3.2. Підвищення конкурентоспроможності економіки України
Досвід економічної перебудови в Україні та інших країнах з перехідною економікою, зокрема Росії, наочно свідчить, що на сучасному етапі економічних перетворень вагомим фактором оздоровлення національної економіки, яка потерпає від значного скорочення внутрішнього попиту на промислову продукцію, може стати тільки істотне розширення зовнішньої торгівлі. Для України цей фактор має особливе значення тому, що він сприятиме прискоренню ринкової трансформації економіки, входженню її до регіональних та світових товарних ринків і створенню валютних резервів, необхідних для модернізації та структурної перебудови виробництва. Проте розраховувати на успішну торгівлю можуть лише країни, які мають конкурентноспроможну економіку. Водночас сама торгівля не може зробити економіку конкурентноспроможною. Конкурентоспроможність - це комплексна категорія, її переваги остаточно реалізуються через торгівлю, але базис конкурентних переваг створюється на всіх ланках суспільного виробництва, у тому числі значною мірою за рахунок структурної перебудови і дійової промислової політики.
Традиційно конкурентоспроможність трактується як зумовлене економічними, соціальними і політичними факторами стійке становище країни або її продуцента на внутрішньому і зовнішньому ринках. В умовах відкритої економіки конкурентоспроможність також може бути визначена як здатність країни (підприємства) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках "третіх країн".
Теорія конкуренції виходить з того, що конкурують не країни, а окремі виробники чи продавці продукції. Але економічний успіх держави, тобто її конкурентоспроможність, безпосередньо визначається наявністю в неї конкурентоспроможних галузей і виробництв. Тому підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників має стати найважливішим пріоритетом промислової політики України, яка повинна знайти всебічну активну підтримку в діях Верховної Ради та Уряду і вплинути на формування сприятливого нормативно-правового поля конкуренції. Це досить об’ємна і копітка робота, яка потребує постійного моніторингу конкурентного середовища з врахуванням особливостей національної економіки та світового ринку, умов виробництва та факторів, котрі можуть сприяти ефективній конкуренції.
Безумовно, що жодна з країн, навіть найрозвинутіша, не ставить за мету досягнення ефективної конкуренції по всьому спектру продукції, яку вона може потенційно виробляти. Пріоритет надається лише тим секторам економіки, які мають реальні умови для отримання конкурентних переваг на світовому ринку. Для України, щоб запобігти нераціональному використанню національних ресурсів у процесі структурної перебудови, особливо актуальним є визначення саме таких галузей і створення дійового механізму підтримки пріоритетних виробників та вдосконалення на цій основі структури виробництва.
Відсутність чіткої програми структурної перебудови національної економіки і, особливо, її матеріального сектора залишається сьогодні фактором, що постійно підживлює середовище для кризових явищ. Зокрема, не вирішивши стратегічно важливої проблеми зменшення зовнішньої енергетичної залежності країни, ми продовжуємо розпорошувати мізерні ресурси на підтримку і збереження енергомістких виробництв. Або практично не маючи обгрунтувань, оптимальних для країни обсягів і структури енергоспоживання, ми починаємо вкладати кошти у проекти будівництва терміналів, транспортних магістралей і відповідної інфраструктури. До речі, переважно інфраструктура, а не технологічно-інноваційна орієнтація економіки є вкрай небезпечною і з точки зору перспектив глобалізації. Стратегічною помилкою є також наше небажання забезпечити реальний пріоритет галузей і виробництв агропромислового комплексу.
Ключовим поточним завданням є вивірена у часі та в галузевих пріоритетах точкова підтримка технологічних і експортоорієнтованих виробництв. Зарубіжний досвід свідчить, що і в складних економічних умовах сильна держава може здійснювати в певних мінімальних обсягах орієнтовану промислову політику. Йдеться про формування такої ідеології промислової політики, яка була б адекватна умовам ринку, вимогам незалежності держави та її ефективного інтегрування у світову економічну систему. Практичною основою її розробки й реалізації, на нашу думку, має стати розв’язання таких головних завдань:
Налагодження такої роботи потребує відповідного організаційно-методичного забезпечення, однак ні в Україні, ні в інших пострадянських країнах питання теорії і практики конкуренції раніше майже не розглядалися. Можна, звичайно, скористатися досвідом країн з розвинутою ринковою економікою, але саме він свідчить, що через відмінності між країнами у їх розвитку, методичні підходи та конкретні пропозиції щодо оцінки рівня конкурентоспроможності виробництва та визначення напрямів її підвищення мають базуватися безпосередньо на умовах тієї країни, в якій функціонує дана галузь, віддаючи перевагу саме національним особливостям функціонування того чи іншого виробництва.
Крім того, слід розділяти загальну тенденцію до конкурентоспроможності національної економіки в цілому і можливості отримати конкурентні переваги в окремих галузях та виробництвах. У першому випадку - це має бути стратегічна лінія державної політики взагалі, у другому - йдеться про визначення пріоритетних галузей, виробників і видів продукції, які вже мають або можуть отримати найближчим часом певні конкурентні переваги через наявність у тій чи іншій країні необхідних сприятливих умов, тобто про те, що має бути предметом промислової політики. Відповідно до цього повинні розподілятися ресурсні можливості держави і окремих її галузей. Інакше кажучи, визначення конкретних заходів щодо підвищення якості і конкурентоспроможності продукції та їх фінансування мають забезпечувати максимально ефективне використання наявних ресурсів.
Світовий досвід показує, що країни, як правило, експортують ту продукцію, для якої у них є надлишок факторів виробництва і яка має найменшу відносну вартість, а імпортують, навпаки, товари, що потребують дефіцитних факторів і підвищення витрат на їх виготовлення. Тому основна увага у практичній роботі з підвищення конкурентоспроможності повинна приділятися забезпеченості факторами виробництва, які можуть використовуватися для розвитку галузі і створення конкурентних переваг. Окремі фактори по-різному впливають на створення конкурентних переваг, до того ж вони можуть відрізнятися за характером дії та джерелами відтворення, що також треба враховувати.
Свого часу конкурентоспроможність держави значною мірою залежала від наявності у неї трьох основних факторів виробництва - природних ресурсів, трудових ресурсів та капіталу. З розвитком виробництва і технічним прогресом конкурентоспроможність стали визначати фактори вищого рівня, так звані розвинуті - це, насамперед, інфраструктура країни, її науковий потенціал, рівень освіти населення тощо. Але визначальну роль у створенні конкурентних переваг відіграють спеціалізовані фактори, спеціальна інфраструктура, спеціальні знання у вигляді науково-технічних баз даних по окремих галузях і виробництвах, наявність фахівців відповідного профілю знань тощо.
Аналіз рівнів забезпеченості України основними факторами виробництва та ефективності їх використання у порівнянні з 6-ома економічно найрозвинутішими країнами світу (США, Японія, Німеччина, Франція, Англія, Канада) свідчить, що наша держава має досить високий рейтинг: у забезпеченості сільгоспугіддями - 3 місце, трудовими ресурсами - 4 місце, науковим потенціалом - 3 місце. Але щодо реалізації цих можливостей, то на сьогодні це - парадокс. За ефективністю використання факторів виробництва Україна, як і Росія та інші країни СНД, посідають останні місця, набагато поступаючись розвинутим країнам світу. Від Франції, наприклад, відставання сягає: щодо використання сільгоспугідь - у 10-12 разів, трудових ресурсів - у 7-15 разів, основного капіталу - в 2-3 рази, наукового потенціалу - більш як у 20 разів.
Незважаючи на всі умовності таких порівнянь, відмінності настільки разючі, що не можна не звертати на це уваги при визначенні основних заходів промислової політики щодо підвищення конкурентоспроможності.
Разом з тим, світовий досвід свідчить, що наявність факторів виробництва є важливою, але недостатньою умовою успішної конкуренції. Для цього ще потрібні певний попит на продукцію, зокрема, вимогливі споживачі, конкурентноспроможні постачальники і суміжники, сумлінне ведення конкуренції, відповідна стратегія підприємств щодо їх розвитку і підвищення конкурентоспроможності. На жаль, практична відсутність конкуренції на внутрішньому ринку, його незначна місткість і патологічна невибагливість українських споживачів не дозволяють створити належні умови для зростання конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Підприємства не можуть виробляти конкурентноспроможну продукцію для зовнішніх ринків, якщо вона низької якості на внутрішньому. Інакше кажучи, конкуренція на зовнішньому ринку є її продовженням на внутрішньому. Країни, що сьогодні є лідерами на світовому ринку, в ретроспективі завжди відштовхувалися від внутрішнього попиту: їх експансія йшла через його насичення.
Певною мірою у нас теж спостерігається насичення внутрішнього ринку, але внаслідок різкого падіння внутрішнього споживання та незначних масштабів інноваційної діяльності підприємств.
Особливо турбує невпинне погіршення показників майже всіх напрямків інноваційної діяльності, без чого неможливо досягти стійких процесів економічного зростання і підвищення конкурентоспроможності. Так, у 1998 р. питома вага українських підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, склала лише 15,1% загальної кількості промислових підприємств, в той час як в США, Японії, Німеччині, Франції інноваційно-активні підприємства становлять 70-80% загальної їх кількості. За останні роки в Україні значно скоротилася кількість створених нових зразків техніки (порівняно з1990 р. на 30%), серед яких лише близько 2% перевищують за рівнем кращі світові аналоги. В країні спостерігається тенденція сталого скорочення впровадження нових прогресивних технологічних процесів: у 1998 р. їх було втілено в 5 разів менше ніж у 1991 р.
Ефективним напрямком інноваційної діяльності є придбання ліцензій та інших видів промислової власності і освоєння випуску на їх основі принципово нової продукції, але, за даними 1998 р., питома вага ліцензійної продукції в загальному обсязі продукції промисловості України склала лише 0,3%.
У деяких випадках українська продукція виявляється неконкурентоспроможною внаслідок відсутності відповідних сертифікатів якості або ж використання таких систем оцінки якості товарів, які не відповідають загальноприйнятим у світі.
Відмічені негативні тенденції призвели до витіснення українських товарів не тільки з зовнішнього, а й з внутрішнього ринку. Нарощування обсягів імпорту, скорочення попиту на вітчизняну продукцію, а також неможливість її реалізації призвели до збільшення залишків такої продукції на складах підприємств. Так, станом на 1.01.99 р. нереалізовано майже 3 тис. металорізальних та деревообробних верстатів, 1,7 тис. машин та устаткування сільськогосподарського призначення, близько 1 тис. ковальсько-пресових машин, значна кількість товарів народного споживання тощо.
Не справджуються надії на те, що роздержавлення підприємств сприятиме підвищенню їх інноваційної активності. Недержавні підприємства відмовляються впроваджувати дорогі прогресивні технології та обладнання, віддаючи перевагу миттєвій вигоді. Із усіх підприємств недержавної форми власності в 1998 році лише 18,4% займалися підвищенням технічного рівня виробництва та продукції.
Незважаючи на незначні масштаби інноваційної діяльності, позитивний вплив впроваджених інновацій на економічні показники виробництва очевидний: більше 90% підприємств, що впроваджували інновації, змогли одержати приріст продукції, підвищити її конкурентоспроможність та розширити ринки збуту.
Головними причинами інноваційної кризи слід визнати брак коштів, недосконалість законодавчої бази, а також так звану політику невтручання з боку урядових структур в інноваційну діяльність.
Оцінка потенційних можливостей окремих галузей економіки України щодо підвищення конкурентоспроможності дозволяє визначити опорні галузі і виробництва, які повинні узяти на себе провідну роль у розвитку економіки, а згодом й зайняти ключові місця в її структурі. Для України це, насамперед, переробні галузі матеріаловиробляючого комплексу (металургійна, хімічна, будівельних матеріалів), наукоємні й високотехнологічні галузі машинобудування та оборонної техніки, а також легкої і харчової промисловості. Багато підприємств цих галузей вже зарекомендували себе конкурентоспроможними суб’єктами зовнішнього ринку, але їх позиції там поки що не досить стійкі через внутрішні проблеми і коливання кон’юнктури на світовому ринку.
Підсилення конкурентних позицій в опорних галузях переробної промисловості може бути досягнуто тільки за умов істотного збільшення інвестиційних можливостей і нагромадження інноваційного потенціалу. Інвестиції взагалі мають домінантне значення для галузей з підвищеною капіталоємністю, де економічні показники їх діяльності, власне ефективність, суттєво залежать від масштабів виробництва. Враховуючи, що в Україні переважна більшість галузей відповідає саме цим критеріям, проблема пошуку інвестиційних ресурсів набуває надзвичайного значення.
Поряд з внутрішніми шляхами мобілізації фінансових ресурсів (розвиток фінансового і фондового ринків, відповідна податкова і кредитка політика) було б доцільно знайти хоча б часткове розв’язання цих проблем, спираючись на економічний потенціал країн СНД і, в першу чергу, Росії. Мова йде не про прямі фінансові субсидування, на першому етапі досить створити сприятливий режим у міждержавних відносинах щодо розвитку опорних галузей, уникнувши через це форсованого розв’язання інвестиційних проблем на шкоду соціальним.
За розрахунками МЕК СНД потенціал країн Співдружності оцінюється приблизно у 10% світового, запаси основних видів природних ресурсів - близько 25%, експортний потенціал - 4,5%, науково-технічний потенціал, виражений у формі інтелектуальної власності, складає не менше 500 млрд.дол.США, а платоспроможний попит на наукоємну продукцію до 2005 року може досягти 150-200 млрд.дол.США.
Конкретна взаємодія між країнами СНД може набувати форми як багатосторонніх, так і двосторонніх відносин. Важливо те, що для цього є спільні передумови: порівнянні технологічні уклади та їх відставання від розвинутих країн; взаємодоповнюючий склад економік; досить висока матеріало-, енерго- і капіталоємність виробництва при неефективному розподілі праці; відсутність інвестиційних ресурсів для здійснення корінних структурних змін; відсутність вільних і прийнятних для цих країн ніш світового ринку через низьку конкурентоспроможність; взаємні втрати, що їх зазнають країни через неузгодженість економічної політики.
Умови конкурентного середовища, які склалися в промисловості України, значною мірою притаманні більшості країн СНД. Особливості простежуються лише по окремих галузях залежно від того, які види мінерально-сировинних та енергетичних ресурсів має в достатній кількості та чи інша країна, винятком тут може бути хіба що Росія, де є майже всі види ресурсів.
Загальним для країн СНД є й те, що всі вони при розробці промислової політики і, зокрема, конкурентної стратегії у тій чи іншій галузі повинні вирішувати проблему інвестиційного забезпечення заходів щодо оновлення виробничого апарату та підвищення конкурентоспроможності виробництва. Незважаючи на те, за рахунок яких джерел відбувається інвестування (залучення портфельних чи прямих інвестицій або використання власного прибутку), цей процес має здійснюватися в умовах превалюючого визначення, що направлення коштів у виробництво для забезпечення його конкурентних переваг має безперечний пріоритет над їх "проїданням". На жаль, відповідні умови для такої поведінки інвесторів поки що відсутні як в Україні, так і в інших країнах СНД.
Звідси витікає висновок, що для більшості галузей промисловості, особливо тих, де переважають застарілі виробничі фонди і не вистачає інвестиційного потенціалу, дуже мало шансів протистояти в конкурентній боротьбі на зовнішньому ринку. Але підстави для такого висновку виникають лише в разі конкуренції з високорозвинутими країнами. Що ж до країн СНД, де склалися відносно рівні умови щодо технічного оснащення та фінансового забезпечення виробництва, то успішна конкуренція між ними не тільки можлива, а й необхідна, бо саме вона спонукатиме національних виробників до пошуку резервів оновлення виробничого апарату, впровадження новітніх методів і технологій, освоєння сучасних галузей виробництва. Адже щоб повністю не втратити конкурентоспроможність і не опинитися на периферії світового господарства, країнам СНД потрібно на початку ХХІ століття впровадити як мінімум 10-12 макротехнологій із 50-ти, що нині визначають потенціал 7-ми провідних розвинутих країн світу.
У найближчі роки внаслідок світової фінансової кризи, що триває, очікується звуження світового ринку товарів. Тому особливої актуальності набуває розширення торгівлі між Україною та Росією.
На початку 1999 р. додатково до відомих традиційних стимулів з’явилася ще одна причина необхідності якнайшвидшого розширення торговельних зв’язків між нашими країнами та в цілому на царинах СНД. Мається на увазі початок функціонування Європейського валютного Союзу (ЄВС) і введення нової валюти - євро. Справа в тому, що ця подія стимулюватиме додаткові інвестиції країн ЄВС з метою стабілізації кредитних портфелів зовнішніх для Союзу країн через їх валютну диверсифікацію. З тієї ж причини країни ЄВС також збільшать свої інвестиції в США, Японію, а також в країни, що розвиваються. Безумовно, що зростання інвестицій до зазначених країн призведе там до пожвавлення виробництва, а отже, до подальшого посилення конкуренції на світовому ринку. Внаслідок цього здебільшого неконкурентоспроможним товарам України, Росії та інших країн СНД буде ще складніше пробитися на світові ринки і для стабілізації своїх торговельних балансів вони просто вимушені збільшувати взаємні товарообороти.
Для цього, насамперед, необхідно гармонізувати законодавчі акти, що регулюють торгівлю між нашими країнами і запровадити, нарешті, зони вільної торгівлі за принципами СОТ.
В плані конкретної взаємодії України та Росії у розвитку виробництва конкурентоспроможних товарів і збільшення їх експорту як між собою, так і в інші країни світу, найбільш перспективним і реальним вважається подальший розвиток міждержавної виробничої кооперації на основі поновлення доцільних старих і налагодження нових зв’язків на ринкових умовах.
Така кооперація тим більше корисна, якщо врахувати, що багато як українських, так і російських товарів і послуг неконкурентоспроможні на світових ринках, але вкрай необхідні для нормального функціонування національних економік.
З теорії та практики міжнародної торгівлі відомо, що розвиток виробництва імпортозаміщуючої продукції мізерно збільшує прибутки держави і продуцентів. Набагато ефективніше в даному ракурсі розвивати випуск експортоорієнтованої продукції, у виробництві якої дана країна має ресурсні або науково-технічні переваги, одночасно імпортуючи ту продукцію, у виробництві якої мають переваги інші.
В зв’язку з цим українсько-російську кооперацію слід орієнтувати на виробництво, перш за все, експортної продукції, конкурентоспроможної на світових ринках, та відмовлятися від розвитку виробництва імпортозаміщуючої продукції, залишивши тільки ту, відсутність якої загрожує військовій або економічній безпеці держави.
Перед набагато конкурентоспроможнішими економіками розвинутих країн світу Україні та Росії необхідно не стільки конкурувати між собою, скільки взаємодіяти на світових ринках з метою виграшу максимальних переваг перед третіми країнами. Тому доцільно розробити спільну програму підвищення конкурентоспроможності експорту наших товарів та послуг, у якій передбачити усунення дублювання, закріплення за кожною країною спеціалізації по найбільш розвинутих напрямах з подальшим взаємообміном розробленими технологіями і поділом ринків збуту.
Незважаючи на значні втрати ресурсів, науково-технологічного та кадрового потенціалу і часу, Україна ще має перспективи у досягненні міжнародної конкурентоспроможності національної економіки за умови та реалізації власної стратегії.
Державна політика у створенні конкурентних переваг має зосереджувати зусилля, насамперед, на тих напрямах, де роль держави незамінна, - на розвитку загальної інфраструктури, освіти, науки, створенні цивілізованого нормативно-правового поля конкуренції. Загальний ефект від цього для країни в цілому буде набагато більшим ніж для окремого підприємства чи продуцента.
У справі розвитку конкурентоспроможності підприємств промислова політика має бути спрямована на розв’язання наступних завдань:
Конкуренція як комплексна категорія дає змогу ввести в дію великий потенціал ринкових стимулів ділової активності, які поки що використовуються недостатньо. Проводячи активну промислову політику, інструментом якої є добросовісна конкуренція, можна досягти бажаного узгодження інтересів держави і суб’єктів господарювання.
Необхідно підкреслити, що держава тільки створює відповідні умови для виникнення і поліпшення чинників конкурентних переваг, а безпосередньо створюються ці переваги товаровиробниками. Тому державні зусилля по створенню набутих або спеціалізованих чинників конкурентних переваг можуть бути зведені нанівець, якщо не прив’язати їх до конкретних галузей і підприємств, - через повільність державних структур та їх нездатність своєчасно усвідомити нові напрями діяльності або потреби конкретних галузей.