Як свідчить світова практика, країни - імпортери іноземного капіталу зацікавлені у залученні іноземних інвестицій в основному в силу наступних причин:

1. Загальна нестача коштів для фінансування економічного розвитку країни, подолання дефіциту платіжного балансу. Така аргументація більш за все характерна для найменш розвинутих країн;
2. Недосконалість регіональної структури господарства; недостатньо високий технологічний рівень виробництва, що негативно позначається на конкурентоспроможності продукції; високий рівень безробіття населення тощо. Для вирішення цих проблем іноземні інвестиції до своєї економіки залучають переважно середньо-та високорозвинуті країни;
3. На основі взаємності, тобто в рамках торгових, політичних та інвестиційних поступок, які є результатом договорів про економічне співробітництво з іншими державами або умов при вступі до різних міжнародних організацій. Укладаючи угоди про економічне співробітництво з іншими державами або вступаючи до міжнародних організацій, учасники угоди часто змушені лібералізовувати доступ іноземних інвестицій в національну економіку.

На теперішньому етапі розвитку економіки України для неї характерні дві перші причини. При подальшому входженні держави у світове співтовариство і стабілізації її господарського стану, а також зростанні зацікавленості іноземного капіталу в інвестуванні української економіки, на неї буде чинитися все більший тиск в цілях лібералізації умов залучення іноземних інвестицій. Проте в умовах більшої у порівнянні з країнами "дальнього зарубіжжя" взаємозалежності економік України та Росії і особливо української економіки від російського паливно-енергетичного комплексу Україна вже зараз відчуває певний тиск з боку РФ в питанні лібералізації участі російських господарюючих суб’єктів в приватизаційних процесах, що проходять в Україні. З огляду на останнє третя причина вже у поточний час стає властивою для України в рамках її відносин з Росією.

Залучаючи в силу перелічених вище причин іноземні інвестиції, Україна має змогу досягти цілий ряд цілей. Наприклад, мова може йти про:

• модернізацію діючих або створення зовсім нових підприємств для структурної перебудови економіки держави, для виробництва продукції, яка зараз не випускається або випускається у недостатній кількості для потреб внутрішнього ринку;
• створення нових експортоорієнтованих та імпортозамінюючих виробництв;
• створення нових господарюючих суб’єктів для розвитку конкуренції ;
• прискорене освоєння нових родовищ корисних копалин як для внутрішнього споживання, так і для розширення експортного потенціалу;
• прискорений розвиток менш розвинутих територій;
• створення структур за іноземною участю для використання закордонного досвіду в галузі консалтингу, маркетингу, підготовки кадрів тощо.

При експорті прямих інвестицій інвестори керуються переважно одним з наступних міркувань:

1. Основна частина прямих капіталовкладень за кордоном призначається для організації виробництва товарів і послуг на місці, виходячи, як правило, з того, що:

• ввіз деяких товарів або послуг до закордонної держави є неможливим або утрудненим через різні обмеження (митні тарифи, квоти) або властивості цих товарів та послуг, коли єдиний спосіб продати послуги - це виробити їх на місці;
• торгівля з іншою країною ведеться без істотних обмежень, проте виробництво товарів і послуг на місці виявляється більш дешевим, ефективним засобом обслуговування цього закордонного ринку (типовий приклад - складання на СП "АвтоЗАЗ-Деу" південнокорейських автомобілів, а на ряді українських підприємств - російських "Газель" та "Волга", технічне обслуговування машин та устаткування тощо);
• країна прикладання підприємницького капіталу виявляється найбільш дешевим місцем виробництва товарів і послуг для їх поставки на світовий ринок, включаючи і ринок країни походження інвестицій;
• для деяких видів продукції, особливо технічно складних, важливе післяпродажне обслуговування, консультаційні і інші послуги, які потребують постійної присутності виробника на ринку.

1. Значна частина прямих інвестицій здійснюється з техніко-економічних причин і націлена на створення за кордоном власної інфраструктури сучасних зовнішньоекономічних зв’язків (складів, транспортних підприємств, банків, страхових компаній тощо). Іншими словами, товаро- та послугопровідної мережі, переважно для збуту товарів та послуг, вироблених в країні-експортері;
2. Частина інвестицій вивозиться в рамках "втечі" капіталу, який "тікає" (в тому числі і з розвинутих країн із стабільною економікою і низькими податками) в ті країни, де податки нижчі і де більші можливості приховати незаконно нажиті кошти. Найбільш характерна "втеча" капіталу з країн із нестабільним економічним, соціальним і політичним життям, високими податками і інфляцією, жорсткими обмеженнями господарської діяльності, а також з високим рівнем економічної злочинності.

Для господарюючих суб’єктів РФ як експортерів прямих інвестицій в економіку України характерними є перші два мотиви. В той же час, з великою долею вірогідності можна стверджувати, що досить велика частка прямих інвестицій з Кіпру, які вкладаються в економіку України, належить юридичним особам, створеним за кордоном російським капіталом в рамках його втечі. Адже Кіпр є відомою офшорною зоною і легалізація незаконно вивезених російськими резидентами капіталів за схемою Росія - Кіпр - Україна цілком вписується у загальновідому схему.

Історія взаємного інвестування економік двох країн розпочалася з розпадом СРСР і обранням кожною країною курсу на побудову ринкової економіки. Практично ж взаємне інвестування на рівні господарюючих суб’єктів розпочалося у 1994 р., тобто з часу, коли ситуація з інфляцією на споживчому ринку України і РФ повернула на краще.

Аналіз динаміки взаємного інвестування (табл. 2.3.1) показує, що:

1. Обсяги прямих російських інвестицій акумулятивно з початку їх надходження в економіку України постійно зростали і на кінець 1998 р. склали 186,9 млн.дол.США. Позитивний динамізм цього процесу характеризує співвідношення обсягів залучення російських інвестицій акумулятивно на кінець кожного року за період з 1994 р. по 1998 р., яке склало 1:2,6:5,6:7,9:9,8. На кінець цього періоду питома вага інвестицій з РФ в загальному обсязі українського імпорту прямих інвестицій була на рівні 6,7% і Росія за їх обсягами зайняла п'яте місце серед країн-донорів прямих інвестицій після США, Нідерландів, Німеччини та Великобританії;
2. Динаміка експорту українського капіталу у вигляді прямих інвестицій до Росії відрізнялась від динаміки їх імпорту з РФ своєю нестабільністю. Після досягнення на кінець 1995 р. свого максимального значення (52,1 млн.дол.США) обсяг експорту інвестицій щорічно падав. За 1996-1998 рр. він скоротився на 35,3 млн.дол.США (67,8%) і на кінець 1998 р. склав 16,8 млн.дол.США. Загалом цей процес можна відобразити співвідношенням обсягів експорту накопичених українських інвестицій на кінець кожного року за період з 1994 по 1997 рр., яке виглядає, як 1:12,4:11,3:9,1:4.

В результаті питома вага українських інвестицій в накопиченому обсязі російського імпорту прямих інвестицій на кінець 1998 р. склала 0,14% і Росія за обсягами залучених українських інвестицій перемістилася з першого на друге місце серед країн-реципієнтів українського капіталу, пропустивши поперед себе Панаму.

Загалом співвідношення накопиченого обсягу російських прямих інвестицій в економіці України та українських прямих інвестицій в економіці РФ склало 11,1:1.

Галузеву структуру прямого російського інвестування економіки України за станом на 01.01.99 р. характеризують дані табл.2.3.2, а регіональну - табл. 2.3.3.

Аналіз структури російських інвестицій за галузями економіки показує, що:

Аналіз регіональної структури розподілу російських інвестицій (табл. 2.3.3) показує, що:

1. В загальному обсязі накопичених інвестицій лідирують такі регіони України, як Автономна Республіка Крим (42,8% загального обсягу інвестицій), Полтавська область (16,3%), міста Київ (14,2%) і Севастополь (6,5%); Рівненська (5,7%), Донецька (2,1%), Львівська (1,7%), Харківська (1,6%), Дніпропетровська (1,6%), Закарпатська (1,3%) та Одеська (1,1%) області.
2. Регіональна структура накопичених російських інвестицій характеризується високим рівнем концентрації. В економіку чотирьох регіонів: Автономної Республіки Крим, Полтавської області, міст Києва і Севастополя російські інвестори вклали 79,8% всього накопиченого обсягу прямих інвестицій. В розвиток же інших 23-х регіонів було вкладено лише 20,2%. Отже, розрив в рівні концентрації капіталу по цих двох групах регіонів склав 59,6 процентних пункти. Накопичені прямі інвестиції були сконцентровані головним чином у трьох регіонах - Автономній Республіці Крим, Полтавській області та місті Києві (73,3%).
3. Частка обсягів накопичених прямих російських інвестицій, що припадала на прикордонні з РФ регіони України, становила 53,6% від їх загального обсягу.

За даними Держкомстату України найбільші показники питомої ваги обсягів російських прямих інвестицій в загальному обсязі накопичених прямих іноземних інвестицій по регіонах України мали м. Севастополь (88,4%), Автономна Республіка Крим (62,2%), Полтавська область (35,5%). В інших регіонах України цей показник коливався в межах від 0,2% (Київська область) до 6,0% (Харківська область). Практично весь обсяг прямих російських інвестицій, що надійшли до Севастополя, було вкладено у будівельну галузь. На Автономну республіку Крим прийшовся весь обсяг російських інвестицій, які було спрямовано до галузі охорони здоров’я, фізичної культури та соціального забезпечення. Більшу частину прямих інвестицій, що було вкладено російськими інвесторами у Полтавську область, залучили підприємства, що працюють в паливній промисловості.

Галузеву і регіональну структуру експорту українських прямих інвестицій до РФ за станом на 01.01.99 р. характеризують дані таблиць 2.3.4 і 2.3.5. Їх аналіз показує, що:

1. Більше половини (64,2%) обсягу українського капіталу в Російську Федерацію залучено з підприємств, що працюють у виробничій сфері. Співвідношення обсягів українських прямих інвестицій, залучених з підприємств виробничого та невиробничого секторів

економіки України, склало 1,8:1. Найбільші обсяги українського капіталу було вкладено з підприємств промисловості (35,4% до загального обсягу), будівельних організацій (29,1%), організацій, що працювали в таких галузях економіки, як охорона здоров’я, фізична культура та соціальне забезпечення (29,1%), фінанси, кредит, страхування та пенсійне забезпечення (5,4%).

2. Серед підгалузей промисловості найбільшими за обсягами експортерами українського капіталу були підприємства машинобудування і металообробки (19,4% до загального обсягу), чорної металургії (11,2%), паливної (4,7%) та легкої (0,1%) промисловості;
3. Лідерство серед українських підприємств, які випускають продукцію і які вклали свій капітал у російську економіку, мали підприємства машинобудування і металообробки (100% до загального обсягу інвестицій з галузі), чорної металургії (100%), організації будівельної галузі (99,9%), підприємства торгівлі і громадського харчування (87,3%), паливної промисловості (82,6%);
4. Переважна більшість підприємств-експортерів українського капіталу, що працювали у виробничому секторі економіки, знаходилась на сході України у промислово розвинутих областях: Донецькій, Полтавській, Харківській, Луганській, Запорізькій. Всі перелічені області (за винятком Полтавської) є одночасно прикордонними по відношенню до Росії територіями. Практично всі підприємства-експортери, що працювали у невиробничому секторі економіки України, розташовані в Києві.

Порівняння взаємних інвестиційних потоків в галузевому розрізі показує, що обмін інвестиціями відбувався в основному у таких галузях, як будівництво (співвідношення обсягів імпорту та експорту інвестицій склало 2,7:1), промисловість (7,0:1), охорона здоров’я, фізична культура та соціальне забезпечення (16,2:1), фінанси, кредит, страхування, пенсійне забезпечення (24,9:1). Серед підгалузей промисловості деякий обмін інвестиціями спостерігався у машинобудуванні і металообробці (1,3:1); легкій (7,3:1) і паливній (37,8:1) промисловості, чорній металургії (1:12,7). Такі підгалузі української промисловості, як харчова промисловість, промисловість будівельних матеріалів, деревообробна і целюлозно-паперова промисловість, кольорова металургія, поліграфічна та мікробіологічна промисловість лише отримували незначний обсяг прямих російських інвестицій, проте самі не вкладали свої капітали в економіку Росії.

Також не інвестували (або інвестували в незначних обсягах) російську економіку, хоча отримували інвестиції від РФ, такі галузі економіки України, як загальна комерційна діяльність із забезпечення функціонування ринку, культура і мистецтво, інформаційно-обчислювальне обслуговування, матеріально-технічне постачання і збут, житлово-комунальне господарство тощо.

Порівняння показує, що на рівних за обсягами інвестицій взаємне інвестування економік обох держав не відбувалося. Значне перевищення обсягів експорту над імпортом інвестицій спостерігалось у чорній металургії (у 12,7 раза).

Розгляд інвестиційних потоків між Україною та РФ в регіональному аспекті показує, що взаємний обмін інвестиціями відбувався у таких регіонах, як Донецька (співвідношення обсягів імпорту та експорту інвестицій склало 1:1), Харківська (1,6:1), Запорізька (3,3:1), Полтавська (10,1:1), Луганська (1:3,3) області, місто Київ (4,6:1). Тільки отримували російські інвестицій або якщо вкладали, то в незначних обсягах, такі регіони, як Автономна Республіка Крим, Рівненська, Одеська, Закарпатська, Чернігівська, Кіровоградська, Сумська та ряд інших областей, а також місто Севастополь. Практично в однакових обсягах відбувався обмін інвестиційними потоками в Донецькій області. Обсяг експорту інвестицій над імпортом переважав у Луганській області.

Проведений аналіз взаємного прямого інвестування економік України та Росії дозволяє зробити наступні висновки:

1. Імпорт російських прямих інвестицій в економіку України протягом всього часу взаємного інвестування мав стійку тенденцію до збільшення обсягів, в той час як український експорт цього виду інвестицій в економіку Росії за 1996-1998 рр. набув стагнаційних рис. При цьому слід відмітити, що збільшення присутності російського капіталу в українській економіці відбувалося, в основному, за рахунок виробничих галузей.
2. При визначенні об’єктів інвестування в Україні російські інвестори виходили, в основному, з наступних чинників:

• наявність у більшості східних регіонів України загального кордону з Росією, що має неабияке значення для будь-якого іноземного інвестора;
• концентрація української промисловості переважно на сході держави, що склалася історично;
• наявність окремих коопераційних зв'язків між підприємствами обох країн, які збереглися ще за часів СРСР;
• наявність більшості російськомовного населення саме на сході держави.

3. Український капітал в економіці Росії має більшу виробничу спрямованість ніж російський в економіці України. Майже на рівних за обсягами йшло співробітництво у машинобудуванні, домінування українського капіталу було відчутним лише у чорній металургії.
4. Російські інвестори при обранні об’єктів інвестування в Україні надавали перевагу, в основному, прикордонним з Росією територіям України, а також Києву. Майже 80% обсягу експорту українських прямих інвестицій до РФ припадало на підприємства, що також розташовані в цих регіонах України.
5. Особливу увагу російські інвестори приділяли такій галузі української економіки, як охорона здоров'я, фізична культура та соціальне забезпечення і такому регіону України, як Автономна Республіка Крим, де питома вага російських інвестицій в регіональному накопиченому обсязі іноземних інвестицій склала 71,7 відсотка (разом із Севастополем).
6. Російські інвестиції за своїми обсягами в українську промисловість не відігравали будь-якої значної ролі (їх питома вага у загальному обсязі іноземних інвестицій у цю галузь за останні три роки не перевищувала 3%). В той же час аналіз основних напрямів російського інвестування об'єктів промисловості України, враховуючи товарну структуру українського експорту до Росії, свідчить про раціональність вибору російськими інвесторами основних напрямів інвестування об'єктів промисловості. Ці напрями в цілому відповідають визначеним державою пріоритетним напрямам розвитку української промисловості.

Українськими нормативно-правовими актами передбачені наступні форми здійснення іноземних інвестицій:

1. Створення спільних підприємств з різною часткою іноземної участі або придбання частки вже діючих підприємств;
2. Створення підприємств, що цілком належать іноземному капіталу, або придбання у власність діючих підприємств повністю;
3. Придбання нерухомого чи рухомого майна шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді цінних паперів (акцій, облігацій тощо);
4. Придбання прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;
5. Співробітництво з іноземними інвесторами на підставі договору (контракту) із суб'єктами господарської діяльності України без створення юридичної особи (наприклад, на основі договору про виробничу кооперацію, спільне виробництво якоїсь продукції тощо);
6. В інших формах, які не заборонені законами України.

Найбільшу привабливість для України, як і для будь-якої країни світу, мають прямі інвестиції. Розгляд наведених вище форм здійснення іноземних інвестицій показує, що вкладання підприємницького капіталу у вигляді прямих інвестицій може бути здійснено при співробітництві з іноземними партнерами у 1 - 4 формах. Співробітництво з інвесторами у п'ятій формі (на підставі договору в формі міжнародної кооперації) спрямовано, в першу чергу, на залучення передових закордонних технологій або отримання деяких видів обладнання, котрі потім будуть оплачені поставками комплектуючих. В окремих випадках при здійсненні співробітництва з іноземними інвесторами на підставі договору також може бути створена спільна власність, наприклад, коли за умовами договору іноземному партнеру передається пакет акцій як плата за передачу у використання обладнання, нових технологій тощо.

Статистичні дані свідчать, що переважною формою здійснення російських прямих інвестицій в українську економіку є створення спільних українсько-російських підприємств (СП). Так, на початок 1999 року 72% всього російського експорту інвестицій до України (134,9 млн.дол.США) було вкладено у СП. Українсько-російське інвестиційне співробітництво у формі СП для української сторони має дві переваги: по-перше - залучаються нові матеріальні і фінансові ресурси, які входять до складу основних фондів підприємства і безпосередньо не потребують оплати; по-друге - об’єднуються інтереси українського і російського партнерів, що передбачає зацікавленість у вдосконаленні виробництва, здобутті ринків.

Але СП мають і негативні сторони. Українські підприємці-учасники СП частково втрачають контроль над підприємством. Суттєва частина доходу стає власністю російського партнера і буде сплачуватися йому постійно, пропорційно його частці в статутному фонді СП. Тому, у випадку необхідності збереження повного контролю над підприємством українською стороною, що особливо важливо при інвестиційному співробітництві на підприємствах ВПК, стратегічно важливих для економіки держави підприємствах або на державних підприємствах, форма власності яких не підлягає зміні, інвестиційне співробітництво з російськими інвесторами може бути здійснено на підставі договору. Проте це стосується не лише російського інвестора, а будь-якого представника іноземного капіталу.

Для української економіки вельми корисні середні і малі підприємства, що належать російському капіталу в галузях, які не мають стратегічного значення, особливо це стосується переробки сільськогосподарської продукції, виробництва одягу, взуття та інших товарів широкого вжитку. В цих галузях немає небезпеки того, що підприємство із 100-відсотковою іноземною участю займе монопольне становище на українському ринку.

За останні три-чотири роки в Росії набув поширення процес створення транснаціональних (міждержавних) фінансово-промислових груп (ТФПГ та МФПГ). За цей час вже зареєстровано десять таких об'єднань. Учасниками трьох російських ТФПГ (станом на початок 1999р.) були п'ять українських господарюючих суб'єктів: "Ніжинський науково-виробничий комплекс "Прогрес" (ТФПГ "Точность"), "Центральне конструкторське бюро "РИТМ" (ТФПГ "Точность"), "Корюківська ФТП" (ТФПГ "Славянская бумага"), м'ясопереробне підприємство "Прикарпаття" (ТФПГ "Росагропром"), Чернігівський м'ясокомбінат (ТФПГ "Росагропром") .

Аналіз діяльності створених російських ТФПГ (МФПГ), проведений російськими дослідниками, показав, що в більшості груп, в тому числі і в групах за участі українських підприємств, основою співробітництва є договір про сумісну діяльність, за яким зміна власника при консолідації ресурсних потенціалів учасників не передбачається. Виходячи з останнього можна дійти висновку, що інвестиційне співробітництво всередині цих груп може бути також лише на основі договору, тобто у формі під номером п'ять.

При прийнятті українським господарюючим суб'єктом рішення про вибір тієї чи іншої форми залучення російського капіталу необхідно враховувати особливості, які має кожна з цих форм, а також те, що мета залучення будь-яких іноземних інвестицій і можливості їх використання в різних формах і на окремих рівнях господарювання не однакові. Тому при співставленні різних варіантів залучення російських капіталів необхідно, передусім, враховувати цілі та інтереси суб’єктів господарювання.

Є загальні цілі, які за допомогою залучення іноземного капіталу вирішуються і на рівні окремого підприємства, і на рівні регіону або країни в цілому. Це - удосконалення технічного рівня і розширення масштабів виробництва, підвищення конкурентоспроможності з метою виходу на зовнішній ринок. Проте на рівні окремого підприємства, регіону або країни шляхи вирішення цих завдань різні.

При інвестиційному співробітництві на рівні підприємств в поточний час необхідно виходити з того, що при вирішенні своїх завдань більшість українських підприємств практично не мають власної валюти, а вільні кошти для її купівлі на біржі теж обмежені. В цьому випадку перевіреною формою довготривалого співробітництва з російським партнером для залучення передової технології може бути співробітництво саме на підставі договору (контракту). Ці договори передбачають, як правило, передачу в стартовий період більш сильним партнером по кооперації (ліцензіаром) менш сильному (ліцензіату) своїх технологій, технологічного обладнання, що йому не вистачає, своїх прав на використання промислової власності. За все це ліцензіат поставляє ліцензіару вироблену ним проміжну, а потім і готову кооперовану продукцію. Організується співробітництво також в збуті і післяпродажному сервісі продукції.

В світовій практиці використовується декілька форм (моделей) договірної кооперації. Простіша з них - підрядна кооперація, за якої підрядник згідно з договором виробляє для замовника і , як правило, за його документацією проміжну або фінальну продукцію. Ця форма кооперування найбільш розповсюджена, але й ризикована. Вона ставить підрядника в залежне від замовника положення. За деяких умов останній може відмовитися від пролонгації замовлень, знайти іншого партнера і тим самим поставити підрядника в скрутне становище.

За формою підрядної кооперації працюють і деякі українські підприємства. Так, наприклад, українській завод "Чернігівавтодеталь" за коопераційними зв'язками з Горьківським автомобільним заводом, що входить до складу російської ТФПГ "Нижегородские автомобили", поставляє російським автомобілебудівникам традиційні карданні вали, поставки яких він здійснював ще за часів СРСР. За "викрутковою" технологією з російських вузлів і комплектуючих деталей завод також складає автомобілі "Газель" та "Волга".

Хочеться думати, що орієнтація провідних українських підприємств на участь у коопераційних зв'язках з російськими підприємствами в ролі постачальника простіших вузлів і деталей або складальника фінальної продукції за "викрутковою" технологією явище тимчасове, яке викликане загальною економічною кризою в країні, відсутністю у вітчизняних підприємств коштів на розробку і впровадження у виробництво власних перспективних зразків продукції світового рівня, котрі дозволяли б вийти з нею не тільки на традиційний ринок СНД, але й на світовий ринок. Адже участь вітчизняних підприємств в міжнародній кооперації переважно в якості постачальника простіших вузлів і деталей або складальника за "викрутковою" технологією замість підвищення інноваційної динаміки в українській промисловості призведе лише до подальшої деградації науково-виробничого потенціалу країни.

Вбачається неперспективною також орієнтація деяких українських підприємств на відновлення існуючих раніше коопераційних зв'язків з російськими суб’єктами господарювання без врахування фактора конкурентоздатності на світовому ринку продукції, що має вироблятися по кооперації. У випадку, якщо ця продукція не буде конкурентноспроможною на світовому ринку, вітчизняні підприємства можуть опинитися у повній залежності від російських партнерів, що реально загрожуватиме їх економічній безпеці. Особливо це стосується тих українських підприємств, коопераційне співробітництво яких грунтується переважно на подетальній (виробництво окремих частин продукту) та технологічній (виконання окремих операцій і стадій технологічного процесу) спеціалізації виробництва.

Необхідно відмітити, що кооперація в поточний час лежить в основі всієї діяльності корпорацій країн світу та ТНК, їх динамічного розвитку. Наявність в будь-якій країні крупних корпорацій, які є транснаціональними за сферами своєї діяльності і які мають загальнонаціональне значення, багато в чому визначає і економічну потужність країни. В Україні на сьогодні поки що немає жодної промислово-фінансової групи (ПФГ), тим більше - транснаціональної ПФГ (ТПФГ). Цей факт говорить про те, що в державі поки що не створено умов для формування корпоративно-коопераційного каркасу економіки, який притаманний суверенній державі і основу якого складають коопераційні зв'язки між підприємствами в середині країни.

В умовах, що склалися, неабиякого значення набуває питання щодо сприяння держави українським господарюючим суб'єктам в контексті промислової політики країни. Мається на увазі проведення серйозної нормотворчої роботи з питань виробничої кооперації як в середині країни, так і в міжнародних міжфірмових зв'язках, в результаті якої було б удосконалено наявну нормативну базу щодо створення ПФГ в Україні, розроблено і введено в дію закон про міжнародну кооперацію у виробництві та інформаційно-методичні рекомендації для підприємств та органів державного управління з комплексу питань внутрішньодержавної та міжнародної кооперації. В рекомендаціях було б доцільно висвітлити у взаємозв'язку питання з сертифікації продукції, що виробляється в рамках кооперації; лізингу; ціноутворення на кооперовану продукцію; обміну науково-технічною та іншою документацією, правами промислової власності; співробітництва в збуті та післяпродажному сервісі продукції; валютно-фінансових, кредитно-розрахункових питань; порядку підготовки договорів про міжнародну кооперацію та їхньому змісту; особливостей кооперації в корпоративних структурах; форм державної підтримки участі українських підприємств в міжнародній кооперації та інше.

В сучасних умовах питання щодо вибору форми залучення іноземних інвестицій на рівні підприємства - його особиста справа. Тому рішення керівництва підприємства повинно бути ретельно вивірено і супроводжуватися необхідними розрахунками з ефективності тієї чи іншої форми залучення будь якого іноземного капіталу.

На рівні регіону або країни в цілому питання вибору оптимальних форм залучення іноземних інвестицій, в тому числі і російських, вирішується дещо в іншому плані: не безпосередньо органами управління, а шляхом проведення відповідної економічної політики та здійснення комплексу адміністративних заходів. Так, надаючи податкові чи інші пільги, органи управління як на державному, так і на регіональному рівнях, можуть тільки сприяти залученню іноземного капіталу до пріоритетних сфер економіки країни в різних формах його існування.

В деяких випадках органи управління на регіональному або на національному рівні повинні самі приймати рішення щодо вибору тієї чи іншої форми залучення іноземних ресурсів. Наприклад, коли мова йде про освоєння родовища корисних копалин. Тут можливі наступні варіанти:

• по-перше, укласти угоду щодо залучення іноземних коштів на компенсаційній основі, зберігаючи при цьому контроль за виробництвом повністю в руках українських підприємств;
• по-друге, створювати для розробки родовищ СП, визначивши при цьому оптимальну частку іноземного партнера;
• по-третє, надати концесію іноземній фірмі або групі фірм.

Вибір з цих варіантів найбільш ефективного, з точки зору української сторони, припускає урахування різних факторів. І в першому, і в другому випадках необхідні витрати української сторони, правда, в другому - дещо менші. В третьому випадку всі витрати несуть іноземні інвестори. Проте різними будуть і результати використання цих форм. Перш за все це доход, що залишається в Україні при різних варіантах освоєння. Але, крім цього, має значення швидкість освоєння родовища. Чим швидше воно буде освоюватися, тим швидше країна отримає продукцію і розширить свій експортний потенціал, виникне можливість створення нормальних умов для життя населення цього регіону тощо.

Надання концесії доцільно у випадку, коли країна має значні розвідані, але не розроблені через брак фінансових та технічних засобів запаси природних ресурсів, наприклад, вуглеводів, мінералів та ін. Концесіонер володіє продукцією і може вільно реалізовувати її після обов’язкових поставок на місцевий ринок, розмір яких обумовлюється угодою. Доход країни, що володіє відповідним природним ресурсом, складається з платежів роялті, які розраховуються в залежності від обсягів виробництва. Крім того, стягується податок на прибуток компанії тощо.

Доцільне надання концесії також за необхідності, наприклад, розбудови в країні мережі автомобільних шляхів. Так, з метою прискорення розбудови транспортних коридорів в Україні із залученням приватного капіталу у липні 1998 р. вийшов Указ Президента України " Про концесію на будівництво та реконструкцію автомобільних доріг". З його появою відкрилися гарні перспективи щодо залучення до реалізації цього масштабного проекту іноземних інвесторів, в тому числі і російських.

Угоди про розподіл продукції багато в чому нагадують концесійні договори. Відмінність в тому, що іноземна фірма, яка бере на себе обов’язки освоїти розробку природного ресурсу, розплачується із стороною, що приймає, часткою видобутої продукції.

У сфері надровикористання, на наш погляд, в поточний час для України більш привабливими є іноземні інвестиції у формі угод про розподіл продукції, тому що немає потреби у початкових витратах з української сторони. Всі витрати, пов’язані з розвідкою, розробкою та видобутком, несе інвестор. В Україні на відміну від Росії, де Закон РФ "О соглашениях о разделе продукции" вже діє з початку 1996 р., законодавча база щодо угод про розподіл продукції тільки-но започаткована. Це дозволить Україні вже у найближчий час використовувати таку форму залучення російського капіталу, як розподіл продукції в різних галузях та сферах діяльності української економіки.

Багато факторів необхідно враховувати і при прийнятті рішення про створення вільних економічних зон (ВЕЗ) як територій, на яких за рахунок пільгового режиму господарської і зовнішньоекономічної діяльності та створення необхідної інфраструктури створюється більш сприятливий інвестиційний клімат для вітчизняних і, головним чином, для іноземних інвесторів. Саме такі зони, особливо зони експортного виробництва при відносно невеликих витратах на їх створення дають максимальний ефект у порівняно короткі строки. Зони цього типу створюються, як правило, в безпосередній близькості від крупних міжнародних портів, аеропортів, залізничних вузлів при наявності вільних територій, робочої сили та фахівців.

В Україні у відповідності з Законом України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" вже створено експериментальну економічну зону "Сиваш", де відпрацьовуються основні принципи створення ВЕЗ, набувають досвіду роботи в умовах спеціальної економічної зони. Перебувають в етапі становлення економічні зони у Донецькій, Закарпатській, Львівській, Київській та Луганській областях. На відміну від України в РФ поки що нема відповідного закону про ВЕЗ, але вільні економічні зони там діють ще з 1988 року і кількість їх значно перевищує кількість зон, створених на території нашої держави. Останнє пов'язано, в першу чергу, з браком відповідного досвіду, адже на території нинішньої Росії особливі режими торгівлі вводилися ще з ХІІІ століття.