Україна, ставши на шлях ринкової трансформації, опинилася у конкурентному зовнішньому середовищі, до якого її економіка виявилась не досить підготовленою. Незбалансованість структури виробництва, недостатнє врахування споживчого попиту, відсутність стимулів до підвищення конкурентоспроможності та ефективності виробництва при високому рівні монополізму є основними ендогенними чинниками, що зумовили незадовільний стан зовнішньої торгівлі України та обмежили можливості протидії іноземним конкурентам на внутрішньому ринку.

Посилення сировинного перекосу в структурі виробництва та експорту, деградація переробних галузей, пасивне сальдо торговельного та платіжного балансів, невиправдана втрата традиційних ринків збуту української продукції та інші негативні явища свідчать про те, що стан зовнішньоекономічних відносин України не відповідає потребам стабілізації та розвитку національної економіки.

Несприятливий стан зовнішньої торгівлі, цієї основної складової зовнішньоекономічних відносин, зумовлює актуальність пошуку шляхів розвитку експортного потенціалу України. Вирішення цієї проблеми має не тільки суто економічне, а й величезне політичне значення, тому що експортний потенціал країни визначає її становище у всесвітньому поділі праці, а також авторитет та впливовість у міжнародних відносинах. Динамічний ефективний розвиток експортного потенціалу є запорукою забезпечення економічної безпеки держави.

Слід зазначити, що нарощування експортного потенціалу - найбільш складне завдання економічної реформи і, очевидно, без підтримки держави всі спроби експортерів пробитися на ринок і втриматися на ньому будуть спорадичними і приреченими на невдачу. Формуючи експортну стратегію в Україні, необхідно передбачити, насамперед, вирішення наступних основних проблем:

• забезпечення диверсифікації ринків збуту вітчизняних товарів та послуг;
• подолання монокультурності експортних поставок через збільшення частки продукції високого рівня обробки;
• збільшення поставок наукоємної, високотехнологічної продукції і доведення її питомої ваги до рівня, властивого розвинутим країнам;
• поліпшення механізму управління зовнішньоекономічною діяльністю, впровадження ефективних форм взаємодії із зарубіжними країнами на основі підвищення мобільності товарів, послуг, капіталів та робочої сили.

Якщо Україна у найближчі роки не зможе розв’язати ці проблеми, то на світовому ринку за нею остаточно закріпиться роль постачальника сировини, напівфабрикатів та товарів з невисоким рівнем переробки.

Зростаюча загроза такого розвитку подій вимагає звільнитися нарешті від ілюзій і тверезо оцінити можливості виходу України на світову господарську арену. Враховуючи, що вироблювана в Україні продукція має високу енерго- та матеріалоємність, вимоги вітчизняних стандартів на продукцію поки що не відповідають міжнародному рівню, а також наявність ще цілого ряду технологічних, управлінських, інституціональних та інших несумісностей, сподівання на швидке інтегрування України у світову економічну систему виглядають нині вельми проблематичними. Тому у зовнішньоекономічній сфері Україні необхідно перш за все ретельно зберігати і розширювати всі ті ринки, на які тривалий час поставляється вітчизняна продукція, і насамперед внутрішній ринок Російської Федерації.

При розробці стратегії розширення зовнішньоекономічних зв’язків необхідно мати на увазі, що економіка України сьогодні ще не готова до завоювання нових ринків. Низький технічний рівень виробничого потенціалу країни не в змозі забезпечити випуск конкурентноспроможної на світовому ринку продукції. Інтереси західних фірм, як правило, обмежуються прагненням використовувати зв’язки з Україною з метою придбання цінної і, насамперед, дешевої сировини, відводячи нам роль сировинного придатка розвинутих країн Європи.

Реорганізація української економіки розглядається західними країнами, перш за все, як завоювання ринкового економічного простору, де діятиме жорстка конкуренція між нашими та зарубіжними партнерами. Країни Західної Європи в перспективі орієнтуватимуться, в основному, на сировинний імпорт з України, зберігаючи при цьому жорсткі бар’єри перед готовою українською продукцією. Тому, очевидно, що на сучасному етапі більш доцільно направляти український новий промисловий експорт на традиційний російський ринок.

Пріоритетність російського ринку для української експортної продукції обумовлюється наступними факторами:

• низьким рівнем транспортних витрат внаслідок географічної близькості торгових партнерів, що, з одного боку, підвищує конкурентоспроможність українських товарів на російському ринку, а з другого - знижує ціни для російських споживачів;
• значними масштабами і ненасиченістю, а, значить, і величезною ємністю російського ринку. Правда, цей фактор робить російський ринок надто привабливим не тільки для України, тому недосвідчені українські дилери часто програють в торговельних "війнах" більш вправним закордонним фірмам. Так, затягнення поставок 600 тис. т українського бурякового цукру в межах безмитної квоти, можливо, пояснюється діяльністю постачальників більш дешевого кубинського цукру-сирцю;
• відсутністю високих вимог до якості продукції, що дозволяє Україні експортувати до Росії значно більшу частку готової продукції ніж в інші країни світу;
• налагодженими виробничими та торговельними зв’язками.

Розвиток торговельно-економічного співробітництва з Росією та іншими країнами СНД дав би можливість Україні в стислі строки збільшити обсяги валового внутрішнього продукту від взаємної торгівлі з ними майже на 50 відсотків, у той час як вірогідність збільшення цього показника на основі розвитку торгівлі з країнами далекого зарубіжжя обмежена лише 4-8 відсотками і стосується в основному експорту сировинних товарів. Нехтування перевагами інтеграції призвело країни СНД не тільки до поглиблення суперечностей національних інтересів, але і до конкурентної боротьби між собою на світових ринках. Через відсутність скоординованих дій на зовнішніх ринках країни СНД тільки за 1996-1998 рр. втратили у сукупності більше 3,0 млрд.дол.США.

Як показують дослідження російського Центру вивчення кон’юнктури цін та ринку, за рахунок поліпшення координації зовнішньоекономічної діяльності країн СНД виникає можливість збільшити сумарний торговельний баланс Співдружності на 15-20 млрд.дол.США. Головне ж у тому, що більш глибока інтеграція країн СНД створить умови для сталого зростання національних економік.