Україна володіє значним експортним потенціалом, який зосереджений у видобувних і обробних галузях промисловості, а також в агропромисловому і енергетичному комплексах країни, однак використовується він, на жаль, недостатньо і вкрай неефективно.

Про великі потенційні можливості України в сфері експортної діяльності наочно свідчить той факт, що у 1999 р. вона здійснювала зовнішньоторговельні операції з партнерами із 167 країн світу і обсяги зовнішньої торгівлі товарами складали 23,4 млрд.дол.США, хоча, на жаль, збереглося негативне сальдо у зовнішній торгівлі товарами - 0,26 млрд.дол.США.

Найбільший вплив на такий несприятливий результат спричинив, насамперед, незадовільний стан торгівлі з Росією, де за вказаний період спостерігається від’ємне сальдо у взаємопоставках товарів в розмірі близько 3,2 млрд.дол.США.

Несприятливі тенденції, які склалися у зовнішній торгівлі України товарами (пасивне сальдо торгового обігу, підсилення сировинного перекосу в структурі експорту, збільшення розриву між експортоспроможністю і імпортоємністю), не залишають сумнівів в тому, що необхідною умовою щодо інтенсифікації зовнішньоторговельної діяльності країни на сучасному етапі економічної депресії стає, перш за все, підвищення ефективності використання її експортного потенціалу. Значущість експорту, як фактору підвищення вітчизняного виробництва і основного джерела валюти для першочергових потреб народного господарства, особливо зростає в умовах неухильного звуження внутрішньої потреби на продукцію українських товаровиробників, коли приблизно 39% ВВП країни реалізується на зовнішніх ринках (в Росії близько 20% ВВП).

В зв’язку з цим цілком закономірно, що подальший розвиток експорту, особливо продукції обробних галузей промисловості з високим ступенем обробки, повинен стати важливим елементом структурної перебудови і технічної модернізації національного господарства країни. Незважаючи на це, успіхи України в нарощуванні обсягів експорту в теперішній час доволі посередні. Український експорт розвивається значно повільніше ніж світовий, що призвело до скорочення його питомої ваги в міжнародному обсязі до 0,2% (в Росії - 1,7%).

Значний стримуючий вплив на український експорт справляє комплекс ендогенних і екзогенних факторів, серед яких можна виділити такі найважливіші:

• низька конкурентоспроможність вітчизняної промислової продукції, насамперед, машинотехнічних виробів (відповідно до звіту Світового економічного форуму щодо стану конкурентоспроможності 53 країн, за якими здійснюється спостереження, Україна займала в 1998 р. останнє, а Росія - 52 місце);
• важкий фінансовий стан більшості підприємств обробної промисловості і конверсійних виробництв, що робить практично неможливим інвестування в перспективні, орієнтовані на експорт проекти за рахунок внутрішніх ресурсів;
• штучне стримування курсу гривні в рамках "валютного коридору" звужує можливості використання курсового фактору з метою просування експорту;
• недостатній розвиток вітчизняних систем сертифікації і контролю якості експортної продукції на фоні значного підсилення в останній час вимог до споживчих і екологічних характеристик, а також до безпеки продукції, яка реалізується на ринках промислово розвинутих країн;
• випереджаючий ріст цін на продукцію та послуги природних монополій в порівнянні з збільшенням цін на вироби обробної промисловості і продукцію АПК;
• недостача спеціальних знань і досвіду роботи в сфері експорту у більшості українських підприємців, а також недостатня координованість їх діяльності на зовнішніх ринках;
• розрив традиційних виробничих зв’язків на пострадянському економічному просторі і з країнами колишньої РЕВ без завоювання нових постійних "ніш" на світовому ринку;
• збереження елементів дискримінації українських експортерів за кордоном, застосування методів обмежувальної ділової практики, зокрема картельних угод для витіснення чи недопущення України на перспективні, ємні ринки;
• низький світовий рейтинг надійності України для кредитів та інвестицій, що утрудняє використання іноземних фінансових ресурсів для розвитку експортного потенціалу країни;
• норми українського законодавства, які закріплюють відповідальність постачальника за недоброякісну продукцію, не відповідають принципам, що прийняті в міжнародній практиці.

Враховуючи весь комплекс факторів, що визначають стан і перспективи розвитку українського експорту, назріла необхідність невідкладних кроків щодо формування цілісної системи заходів державного стимулювання експорту, які повинні знайти відображення в спеціальній Національній програмі розвитку і реалізації експортного потенціалу України. До речі, слід відзначити, що в Росії аналогічна Федеральна програма розроблена і затверджена урядом ще в 1996 р. (постанова № 123 від 8.02.96 р.).

Тактичною метою Національної програми повинно стати нарощування експорту на традиційних українських ринках для скорішого відродження вітчизняного виробництва і подальшої перебудови національної економіки, а стратегічною - підвищення ефективності і масштабів експортної діяльності країни на основі розширення асортименту і поліпшення якості продукції, удосконалення товарної і географічної структури експорту, використання прогресивних форм міжнародного торгово-економічного співробітництва.

Головним завданням цієї програми повинно стати формування в країні сприятливих економічних, організаційних, правових та інших умов для розвитку експортного потенціалу і підвищення ефективності його використання, а також створення механізмів надання державної фінансової, податкової, інформаційно-консультативної, маркетингової, дипломатичної та інших видів допомоги вітчизняним експортерам.

Формування ефективного механізму розвитку і реалізації експортного потенціалу країни потребує рішення ряду превентивних задач, а саме:

• забезпечення функціонування механізмів кредитування і страхування експорту за участю держави, а також надання державних гарантійних зобов’язань щодо експортних кредитів;
• погодження заходів, що приймаються в сфері зовнішньоекономічної діяльності, з цілями і задачами Національної програми, а при потребі проведення експертизи проектів законів та інших нормативних актів, виходячи з їх впливу на розвиток вітчизняного експортного потенціалу;
• широке залучення українських ділових кіл до проведення спільних заходів щодо стимулювання експорту;
• створення системи зовнішньоторговельної інформації і інформаційно-консультативних служб, що включали б їх регіональні і закордонні представництва;
• організація оперативної роботи державних органів щодо активного просування української експортної продукції на зовнішні ринки та захист інтересів вітчизняних експортерів за рубежем.

Слід відзначити, що в 1998 р. була розроблена урядова програма розвитку експортного потенціалу, але вона, на жаль, є прикладом негативних спроб вирішення цієї проблеми. Так, вона передбачає не виділення пріоритетних завдань і оголошення трендів, що істотно модернізували б виробництво і зробили продукцію більш конкурентоспроможною на світових ринках, а цільову роздачу державних коштів конкретним підприємствам під далеко не конкретно сформульовані завдання. Питання щодо падіння обсягів українського експорту, відсутності ефективної системи кредитування, страхування, стимулювання, інформування та інших засобів державної підтримки підприємств-експортерів неодноразово ставились перед владними структурами країни, але, на жаль, до цього часу ніяких дієвих кроків в цьому напрямку не зроблено. Торішню постанову Кабінету Міністрів "Про заходи щодо розвитку зовнішніх ринків збуту українських товарів (робіт, послуг)" від 23.04.99 р. № 659 інакше як постановою "про благі наміри" назвати просто не можна. Оскільки ніяких конкретних заходів вона не містить, а рясніє деклараціями типу "внести пропозиції" або "підготувати пропозиції". Наприклад, МЗЕЗторгу, МЗС, Мінекономіки і Мінюсту доручено підготувати в місячний термін і внести пропозиції щодо ратифікації Угоди про створення зони вільної торгівлі, яка вже підписана главами держав СНД ще 15 квітня 1994 р. Або в тримісячний строк доручено внести зміни і доповнення до Правил визначення країни походження товарів, затверджених ще 24 вересня 1993 р. рішенням Ради глав Урядів країн СНД тощо. Якщо таким чином український уряд буде розвивати зовнішні ринки збуту вітчизняних товарів і надалі, то очікувати якихось позитивних посувань в питанні розвитку і реалізації експортного потенціалу України даремно. Це ще раз підкреслює актуальність вжиття дієвих економічних заходів щодо державної підтримки українського експорту.

В комплексі економічних заходів щодо стимулювання експорту найбільш ефективним засобом є фінансове сприяння держави вітчизняним експортерам, в тому числі із залученням коштів державного бюджету, яке передбачає використання механізмів кредитування експорту, страхування експортних кредитів, надання державних гарантій. При цьому заходи щодо стимулювання експорту за рахунок коштів держбюджету повинні відповідати нормам і вимогам СОТ, що визначають прийнятий в світовій практиці порядок надання державної підтримки експорту, а також враховувати узгоджені умови майбутнього приєднання України до цієї авторитетної світової організації.

Враховуючи сучасний стан української економіки і актуальність проблем розвитку експортного потенціалу країни, домінантними завданнями в галузі фінансового сприяння експорту є:

• надання державою гарантійних зобов’язань щодо кредитних ресурсів, які залучаються уповноваженими банками для забезпечення обіговими коштами виробництв і організацій, орієнтованих на експорт своєї продукції;
• надання державних гарантійних зобов’язань і страхування експортних кредитів від комерційних та політичних ризиків для забезпечення захисту експортерів.

В рамках подальшого розвитку і удосконалення механізму фінансової підтримки вітчизняних експортерів доцільно вивчити питання щодо можливості кредитування за участю держави орієнтованих на експорт науково-дослідних та експериментальних робіт, освоєння наукоємної і високотехнологічної продукції, закупівлі обладнання для розвитку експортного виробництва (кредити та тривалий період в залежності від терміну окупності проектів), а також кредитування виробництва експортної продукції з тривалим циклом виготовлення, включаючи закупівлю сировини і матеріалів, які не виробляються в Україні.

Серед інших напрямків фінансового сприяння, що можуть спричинити значний стимулюючий вплив на вітчизняний експорт, доцільно розглянути можливість застосування на практиці наступних заходів:

• надання державних гарантій банкам, що фінансують експортні поставки на основі комерційного кредиту;
• забезпечення гарантій щодо кредитів для участі в міжнародних тендерах та торгах;
• страхування операцій з освоєння зовнішніх ринків;
• надання зв’язаних кредитів країнам-імпортерам української продукції (як це практикують Ексімбанки Німеччини, Японії та інших країн).

Враховуючи хронічний дефіцит держбюджету, найбільш доцільним на сучасному етапі, на нашу думку, є здійснення, насамперед, заходів із стимулювання вітчизняного машинотехнічного експорту.

З метою організації системи страхування експортних кредитів і надання державних гарантій назріла потреба створення в країні спеціального експортно-імпортного товариства. Такі товариства з допомогою механізму перерозподілу ризиків серед страхових компаній (в т.ч. і закордонних) змогли б підвищити вірогідність повернення державних експортних кредитів, а також забезпечити поповнення власних коштів, які в майбутньому можна було б використати для експортного страхування в умовах обмеженої державної підтримки, а потім і взагалі без неї.

Одним із найважливіших напрямків підтримки експорту, особливо товарів з високим ступенем обробки, є використання важелів податкового регулювання. В зв’язку з цим в процесі удосконалення діючої податкової системи України в напрямку підсилення її стимулюючого впливу на вітчизняних продуцентів доцільно вивчити та апробувати можливі форми податкового заохочення експортерів для внесення відповідних коректив у існуючі законодавчі акти, в тому числі:

• відміна ПДВ на вироби, що виготовляються з ліцензіями як для зовнішнього, так і внутрішнього ринку. Без цього, як правило, ліцензійна продукція машинобудування не стане конкурентоспроможною (в порівнянні з витратами виробництва у ліцензіара українське підприємство - ліцензіат несе додаткові витрати по сплаті ПДВ та мита на імпортні комплектуючі);
• розробка комплексу заходів щодо зниження непрямого оподаткування експорту послуг і приведення механізму регулювання його у відповідність з вимогами СОТ;
• звільнення експортерів від сплати податку на рекламу експортних товарів;
• зниження розмірів державного мита при розгляданні в арбітражних судах позовів, пов’язаних з виробництвом та наступним експортом товарів і послуг.

В подальшому в міру покращання економічної ситуації в країні, з’явиться можливість вжиття ряд заходів, спрямованих на укріплення закордонної інфраструктури по збуту та обслуговуванню експортного устаткування (створення збутових фірм, ділерської мережі, сервісних центрів тощо).

Крім того, доцільно дослідити можливості стимулювання використання промислового устаткування для виробництва експортної продукції шляхом зниження ставки податку на майно чи за допомогою його часткової компенсації через зменшення інших обов’язкових платежів.

Враховуючи, що до вартості закордонних поставок обладнання та матеріалів входять значні транспортні витрати, які істотно перевищують міжнародні показники і призводять до зниження конкурентоспроможності української експортної продукції, необхідно продовжувати роботу щодо удосконалення існуючої системи транспортних тарифів.

На сучасному етапі економічних перетворень важливого значення набувають цілеспрямовані зусилля держави щодо удосконалення нормативної бази, організаційного та іншого забезпечення експортної діяльності українських продуцентів.

З послабленням втручання держави у підприємницьку діяльність, в тому числі в сферу зовнішньої торгівлі, істотно збільшується роль посередницьких (неадміністративних) форм її участі в реалізації загально-національних цілей і задач в цій галузі.

Запропонована (у доповнення до економічного механізму підтримки вітчизняних експортерів) система організаційно-правових та спеціальних заходів стимулювання експорту дозволить більш ефективно виконувати покладені на державу функції щодо його розвитку і розширення участі України у світовому розподілі праці.

Відповідні функції в основному висвітлені та обгрунтовані в Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність", однак в ньому не знайшли достатнього відображення такі важливі для експортерів питання, як бартерна та клірингова торгівля, ціноутворення в зовнішньоторговельній діяльності, гарантії партнерам по співробітництву, порядок розв’язання господарських суперечок і деякі інші аспекти, що вимагає додаткової розробки відповідних нормативних документів.

Крім того, потрібно розробити ще ряд законів, які прямо чи побічно сприяють розвитку експорту, а саме: закон про співробітництво на компенсаційній основі, про прикордонну та прибережну торгівлю, про зовнішньоекономічні операції з ліцензіями, про лізинг та франчайзинг, про офшорні зони на території України тощо.

Проблема розвитку та реалізації експортного потенціалу України вимагає також докорінного поліпшення інформаційного забезпечення зовнішньоторговельної діяльності. Першочерговим завданням в цьому напрямку є створення системи зовнішньоторговельної інформації. Для ефективного функціонування даної системи буде потрібно сформувати розгалужену мережу інформаційно-консультативних служб, які змогли б забезпечити оперативне надання зовнішньоторговельної інформації у зручній для клієнта формі.

Серед найбільш актуальних і перспективних проектів в галузі інформаційного забезпечення експорту можна виділити наступні:

• створення Українського інформаційно-консалтингового центру сприяння експорту, в якому концентрувалася б повна база даних українських підприємств та їх торгових партнерів з питань комерційних заявок і пропозицій, нормативно-правових та законодавчих актів, з метою надання послуг суб’єктам господарської діяльності в сфері експорту;
• створення Українського інформаційного центру СОТ щодо стандартизації, сертифікації і технічних бар’єрів у торгівлі;
• створення і розвиток системи інформатизації щодо сучасних досягнень української та закордонної науки і техніки, передового виробничого і підприємницького досвіду з використанням можливостей науково-дослідних центрів та українських закордонних установ;
• створення автоматизованої системи інформаційно-аналітичного забезпечення з питань зовнішньоторговельних зв’язків України з іншими країнами на основі запровадження аналітичних програмних систем нової генерації, які можна охарактеризувати як системи інтелектуального аналізу даних для підтримки аналітичних розробок.

Для підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на зовнішніх ринках великого значення набуває організація в країні ефективної системи сертифікації експортної продукції. Наприклад, як варіант, можна рекомендувати створення в країні державної інспекції з якості експортних товарів. Ця установа змогла б не тільки служити бар’єром на шляху проникнення недоброякісної продукції на зовнішні ринки, але і сприяла б випуску конкурентноспроможної продукції з урахуванням сучасних вимог іноземних споживачів до її якості. Важливим аспектом цієї діяльності є участь України в роботі міжнародних та регіональних організацій із сертифікації з метою взаємного визнання результатів іспитів експортованої продукції.

В міру того, як буде зміцнюватися експортний потенціал країни, все більшого значення будуть набувати питання забезпечення доступу вітчизняних експортерів на зовнішні ринки, в рішенні яких домінантна роль буде належати державі. В зв’язку з цим на рівні міжнародних відносин ще більшого значення набуватиме діяльність міжурядових комісій з торгово-економічного співробітництва, в рамках яких можна розглядати довгострокові перспективи майбутньої динаміки та структури торгових потоків, що не викликають антагонізму у партнерів. Так, наприклад, сприятливий вплив на торгово-політичний клімат для українських експортних товарів може справити реалізація заходів, передбачених Програмою економічного співробітництва між Україною та Росією на 1998-2007 роки.

Очікуване приєднання України до СОТ буде сприяти створенню умов передбачуваності доступу вітчизняної продукції на зовнішні ринки, усуненню торгової дискримінації і застосуванню загально прийнятої правової бази для захисту інтересів українських експортерів за рубежем. Однак закордонні торговельні представництва України повинні різко активізувати свою роботу у напрямку моніторингу поточної ринкової кон’юнктури щодо українських експортних товарів на зовнішніх ринках з метою уникнення ускладнень торговельно-політичного характеру, а у випадках виникнення загрози застосування країнами-імпортерами захисних заходів - у посередництві та прямій участі в подоланні конфліктної ситуації з мінімальними втратами, в використанні дипломатичних каналів для захисту інтересів українських експортерів в разі дискримінації, в сприянні та врегулюванні торговельних суперечок.

При значній кількості антидемпінгових розслідувань відносно українських експортерів (як це сьогодні має місце з хімічною та металургійною продукцією) доцільно встановлювати тісні робочі контакти уповноважених державних структур конфліктуючих сторін, які дозволять запобігти ескалації конфлікту і введенню компенсаційних мит. При цьому в сучасних умовах потрібно активізувати діяльність щодо роз’яснення, переконання, а за необхідності і примушення вітчизняних експортерів додержуватися загальноприйнятих правил поведінки на світовому ринку і тим самим уникати багатьох торговельних суперечок та протидій українському експорту.

Крім того, назріла потреба створення в країні Центру сприяння доступу українських експортерів на зовнішні ринки, який виконував би юридично-консультативні функції і тим самим сприяв би українським експортерам в вирішенні проблем, з якими вони стикаються в роботі на зовнішніх ринках (антидемпінгові процедури, захисні та інші заходи), аналізував би умови угод та контрактів економічних операторів, що мають намір отримати доступ до національної системи кредитування і страхування експорту.

Ефективний захист національних виробників повинен грунтуватися на підтримці, у першу чергу, конкурентоспроможних вітчизняних підприємств обробної промисловості для накопичення ними фінансових ресурсів, навиків маркетингу й інших матеріальних і нематеріальних активів, важливих для виходу на зовнішні ринки. При такому підході захист внутрішнього ринку України виступає як важливий елемент національної експортної стратегії. У свою чергу, розвиток експортного потенціалу створює довгострокові стимули до модернізації і підвищення конкурентоспроможності національної економіки, що закономірно стає менш сприйнятливим до тиску імпорту.

Для реалізації запропонованого комплексу заходів щодо розвитку і реалізації експортного потенціалу України будуть потрібні щорічні бюджетні асигнування, об’єми котрих доцільно визначати виходячи з існуючої світової практики, відкоригувавши їх з урахуванням сучасного стану української економіки і сформованої структури українського експорту.

Враховуючи, що сприяння розвитку експортного потенціалу України є найважливішим елементом державної промислової і структурної політики, можна (на основі аналізу абсолютних показників і динаміки витрат на підтримку експорту за рубежем) рекомендувати виділяти щорічні асигнування на сприяння українському експорту на рівні 0,3%об’єму ВВП, розрахованого на базі підсумків року, що передує прийняттю держбюджету. Рекомендований показник обчислений як середня питома вага чистих державних витрат на сприяння експорту в доданій вартості обробної промисловості 22-х країн-членів ОЕСР. Застосування більш широкої бази розрахунків для України з використанням показника ВВП обумовлено перехідним характером національної економіки, яка відчуває гострий дефіцит комерційного кредитування і страхування експорту, а також інших засобів його стимулювання.

У сучасних умовах рішення проблеми розвитку й особливо ефективної реалізації можливостей експортного потенціалу України залежить не тільки від економічної ситуації в країні, але і тісно пов'язано зі змінами, що відбуваються в світогосподарському середовищі. У цьому зв'язку при розробці експортної політики країни необхідно враховувати об'єктивні зміни в геоекономічній і геополітичній ситуації у світі, інтереси окремих країн-партнерів по зовнішньоекономічних зв'язках, міжнародні правові норми і правила торгівлі, конкурентні переваги своєї країни і її провідних підприємств, які активно беруть участь (або здатні брати участь) у світовому торгово-економічному співробітництві. Таким чином, успіх у реалізації експортного потенціалу може бути досягнутий лише при орієнтації галузевих комплексів і підприємств на випуск тих видів конкурентоспроможної продукції, особливо високих технологій і послуг, що зможуть знайти свої "ніші" на зовнішніх ринках. Останнє, по суті, обумовлює необхідність корінного відновлення основних фондів у стислі терміни, стимулювання розвитку наукоємних технологій, превалюючого випуску товарів із високим ступенем обробки. Зокрема, для випуску високоякісної конкурентоспроможної продукції, яка дозволить Україні хоча б "засвітитися" на світовому ринку, буде потрібно впровадити на початку ХХІ століття як мінімум 10-12 макротехнологій, що визначають у даний час потенціал 7-ми головних розвинутих країн. Без цього неминучі подальше старіння і деградація виробничого потенціалу країни, технологічний застій, а в кінцевому рахунку, - повна втрата конкурентоспроможності української продукції і сповзання України на периферію світового господарського розвитку.

Однак, сьогодні Україна не має у своєму розпорядженні власних інвестиційних ресурсів, достатніх для форсованого проведення курсу переводу своєї промисловості на рейки інноваційно-конкурентного розвитку. Так, розмір капітальних вкладень у 1999 р. знаходився на рівні 1958 р. і складав 23% до 1990 р., хоча в більшості галузей економіки зношеність основних фондів досягає близько 80%.

З огляду на це закономірними виглядають численні спроби українських продуцентів залучити іноземні інвестиції для рішення даної проблеми. Але, на жаль, головною формою залучення закордонних коштів підприємствами стали кредити, що навряд чи можна визнати стратегічно виправданим, тому що, по-перше, ці кредити в основному короткострокові і їх треба повертати з чималими відсотками і витратами з обслуговування боргу і, по-друге, існує великий ризик, що заново побудовані чи модернізовані підприємства можуть виявитися неконкурентоспроможними до моменту появи на ринку їхньої продукції.

У цьому зв'язку більш ефективними в порівнянні з торгово-кредитними формами співробітництва є прямі іноземні інвестиції в реальний сектор економіки. Однак минулі роки свідчать, що в силу різних причин в Україну надійшло усього лише 2,5 млрд.дол.США інвестицій, тоді як, по розрахунках Мінекономіки, для структурної перебудови національного господарства країни потрібно 150-200 млрд.дол.США на термін 10-15 років. Як бачимо, допомога міжнародних фінансових організацій у порівнянні з потребами України - мізерна і йде в основному на покриття дефіциту бюджету, а не на структурну перебудову економіки. І очікувати яких-небудь позитивних рухів у цьому плані в найближчому майбутньому наївно. Підтвердженням такого песимізму може служити той факт, що відповідно до щорічного звіту Світового економічного форуму про стан конкурентоспроможності 53-х країн, за якими ведеться спостереження, Україна в 1998 році зайняла останнє місце, а Росія - 52 місце. Цей звіт призначений, в основному, для міжнародних ділових структур і видає їм інформацію щодо сприятливості різних країн для інвестування їхніх економік. Показники конкурентоспроможності мають першорядне значення, тому що характеризують можливість конкретної країни ефективно використовувати вкладений у її економіку капітал. Два роки тому, у 1997 р., Україна перебувала в цьому звіті на передостанньому місці, а Росія - на останньому, 53-му місці. І от протягом року відбулася "приємна" для обох країн рокіровка на задвірках світового господарства.

Якщо дана економічна ситуація збережеться і надалі, то найближчим часом Україна не зможе забезпечити збут своєї продукції, особливо виробів із високим ступенем обробки поза своїми економічними просторами.

Гострота проблеми реалізації продукції, особливо готових виробів в умовах жорсткої конкуренції на світовому ринку ще раз підкреслює життєву важливість проблеми збереження позицій України на її традиційних ринках збуту. Рішення цієї проблеми визначає необхідність установлення більш тісного міждержавного економічного співробітництва України з країнами СНД і з Росією - зокрема.

Загальновідомо, що світова економіка усе більш інтернаціоналізується, завдяки чому створюються умови для концентрації і кращого використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, всебічного обліку регіональних особливостей і чинників виробництва, розширення ринків товарів, послуг, праці і капіталу. В результаті прискорюється соціально-економічний розвиток, підвищується ефективність суспільного виробництва держав, які активно беруть участь у зовнішньоторговельному процесі, значно згладжуються існуючі між країнами розходження в рівні і якості життя населення. З огляду на це більшість країн прагне утворити регіональні економічні угрупування, які дозволяють більш повно й ефективно використовувати внутрішні і зовнішні чинники економічного росту. Так, якщо в 1985 р. у світовому співтоваристві функціонувало 3 інтеграційних утворення, то в даний час їх нараховується вже 7. Відповідно число країн, що утворюють ці угрупування, зросло з 35 до 60 і їхня частка у світовому ВВП зросла за цей час із 27,8 до 74,2%, а у світовому експорті - із 43,3 до 75,4%.

Скориставшись досвідом функціонування цих інтеграційних угрупувань, країни СНД могли б більш ефективно використовувати переваги інтеграції своїх національних економік і підвищити свій рейтинг в загальносвітовій системі розподілу праці. За розрахунками МЕК СНД промисловий потенціал країн Співдружності оцінюється нині приблизно у 10% світового, запаси основних видів природних ресурсів - близько 25%, експортний потенціал - 4,5%, науково-технічний потенціал, виражений у формі інтелектуальної власності, складає не менше 500 млрд.дол.США, а платоспроможний попит на науємну продукцію до 2005 р. може досягти 150-200 млрд.дол.США.

Держави СНД мають досить розвинуті транспортно-комунікаційні системи: у колишньому СРСР залізниці перевозили відносно до світових показників 1/2 усіх вантажів і 1/4 пасажирів. За оцінками ряду міжнародних організацій, річний прибуток від експлуатації транспортно-комунікаційних систем СНД може скласти 100 млрд.дол.США.

По виробництву електроенергії країни СНД знаходяться на 4-му місці у світі (10% світового виробництва), однак використовується цей потенціал украй неефективно, деякі країни в даний час не мають нормального енергозабезпечення, а енергоємність суспільного виробництва приблизно в 1,5 раза перевищує аналогічні показники в індустріально розвинутих країнах Європи.

Розвиток національних господарств і інтеграційних співтовариств особливо інтенсивно відбувається там, де економіка орієнтована на розширення взаємовигідних торгово-економічних відносин. Причому об’єм товарообмінних операцій між інтеграційними угрупуваннями й індустріально розвинутими країнами з високим промисловим потенціалом складає значну величину (наприклад, ЄС - 23%), що свідчить про високу конкурентоспроможність продукції, яка виробляється в цих країнах, ефективне використання переваг територіального розподілу праці, спеціалізації і кооперації виробництва. На жаль, цього не можна сказати про Україну і країни СНД. Їхня частка в товарообігу між розвинутими країнами й інтеграційними угрупуваннями складає усього 4,2%.

Існує ще одна важлива тенденція в розвитку інтеграційних угрупувань, що обумовлює їхню ефективність. Це порівняно висока частка взаємної торгівлі між країнами, що інтегруються.

Так, у ЄС об’єм внутрішньої торгівлі співтовариства до загального об’єму експорту перевищує 62%, а в СНД - усього лише 27%. При цьому скорочується в першу чергу частка товарів із високим ступенем обробки і погіршується використання науково-технічного потенціалу. В даний час практично немає платоспроможного попиту на наукоємні технологію і продукцію, що призводить до застою у виробництві і старіння технологічної бази, поступової утрати переваг, які раніше були у розвитку авіакосмічної техніки, військово-промислового комплексу, ядерної фізики, енергетики, верстатобудування, біотехнологій, освіти, культури і мистецтва.

Це дуже тривожна тенденція, яку слід, будь-що-будь переломити у найкоротші терміни. Необхідно, щоб країни-учасниці СНД погодили і зосередили свої зусилля на розвитку взаємовигідних торгово-економічних і виробничо-технологічних зв'язків, на створенні зон вільної торгівлі, організації ефективної системи сприяння розвитку науково-технічного і виробничого потенціалів, підвищенні конкурентоспроможності виробництва, поліпшенні управління зовнішньоекономічною діяльністю.

Більш тісне міждержавне економічне співробітництво дозволило б країнам СНД без додаткових інвестицій збільшити виробництво продукції базових галузей більш ніж у 1,5 раза, дало би можливість знизити сумарні витрати Співдружності на виробництво електроенергії на 20%, у металургії - на 15%, у машинобудуванні - майже на 25%. За рахунок поліпшення координації зовнішньоекономічної діяльності країн СНД з'явиться можливість поліпшити сумарний торговий баланс СНД на 15-20 млрд.дол.США.

В даний час у світогосподарській практиці використовується безліч моделей економічної інтеграції. Однак будь-яке регіональне економічне співробітництво починається, у першу чергу, із уведення режиму вільної торгівлі на багатосторонній основі. Цю основну стадію пройшли країни ЄС, що об'єднує нині 15 держав, країни колишнього РЕВ, що включали майже всі країни соціалістичної орієнтації, а також держави багатьох інших інтеграційних об'єднань у Європі, Америці й Азії.

Така однаковість пояснюється тим, що режим вільної торгівлі дозволяє реалізувати основну умову ефективності міждержавних взаємодій - експорт надлишкових і імпорт дефіцитних чинників виробництва.

Угода про створення зони вільної торгівлі на економічному просторі СНД була підписана главами держав ще 5 років тому (15.05.94). Однак дотепер зона вільної торгівлі в СНД не сформована.

Незважаючи на важливість уведення режиму вільної торгівлі на економічному просторі СНД, його усе ж потрібно розглядати як перехідний етап до більш високих форм міждержавного економічного співробітництва, які дозволять провести структурну перебудову національних економік, завершити економічні реформи, створити розвинуту ринкову інфраструктуру, у значній мірі забезпечити вирівнювання умов для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Цьому процесу можуть успішно сприяти, насамперед, науково-технічні і виробничі зв'язки між країнами країн Співдружності, які у даний час практично зруйновані. В інтересах національних економік і всієї Співдружності ці зв'язки необхідно в найкоротші терміни відновити.

Створення ефективної системи сприяння розвитку експортних потенціалів у країнах СНД повинно здійснюватися за наступними основними напрямками:

• кредитно-страхова підтримка інновацій і розвитку пріоритетних, експортоорієнтованих виробництв;
• надання податкових пільг виробникам пріоритетної продукції й експортерам;
• розробка і фінансування програм розвитку пріоритетних експортоорієнтованих проектів у рамках спеціально створених фондів;
• адміністративно-організаційна підтримка національних виробників;
• врегулювання платіжно-розрахункових відношень між підприємствами й організаціями країн СНД, включаючи можливе часткове або повне погашення заборгованостей у майновій формі і цінних паперах, а також переоформлення частини дебіторської заборгованості в державний борг країн СНД;
• розвиток міждержавного лізингу;
• розробка і прийняття міждержавних документів про координацію ринків цінних паперів, єдині принципи заставних операцій, страхування ризиків, валютний й експортний контроль;
• розробка і впровадження нових систем обслуговування торгово-економічних відносин країн СНД, у т.ч. механізму клірингу;
• створення сприятливих умов для організації і функціонування двосторонніх і багатосторонніх торгово-промислових палат, бізнес-центрів і представництв у країнах СНД;
• створення сприятливих умов і надання допомоги країнам СНД і їхнім суб'єктам господарювання у розвитку різних форм спільного підприємництва: транснаціональних фінансово-промислових груп, лізингових компаній і інших фірм і організацій;
• заохочення прямих інвестицій національних інвесторів в країнах СНД;
• використання бюджетних форм підтримки національних виробників і експортерів.

Одним із конструктивних заходів подолання тенденції зменшення взаємного товарообігу може стати введення квотування об’ємів взаємних міждержавних поставок продукції і послуг з метою більш повного задоволення попиту і підвищення ефективності взаємного товарообміну. Квотування повинно забезпечити країнам-учасницям СНД гарантований прибуток від розвитку взаємного товарообігу. Цей процес необхідно погоджувати з формуванням національних бюджетів, тоді він принесе взаємну вигоду всім країнам СНД.

Крім цього, необхідно створити систему міждержавної координації інвестиційного кредитування закордонних країн, які використовували б виділені країнами СНД кошти на придбання товарів, вироблених на території СНД.