечення стійкої макроекономічної стабільності, для зменшення інвестиційного ризику та полегшення боргового навантаження. Інша проблема пов’язана з надзвичайно високою енергоємністю українського виробництва, що відображає недоліки економічної структури, технології, цінової та навіть зовнішньоторговельної структури. Нарешті композиція трудових ресурсів в Україні також є неоптимальною з огляду на перспективи конкурентних переваг.

Наприклад, для України виключно важливою галуззю є сільське господарство, яке орієнтоване на реалізацію порівняльних переваг, внаслідок сприятливого клімату та родючої землі. Взагалі сільськогосподарське виробництво характеризується надзвичайно високою еластичністю за людським капіталом та дуже низькою - за фізичним. В Україні еластичність сільськогосподарського виробництва за використанням трудових ресурсів сягає майже одиниці. Однак відсутність базових елементів ринкового середовища спричинила до того, що 25 відсотків робочої сили, зайнятих в сільському господарстві України, забезпечують лише 5 відсотків сукупного валового продукту, а 90 відсотків сільськогосподарських підприємств залишаються збитковими. І це в той час, коли, скажімо, в США 1 відсоток робочої сили в сільському господарстві забезпечує майже 2 відсотки ВВП держави. Але сільське господарство, попри всю його важливість, в еру глобальної індустріалізації не може мати вагомого домінантного впливу на перспективи успішного економічного розвитку окремої держави, оскільки віддача від виробничих ресурсів в сільському господарстві залишається з-поміж інших галузей економіки найнижчою. Тому частка сільського господарства в провідних економічних державах постійно спадає. Наприклад, 30 років тому назад в Японії та Франції його частка становила більше 30 відсотків. Сьогодні ж у Франції вона становить 2 відсотки, а у Японії ще менше – 1,6 відсотка.

Економічна безпека держави залежить від подальшого успіху ринкових реформ, а вони, і на цьому зараз робить акцент Світовий банк, в свою чергу вимагають інвестування в людський капітал (освіту, охорону здоров’я і навколишнього середовища, науку тощо), що хоч і не має очевидного моментального ефекту, однак сприяє реалізації конкурентних переваг держави в майбутньому. Стабільне економічне зростання, яке дає змогу збільшити абсолютні показники таких інвестицій, можливе тоді, коли макроекономічна стабілізація разом з адекватною та ефективно діючою інституційною структурою підтримується на мікроекономічному рівні та інвестиціями в людський капітал, що забезпечує активність процесу імплементації реформ та сприяє інноваційній орієнтації виробництва в середньо- та довгостроковій перспективі. Намагання форсувати реформи на макрорівні без достатньої підтримки на мікрорівні веде до незбалансованих або часткових реформ, що в кінцевому рахунку підриває фінансову, а тому і макроекономічну стабілізацію. Ігнорування інвестування в людський розвиток зумовлює пасивне реформування економіки, що поряд з недостатністю ринкового регулювання економічних процесів, зумовлює короткоперспективність економічної політики. Зрозуміло, що реформування економіки має свою соціальну ціну – збільшення інфляції, зростання безробіття, поглиблення диференціації населення тощо. Однак намагання уникнути соціальних втрат вимагає розтягування реформ у часі, що ослаблюватиме економіку, а отже збільшує теперішню приведену вартість майбутніх реформ. Тому тільки глибокі, послідовні, збалансовані та швидкі реформи є основою підвищення економічної безпеки в державі.

Поточні пріоритети включають комплекс взаємопов’язаних заходів, вирішення яких не може відкладатись надалі. На загальну економічну ситуацію в Україні суттєво впливала відсутність взаємоузгодженості між монетарною та бюджетною політиками. Фактично вона стала визначальною складовою економічного розвитку за останні роки. Монетарна політика намагалась забезпечити сильну грошову одиницю при слабкій економіці. Фіскальна політика, в силу причин різного характеру, не могла забезпечити збалансованість бюджету. В результаті, це фактично зумовило економічний колапс. На жаль, бюджетні проблеми, акумульовані за останні роки, не вдалося зменшити. Більше того, вони стали домінуючими в усій економіці, поглиблюючи кризу неплатежів та зумовлюючи боргову кризу. Сьогодні Україні, як ніколи раніше, потрібно домогтися суттєвого притоку капіталу для виконання поточних боргових зобов’язань та фінансування перспективних інвестиційних проектів.

Проте загальна економічна ситуація та зовнішні боргові зобов’язання України у 2000 році не дають змоги очікувати суттєвого притоку капіталу, в тому числі прямих іноземних інвестицій, а тому виключно важливо прискорити грошову приватизацію, що дасть можливість частково послабити борговий тиск на бюджет. Також важливо забезпечити вищий рівень “прозорості” приватизації, особливо там, де передбачається участь стратегічних та іноземних інвесторів, одночасно вишукуючи нові рецепти приватизації з метою амортизації боргу. Суттєве боргове навантаження вимагає встановлення жорстких бюджетних обмежень, зменшення бюджетних видатків (цьому має сприяти започаткована адміністративна реформа), збільшення надходжень у грошовій формі, оптимізації видаткової структури бюджету, зменшення адміністративних витрат, вдосконалення пенсійної системи. Однак всі ці заходи не можуть відвернути Україну від необхідності реструктурувати заборгованість. В іншому випадку Україна вимушена буде порушувати Угоди з міжнародними фінансовими організаціями, зустрінеться з різким погіршенням платіжного балансу, зростаючою доларизацією та відтоком іноземних приватних інвестицій, що ще більше поглиблюватиме фінансовий розрив. Як результат, низькі резерви не дадуть змоги втримати обмінний курс стабільним, що зумовить різке зростання інфляції. Тому, поряд з реструктуризацією боргу, ситуація вимагає розробки цільової та чіткої довгострокової стратегії щодо управління державним боргом. Разом це має допомогти стабілізувати грошовий, валютний ринки та продовжувати політику фінансової стабілізації.

Швидке зростання зовнішнього боргу є наслідком незбалансованості бюджетів попередніх років. Сьогодні економічна ситуація вимагає профіцитного бюджету на наступні декілька років. Досягнення цього можливе, перш за все, шляхом зменшення видаткової частини бюджету, але це зумовлює зменшення сукупного попиту в країні, в результаті чого не досягається збільшення інвестиційної основи зростання економіки. З іншої сторони, профіцит можна забезпечити шляхом збільшення податкових надходжень. Одне тільки скасування податкових пільг здатне забезпечити декілька додаткових млрд. грн. доходів. Поряд з цим, вимагає невідкладного реформування податкова система України. Теперішня податкова система є занадто складною, а фіскальний тиск занадто високий, що унеможливлює ефективне розширення податкової бази. Разом з іншими заходами дерегулятивного характеру, зміни в податковій системі повинні забезпечити більшу ліквідність економіки та сприяти виходу тіньової економіки до офіційної. Ці заходи мають включати наступне: зменшення податку на фонд оплати праці (сьогодні він становить 37 % плюс ще 10 % у вигляді комунального податку), в тому числі до Пенсійного Фонду та фонду сприяння зайнятості; згадане скасування податкових пільг (особливо в енергетичному секторі); підвищення неоподатковуваного мінімуму та рівня доходів, при яких можуть застосовуватись максимальні податкові ставки; скасування малих податків та зборів, які забезпечують мізерні доходи. Одночасно, структурні реформи, головним чином в енергетичному, фінансовому секторах та сільському господарстві, мають бути прискорені. Запорукою цього має стати продовження співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями.

Впровадження таких реформ є свого роду викликом для України. Прийняття цього виклику означає активнішу роботу по забезпеченню фундаменту для динамічного прогресу держави в майбутньому, для підвищення економічної та національної безпеки, для блага всього народу України.