Світовий досвід показує, що кооперація праці та виробництва - об'єктивний історичний процес, який притаманний усім способам виробництва, країнам з будь - яким соціально-економічним ладом. В кооперації виробництва поєднуються та матеріалізуються передові ідеї, досягнення в галузях фундаментальної науки, науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), виробничих, конструкторських, управлінських та інформаційних технологій.
Кооперація безпосередніх виробників, дослідників та розробників у сучасному світі постає відтворювальною базою соціально-економічного та науково-технічного прогресу країн світу, серцевиною світогосподарських процесів, регіональної економічної інтеграції, транснаціоналізації (виробництва, НДДКР, інформаційно-фінансової сфери тощо), міжнародного промислового співробітництва, глобалізації світової економіки у сфері матеріального виробництва. Ця форма взаємодії стала прискорювачем структурної перебудови промисловості, її галузевих та міжвідомчих комплексів на новій технологічній основі, в тому числі широкому застосуванні електронних та інформаційних технологій.
В економічній літературі термін "виробнича кооперація" у міжнародному співробітництві використовується як у вузькому значенні, під яким мають на увазі кооперацію виключно у виробничій діяльності, так і у широкому його розумінні, включаючи різні сфери господарської діяльності підприємств: наукові дослідження, матеріально-технічне забезпечення, безпосередньо процес виробництва, збут продукції, управління підприємством.
В глосарії термінів, який було опубліковано Європейською економічною комісією ООН (ЄЕК ООН) у 1983 році, промислове співробітництво (до терміну " промислове співробітництво" прирівнюється термін "виробнича кооперація" у широкому своєму значенні) визначено як "відношення, пов'язані із створенням довготривалої спільності інтересів між незв'язаними між собою підприємствами різних країн. Промислове співробітництво може включати надання ліцензій, поставку підприємств або виробничих ліній; розвиток нових видів технологій та надання інформації, яка відноситься до цих видів технологій; виробництво, маркетинг, спільні проекти або спільна заявка на підряд. Зобов'язання в цілому або частина зобов'язань, що виникають у зв'язку із здійсненням співробітництва, можуть бути врегульовані натурою (зустрічні поставки аналогічних товарів або послуг).
Більшість закордонних економістів вважають, що найважливішими рисами міжнародної промислової кооперації є довгостроковість (неоднократність) господарських зв'язків, їхня безпосередня спрямованість на виробництво матеріальних благ, спільна або технологічно пов'язана діяльність з метою економії витрат, вдосконалення виробництва, підвищення продуктивності праці, якості продукції що виробляється та ефективності виробництва. При цьому коопераційне співробітництво розповсюджується як на саме виробництво, так й на діяльність, що передує виробничому процесу або пов'язану з ним іншим шляхом, наприклад, з реалізацією готових виробів.
У всій спільності коопераційних зв'язків науково-технічна кооперація між господарюючими суб'єктами з різних країн може розглядатися як частина міжнародної виробничої кооперації. В тому випадку, коли коопераційні зв'язки в науково-дослідницькій діяльності розповсюджуються у подальшому й на сферу безпосередньо виробництва або, навпаки, кооперація в галузі виробництва тягне за собою співробітництво партнерів в галузі промислових розробок, пов'язаних з вдосконаленням продукції, що випускається, ми маємо справу з виробничо-технічною кооперацією.
При домовленості партнерів з виробничо-технічної кооперації про спільний збут продукції, що ними випускається, така кооперація набуває форму науково-виробничо-збутової. Співробітництво у такій формі відображає комплексний підхід до вирішення проблем науково-технічного розвитку, при якому повинні бути ув'язані в одну систему усі етапи суспільного виробництва від наукового пошуку до реалізації продукції на світовому ринку.
За розподілом ЄЕК ООН серед форм промислового співробітництва виділяються:
Наведений розподіл є досить умовним і далеко не вичерпує всього розмаїття форм промислового співробітництва, які використовуються в залежності від конкретних цілей та інтересів партнерів, їхніх можливостей та потреб, специфіки галузей економіки. До того ж в різних угодах про ту чи іншу форму кооперування часто містяться окремі елементи інших форм або трапляється їхнє взаємосплетіння. Особливо це стосується більш складних видів кооперування , таких як спільні підприємства або трьохстороння кооперація, які можуть включати субпідрядні відносини та інші форми.
Поставка комплектних підприємств, обладнання з наступною оплатою їхньої вартості продукцією, що має бути виготовлена на їх основі, або сировиною, яка має бути видобутою, є особливою формою виробничої кооперації. Її ще називають коопераційне співробітництво на компенсаційній основі або просто "компенсаційні угоди". Окрім поставок машин та обладнання, технологічних ліній, їх монтажу вона включає також супутні послуги, які надає постачальник і ціна яких, як правило, входить у вартість угоди. Постачальник надає клієнту план робіт, що належить виконати, навчає місцевий персонал, надає допомогу при введенні об'єкта в експлуатацію тощо. Часто співробітництво розповсюджується на обмін технічною документацією та інформацією, проведення спільних досліджень з удосконалення продукції, здійсненню виробничого процесу та спільного маркетингу.
Співробітництво на компенсаційній основі особливо доцільно здійснювати у випадках, коли мають місце протоколи про подовження тісного співробітництва, і після завершення пускового періоду. При цьому постачальнику вигідно отримувати частину вартості деталями або кінцевими виробами, коли він безпосередньо бере участь у розвитку підприємства, яке було ним поставлено, і може заручитися гарантіями відносно якості, регулярності поставок та цін.
Близькою за своєю суттю до першої форми коопераційного співробітництва є надання ліцензій та виробничого досвіду і знань з наступною оплатою їхньої вартості поставками продукції, отриманої з їх використанням. Віднесення цієї форми співробітництва, як і попередньої, до кооперації досить таки умовне, оскільки тут не відбувається встановлення безпосередніх постійних виробничих або науково-технічних зв'язків між партнерами, і тільки інколи подібні компенсаційні угоди переростають у коопераційні на основі спільного виробництва.
Підряд - це найбільш проста, початкова форма кооперації, за якою підрядник зобов'язується виконувати певні роботи у відповідності із завданням свого партнера з кооперації, його замовленням і за його технічною документацією або специфікацією. Загальною рисою угод даного виду коопераційного співробітництва є короткий строк їхньої дії - більшість з них включає у себе короткостроковий договір, який щорічно поновлюється.
Якщо частина продукції залишається у підрядника, то на її використання, як правило, вводяться суворі обмеження і не передбачається використання торгових знаків.
В цілому коопераційне співробітництво на основі простих підрядних відносин слід розглядати як перехідний етап до більш складних форм співробітництва, наприклад до таких, як спільне виробництво.
Прикладом українсько-російського коопераційного співробітництва на основі підряду є виготовлення і поставка українським заводом "Чернігівавтодеталь" російському автомобілебудівному підприємству ВАТ " Горьковский автомобильный завод" карданних валів.
Спільне виробництво передбачає обмін вузлами та деталями з наступним складанням готової продукції на підприємстві одного або двох партнерів. Передумовою для успішного здійснення цієї форми співробітництва слугує вирішення питань стандартизації, уніфікації та типізації окремих деталей та вузлів, кінцевої продукції. Воно супроводжується. як правило, більшим обсягом взаємних поставок і веде до більшої взаємозалежності та більшого взаємозв'язку партнерів.
Спільне виробництво може здійснюватися в різних формах. Найбільш простим його варіантом є підряд. Проте в традиційному значенні цей вид коопераційного співробітництва існує у двох формах: на основі розподілу виробничих програм та на основі спеціалізації. Ці форми угод будуються на контрактних відносинах типу "дебітор - кредитор" і не включають розподіл ризиків та прибутку. На відміну від підрядів в останніх випадках встановлюються відносини більш рівноправного характеру. Вони передбачають поставку кожним партнером визначеної кількості вузлів, деталей та інших компонентів для виготовлення кінцевого продукту на підприємстві одного або обох партнерів. Сюди ж включається розробка технічних умов на вказані компоненти, розподіл їх виробництва між партнерами з встановленням обсягу та специфіки виробництва. Часто подібне співробітництво зачіпає або розповсюджується й на проведення спільних НДДКР. В цьому випадку може мати місце передача розробленої технології в обох напрямах і співробітництво повинно бути суворо збалансовано.
Розподіл програм та спеціалізація дозволяють забезпечити випуск продукції великими партіями, покращати матеріально-технічне постачання, передбачити організацію спільних збутових каналів або використання збутової мережі одного з партнерів.
Спільне виробництво на основі спеціалізації у порівнянні з коопераційним співробітництвом на основі розподілу програм дозволяє більш повно використовувати потужності, підвищувати конкурентоспроможність продукції, скоротити витрати виробництва тощо. Міжнародна практика свідчить, що досягнення угод з високим ступенем спеціалізації між партнерами є складним і довготривалим процесом, який потребує чіткого визначення обов'язків сторін, що передбачає встановлення цін на продукцію, яка взаємно обмінюється, технічних нормативів, строків поставок та постачання сировинних матеріалів, процедури контролю за якістю компонентів та кінцевої продукції та порядку врегулювання розбіжностей, а також ефективної координації дій.
Які класичний приклад спільного виробництва на основі спеціалізації можна привести коопераційне співробітництво між автобудівними фірмами Франції ("Юнік") та Італії ("ОМ"), які спеціалізувалися на випуску вантажних автомобілів. За рахунок взаємних поставок двигунів обидві фірми, маючи майже однакове обладнання, без збільшення чисельності робітників та виробничих площ і без додаткових капіталовкладень отримали можливість розширити номенклатуру важких вантажівок, які вони випускали, знизити собівартість їх виготовлення і тим самим покращати свої позиції на ринку автомобільної продукції.
Спільні підприємства (СП) є більш складною, комплексною формою виробничої кооперації. Базуючись на принципах спільної участі партнерів у капіталі, управлінні, розподілі прибутків та ризиків, вони передбачають більшу зацікавленість у виконанні взятих на себе зобов'язань. СП начебто концентрують в собі ті переваги та вигоди, які мають інші форми кооперування (підвищення технічного рівня продукції, її конкурентоспроможності - випуск продукції у більш стислі строки при менших витратах на виробництво, прискорення проведення науково-технічних робіт та впровадження нових розробок у виробництво, проникнення на ринки інших країн з розширенням експортного продажу на них тощо).
В рамках цієї організаційної форми міжнародного кооперування сторони домовляються про об'єднання виробничих та фінансових ресурсів, спільне здійснення відповідних видів робіт, розподіл прибутку та ризиків тощо. Спільне майно, спільне управління, спільний розподіл прибутку та ризиків - три основних елементи, які відрізняють СП від інших менш комплексних форм співробітництва (іноді перші два елементи можуть не входити складовою частиною в угоду, коли мова іде про контрактне СП).
Коопераційне співробітництво у формі спільних проектів представляє собою співробітництво двох або більше країн для реалізації проекту (відповідно двостороннього або багатостороннього) як в інтересах країн базування партнерів з кооперування, так і для його виконання на замовлення будь-якої іншої країни.
Спільні проекти можуть здійснюватися у різних організаційних формах: на чисто договірних засадах - відношення типу "підрядник - субпідрядник" та типу " підрядник - підрядник" - або шляхом об'єднання на основі консорціуму, спільного підприємства тощо.
Договори типу "підрядник - субпідрядник" - найбільш проста форма спільних проектів. Вона не передбачає прямого зв'язку між клієнтом - замовником та субпідрядником. Прямий зв'язок здійснюється лише між замовником та підрядником. Ця форма коопераційного співробітництва використовується досить широко і, в основному, при здійсненні простих проектів, які передбачають субпоставки, коли є можливість чіткого поділу зобов'язань та відповідальності між партнерами.
Відношення типу " підрядник - підрядник" більше підходить для здійснення складних проектів, коли виникає питання щодо промислової власності і є потреба у наданні окремих кредитів. В цьому випадку кожен з партнерів-підрядників безпосередньо відповідає перед клієнтом-замовником за поставки і виконання робіт, які покладено на нього згідно з замовленням-підрядом.
Головним недоліком останньої форми співробітництва є відсутність практично будь-якої координації між діями партнерів як на стадії переговорів, так і на стадії реалізації проекту. Якщо проблеми, що виникають, не можуть бути врегульовані інакше як самими підрядниками, сторони об'єднуються у консорціуми.
В складі такого типу об'єднання господарюючі суб'єкти України та Росії в інтересах обох країн здійснюють реалізацію спільного українсько-російського проекту "Середньотранспортний літак". Ще одним прикладом взаємодії партнерів з міжнародної кооперації у формі проекту є коопераційне співробітництво України, Росії, Норвегії та Сполучених Штатів Америки при реалізації багатостороннього проекту "Морський старт".
Характерною рисою міжнародного коопераційного співробітництва з реалізації спільних проектів за договорами типу " підрядник - підрядник" є довготривалість взаємодії партнерів, яка базується на взаємній зацікавленості щодо отримання прибутків від спільної експлуатації побудованого об'єкта або від реалізації продукції, яка виробляється в результаті виконання спільного проекту. При цьому і ризики, і прибутки розподіляються пропорційно між учасниками проекту в залежності від обсягів внесків кожного з них.
За останні два десятиріччя значного поширення в світі набула транснаціональна кооперація корпоративних структур, яка в залежності від форми свого існування поєднує в собі практично всі наведені вище форми міжнародного кооперування. Появі і розповсюдженню в світі нових організаційних структур у вигляді транснаціональних компаній (ТНК) сприяли ускладнення та взаємопереплетіння господарських процесів, посилення міжфірмової та міждержавної конкурентної боротьби за ринки збуту та джерела сировини тощо. Під визначенням ТНК, як правило, розуміється засноване на договорі (угоді) добровільне довготривале співробітництво між юридично та економічно самостійними підприємствами, які розміщені в різних країнах, задля досягнення загальної мети шляхом свідомої узгодженої поведінки партнерів, число яких не обмежується.
Форми подібного підприємницького співробітництва в першу чергу визначаються: спорідненістю виробничої діяльності підприємств та технологічних процесів, що на них здійснюються; наявністю або відсутністю механізму акціонерного співзаснування. У випадку наявності останнього виникає феномен транснаціональної корпорації, причому багато розвинених корпоративних структур - це об'єднання фінансово-промислового характеру.
Проте необхідно підкреслити, що корпоративні форми далеко не вичерпують всього розмаїття соціально-економічних проявів сучасних транснаціонально-корпоративних відносин. В різних конкретних умовах є й інші, більш "м'які" форми, наприклад: ліцензійний договір (використання авторського права, товарного знака, ноу-хау, патенту), спільне виробництво (коли повний комплексний продукт або окремі його частини виготовляються одним із закордонних партнерів), контракт-менеджмент (коли одне з підприємств, що кооперуються, надає у розпорядження партнерів свої досягнення у сфері розвитку персоналу, тобто, здійснюється передача ноу-хау у формі менеджменту), франчайзинг (тип співробітництва, який характеризується як особливого роду варіант надання ліцензій на здійснення відповідної діяльності з додатковою управлінською та маркетинговою її підтримкою), спільне підприємство, стратегічний альянс (формальний союз, який створюється двома або більшою кількістю фірм, які здійснюють виробничу, комерційну або фінансову діяльність з метою досягнення обсягу коштів, необхідних для забезпечення раціоналізації або реструктуризації; отримання "ефекту масштабу", який проявляється у скороченні витрат на одиницю продукції при збільшенні обсягів виробництва; забезпечення ресурсів для інновацій або підвищення ринкової ефективності) тощо.
Згідно з Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (від 16 квітня 1991 року N 959-XII із змінами) під терміном "міжнародна кооперація" слід розуміти взаємодію двох або більше суб'єктів господарської діяльності, серед яких хоча б один є іноземним, при якій здійснюється спільна розробка або спільне виробництво, спільна реалізація кінцевої продукції та інших товарів на основі спеціалізації у виробництві проміжної продукції або спеціалізації на окремих технологічних стадіях науково-дослідних робіт, виробництва та реалізації з координацією відповідних програм господарської діяльності.
Виходячи з визначення, яке дає український законодавчий акт терміну "міжнародна кооперація", пошук раціональної моделі кооперування українських та російських господарюючих суб'єктів має відбуватися серед всіх наведених вище форм міжнародного кооперування.
Важливість розвитку міжнародного кооперування пояснюється, насамперед, сталою тенденцією підвищення капіталоємності випуску нової продукції, що вимагає величезних фінансових ресурсів. Міжнародна кооперація виробництва дозволяє значно скоротити час налагодження виробництва нових товарів і зменшити їх капіталоємність. Так, за даними ЄЕК ООН, міждержавні угоди про технічне співробітництво і обмін вузлами та деталями на базі кооперування в середньому приблизно на 14-20 місяців зменшують термін налагодження виробництва нової продукції порівняно з організацією його виключно власними силами, а також на 50-70% знижують вартість освоєння виробництва. Крім того, кооперація дає можливість досягнути понад 90% рівня якості продукції іноземного партнера, тоді як освоєння зарубіжної технології власними силами дозволяє забезпечити лише 70-80% даного показника. Це обумовлено тим, що міжнародне кооперування розширює можливості більш комплексного, тривалого і мобільного використання різних виробничих ресурсів. При цьому виникає також економія завдяки новим технічним зарубіжним розробкам.
До числа важливих мотиваційних переваг, які спонукають підприємства різних країн брати участь у міжнародному кооперуванні, відноситься і створювана їм можливість шляхом порівняно невеликого росту покупок комплектуючих добитися значного збільшення випуску кінцевої продукції, в т.ч. і експортної.
Аналіз наявного досвіду кооперування українських та російських підприємств з часу розпаду СРСР показує, що цей процес здійснювався між ними в основному у формах спільного виробництва (в його найпростішій формі - підряд), спільних підприємств, спільних проектів та транснаціональних компаній.
Розглядаючи коопераційне співробітництво між українськими та російськими господарюючими суб'єктами у такій формі міжнародного кооперування виробництва як підряд, можна помітити, що в багатьох випадках за своєю суттю воно грунтується на тій же формі промислового співробітництва між підприємствами, яка існувала між ними за часів СРСР. Тоді ця форма співробітництва між ними відповідала назві "подетальне кооперування".
В умовах планової економіки, коли була відсутня конкуренція у виробництві і коли партнер - суміжник не обирався, виходячи з принципів економічної доцільності, а визначався зверху, вважалася нормальною ситуація, коли за окремими позиціями у головного (складального) машинобудівного підприємства постачальником було одне-єдине на всю країну підприємство-суміжник. Часто партнери з кооперування територіально знаходилися в різних союзних республіках, що з розпадом СРСР, і, внаслідок чого були розірвані коопераційні зв’язки, зробило неможливим виробництво багатьох видів необхідної для обох країн продукції, у тому числі і оборонного призначення.
З огляду на важкий економічний стан в Україні та Росії раніше порушені між підприємствами зв'язки у формі подетальної кооперації в багатьох випадках до цього часу не можуть бути компенсовані за рахунок наявного промислового потенціалу кожної з країн. Виходячи з останнього, а також з необхідності розвитку співробітництва на коопераційній основі для реалізації спільних програм та проектів, між Урядом Російської Федерації та Кабінетом Міністрів України 24 квітня 1998 р. було підписано Угоду про виробничу кооперацію. Статтею другою цієї Угоди визначено, що номенклатура і обсяги кооперованих поставок , а також господарюючі суб'єкти, які здійснюють ці поставки, мають щорічно визначатися відповідним Протоколом, який є невід'ємною частиною Угоди. Для стимулювання товаровиробників обох країн щодо укладання договорів на поставку товарів (послуг), які внесені до Протоколу, статтею третьою Угоди передбачено, що ці товари (послуги) не будуть обкладатися податком на додану вартість та акцизами.
Короткий строк дії Протоколу до Угоди, а також пов'язане з цим щорічне укладання договорів між українськими та російськими господарюючими суб'єктами на поставки відповідних товарів (послуг) повністю відповідають притаманним для підрядної форми кооперування рисам, про які йшлося раніше (короткостроковість дії договору або протоколу до нього з його щорічним поновленням).
В світі визнано, що міжнародне кооперування у формі підряду найбільш ризиковане, бо в цьому випадку підрядник повною мірою залежить від замовника, що за певних умов (відмова останнього від пролонгації замовлення) може поставити його у скрутне становище. Так, наприклад, сталося з російськими автозаводами після 17 серпня 1998 року, які працювали за "викрутковою" технологією на складанні автомобілів з імпортних вузлів та комплектуючих деталей.
Особливо великі неприємності (включаючи повне банкрутство) в такий ситуації очікують підприємство-підрядника у випадку, якщо його продукція була зорієнтована лише на одного споживача і крім нього більше нікому не потрібна.
Розгляд кооперування українських та російських господарюючих суб'єктів показує, що в умовах незалежного існування обох країн почала діяти і набула поширення така нова для них форма взаємодії, як спільні підприємства та спільні проекти. Так, на початку 1999 р. в Україні було зареєстровано 522 спільних українсько-російських підприємства, що склало 12,8% всієї кількості зареєстрованих в Україні СП. На ці підприємства прийшлося 72% всього обсягу російського експорту прямих інвестицій до України, що говорить про дієвість такої форми залучення російських інвестицій в українську економіку. Водночас, на жаль, можна стверджувати, що більшість українсько-російських СП працюють поза виробництвом. Таке твердження базується на статистичних даних України, згідно з якими загальний накопичений обсяг російських інвестицій розподілився між виробничим і невиробничим секторами економіки України у співвідношенні 1 до 2,7.
Вище вже наводилися приклади щодо співпраці українських та російських підприємств в реалізації спільних проектів. Як показує досвід, така форма кооперування між ними здійснюється, в основному, в авіаційній та космічній галузях, тобто там, де в обох державах накопичився потужний науково-технічний потенціал. В складних економічних умовах, в яких опинилися і Україна, і Росія, взаємодія між підприємствами обох країн в цих сферах може стати вирішальним фактором у створенні і виробництві спільними зусиллями конкурентноспроможної продукції для реалізації на світовому і внутрішньому ринках. Таку співпрацю вже зараз можна охарактеризувати, як доволі успішну - багато спільних проектів вже реалізуються і мають добру перспективу щодо свого розвитку. В їх рамках українськими підприємствами вже було здійснено поставки в Російську Федерацію систем управління для ракет-носіїв "Протон", "Союз" (ВО "Комунар", м. Харків), "Космос" (ВО "Київський радіозавод"), для станції "Мир" і Міжнародної космічної станції, що створюється (АТ "Хартрон", ВО "Київський радіозавод", ВО "Київприлад" та інші); для інших космічних апаратів різного класу (ВО "Моноліт", АТ "Хартрон" м. Харків, ВО "Київприлад", АТ "Чернігівський радіоприладний завод").
В поточний час можна говорити й про початок співробітництва українських та російських господарюючих суб'єктів в рамках транснаціональних утворень, якими є засновані в Росії транснаціональні фінансово-промислові групи (ТФПГ) за участі п'яти українських підприємств: "Ніжинський науково-виробничий комплекс "Прогрес" (ТФПГ "Точность"), "Центральне конструкторське бюро "РИТМ" (ТФПГ "Точность"), "Корюківська фабрика технічного паперу" (ТФПГ "Славянская бумага"), м'ясопереробне підприємство "Прикарпаття" (ТФПГ "Росагропром"), Чернігівський м'ясокомбінат (ТФПГ "Росагропром").
Взагалі станом на початок 1999 р. в російському державному реєстрі вже значилося десять ТФПГ, які було створено за останні три-чотири роки. Проведений російськими дослідниками аналіз набутого ними досвіду щодо власного формування і розвитку ТФПГ дав досить цікаві результати, а саме:
1. Під визначенням ТФПГ ховається досить містка форма виробничо-економічних відносин великих промислово-технологічних комплексів з кредитно-фінансовими інститутами. Умовно ці об'єднання є формою як "м'якої" (альянс, союз), так і "жорсткої" (холдінг) взаємодії партнерів, в основу якої покладено відносини власності між фінансовими організаціями та іншими учасниками групи. Тому поки що немає підстав говорити про добре напрацьовані підходи до створення і функціонування російських ТФПГ.
2. ТФПГ як форма інтеграції промислового і банківського капіталу характеризується різноманітністю шляхів виникнення і форм існування. Єдиний для всіх груп тип структури їх організаційної побудови та координації внутрішньогрупової діяльності поки що не склався. Розрізняються два типи ТФПГ залежно від центра їх формування: банківські - створені навколо сильних банків та індустріальні - створені навколо великого промислового підприємства або групи підприємств.
Кооперація між учасниками груп, в яких беруть участь українські підприємства, як показали проведені російськими вченими дослідження, здійснюється за "м'якої" форми взаємодії партнерів - без об'єднання власності.
В Україні поки що, на жаль, не створено ні однієї транснаціональної промислово-фінансової групи, що говорить про недосконалість наявної нормативно-правової бази.
Розгляд форм, за якими в основному здійснюється міжнародне кооперування, показує, що виробнича кооперація має два вектори, один з яких має позитивний вплив на економічну ситуацію господарюючих суб'єктів при їхньому кооперуванні, вплив іншого за певних умов може негативним чином позначитися на економічній безпеці кожного з партнерів (під терміном "економічна безпека" мається на увазі такий стан економіки підприємства, який забезпечує його сталий економічний розвиток).
Потенційну загрозу економічній безпеці підприємства, як показує досвід міжнародного промислового кооперування, несе, головним чином, неоднаковий ступінь взаємозалежності партнерів з кооперації: найбільш вразливим у плані збереження економічної безпеки свого підприємства є той з них, хто має більший ступінь залежності. Зрозуміло, що зовсім позбутися залежності партнерів один від одного неможливо, в той же час, нейтралізація негативної складової процесу кооперування є реальним завданням і вирішуватися воно може за рахунок, перш за все, набуття рівноправності у відносинах між ними. Так, наприклад, високий ступінь залежності підрядника від замовника при кооперуванні двох підприємств за підрядною формою може бути значно знижений, якщо підрядник набуде ще й статусу замовника, а замовник - підрядника. В цьому випадку співробітництво між ними вже набуває форми спільного виробництва у вигляді двосторонньої кооперації, коли обидва партнери з кооперування набувають майже однакового ступеня взаємозалежності.
Таким чином, для забезпечення економічної безпеки українських товаровиробників у співробітництві з російськими підприємствами їм необхідно обирати такі форми кооперування, які б базувалися на наступних принципах:
Наведеним принципам кооперації більше за все відповідає кооперування у таких формах, як співробітництво на основі компенсаційних та ліцензійних угод, у формі спільного виробництва за умови двосторонньої кооперації (взаємних поставок кооперованої продукції), спільних підприємств, спільних проектів та в складі транснаціональних (міждержавних) промислово-фінансових груп.
Кооперація виробництва - не просто торгівля. Вихід коопераційних зв'язків підприємств за національні кордони має суттєву специфіку і, поперед усе - у нормативно-правовому відношенні. Гадаємо за доцільне скористатися досвідом країн-членів ЄЕК ООН, суть якого полягає в проведенні ними серйозної нормотворчої роботи з комплексу питань внутрішньодержавної та міжнародної кооперації. Розвиток нормативно-правової бази вкрай потрібен і Україні з метою забезпечення вирішення питань виробничої кооперації як в середині держави (для створення корпоративно-коопераційного каркасу економіки України в контексті промислової політики країни), так і в міжнародних міжфірмових зв'язках. В результаті її проведення має бути удосконалено наявну нормативну базу щодо створення ПФГ в Україні, розроблено і введено в дію закон про міжнародну кооперацію у виробництві та інформаційно-методичні рекомендації для підприємств та органів державного управління з комплексу питань внутрішньодержавної та міжнародної кооперації.
В рекомендаціях було б доцільно висвітлити у взаємозв'язку питання з сертифікації продукції, що виробляється в рамках кооперації; лізингу; ціноутворення на кооперовану продукцію; обміну науково-технічною та іншою документацією, правами промислової власності; співробітництва в збуті та післяпродажному сервісі продукції; валютно-фінансових, кредитно-розрахункових питань; порядку підготовки договорів про міжнародну кооперацію та їхньому змісту; особливостей кооперації в корпоративних структурах; форм державної підтримки участі українських підприємств в міжнародній кооперації та інше.