Науково-технічне співробітництво є важливою складовою всього комплексу економічних відносин між Україною та Російською Федерацією.

Порівняння наукових потенціалів України та Росії є досить складним завданням, тому що кожний показник, який для цього використовується, має індивідуальне значення та питому вагу серед комплексу інших показників для конкретної країни. Найбільш узагальнюючими показниками є кількість наукових працівників та державні асигнування на наукові дослідження.

Якщо порівняти кількість наукового персоналу в Україні та Росії у 1998 р., то в нашій країні наукових працівників налічувалося близько 215 тис., а в Росії – близько 750 тис. При цьому відбулося скорочення його чисельності за останні шість-сім років в Україні у 2,1 раза, а в Росії – у 2 - 1,8 раза (за різними джерелами). Найбільш серйозних втрат за ці роки зазнала науково-дослідна сфера військово-промислового комплексу. За даними НАН України, кадрові втрати України в сфері НДДКР військового призначення в десятки разів перевищують відповідні втрати Росії.

В обох країнах останніми роками спостерігалося щорічне погіршення фінансового та матеріального забезпечення науки. Так, в Україні за методикою підрахунків ЦДПІН ім. Г.М.Доброва НАН України питома вага бюджетних асигнувань на науку скоротилась з 2,5% ВВП у 1991 р. до 0,41% у 1999 р. В Росії цей показник зменшився з 1,03% (1991 р.) до 0,4% (1998 р.) – без урахування коштів на НДДКР в галузі космічних досліджень та в галузі оборони.

Статистика свідчить про схожі показники руйнації науково-технічного потенціалу України та Росії. Так, за останні роки виїхали за кордон 18%-20% наукових співробітників РАН. Кількість дисертацій, які захищені російськими вченими, зменшилась за останні роки на 25%-30%, а тираж науково-технічної літератури зменшився на 70%. Чисельність кандидатів та докторів наук в Україні скоротилася порівняно з 1991 р. на 27%, але це скорочення відбулося виключно за рахунок кандидатів наук. Більше третини кандидатів і майже половина докторів наук знаходяться у пенсійному віці. Посилюється процес еміграції фахівців найвищої кваліфікації. За останні 5-6 років за межі України виїжджало в середньому 60-70 докторів та близько 150 кандидатів наук кожного року. Головним чином це спеціалісти найсучасніших та найважливіших галузей науки – математики, механіки твердого тіла, фізики, біології, біохімії, медицини. Цікаво, що незважаючи на погіршення стану науково-технічної сфери в Росії, значна частина українських вчених емігрувала саме в Росію.

Якщо порівняти такі розрахункові показники, як досягнутий рівень науково-технічного розвитку та можливе зростання рівня науково-технічного розвитку до 2005 р., то для України та Росії вони (за даними ЦДПІН ім. Г.М.Доброва НАН України) складають відповідно: 1,75 та 7,83 (перший показник) і 3,32 та 11,44 (другий показник). Необхідно пояснити, що перший показник відображає відносну частку країни у групі країн, які можна якісно порівняти за реалізованими результатами НДДКР, а другий використовує дані, які у сукупності характеризують очікуваний ефект від ресурсів НДДКР з урахуванням якості робочої сили. Для порівняння аналогічні показники для Німеччини дорівнюють відповідно - 43,23 та 40,18. Це свідчить про досить обмежені можливості України самостійно здійснити перехід на інноваційний шлях розвитку своєї економіки. Лише в окремих наукових напрямах Україна зберігає необхідний для цього науково-технічний потенціал.

В цілому, за комплексними оцінками дослідників науково-технічний потенціал України на сьогодні складає з урахуванням багатьох факторів 20-25% від російського.

Враховуючи це, особливої актуальності набуває проблема відновлення і подальшого розвитку науково-технічних взаємин України з Росією.

На сьогоднішній день створено достатню правову базу для розвитку взаємовигідного науково-технічного співробітництва між країнами, яка складається з кількох десятків міждержавних, міжурядових та міжвідомчих угод. На підставі положень Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про науково-технічне співробітництво (укладено 27 серпня 1996 р., ратифіковано 16 січня 1998 р.) працює Підкомісія з питань науково-технічного співробітництва Змішаної Українсько-Російської Комісії із співробітництва. Співголовами Підкомісії є перші заступники Міністра науки і технологій Російської Федерації та Голови Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної власності. На третьому засіданні цієї Підкомісії в травні 1999 р. було визначено такі основні напрямки науково-технічного співробітництва між Україною та Російською Федерацією:

• дослідження космічного простору, астрономія та астрофізика;
• медицина та медична техніка;
• дослідження в галузі аграрних технологій та сучасних біотехнологій;
• ресурсо- та енергозберігаючі і екологічно безпечні технології;
• нетрадиційні джерела енергії;
• нові матеріали та хімічні продукти;
• екологія та раціональне природокористування;
• нові інформаційні технології.

В межах першого етапу Програми науково-технічного співробітництва між російськими та українськими організаціями та підприємствами на 1998-2005 рр. при фінансовій підтримці з бюджетів України та Росії у 1998 р. виконувався ряд проектів. При цьому російською стороною було виділено бюджетні кошти по 14 проектах, а українською – по 6. Найбільший обсяг спільних робіт виконувався в галузі нових матеріалів та хімічних технологій, біології та сільського господарства, екології та раціонального природокористування.

Серед найближчих перспектив можна назвати формування міждержавної українсько-російської програми “Нанофізика та наноелектроніка”, а також консультації з проблематики суперкомп’ютерних центрів. У зв'язку з обмеженими можливостями держбюджетного фінансування будуть вивчатися питання щодо формування спільних проектів з проблем, у дослідженні яких є спільні інтереси обох сторін і які входять до національних науково-технічних програм, що забезпечені фінансуванням.

Разом з тим слід відзначити, що існуючий рівень науково-технічного співробітництва між Україною та Росією не відповідає потенційним можливостям наших країн та нагальним потребам.

Спільне історичне минуле та об’єктивні обставини призвели до того, що наші країни стикаються зі схожими проблемами, припускають ідентичних помилок та переборюють однакові труднощі. Обидві країни мають великий інтелектуальний та науково-технічний потенціал, який останніми роками зазнав значної руйнації та втрат. В обох країнах спостерігається катастрофічне зниження престижу наукової праці, старіння наукових колективів, обладнання, несприйнятливість виробничих галузей до новітніх наукових розробок і технологій у кризових умовах.

Слід відзначити, що в обох країнах є намагання впроваджувати схожі науково-технічну політику та загальну схему управління науково-технічною сферою. Так, науково-технічна політика в Російській Федерації також формується структурами виконавчої та законодавчої влади, виходячи з пріоритетів державного розвитку. Найбільш впливові важелі на цю політику знаходяться згідно з Конституцією в руках Президента, Федеральних Зборів та Уряду. На відміну від України, більшу вагу в процесі формування та реалізації науково-технічної політики мають регіональні органи державної влади, зокрема суб’єктів Федерації. Основні принципи державної наукової політики в Російській Федерації викладено в Доктрині розвитку російської науки. Серед них:

• підтримка розвитку науки як пріоритетне завдання держави;
• виділення коштів з федерального бюджету на фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт цивільного призначення в розмірі не менше 3 відсотків від його витратної частини з щорічним збільшенням цієї долі по мірі стабілізації економіки;
• створення умов для розвитку фундаментальних наукових досліджень та провідних наукових шкіл;
• підвищення престижності наукової праці, створення гідних умов життя і праці вчених і спеціалістів;
• реформування сфери науки шляхом удосконалення принципів управління, фінансування і організації наукових досліджень;
• інтеграція науки і освіти, розвиток системи підготовки кваліфікованих наукових кадрів;
• створення умов для конкуренції та підприємництва в сфері науки і техніки, стимулювання та підтримка інноваційної діяльності;
• орієнтація вітчизняного наукового потенціалу на вирішення найважливіших соціально-економічних завдань та завдань безпеки країни.

Незважаючи на те, що втілення в життя у повному обсязі положень Доктрини зараз неможливо з огляду на сучасний економічний стан в Росії, цей документ, як заява про наміри, свідчить про орієнтацію держави на підтримку науково-технічної сфери. Аналогічні положення задекларовані і в Україні як пріоритетні напрямки державної науково-технічної політики.

Уряд Російської Федерації проголосив широке розгортання реформи науково-технічної сфери в країні. Реалізацію всіх запланованих заходів реформи передбачено завершити у 2005 р. при фактично незмінному рівні бюджетного фінансування, принаймні у найближчі роки. Головні акценти реформи – виділення бюджетних коштів тільки під визначені пріоритети з подальшим контролем їх використання, широке залучення позабюджетних коштів, в тому числі за рахунок використання власності, яка знаходиться у розпорядженні наукових установ і організацій, розвиток інноваційної інфраструктури, інтеграція вузівської, академічної та галузевої науки, багатоджерельність фінансування науки (фонди, регіональні кошти тощо), запровадження контрактної системи, зокрема на виконання НДР, конкурсний розподіл коштів на виконання науково-дослідних розробок.

Реформування науково-технічної сфери в Росії почалося з реструктуризації мережі науково-дослідних організацій на основі їх атестації. Така робота вже завершена відносно державних наукових центрів, закінчується вона в Російській академії наук та галузевих наукових установах. Паралельно розпочато реформування галузі освіти.

Головною відміною реформування науково-технічної сфери від, скажімо, військової реформи в Росії або реформування інших галузей є відсутність жорстких показників, термінів та планів. Користуючись практично тільки фінансовими важелями, Уряд РФ сподівається на “самореформування” галузі науки, не дуже втручаючись у болісний процес скорочення мережі наукових організацій, або кількості тем та проектів, які фінансуються державою.

Проголошене реформування науково-технічної сфери в Росії поки що більше схоже на спробу “цивілізованого” її скорочення відповідно до зменшених економічних можливостей країни та її нового місця у світовому суспільстві. Перерозподіл акцентів на користь прикладної науки, переорієнтація наукових колективів на пошук позабюджетних коштів і, фактично, на конструкторсько-технологічну діяльність свідчить про свідоме зниження науково-технічного потенціалу країни.

В умовах обмежених можливостей Російська Федерація так само, як і Україна, намагається зосередити фінансові ресурси на пріоритетних напрямках розвитку науки і техніки. Розбудовуючи науково-технічне співробітництво між нашими країнами, слід враховувати, що Урядом Російської Федерації затверджено вісім пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки: інформаційні технології і електроніка, виробничі технології, нові матеріали та хімічні продукти, технології живих систем, транспорт, паливо і енергетика, екологія та раціональне природокористування. Окремим напрямком визначено пріоритетні фундаментальні дослідження. Крім того, в Росії затверджено перелік критичних технологій федерального рівня, складений за результатами роботи експертів та спеціалістів різних галузей, до якого ввійшли 76 технологій по всіх згаданих пріоритетних напрямках розвитку науки і техніки. Під назвою “критичні технології” розумілись технології, які мають міжвідомчий характер, створюють істотні передумови для розвитку багатьох технологічних галузей або напрямків досліджень і розробок та забезпечують головний внесок у вирішення ключових проблем реалізації пріоритетних напрямків розвитку науки і технології.

Згідно з сучасними вимогами ефективної економічної політики, яку намагаються впроваджувати у обох країнах, завдання щодо науково-технологічного та інноваційного розвитку полягає у формуванні відповідних пріоритетів у розвитку науки, технологій та інновацій, законодавчої бази, кадрової політики, матеріально-технічного забезпечення, економічних методів регулювання розвитку науково-технологічної та інноваційної сфер.

Національні інтереси України, як і Російської Федерації, вимагають рішучих дій по створенню в країні надійної та ефективної системи політичних, організаційно-правових, економічних і соціальних механізмів захисту відтворення вітчизняного науково-технічного потенціалу, потребують більш ефективного його використання для подолання наслідків економічної кризи й переходу виробництва на інноваційний шлях розвитку. Це створює добре підгрунтя для розвитку співробітництва у науково-технологічній сфері між обома країнами. На сучасному етапі це співробітництво найбільш активно здійснюється між національними академіями наук, у галузі космічних досліджень та космічної техніки, а також по лінії окремих міністерств і відомств.

Міжакадемічне співробітництво. Досить успішно розвивається співпраця академій наук наших держав, створено її відповідну нормативно-правову базу. Так, у липні 1992 р. між Національною академією наук України (НАНУ) та Російською академією наук (РАН) було укладено Договір про співробітництво, який автоматично продовжується кожні п’ять років. У липні 1998 р. в Києві було підписано Договір про співробітництво між НАНУ та Сибірським відділенням (СВ) РАН, а в грудні 1998 року – Протокол про порядок здійснення обміну вченими.

У 1996 р. між НАНУ та РАН підписано Угоду про створення та діяльність Міжнародного центру астрономічних та медико-екологічних досліджень, засновником якого, крім академій наук, є Уряд Кабардино-Балкарської Республіки. Центр створено на основі унікальних науково-дослідних баз, які розташовано в селищах Терскол та Ельбрус на території РФ (Кабардино-Балкарія). З метою збереження та подальшого розвитку цього унікального наукового об’єкта, зокрема шляхом відповідних фінансових вкладень, підготовлено та зараз опрацьовується проект міжурядової Угоди про здійснення комплексу заходів щодо забезпечення спільних наукових досліджень в галузях астрономії, медицини та екології у високогірних районах Приельбрусся, який було передано на узгодження в Російську Федерацію. 2 грудня 1998 р. в Києві президентами РАН та НАН України було затверджено програму “Фундаментальні та прикладні дослідження проблем астрономії, екології та медицини у високогірних районах Приельбрусся”, яка має сприяти успішній реалізації зазначеного проекту.

Продовжуються роботи зі спільних проектів, погоджених у 1997 році РАН, НАН України і Космічними агентствами Росії та України, програми співробітництва в галузі досліджень і використання космічного простору: “Коронас-Ф”, “Фотон”, “Інтербол” та ін.

Вченими України та Росії обговорюються наукові проекти, які можна було б здійснити на борту Міжнародної космічної станції.

Продовжується також співробітництво вчених і спеціалістів Росії та України, в тому числі з академій наук, в реалізації проектів з міждержавної науково-технічної програми “Високонадійний трубопровідний транспорт”. Слід відзначити, що до цієї програми, яка зараз є двосторонньою, виявляють зацікавленість й інші країни Співдружності, які готові виконувати певні її проекти.

Вчені Росії та України активно співпрацюють в реалізації міждержавної науково-технічної програми “Створення конкурентоспроможних на світовому ринку зварних конструкцій, ресурсозберігаючих технологій, матеріалів і обладнання для зварювального виробництва”, затвердженої у жовтні 1997 року в Бішкеку рішенням Ради голів урядів країн СНД.

Плідно співпрацюють російські та українські вчені й у рамках Міжнародної асоціації академій наук (МААН), яку було створено в 1993 р. при активній участі РАН та НАН України. Через Асоціацію спільно використовуються унікальні наукові об’єкти, організовуються міжнародні наукові конференції та співробітництво вчених з окремих наукових проблем шляхом створення при МААН наукових рад (їх уже п’ять), здійснюється безвалютний обмін науковою періодикою. Так, в 1998 р. НАН України отримала від РАН близько 470 книг і журналів. У свою чергу наша академія відправила бібліотекам РАН понад 350 примірників наукової друкованої продукції.

Російська Федерація та Україна є країнами-учасницями Об’єднаного інституту ядерних досліджень (ОІЯД). У 1997 р. в Києві відбулося підписання Меморандуму про взаєморозуміння й наміри МААН і ОІЯД, що сприятиме більш ефективному використанню можливостей цього унікального наукового центру вченими академій наук, що входять до МААН.

У 1999 р. Україною було підписано поновлений Статут ОІЯД, що відкриває нові перспективи участі українських вчених у міжнародних наукових проектах в галузі ядерної фізики.

НАН України та РАН беруть участь в реалізації Програми економічного співробітництва між Україною і Російською Федерацією на 1998-2007 рр., затвердженої президентами України і Росії.

Відсутність належного бюджетного фінансування академій наук в Україні та Російській Федерації суттєво впливає на стан та розвиток міжакадемічного наукового співробітництва. Протягом останніх років ситуація з фінансуванням академічної науки погіршується в обох країнах, зменшується питома вага базового бюджетного фінансування. Наприклад, базове фінансування РАН у 1997-1998 рр. складало приблизно тільки 67-68% від загального обсягу фінансування, яке отримувала Академія. Кошти, отримані від Міннауки РФ, Російського фонду фундаментальних досліджень, Російського гуманітарного фонду складали близько 16% від загального обсягу надходжень. Господарчі договори з організаціями, підприємствами та установами – 13%. Обсяги коштів, отриманих від контрактів з іноземними фірмами, грантів закордонних фондів для різних наукових установ знаходяться в межах від 2% до 20%.

Фінансове становище РАН в 1998 р. було найгіршим за останнє десятиріччя, хоча й вдалося провести погашення заборгованості більшості установ РАН за паливно-енергетичні ресурси. Якщо у 1990 р. обсяг бюджетного фінансування РАН складав 1360 млн. руб. (у порівняних цінах), в 1998 р. цей показник зменшився до 150 млн. руб., то у 1999 р. РАН могла сподіватися тільки на 126 млн. руб.

Ще складнішим є фінансове становище НАН України. Тому в умовах сьогодення не слід очікувати різкого підйому українсько-російського міжакадемічного співробітництва.

В активізації цього процесу може відіграти важливу роль встановлення “горизонтальних” контактів між учасниками, створення розгалуженої системи невеликих, але ефективно діючих організацій та фірм. Це не принижує значення таких широко відомих прикладів, як літаки Ан-70, Ан-140 та Ту-334, суднове обладнання, морське приладобудування, складна радіоелектронна апаратура, сільгоспмашинобудування, ракетно-космічна техніка тощо, але створює на новій основі необхідну базу співробітництва, яка була зруйнована після розвалу колишнього СРСР.

Можна навести приклади успішної діяльності нових організацій, що працюють в галузі науки та технологій. Співзасновниками цих організацій є наукові установи НАН України. Так, спільне українсько-російське підприємство – ТОВ “Міжгалузевий науково-технічний центр “Перспективні матеріали” виконало у 1998 р. для потреб державної корпорації “Укрбудматеріали” дослідження в галузі створення високоміцних скломатеріалів та склометалевих композиційних матеріалів конструкційного призначення з підвищеними показниками опору крихкому руйнуванню. Українсько-російське ТОВ – науково-виробнича фірма “ІМКАС” розробило в 1998 р. алгоритмічне та програмне забезпечення, що дозволяє обирати траєкторії руху перспективних космічних апаратів (КА), а також виконувати оперативний та довгостроковий прогноз руху КА типу “Січ-1М”.

Наукові установи НАН України найбільш активно співробітничають з російськими партнерами в галузі фізико-технічних проблем матеріалознавства. У 1998 р. ними виконано близько 100 спільних господарських договорів, серед яких значна доля впроваджувальних робіт.

Співробітництво в галузі космічних досліджень. Україна та Росія – дві країни, в яких сконцентровано практично весь космічний потенціал колишнього Радянського Союзу. Вони мають в структурі державної влади космічні агентства і реалізують космічні програми. Ці програми, звичайно, нерівнозначні. На реалізацію космічної програми Росії у 1998 р. з бюджету було виділено 3021 млн.крб. або близько 500 млн.дол.США. На реалізацію Національної космічної програми України в 1998 р. виділено 55 млн.грн. або близько 27,5 млн.дол.США. Тобто, російська космічна програма приблизно у 18 разів дорожча, ніж українська. Інша річ, що бюджети обох країн повністю не виконуються, тому фактично обсяги фінансування набагато менші.

Україна має високий космічний потенціал, набутий нею протягом десятиліть. За оцінками західних експертів в Україні у 60-80 рр. наукові дослідження, розробки і виробництво становили близько 28% обсягів робіт всього ракетно-космічного комплексу СРСР. При цьому основним профілем виробництва були бойові ракетні комплекси стратегічного призначення. У цей період було створено чотири покоління бойових ракет стратегічного призначення, в тому числі найдосконаліші у світі СС-18 і СС-24.

Росія є особливим партнером України в міжнародній космічній співпраці. Завдяки великій інтегрованості космічних потенціалів обох країн, значному досвіду спільної роботи, особистим контактам між керівниками та спеціалістами обох країн у переважній більшості російських космічних проектів брали та беруть участь українські підприємства, а під час реалізації проектів України залучається російська сторона.

В Україні накопичився потужний науково-технічний потенціал у галузі систем управління ракетними комплексами і космічними апаратами різного призначення, що може стати вирішальним у створенні конкурентоспроможної продукції для реалізації на світовому і внутрішньому ринках. До таких робіт слід віднести спільні проекти з підприємствами Російської Федерації, які реалізуються і мають перспективу розвитку. Так було здійснено поставки в Російську Федерацію систем управління для ракет-носіїв "Протон", "Союз" (ВО "Комунар" м.Харків), "Космос" (ВО "Київський радіозавод"), для станції "Мир" і створюваної Міжнародної космічної станції (АТ "Хартрон", ВО "Київський радіозавод", ВО "Київприлад" та інші); для космічних апаратів різного класу (ВО "Моноліт", АТ "Хартрон" м. Харків, ВО "Київприлад", АТ "Чернігівський радіоприладний завод").

Силами українських підприємств було здійснено модернізацію і поставку в Російську Федерацію наземного стартового і технологічного обладнання для ракетно-космічних комплексів (ВО "Азовмаш", ВО "Ново-Краматорський машинобудівний завод", інші). Послугами української випробувальної бази у період 1993-1997 рр. скористалася велика кількість підприємств Росії.

Прикладами співробітництва можуть бути також роботи за програмами "Місяць", "Венера", "Марс", "Космос", "Інтеркосмос", міжнародною програмою "Вега", міжнародними проектами "Фобос" щодо розробки астрофізичної космічної обсерваторії "Астрон", зараз - програма "Астероїд" (вивчення наслідків "бомбардування" Юпітера уламками комети, яка розпалася).

Росія співпрацює з Україною щодо комерціалізації ракет типу СС-18. З цією метою створено спільне українсько-російське підприємство “Космотрас”, у якому власність розподіляється у співвідношенні 50 на 50 відсотків.

У своїй космічній діяльності обидві країни залишаються взаємозалежними. Деякий період, орієнтовно з 1994 до 1996 рр. з обох сторін, а особливо з російської, виявлялися спроби добудувати космічну інфраструктуру країни з метою позбавлення від залежності. Але в умовах економічної кризи структурна перебудова космічних галузей виявилася нереальною і ці намагання значно послабилися.

Правова база співробітництва між Україною та Росією в космічній галузі достатньою мірою відпрацьована. Це співробітництво регулюється трьома основними документами: Спільною заявою Президентів України та Російської Федерації; Угодою між Урядом України та Урядом Російської Федерації про співробітництво у сфері дослідження і використання космічного простору в мирних цілях; Програмою співробітництва України і Російської Федерації в галузі дослідження і використання космічного простору в мирних цілях на 1998-2007 рр. Крім того, існує чотиристороння угода між Національним космічним агентством України, Російським космічним агентством, Національною академією наук України та Російською академією наук про співробітництво в галузі космічних досліджень. Водночас російською стороною затримується підписання Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про ввезення-вивезення та транзит ракетно-космічної техніки. Відсутність такої угоди стримує транзит з України на Байконур по території Росії ракет, комплектуючих, наземного випробувального обладнання та матеріалів, а також транзит по території України ракетної техніки з Росії до українських портів відповідно до проекту “Морський старт”.

Починаючи з 1998 р., пріоритетом російських та українських космічних досліджень є участь у створенні, а надалі й в експлуатації Міжнародної космічної станції. Ця станція буде спільним об'єктом багатьох держав. До складу Міжнародної космічної станції увійдуть 36 блоків, у т.ч. 18 американських (229 т.), 12 російських (133 т.), 2 європейських (15 т.), З японських (27 т.), І канадський (1 т.). У складі російського сегмента буде український модуль. На станції буде 59 робочих місць, у т.ч. 26 російських. Екіпаж станції складатиметься з 7 чоловік, з них 3 - росіяни. Вартість міжнародної космічної станції з урахуванням будівництва та експлуатації - 95-100 млрд.дол.США. Америка вкладе у цей проект 17,2 млрд.дол.США на етапі будівництва та 40-45 млрд.дол.США - на етапі експлуатації. Витрати Росії - 3,2 млрд.дол.США на етапі будівництва та 3,5 млрд.дол.США - на етапі експлуатації. Беручи участь у дослідженнях на Міжнародній космічній станції, українська сторона планує отримати дослідні зразки напівпромислових партій матеріалів і препаратів з унікальними властивостями; нові фундаментальні медико-біологічні дані про організм людини в умовах космічного польоту; нові фундаментальні знання про будову Всесвіту і Сонячної системи та атмосферу Землі; нові дані в галузі природних ресурсів Землі та екології. Міжнародна космічна станція почне монтуватися вже в 1999 р. При цьому Росія не повною мірою виконує зобов'язання щодо своєї участі в проекті і тому строк введення станції в експлуатацію відсунуто.

Новим та привабливим є багатосторонній проект "Морського старту" (Sea Launch), який реалізується за участю України (15%), Норвегії (20%), Росії (25%) та Сполучених Штатів Америки (40%). За цим проектом ракети будуть стартувати зі спеціальної морської платформи, яка буде розташована в екваторіальній зоні Тихого Океану. Такі старти матимуть енергетичні переваги перед стартами з більш високих широт Землі, оскільки можна повною мірою використати лінійну швидкість поверхні Землі при обертанні навколо своєї осі, яка на екваторі становить 463 м/сек. Крім того, у разі запуску стаціонарних супутників відпаде проблема переведення похилої орбіти в екваторіальну, зросте безпека запусків, оскільки залишки ракет будуть падати не на суходіл, а на поверхню океану. З морської платформи будуть запускатися, зокрема, вдосконалені ракети "Зеніт" українського виробництва. До речі, ця ракета працює на екологічно безпечному паливі і добре відпрацьована. Вже укладено контракти на 20 запусків ракет типу “Зеніт” з морської платформи. Перший успішний випробувальний старт ракети-носія “Зеніт-3SL” за проектом Sea Launch відбувся 28 березня 1999 р. о 4 годині 30 хвилин за київським часом з плавучої платформи в Тихому океані на екваторі в точці з координатами 154 градуси західної довготи і 0 градусів широти. Реалізація цього проекту важлива для України особливо тому, що Україна не має на своїй території космодромів.

Пріоритетними напрямками розвитку співробітництва між Україною і Російською Федерацією в галузі дослідження й використання космічного простору та створення і застосування ракетно-космічної техніки є:

• створення українського дослідного модуля у складі російського сегмента Міжнародної космічної станції;
• створення Міжнародного центру космічних досліджень у м. Євпаторія;
• створення українсько-російського космічного ракетного комплексу “Дніпро” на базі ракет PC-20, які знімаються з бойового чергування, для надання комерційних пускових послуг з виведення корисних навантажень у космос;
• участь обох країн у підтриманні інфраструктури та експлуатації космодромів “Байконур” і “Плісецьк”;
• забезпечення сприятливих умов для реалізації комерційних космічних проектів підприємствами обох країн;
• здійснення узгоджених заходів щодо взаємовигідного зняття обмежень на пересування ракетно-космічної техніки, її митного оформлення з метою збереження і розвитку коопераційних зв'язків підприємств ракетно-космічної галузі.

На виконання двосторонніх домовленостей щодо Програми економічного співробітництва між Україною та Російською Федерацією на 1998-2007 рр., досягнутих 16 жовтня 1997 р. главами Урядів, Національним космічним агентством України та Російським космічним агентством, розроблено Програму співробітництва в галузі дослідження і використання космічного простору між Україною і Російською Федерацією на 1998-2007 рр. У цій програмі, що була підписана в Москві в лютому 1998 р., визначено основні пріоритетні напрямки співробітництва, порядок та умови фінансування, створення і застосування ракетно-космічної техніки, заходи зі збереження й розвитку існуючих коопераційних зв'язків підприємств ракетно-космічної галузі.

Згідно з цією програмою до основних завдань спільної космічної діяльності відносяться:

• продовження розробки ефективних космічних систем і комплексів нового покоління, завершення розробки і введення в експлуатацію деяких з них;
• збереження і зміцнення матеріально-технічної бази основних підприємств-розробників і виготовлювачів ракетно-космічної техніки та забезпечення цих підприємств державною підтримкою за рахунок часткових внесків у спільну космічну діяльність;
• збереження серійного виробництва ракетно-космічної техніки на рівні, необхідному для підтримання існуючого орбітального угрупування космічних апаратів;
• модернізація засобів виведення космічних апаратів на орбіту з метою зменшення їхнього шкідливого впливу на навколишнє середовище;
• продовження спільних фундаментальних космічних досліджень в астрофізиці, вивченні Сонця і сонячно-земних зв'язків, Землі та планет Сонячної системи з космосу, в космічній біології та інших галузях науки;
• забезпечення правових, організаційних і технічних умов ефективного використання об'єктів космічної інфраструктури і підприємств космічної промисловості в інтересах створення, виведення в космос і застосування космічних засобів.

Програма являє собою ретельно розроблений документ, у якому сформульовано конкретні теми спільних робіт, визначено виконавців, строки виконання робіт та необхідні обсяги фінансування. Цей документ розкриває перспективу розвитку співробітництва України та Російської Федерації в галузі дослідження і використання космічного простору в мирних цілях на найближче десятиріччя.

Стратегічним партнером космічної галузі України, принаймні на найближчі 5 р., буде космічна галузь Російської Федерації. Співробітництво України та Росії в космічній галузі грунтується на основних положеннях угод і договорів, які укладено за роки незалежності. Для реалізації курсу стратегічного партнерства необхідно:

• поглиблювати співпрацю з Росією в рамках угод про спільну діяльність з дослідження та використання космічного простору в мирних цілях, особливо стосовно використання космодромів “Байконур” і “Плісецьк”;
• здійснити заходи щодо розробки, ухвалення та виконання довгострокової програми спільної космічної діяльності;
• підтримувати провідні організації космічної галузі Російської Федерації в їх прагненні до активної співпраці з українськими підприємствами;
• здійснити кроки щодо спільного інтегрування в міжнародні космічні програми, в першу чергу - участі в проекті створення міжнародної космічної станції МКС, проекті "Попередження" тощо;
• підтримувати підприємства космічної галузі України в їх прагненні створювати спільні проекти та організаційні структури для успішного просування на світовий комерційний ринок.

Важливою складовою частиною державної соціально-економічної політики є інноваційна політика, яка визначає цілі інноваційної стратегії та механізми підтримки пріоритетних інноваційних програм і проектів. Головними та найбільш гострими проблемами як в Україні, так і в Росії є проблеми підвищення ефективності використання наукових розробок та впровадження результатів фундаментальних і прикладних досліджень у виробництво.

Швидке скорочення виробничого потенціалу та зменшення витрат на його оновлення призвело в наших країнах за останні роки до корінних змін стану виробничого комплексу. У більшій частині він фізично спрацьований та морально застарілий. В галузях промисловості спостерігається зниження обсягів виробництва наукоємної продукції, які визначають технічний та технологічний рівень країни. Інноваційна активність зменшується під впливом низької платоспроможності та попиту як з боку держави, так і з боку недержавного сектору економіки. В умовах скорочення попиту підприємства та організації, в першу чергу, скорочують обсяги виробництва наукоємної продукції на користь більш дешевої та технологічно простішої.

Макроекономічна стабілізація є необхідною, але недостатньою умовою виходу економіки обох держав з кризового стану. Сучасний стан виробничого комплексу не дозволяє витримати конкуренцію з західними виробниками навіть на внутрішньому ринку при відсутності протекціоністських заходів, що сприяли б його оновленню.

Питання стоїть дуже гостро: або втрати виробничого комплексу будуть компенсовані на сучасному науково-технічному та технологічному рівні, для чого необхідно буде різко підвищити інвестиційну та інноваційну активність, або країни будуть відкинуті далеко назад не тільки за обсягами виробництва, але й за його технологічними можливостями. Формування та реалізація інноваційної політики повинні грунтуватися на створенні такої системи, яка дозволить у найстисліший термін та з високою ефективністю використати у виробництві інтелектуальний та науково-технічний потенціал країни. Завдяки використанню нових інформаційних технологій цим потенціалом могли б користуватися як малі, так й великі організації всіх форм власності.

Інноваційна політика є могутнім важелем, за допомогою якого можливо зупинити спад у економіці, забезпечити її структурну перебудову та наповнити ринок конкурентоспроможною продукцією. На жаль, помітних успіхів на цьому напрямку не спостерігається ні в Російській Федерації, ні в Україні, хоча певна діяльність здійснюється в обох країнах.

З метою організації та стимулювання інноваційної діяльності в Російській Федерації розроблена і реалізується Комплексна програма розвитку і державної підтримки малого інноваційного підприємництва. У різних формах здійснюється підтримка створення та розвитку наукових і технологічних парків, бізнес-інноваційних центрів, малих інноваційних підприємств. Вже діють більше 50 наукових і технологічних парків, 80 інкубаторів бізнесу, кілька десятків консалтингових та інжинірингових фірм, існують центри з підготовки менеджерів наукоємних виробництв та проектів. В сфері наукоємних послуг діють кілька тисяч підприємств.

Слід відзначити, що у 1998 р. в Росії нараховувалося вже близько 900 тисяч малих організацій, на яких працювало близько 7 млн. чоловік. Серед них близько 6% організацій здійснювало інноваційну діяльність. Малі інноваційні підприємства розглядаються в Росії як важливий фактор інноваційної політики.

В Росії створено Федеральний фонд виробничих інновацій, який здійснює фінансову допомогу державним науковим центрам та науково-дослідним інститутам у виконанні інноваційних проектів.

В той же час інноваційна діяльність в Росії зараз знаходиться у скрутному становищі. Основні труднощі в реалізації інноваційного потенціалу країни пов'язані з нестачею власних коштів у організацій, обмеженим бюджетним та позабюджетним фінансуванням, в тому числі залучених та позичених коштів. Спад виробництва практично в усіх галузях, постійний дефіцит коштів у організацій не залишають ресурсів для інноваційної діяльності.

Останнім часом в Росії значно зменшилася інноваційна активність промисловості в цілому. Так, питома вага кількості підприємств, які впроваджували нові розробки та технології, складала: в 1992 р. – 16,3%, у 1993 р. – 17,3%, у 1994 р. – 19,5%, у 1995 р. – 5,6%, в 1996 р. – 5%, в 1997 р. – 4,9%, в 1998 р. цей показник також не перевищив 5 відсотків і в найближчі роки не прогнозується його збільшення. При цьому до групи інноваційно активних входять практично одні і ті ж самі підприємства і організації. Так, більше 70% організацій, які планують впровадження або впроваджують новітні досягнення, робили це і в минулі роки.

В цілому у промисловості лише 5% підприємств самостійно здійснюють дослідження та розробки. Стан експериментальної бази та інфраструктури науково-технічної діяльності залишається незадовільним. Більше 40% наукових організацій в галузі машинобудування не мають власної експериментальної бази. Особливо низький рівень інноваційної активності спостерігається в галузях, які зорієнтовані на задоволення потреб внутрішнього ринку: легка та харчова промисловість, виробництво будівельних матеріалів.

Слід відзначити, що Уряд Російської Федерації приділяє останнім часом велику увагу розвитку інноваційної діяльності в державі, про що свідчить затвердження ним в липні 1999 р. Концепції інноваційної політики Російської Федерації на 1998–2000 рр. Цей документ складається з підрозділів, у яких висвітлено загальний аналіз сучасного стану цієї сфери, напрямки інноваційної політики, методи її реалізації, інституційні та законодавчо-правові умови реалізації інноваційної політики, економічні та фінансові основи активізації інноваційної діяльності.

В Україні основні засади стратегії інноваційного розвитку країни викладені у Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку. Цим стратегічним документом передбачені, зокрема, створення і розвиток механізмів стимулювання інноваційної діяльності (податкові пільги і субсидії для інноваційних підприємств), інноваційна спрямованість діяльності банківсько-фінансової сфери, створення та відпрацювання дійової структури органів державного управління наукою. Фінансовий аспект державної інноваційної політики підтримується Державним інноваційним фондом, інфраструктура підтримки створення інтелектуальної власності є головним завданням Державного патентного відомства, об’єктивізація оцінки науково-технологічних та інноваційних проектів здійснюється Центром наукової та науково-технічної експертизи.

В Україні деякі показники інноваційної активності, за даними Держкомстату, дещо кращі за російські, але далеко не відповідають показникам розвинутих країн. Так, інноваційною діяльністю у 1998 р. займалося 1503 підприємства, що складає 15,1% їх загальної чисельності. Зазначимо, що цей показник майже на 2% гірший ніж у 1997 р. Протягом 1998 р. більш активно ніж у 1997 р. відбувалася механізація та автоматизація виробничих процесів. До цієї діяльності залучилися 185 промислових підприємств проти 171 у 1997 р. Було введено в дію 174 механізовані потокові та автоматичні лінії (у 1997 р. – 140). В той же час цей показник в 4,7 раза менший за відповідний показник 1991р. (810 од.).

Водночас у 1998 р. не було подолано негативних тенденцій в промисловості щодо обсягу впровадження прогресивних технологічних процесів. Підсумки року вказують на його подальше скорочення. Так, за рік було впроваджено 1348 од. прогресивних технологічних процесів, що склало 71% від обсягу 1997 р. і лише 18,5% - від обсягу 1991 р. Їх впровадженням займалося лише кожне 22 промислове підприємство, серед яких домінували підприємства машинобудування (40,2% від загальної чисельності впроваджених процесів), харчової (10,5%), легкої промисловості (10,3%), чорної металургії (10,1%), хімічної та нафтохімічної промисловості (7,0%).

Освоєнням випуску нової продукції у 1998 р. займалися 91% загальної кількості інноваційно активних підприємств. Більшість з них освоювали випуск товарів народного споживання і близько 20% підприємств – нових видів машин та устаткування. Серед підприємств, що займалися освоєнням випуску нових товарів народного споживання, найбільша активність спостерігалася на підприємствах харчової, легкої та фарфоро-фаянсової промисловості, частка яких у загальній чисельності освоєння нових видів товарів складала відповідно 39,6%, 32,5% та 5,9%.

Обстеження стану ділової активності промислових підприємств України в 1998 р. свідчить, за даними Держкомстату, що в сучасних умовах вони не використовують і не ставлять завдання використовувати прогресивні технології. Водночас на опитаних підприємствах посилаються на погану якість і високу собівартість власної продукції, а також на її низьку конкурентоспроможність. Так, серед основних причин, які обмежують попит на основну продукцію промислових підприємств, названо:

• високу ціну власної продукції як наслідок високої вартості сировини, енергоресурсів та матеріалів (49%);
• високу конкуренцію з боку аналогічних зарубіжних товарів (23%);
• високу ціну власної продукції як наслідок високої собівартості власного виробництва (24%);
• високу конкуренцію з боку аналогічних вітчизняних товарів (20%);
• низьку якість продукції, вироблюваної підприємством (1,5%);
• низький дизайн власної продукції (2,5%).

Тільки 0,3% підприємств вважають, що попит на їх продукцію є нормальним, хоча вплив вказаних факторів відчувається. При цьому жоден з респондентів не відзначив, що попит на їх продукцію є низьким через невикористання прогресивних технологій у виробництві. Це дозволяє зробити висновок про майже відсутній вплив науки і науково-технічних розробок на підвищення конкурентоспроможності української економіки та про погане сприйняття нововведень на рівні підприємств, що є взагалі наслідком малоефективної інноваційної політики.

До позитивних можна віднести такі результати. Вперше за останні вісім років в загальному обсязі виробництва продукції машинобудування суттєво зросла питома вага продукції, випуск якої було розпочато вперше. Частка інноваційної продукції в загальному обсязі продукції галузі машинобудування та металообробки у 1998 р. склала 7,6%. Це помітно більше відповідного показника в Росії – 5,5%. В 1998 р. у порівнянні з 1997 р. у 2,7 раза збільшився обсяг випуску продукції, що вироблялася на основі придбаних ліцензій за новими технологіями. У порівнянні з Росією кращі показники інноваційної діяльності у легкій та харчовій промисловості, що є доброю ознакою і свідчить про певні перспективи цих галузей. До речі, вперше зросли показники експорту продукції легкої промисловості України, яка була довгий час неконкурентоспроможною на зовнішньому ринку.

Одним з основних завдань державної інноваційної політики є підтримка малого та середнього бізнесу. Сьогодні цей сектор підприємництва поки що знаходиться практично поза процесами науково-технологічного та інноваційного розвитку. Але деякий прогрес в цьому намітився. Так, в реалізації програм, що фінансуються Держкомітетом з питань науки та інтелектуальної власності, вже беруть участь більше сотні малих підприємств. Серед робіт, що виконувалися цими підприємствами, можна назвати розроблення, відпрацювання та впровадження мобільних пристроїв для плазмового різання металу, імуноферментних тест-систем, полімерних будівельних матеріалів і багато інших інновацій.

Сьогодні малий бізнес забезпечує робочими місцями в Україні близько 20% працівників, в той час як в країнах з розвинутою ринковою економікою цей показник сягає 50-70%. В той же час не більше 5% підприємницьких структур в Україні за основним родом діяльності можна віднести до сфери науки і наукового обслуговування. Середня чисельність таких підприємств і фірм складає 3-5 штатних співробітників. Розвиток малого бізнесу в Україні в даний час в цілому характеризується гіпертрофованою структурою, в якій розподільчі функції переважають над виробничими. В сфері науки і наукового обслуговування реально працює не більше 1500 малих підприємств і фірм з загальною кількістю робочих місць в межах 5-7 осіб. Для порівняння в Німеччині лише фірм, які об’єднані в інноваційні центри, нараховують майже 3 тисячі, в них створено близько 25 тис. робочих місць.

Головною умовою динамічного розвитку України має бути підвищення конкурентоспроможності її продукції, особливо на зовнішньому ринку. Тому стратегічне завдання, яке стоїть перед нашою державою – посісти гідне місце в міжнародному розподілі праці щодо виробництва продукції високотехнологічних галузей. Поки що говорити про задовільну конкурентоспроможність більшості нашої продукції на зовнішніх ринках, на жаль, не доводиться. Таке становище не тільки полегшує проникнення імпортних споживчих товарів і високотехнологічної продукції на внутрішній ринок України, а й призводить до атрофії науково-технічних досліджень і переробних галузей вітчизняної промисловості. Найбільшою загрозою є не просто неконкурентоспроможність продукції, підприємств, галузей, національної економіки в цілому, а імовірність так званого “системного відриву” її від групи провідних країн через несумісність технологій, низьку здатність економіки до інвестицій і нововведень, а також структурно-галузеву та інституціональну несумісність.

Разом з тим Україна має конкурентоспроможні технології аерокосмічної галузі, суднобудування, виробництва нових матеріалів, біотехнології, регулювання хімічних, біохімічних та біофізичних процесів. Великий експортний потенціал мають також агропромисловий та енергетичний комплекси країни.

В проекті програми “Україна - 2010” знайшло своє відображення завдання підвищення конкурентоспроможності України в глобальній системі. Вирішити його планується в першу чергу за рахунок посилення інноваційного спрямування промислової політики.

Безперечно, найгострішим питанням реалізації цього програмного завдання є його забезпечення фінансовими ресурсами. На жаль, обсяг державної допомоги не відповідає навіть мінімальним потребам науки. У минулому році на підтримку науки було спрямовано лише 0,34% від ВВП, що далеко від норми Закону України “Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності”.

В умовах бюджетного дефіциту та браку власних коштів у підприємств для забезпечення їхньої інноваційної діяльності потрібен якісно новий підхід до пошуку фінансових ресурсів. Вбачається необхідним активізувати процес залучення приватного капіталу національних та іноземних підприємців. Поки що їх участь в цьому процесі вкрай незначна. Так, частка приватних підприємств у кількості освоєних нових технологічних процесів в 1998 р. становила 0,4%, а підприємств з іноземними інвестиціями - 0,5%. Якщо вести мову про освоєння нових видів продукції, то частка названих вище підприємств у цьому процесі становила відповідно 0,9% та 1,5%.

Формування промислово-фінансових груп, в яких повинна бути належним чином представлена фірмова наука, теж є значним резервом інноваційного розвитку країни. Одним з першочергових завдань інноваційної політики має стати створення економічного і правового механізмів розробки і впровадження новітніх технологій та інновацій в практичну сферу. Ці механізми покликані передбачати формування сприятливих умов, по-перше, для вже існуючих новітніх технологій, які з різних причин не дістали застосування; по-друге, вивчення потреб у майбутньому в товарах та послугах, невідомих раніше або таких, що мало використовуються; по-третє, розвитку теоретичних і практичних розробок новітніх технологій та інновацій для виробництва цих товарів і надання таких послуг; по-четверте, формування фінансових, матеріальних і трудових ресурсів, необхідних для досягнення передбачуваних цілей.

Важливу роль у залученні приватного національного та іноземного капіталу для цілей інноваційного розвитку економіки мають відігравати регіони. Регіональні ринки високих технологій повинні мати розвинуту відповідну інфраструктуру, аналогічну існуючій у більшості західних країн. Тому важливою складовою сучасної інноваційної політики повинно бути створення відповідної регіональної інноваційної системи, метою якої має бути:

• підвищення конкурентоспроможності продукції та послуг, що виробляються підприємствами регіону;
• створення інноваційного середовища, що сприятиме появі та сталому існуванню найбільш життєздатних малих та середніх підприємств;
• формування збалансованої системи фінансової підтримки виробників;
• вирішення соціальних проблем за рахунок збільшення зайнятості, підвищення рівня доходів працюючого населення;
• збільшення у перспективі прибуткових статей бюджету за рахунок податкових надходжень від підприємств, які успішно працюють.

Фундаментальною складовою регіональної системи повинні стати технопарки, науково-технологічні парки, бізнес-інкубатори, інжинірингові та інноваційні центри в складі регіональних інноваційно-інфраструктурних комплексів. У рамках цих комплексів необхідно налагодити координацію сервісних фірм, які спеціалізуються на передачі технологій, послугах виробничого характеру, пов’язаних з новою технікою, на консалтингових, інформаційних, юридичних та інших послугах. Поряд з комерційними структурами у регіональних інноваційно-інфраструктурних комплексах доцільно використовувати світовий досвід створення консорціумів та асоціацій малих підприємств, наукових організацій, вузів, некомерційних об'єднань виробників наукоємної продукції та її споживачів.

Слід підвищувати роль та ефективність використання позабюджетних фондів у фінансуванні інновацій. Доречно нагадати й про тіньовий капітал, який за експертними даними оцінюється більш ніж у 20 млрд.дол.США., що практично дорівнює річному ВВП держави. Зрозуміло, що ризиковий характер інновацій вимагає створення відповідної мережі страхових компаній, об'єктом страхування яких можуть бути не лише інвестиції, а й венчурні дослідницькі та впроваджувальні колективи.

Розвиток винахідництва і патентно-ліцензійної справи є важливою складовою інноваційної діяльності та суттєвим напрямом інноваційної політики. Останніми роками спостерігається значне зниження активності в цій сфері. Головною причиною цього є перш за все відсутність економічної зацікавленості підприємств у використанні інтелектуальної продукції. Держава теж практично не піклується про розвиток винахідництва, відсутня дієва система охорони промислової та інтелектуальної власності.

Трансфер наукоємної продукції. Поглиблення міжнародного розподілу праці у сфері науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт і винаходів веде до значного зростання ліцензійної торгівлі, трансферу технологій та інших відносин ринкового характеру, зокрема, купівлі-продажу ліцензій і патентів на винаходи, ноу-хау, купівлі наукоємної продукції, лізингу наукового і виробничого обладнання, надання консультативних, інформаційних та інжинірингових послуг. В умовах глобалізації світової економіки важливе значення для успішного трансферу технологій має комерційне використання інтелектуальної власності, яке є дієвим механізмом сприяння поширенню торгівлі, міжнародному науково-технічному співробітництву.

У створенні технологічних умов економічного розвитку країни важливу роль відіграє також міжнародний трансфер наукоємної продукції, найсуттєвішою частиною якого є зовнішня торгівля наукоємними товарами. Аналіз показує, що у цій сфері економічної діяльності намітилась серйозна проблема зниження рівня “інтелектуалізації” вітчизняного експорту і зростання імпортозалежності країни від наукоємних товарів.

Так, за даними Інституту економічного прогнозування НАН України, динаміка обсягів експорту-імпорту наукоємної продукції України за 1994-1998 рр. (табл. 2.4.1) свідчить, що починаючи з 1996 р. прискореними темпами зменшується загальний обсяг експорту наукоємної продукції (на 2, 6, 18 відсотків відповідно у 1996, 1997 та 1998 роках). Маючи на увазі, що у цілому частка експорту у ВВП України збільшувалася, це означає ще більший темп зниження наукоємності експорту. Також це означає втрату міжнародних ринків збуту цих товарів. Починаючи з 1994 р. до 1998 р. постійно зростали загальні обсяги імпорту наукоємної продукції. Коефіцієнт покриття імпорту експортом щодо наукоємної продукції має тенденцію щорічного зменшення з 1994 по 1998 рік (1,09; 1,04; 0,66; 0,53; 0,52 відповідно). Тенденції зменшення обсягів експорту при одночасному збільшенні обсягів імпорту і зменшенні коефіцієнтів покриття імпорту експортом означають підвищення імпортозалежності країни щодо наукоємних товарів.

Результативність подальшого розвитку міжнародного трансферу наукоємної продукції залежить від її конкурентоспроможності. Але вагомим інструментом досягнення успіху в цій справі є також національна система технологічного регулювання, важливою складовою якої є державні системи стандартизації, метрології, сертифікації продукції та систем управління якістю, контролю за якістю та дотримання обов'язкових стандартів.

Загальна економічна стратегія України має бути спрямована на підтримку наукової складової і базуватися на ефективній інноваційній політиці, що дозволить в цілому домогтися вирішення економічних і соціальних проблем за рахунок створення нових робочих місць, реалізації пріоритетних інвестиційних проектів та програм з метою реструктуризації підприємств на основі використання передової науки, техніки і технології, забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках, зокрема на ринку Російської Федерації.

Дослідження трансферу технологій в Україну на основі ліцензійних угод показує, що майже всі ліцензійні технології не відносились до останніх досягнень в науково-технологічній сфері і надходили до України не менш як з 10-річним запізненням. Таким чином, впродовж тривалого часу закріплювалась технологічна відсталість національних галузей і вітчизняних виробництв.

Співробітництво між Україною та Росією в інноваційній сфері та шляхи його розвитку. Виходячи з того, що одним з пріоритетних напрямків розвитку України є підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів на внутрішньому та зовнішньому ринках, а також пріоритетності налагодження тісних, взаємовигідних торговельно-економічних відносин нашої держави з Російською Федерацією, необхідно закладати основи співробітництва та будувати відповідну інноваційну політику з Росією у інноваційній сфері.

Ця політика обов'язково повинна містити міжнародні аспекти, які, враховуючи національні інтереси, будуть стимулювати розвиток міждержавного співробітництва в інноваційній сфері.

До актуальних напрямків двостороннього співробітництва з Російською Федерацією в інноваційній сфері слід, насамперед, віднести такі:

• розробка та вдосконалення нормативно-правового забезпечення інноваційної діяльності, механізмів її стимулювання, захисту інтелектуальної власності у інноваційній сфері та включення її до господарчого обігу;
• створення механізму формування та підтримки спільних інноваційних проектів;
• розвиток інфраструктури інноваційного процесу, включаючи систему інформаційного забезпечення, відповідних банків даних, фінансово-економічної та виробничо-технологічної системи підтримки спільних інноваційних проектів;
• створення умов для діяльності спільних підприємств з випуску наукоємної продукції та реалізації її як на внутрішніх ринках України і Росії, так і на ринках третіх країн;
• забезпечення умов для участі інноваційно активних підприємств та організацій Росії у конкурсах, виставках, ярмарках, які відбуваються в Україні і, навпаки, підприємств та організацій України у відповідних заходах в Росії;
• розвиток лізингу унікального наукоємного обладнання та устаткування.

Тематика спільних українсько-російських інноваційних програм може охоплювати надзвичайно широкий спектр галузей економіки та народного господарства, насамперед, це: літакобудування, суднобудування, ракетно-космічна техніка, радіоелектроніка, нові матеріали та технології їх застосування, біотехнології, харчова та легка промисловість, нафтодобувна та нафтопереробна промисловість та інші.

Для розробки та впровадження цих програм доцільно було б створити відповідні структури при урядах обох країн, а загальну координацію інноваційного співробітництва покласти на спеціальну підкомісію, яка б здійснювала свою діяльність в рамках Змішаної Українсько-Російської Комісії по співробітництву. По кожній програмі обов'язково повинні призначатися співголови та невеликий за кількістю штат відповідальних управлінців та координаторів.

Джерела фінансування спільних інноваційних програм повинні бути досить розгалужені. Необхідно залучати бюджетні асигнування, кошти інноваційних фондів, заінтересованих підприємств та організацій, приватних фірм та окремих фізичних осіб. Механізм фінансування кожної програми та розподіл прибутків в результаті її реалізації може бути схожим на ідеологію акціонерного товариства. Важливою складовою реалізації такого механізму є активне залучення банківського капіталу до інноваційних проектів, як це практикується у багатьох країнах.

Взагалі для забезпечення нормального багатоджерельного механізму фінансування наукової та інноваційної галузі необхідно впроваджувати ідеологію незалежності фондів підтримки такої діяльності від відомчих інтересів. На наш погляд, Інноваційний фонд, Фонд фундаментальних досліджень та інші аналогічні фонди не повинні бути в складі будь-якого відомства, а існувати як окремі юридичні особи з незалежним статусом. Це прискорить процеси реформування науково-технічної сфери та слугуватиме на її користь.

Доцільно було б передбачити на державному рівні пільгове поточне, середньострокове та довгострокове кредитування НДДКР з коштів як державних, так і комерційних банків, інвестиційних та інноваційних фондів, фінансових корпорацій, страхових компаній, фінансово-промислових груп під конкретні науково-дослідні та інноваційні програми і проекти, які відібрані на основі конкурсів.

Певні податкові пільги необхідно було б надати, на наш погляд, підприємствам і організаціям, які впроваджують нові техніку і технології, здійснюють трансфер технологій. Слід було б сміливіше використовувати накопичений в США, Ізраїлі, Японії, Південній Кореї досвід створення “податкових оазисів” на зразок вільних економічних зон, індустріальних, наукових та технологічних парків “інкубаторів технологій”, які б користувалися “податковими канікулами” у початковий період своєї діяльності. Крім цього доцільно було б ввести на державному рівні підтримку експорту наукоємної та високотехнологічної продукції, звільнити від митних та інших податків імпорт науково-дослідного обладнання, приладів та матеріалів.

Позитивним прикладом налагодження ефективного міжнародного співробітництва в інноваційній сфері є діяльність фінсько-російської компанії СІТРАНС ЛТД (Oy SITRANS Ltd), досвід якої доцільно було б використати у розбудові українсько-російського співробітництва в цій галузі.

Компанія СІТРАНС ЛТД була заснована ще у 1991 р. Основними напрямками її діяльності є:

• впровадження (перенесення) технологій (technology transfer) з Росії і країн СНД;
• субпідрядний консалтинг щодо російської військової промисловості та консалтинг в справах західної промисловості, організації і розвитку бізнесу, кооперації, прямих інвестицій в Росію.

Головним власником СІТРАНС є фонд СІТРА, фінський національний Фонд для досліджень і розвитку, який вже має прибуток від своїх інвестицій приблизно 400 мільйонів американських доларів. СІТРАНС розташована у штаб-квартирі фонду СІТРА, що дає їй значну підтримку в організації бізнесу у сфері венчурного капіталу (фонд СІТРА має у своєму портфелі понад 100 фінських компаній), а також в питаннях перенесення технологій, навчання та інформаційних послуг. Крім фонду СІТРА, співзасновниками СІТРАНС виступають ще 4 російські компанії (2 з них знаходяться в Москві, ГРОК Лтд і Московський індустріальний банк; 1 - в Санкт-Петербурзі, Наука-Сервіс; 1 - в Новосибірську, Інтерсіба). Московський індустріальний банк вважався одним з найбільш великих і надійних банків Росії, який, головним чином, спеціалізується на інвестиційному фінансуванні. ГРОК Лтд - це приватна фірма, яка співпрацює з державним комітетом з науки і технологій. Власниками фірми Наука-Сервіс є як окремі особи, так і наукові інститути. Інтерсіба являє собою підрозділ Сибірського відділення Академії Наук. Кожний російський власник має по 4% частки в компанії СІТРАНС. Таким чином, кожен з російських учасників компанії має свій окремий профіль роботи. Тому СІТРАНС має можливість запрошувати до співпраці у конкретних проектах найбільш відповідні з них. Усі російські фірми співпрацюють між собою і мають досвідчений професійний штат, який забезпечує можливість реалізації досить складних проектів.

СІТРАНС також має в Росії розвинуту мережу компаній партнерів різного типу, які можуть швидко надати потрібну інформацію про конкретну технологію чи виробника. СІТРАНС має з цими партнерами угоди про співробітництво протягом всього періоду своєї діяльності. Такі партнери були відібрані серед приблизно сотні кандидатів. Це, як правило, невеликі (2-5 молодих працівників) приватні фірми, які прагнуть активно розвиватися. Вони розташовані в Москві, Санкт-Петербурзі, Новосибірську, Єкатеринбурзі, Нижньому Новгороді, Архангельську, Мурманську, Петрозаводську, Виборгу і в деяких інших містах колишнього СРСР.

Протягом останніх років співробітники СІТРАНС здійснили понад 200 поїздок в Росію з метою пошуку партнерів та активізації співпраці з науковими установами, асоціаціями та окремими особами, які могли б бути потенційними партнерами і згоджувалися до участі в роботі СІТРАНС. Ці суб’єкти при потребі можуть бути задіяні до реалізації конкретних проектів.

З метою переносу технологій СІТРАНС проаналізувала більше 5000 російських, українських і білоруських технологій. Деякі з них вже доведені до міжнародного промислового рівня. Ведуться також переговори про укладення інших ліцензійних угод. Це одна з причин у потребі існування великої мережі фірм-партнерів. Важливим наслідком постійних контактів і візитів до Росії є глибока впевненість російської сторони в стабільності і компетентності СІТРАНС.

Співробітники СІТРАНС відвідали і проаналізували потенційні можливості понад 100 військових заводів в Росії і Україні. В результаті було підписано 12 субпідрядних угод з західними фірмами. До того ж СІТРАНС має досить повну інформацію про рівень російської оборонної промисловості. Ця інформація важлива для західних інвесторів та промислових партнерів, які планують співпрацювати з Росією у цій галузі.

Як приклади діяльності СІТРАНС можна відзначити:

• Приватизацію великої газової фабрики в Москві. Російський Фонд державного майна, який відповідав за приватизацію цієї фабрики, звернувся до СІТРАНС з проханням знайти для цього можливих західних партнерів. Спільно з російською компанією спочатку був зроблений економічний аналіз діяльності фабрики і потім знайдена відповідна зацікавлена західна фірма-покупець, яка вже приватизувала більшу частину фабрики.
• Організацію виробництва у Фінляндії мембранних мікрофільтрів для очищення питної води, яке базується на російсько-українській “хай-тех” мембранній технології. Фонд СІТРА був інвестором цього проекту, а СІТРАНС здійснювала консалтинг щодо організації виробництва і формування ринку збуту цих приладів.
• Організацію виробництва західною фірмою термоелектричних генераторів, які виробляють енергію від сонячних батарей. У даному випадку для реалізації проекту СІТРАНС відібрала російського партнера і здійснювала консалтинг західної фірми на початку її роботи.

До послуг СІТРАНС часто звертаються міжнародні організації. Наприклад, на прохання Організації Економічного Співробітництва і Розвитку СІТРАНС зробила огляд основних напрямків розвитку російської науки і техніки. Ці матеріали були надруковані до міжурядової міжнародної конференції, яка відбулася в Москві у вересні 1993 р. У 1994 р. СІТРАНС консультувала міжнародну організацію ІНТАС (ЕU/ІNTAS) щодо надання допомоги російським вченим у розмірі 60 мільйонів американських доларів. СІТРАНС також сприяла організації міжнародної компанії НОРУМ (NORUM), яка являє собою регіональний російський венчурний фонд. НОРУМ отримала від Європейського банку Реконструкції і Розвитку контракт на суму 53 мільйона американських доларів для роботи у північно-західному регіоні Росії. СІТРАНС має в цій компанії частку 15%. Аналогічний контракт на суму 56 мільйонів екю укладено також з узбецьким пост-приватизаційним фондом. Управляючий директор СІТРАНС пан І. Ліннакко (Mr. Ilkka Linnakko, Managing Director) є членом Ради російської асоціації венчурного капіталу, яка була організована у березні 1997 р.

Взагалі вивчення фінського досвіду щодо формування та впровадження ефективної політики може бути дуже корисним як в Україні, так і в Російській Федерації. Відомо, що сьогодні Фінляндія є однією з країн Північної Європи, що динамічно розвивається і для якої науково-технологічна сфера та система освіти є найважливішими державними пріоритетами. Вбачається важливим той факт, що Фінляндія перетворилася у високорозвинуту державу за досить короткий термін. Тому заслуговує уваги її досвід створення працездатних інноваційних структур.

Ідея створення в Фінляндії системи наукових парків з урахуванням досвіду США, Японії та найбільш розвинутих країн Європи виникла ще в 70-ті роки, коли на державному рівні були прийняті стратегічні рішення щодо реформування всього науково-технологічного сектору і системи освіти. Сьогодні практично в кожному регіоні Фінляндії (в 10 містах) на базі регіональних університетів працюють такого роду інноваційні структури, які мають певну спеціалізацію.

Наукові парки Фінляндії засновувались з метою створення конкурентоспроможної на міжнародному ринку наукомісткої, високотехнологічної продукції. Очевидно, що для цього, в першу чергу, необхідно різко підвищити рівень і ефективність наукових досліджень та максимально скоротити шлях від наукової ідеї до виробництва і реалізації продукції.

Наукові парки, які були утворені на засадах акціонерного товариства за участю міських комун, розташовані на території так званих технополісів, важливою компонентою яких є університет технічного профілю. При цьому всі підрозділи та компанії, що працюють у безпосередній близькості або в одному будинку і мають спільну систему послуг, отримують значні пільги при використанні всієї інфраструктури парку, зокрема, при оренді офісних приміщень. Крім того, важливим елементом структури фінансування наукових парків є одержання пільгових державних і міжнародних кредитів та спеціальних грантів. Зусилля колективу наукових парків концентруються на перспективних у комерційному плані напрямках. В результаті до 80-90% проектів мають комерційний успіх на внутрішніх та міжнародних ринках. Одним з найбільш відомих прикладів такого роду продукції є мобільний телефон компанії NOKIA.

Діяльність наукових парків координується Фінською асоціацією наукових і технологічних установ (The Finnish Science Park Association, FESPA), яку було засновано 11 років тому. У 1997 р. асоціація вже координувала роботу приблизно 700 компаній (близько 7000 працівників), які розташовані по всій території Фінляндії. Головним чином це університетські та відомчі науково-дослідні центри. Асоціація має філії в 10 містах Фінляндії. Ці філії виконують функції координації роботи регіональних науково-дослідних центрів, експертизи результатів досліджень та зв`язку з установами інших регіонів і міжнародними організаціями. Основні напрямки діяльності науково-дослідних центрів, що входять до складу асоціації, такі як: автоматизація, біотехнології, електроніка, енергетика, технології з охорони довкілля і лісового господарства, фізика високих енергій, інформаційні технології, розробка спеціальних приладів, транспортні засоби, нові матеріали, медичні технології, технології виробництва паперу, космічні технології, спортивне обладнання, телекомунікація, обробка металів тощо. Більш всього наукових закладів такого типу знаходиться у м.Еспоо (Espoo), що розташоване поруч з Гельсінки.

Серед наукових парків найбільш відомим в Фінляндії і в Європі є сучасний технологічний центр міста Оулу - побратима Одеси, який було засновано 15 років тому муніципалітетом, університетом, Державним центром ВТТ і виробничими підприємствами міста за проектом “Технополіс”. Цей заклад ефективно здійснює практичний зв’язок між науково-дослідними розробками та впровадженням їх у виробництво. За аналогією з “Технополісом” в Оулу також було створено потужний науково-дослідний і виробничий комплекс в галузі медицини, медичних технологій та біотехнологій - “Медіполіс”. До складу комплексу входять: центральна університетська лікарня Оулу, медичний факультет університету, науково-дослідний центр і низка спеціалізованих виробничих підприємств.

Обидва технологічні центри міста працюють як акціонерні товариства, контрольним пакетом акцій яких володіє мерія.

Важливою складовою інноваційного сектору Фінляндії є “хай-тех” компанії. Прикладом такої компанії якраз є CIТРАНС ЛTД.