Торговельні відносини. В цивілізованому суспільстві будь-яка діяльність повинна мати чітку законодавчу і нормативну базу, яка адекватно і збалансовано відображає інтереси суспільства в цілому і кожного суб’єкта господарської діяльності зокрема. Повною мірою це стосується сфери зовнішньоторговельної діяльності.

Правове регулювання зовнішньоторговельної діяльності в Україні та Росії здійснюється шляхом прийняття законів і законодавчих актів відповідно Верховною Радою України та Державною Думою Російської Федерації, нормативних актів урядів (декретів, постанов), видання указів президентів тощо, а також вироблення механізмів їх реалізації та контролю. Закони, законодавчі і нормативні акти визначають об’єкти регулювання, зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх невиконання. Закони здійснюють функцію довгострокового державно-правового регулювання зовнішньоторговельної діяльності, а укази, нормативні акти, як правило, - короткострокового чи оперативного.

Пакет законів, які регулюють зовнішньоторговельну діяльність в обох країнах, практично вже напрацьований. Однак треба відзначити, що процес розробки наявної нормативно-правової бази відбувався дещо безсистемно. Прийняті закони швидко змінюються, законодавчі акти, постанови і декрети часто суперечать один одному, що затруднює їх використання. Тому як для України, так і для Росії створення більш дієздатної законодавчої і нормативної бази регулювання зовнішньоторговельної сфери залишається актуальною і відтепер.

Для регулювання зовнішньоторговельної діяльності обидві країни використовують цілу систему інструментів, які можна поділити на дві великі групи: економічні та адміністративні.

До економічних інструментів належать:

1. у галузі імпорту - митні тарифи, чисельні податки і збори з товарів, що ввозяться, та імпортні депозити;
2. у галузі експорту - пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків та надання фінансової допомоги.

Адміністративні інструменти регулювання - це такі, що безпосередньо впливають на зовнішньоекономічні відносини:

• ембарго (повна заборона деяких експортно-імпортних операцій);
• ліцензування;
• квотування (кількісне лімітування ввезення або вивезення);
• зобов’язання щодо самообмеження поставок експортерами.

Державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності спирається переважно на економічні методи за допомогою мита, податків, кредитів, пільг тощо. За загальнодержавної необхідності застосовуються директивні методи (заборони).

Суть проблеми полягає у тому, що сьогодні у законодавстві країн, що регулюють зовнішньоторговельну діяльність, існують певні відмінності, які виступають серйозним бар’єром у їх взаєминах. Мова йде, перш за все, про відмінності у тарифних і нетарифних методах регулювання експортно-імпортних операцій, їх оподаткування, що обумовлює невиправдане підвищення цін на товари (послуги, роботи), перешкоджає вільному їх переміщенню і нарощуванню обсягів взаємної легальної торгівлі, сприяючи в той же час розширенню масштабів нелегальних її форм.

Внаслідок цього сьогодні торгово-економічні відносини між Україною та Росією знаходяться на доволі низькому рівні, який не відповідає ні інтересам, ні потенційним можливостям обох країн.

Свого часу для подолання існуючих негативних моментів і пожвавлення торговельних взаємовідносин між Україною та Російською Федерацією було укладено Угоду про вільну торгівлю, що підписана 24.06.93 р. і юридично набрала сили 21.02.94 р. Цією Угодою передбачалось взаємне незастосування експортно-імпортного мита, а також еквівалентних їм за дією податків та зборів.

Однак дія Угоди була обмежена вилученням з режиму вільної торгівлі товарів, які відповідно до законодавств обох держав підпадали під дію експортного тарифу або підлягали квотуванню та ліцензуванню. На час підписання Угоди як Україна, так і Росія застосовували нетарифні та тарифні обмеження.

Після укладення цієї Угоди до 1997 р. Україна не застосовувала ніяких заходів тарифного регулювання торгівлі у відносинах з Російською Федерацією. Але Законом України від 03.04.97 р. № 170/97 ВР “Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань обкладання ввізним митом товарів та інших товарів, що ввозяться на митну територію України” були встановлені пільгові ставки мита при ввезенні в Україну товарів, у тому числі і з Російської Федерації.

В той же час Урядом Російської Федерації 11 квітня 1997 р. було прийнято постанову № 417 “Про заходи підтримки вітчизняної цукрової промисловості”, згідно з якою з 15 травня 1997 р. встановлювалось мито на білий цукор (у тому числі й походженням з України), що ввозиться на територію Російської Федерації. Слід зазначити, що цей захід не поширювався на імпорт в Росію цукру з країн-учасниць Митного Союзу.

Введення в дію даної постанови стосовно товарів українського виробництва, як і положення Закону України № 170/97 від 03.04.97 р. по відношенню до російських товарів, суперечать положенням Статті 1 Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про вільну торгівлю від 24.06.93 р. і Статті 3 Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про реалізацію режиму вільної торгівлі від 08.02.95 р. в частині незастосування мита на імпортні товари походженням з митної території однієї з сторін і призначені для митної території іншої сторони до проведення попередніх консультацій і узгодження вилучень з режиму вільної торгівлі.

Такі заходи являють собою введення нових тарифних методів регулювання ввезення продукції і ускладнюють створення адекватного, рівноправного та взаємовигідного режиму торгівлі між Україною і Російською Федерацією.

Ще одним фактором, що стримує розвиток співробітництва України і Росії у зовнішньоекономічній діяльності, є запізнення з формуванням зон вільної торгівлі, які є проміжним етапом переходу до митного союзу.

Угода про створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) була підписана главами держав ще 15 квітня 1994 р. Але до теперішнього часу ряд держав, в тому числі Росія, не ратифікували цю Угоду. Росія, наприклад, мотивує це тим, що запровадження ЗВТ в рамках СНД в нинішніх умовах призведе до щорічних втрат нею 2,1 млрд.дол.США і наполягає на поступовому рішенні цього питання. В зв’язку з цим можна констатувати, що зона вільної торгівлі донині не сформована.

Для реалізації Угоди державам-учасницям потрібно розв’язати комплекс першочергових задач:

• державам-учасницям, що не ратифікували цю Угоду, прискорити проведення державних процедур для вступу її в дію;
• узгодити перелік вилучень із режиму вільної торгівлі;
• розробити механізм ліквідації технічних перешкод та інших обмежень аналогічного характеру, що стримують розвиток взаємної торгівлі;
• домовитися про єдину систему стягнення непрямих податків при експорті та імпорті товарів (робіт, послуг);
• визначити основні принципи координації зовнішньоторговельної політики відносно країн, які не є учасницями Угоди, і розробити механізм їх реалізації;
• продовжити роботу з гармонізації та уніфікації національних законодавств країн для створення умов щодо більш ефективного функціонування зони вільної торгівлі.

Формування зони вільної торгівлі на території всієї Співдружності дозволить утворити цивілізовані, надійні, передбачувані умови для всіх учасників зовнішньоекономічної діяльності. Будуть створені умови для більш повної інформованості учасників зовнішньоекономічної діяльності про можливості торгівлі в рамках Співдружності, забезпечені рівні права операторам ринку, можливості колективного правового захисту. Зона вільної торгівлі у випадку її введення створить гарантії учасникам зовнішньоекономічної діяльності у тому, що нові обмеження у торгівлі, якщо вони будуть впроваджуватись на основі переговорного процесу, багатосторонніх консультацій, будуть досить передбачувані, що дозволить підвищити ефективність рішень з боку національних урядів.

Невиконання обома країнами у повному обсязі угоди про вільну торгівлю, затягування ратифікації угоди про створення ЗВТ, а також відсутність протягом тривалого часу єдиного порядку стягнення ПДВ на продукцію, експортовану та імпортовану з митних територій сторін, ліцензування та квотування імпорту цукру і спирту, порушення положень Ашгабатської угоди від 23 грудня 1993 р. "Про загальні умови та механізми підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств та галузей держав-учасниць СНД" спричинили до зростання дефіциту торговельного балансу України в торгівлі товарами із своїм основним партнером.

Особливо негативну роль у зовнішньоторговельних зв’язках України та Росії протягом останніх років відіграла неузгодженість механізмів оподаткування експортно-імпортних операцій між країнами. Справа в тому, що до 1998 р. податкові взаємовідносини між Україною та Росією будувалися на принципово інших основах, ніж російські взаємини з країнами далекого зарубіжжя та рештою держав СНД.

Так, діючим податковим законодавством Росії передбачено звільнення від ПДВ товарів, робіт і послуг, що експортуються до країн далекого зарубіжжя. Питання оподаткування операцій, які пов’язані з поставками товарів (виконанням робіт, наданням послуг) між господарюючими суб’єктами держав-учасниць СНД, виходять за рамки вищевказаної пільги. В цих відносинах згідно з п.2 ст.10 Закону про ПДВ і постановою колишньої Верховної Ради РФ від 29.01.1993 р. №4407-1 "Про застосування Закону Російської Федерації "Про податок на додану вартість" закладений принцип взаємності оподаткування стосовно кожної окремої країни СНД.

Господарчі суб’єкти держав-учасниць СНД (крім України) здійснюють поставку до Росії товарів з ПДВ за ставками, що встановлюються їх податковим законодавством. Російські підприємства реалізують свою продукцію у ці країни також з ПДВ.

При реалізації в Росію товарів, що надходять із країн СНД (крім України), суми ПДВ, сплачені господарюючими суб’єктами цих країн у бюджети своїх держав, підлягають обов’язковому заліку у російських платників податків. За цим вказані суми підлягають обов’язковому виділенню в облікових документах, які підтверджують вартість придбання даних товарів.

Податкові взаємовідносини між Росією та Україною мали суттєві особливості, оскільки законодавства, що регулювали процеси справляння ПДВ в наших країнах, були неадекватні.

На відміну від Росії Україна ще в 1995 р. перейшла на систему справляння ПДВ за принципом "країни призначення", яка є загальноприйнятою в світовій практиці торгівлі. За правилами СОТ кожна країна встановлює ставки ПДВ самостійно, але вони не повинні відрізнятися від ставок ПДВ у внутрішній торгівлі (ст.ІІІ ГАТТ/СОТ "Національний режим відносно внутрішнього оподаткування"). Така схема забезпечує додержання взаємних економічних інтересів торгових партнерів, а також однократність справляння ПДВ.

Необхідною умовою такої схеми оподаткування є забезпечення митного контролю за переміщенням товарів і пов’язаного з цим стягнення податку митними органами по товарах, що імпортуються на територію країни.

Безумовно, узгоджена податкова політика, перехід Росії на систему справляння ПДВ за принципом "країни призначення" товару (тобто при імпорті), сприяли б подальшому розвитку взаємної торгівлі наших країн. Однак неадекватність правил оподаткування іноді призводила до таких ситуацій, за якими з українських товарів не справлялось ПДВ ні в нашій країні, ні в Росії, що дозволяло російським продуцентам звинувачувати своїх українських партнерів у демпінгу, оскільки ціни на товари з України в таких випадках були звичайно менші, ніж у російських аналогів.

В зв’язку з цим під тиском російських товаровиробників був прийнятий Указ Президента РФ від 18.08.96 р. № 1216 "Про справляння ПДВ з товарів, що походять з території України і ввозяться до території Російської Федерації", згідно з яким митними органами Росії при ввозі товарів з України здійснювалось стягнення з них ПДВ.

Після виходу цього Указу справляння ПДВ при реалізації в Росії українських товарів здійснювалось зі всієї вартості реалізації, але з обов’язковим заліком сум податку, сплачених на російській митниці. За такої схеми оподаткування російські платники податків - власники придбаного українського товару фактично здійснювали оплату податків до бюджету зі всієї вартості реалізації продукції, але у 2 етапи: спочатку на митниці, а потім при продажу вказаних товарів на російському ринку. Безумовно, така акція призвела до зниження конкурентоспроможності українських товарів і значного скорочення обсягів нашого експорту в Росію.

Враховуючи це, наприкінці 1997 р. відбулися українсько-російські переговори щодо гармонізації механізмів справляння ПДВ в обох країнах. В результаті переговорів було прийнято рішення про відміну стягнення податку при митному оформленні товарів, тобто відтепер на жодну групу товарів українського чи російського експорту ПДВ на митному кордоні обох країн не нараховується.

З 1 лютого 1998 р. як в Україні, так і в Росії діють майже адекватні механізми справляння ПДВ, про що наочно свідчать наведені схеми 1 і 2.. Із даних схем видно, що нарахування ПДВ на митній території обох країн відрізняється лише в першому варіанті здійснення експортно-імпортних операцій з готовою продукцією.

В Україні згідно з Законом про ПДВ вся торгівля переведена в єдиний режим справляння цього податку і тому при роздрібному продажу торговельні підприємства нараховують ПДВ на усю суму реалізації.

В Росії, якщо товар з митного кордону безпосередньо спрямовується у роздрібну торгівлю, ПДВ нараховується тільки на торговельну націнку. В цьому випадку конкурентоспроможність українських товарів дещо підвищується, що, зокрема, стало однією із причин того, що Росія спочатку пропонувала Україні також запровадити ПДВ на свій експорт. Але частка нашого експорту готової продукції, що продається безпосередньо російським імпортерам, настільки незначна, що Росія на втіленні своєї пропозиції особливо не наполягала.

Повністю ідентичні схеми справляння податку і на виробництві у разі використання імпортної сировини.

Потребують узгодження позиції України і Росії в питаннях оподаткування експорту продукції. Український Закон про ПДВ передбачає певні умови для усіх закордонних покупців. Майже увесь вітчизняний експорт обкладається ПДВ за нульовою ставкою, тобто продається без ПДВ.

Російський же експорт йде до України з нарахуванням 20% податку, тобто російські платники податків обкладаються ПДВ. В свою чергу, вартість російського товару разом з ПДВ згідно з українським законодавством вважається контрактною вартістю і, в свою чергу, обкладається українським ПДВ. В результаті ми маємо справляння одного і того ж самого податку двічі.

Виходячи з позицій російських науковців, перехід на нові податкові взаємовідносини між Україною та Росією, які вже мають місце у взаєминах Росії з країнами далекого зарубіжжя, без суттєвих фінансових втрат російською стороною здійснити неможливо.

Звільнення від ПДВ товарів, що ввозяться з території РФ до України, може бути здійснено тільки по мірі створення необхідних умов і, насамперед, забезпечення ефективного контролю за просуванням товарів через митний кордон України. А отже, до нульової ставки ПДВ на більшість російських товарів, що експортуються до України, ще, на жаль, далеко.

Таким чином, сподівання українських імпортерів і експортерів, які працюють з Росією, на глобальні зміни і масштабні пільги, що можуть виникнути у ході російсько-українських переговорів з питань ПДВ, не виправдались. Все, що реально отримали учасники зовнішньоекономічної діяльності в результаті угоди з Росією, - це відстрочка сплати ПДВ. Але цю можливість вони мали і раніш завдяки існуючому в Україні праву використання податкових векселів. Правда, за авалювання векселів більшості імпортерів потрібно платити, а в даному випадку відстрочка надається безкоштовно.

Для України і Росії, які офіційно вступили у переговорний процес щодо набуття повноправного членства у ГАТТ/СОТ, вкрай важливим є проведення такої митно-тарифної політики, яка б повністю відповідала вимогам цієї впливової міжнародної організації і не заважала обом країнам торгувати не тільки між собою, а й з іншими країнами світу без дискримінаційних перепон.

Але, на жаль, доводиться констатувати, що на сьогоднішній день митно-тарифна політика України, на відміну від політики Росії, не цілком відповідає вимогам ГАТТ/СОТ навіть з урахуванням того, що за результатами уругвайського раунду переговорів у рамках ГАТТ країнам з перехідною економікою (в т.ч. Україні та Росії) надано семирічний пільговий період для адаптації своїх економік до жорстких умов, які випливають із зобов’язань щодо лібералізації торгівлі.

Так, Законом України "Про єдиний митний тариф" від 05.02.92 р. № 2098-12 (стаття 7) також як і Законом РФ "О таможенном тарифе" від 21.05.93 р. № 5003-1 передбачалось застосування всіх видів мита (адвалерне, специфічне і комбіноване), що практично використовуються усіма країнами світу, які формують власну митно-тарифну і податкову політику щодо імпорту. Але Декретом Кабінету Міністрів України від 11.01.93 р. № 4-93 зупинено дію статті 7 вищезазначеного Закону і відтоді в Україні використовується лише один вид мита - адвалерне, яке нараховується у відсотках до митної вартості товарів, що обкладаються митом.

Надмірно високі ставки акцизного збору і ПДВ, які визначаються виходячи із вартості імпорту (адвалерне мито), завдають шкоди інтересам імпортерів, споживачів і держави, до бюджету якої не потрапляють значні валютні надходження. Об’єктивно така система загального оподаткування найбільш вигідна "тіньовим" структурам, контрабандистам, які мають можливість отримувати надприбутки, уникаючи сплати податків та інших зборів.

Крім цього, використання при оподаткуванні імпорту практично одного виду мита (адвалерне) порушує принципи, викладені у статті 11 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність".

Економічна доцільність використання спеціального мита підтверджується практичним досвідом як розвинутих країн, так і Росії, де широко використовується ця система. Наприклад, мінімальній фіксований розмір мита на імпорт сигарет у Росії розраховується у доларах США на 1000 одиниць, тобто використовується фіксована специфічна ставка на кількість сигарет, що ввозяться. Отже, поновлення застосування специфічного мита в Україні дасть змогу не тільки наблизитись до вже існуючих принципів та параметрів оподаткування у Росії і інших сусідніх державах (Білорусі, Болгарії, Польщі, Словаччині тощо), але і зробить невигідними операції щодо перепродажу й контрабанди товарів із території цих держав.

Крім цього, для узгодження митно-тарифної і податкової політики України та Росії потрібно в Законі РФ "О таможенном тарифе" зупинити дію статей в частині встановлення ввізного мита.

Резюмуючи вищевикладене, слід підкреслити, що до існуючих проблем в галузі гармонізації нормативно-правових баз України і Росії в зовнішньоторговельній сфері, останнім часом, в умовах фінансової кризи, яка охопила обидві країни, додаються нові перепони. Так, після прийняття Закону РФ "О мерах по защите экономических интересов Российской Федерации при осуществлении внешней торговли товарами" від 14.04.98 р. № 63-ФЗ в Росії активізувалися спроби звинувачення українських продуцентів у демпінгу на російському ринку та необхідності застосування з боку Уряду РФ відповідних заходів до українських експортерів. В унісон цьому 17 липня 1998 року Урядом РФ прийнято низку постанов (№№ 782, 783, 791, 1471), якими встановлюються додаткові бар’єри щодо доступу імпортних, тобто і українських, товарів на російський ринок. Такими захисними заходами з російської сторони є, зокрема, введення ліцензування імпорту цукру білого, патоки крохмальної та тютюну, введення сезонного мита на цукор в розмірі 45%, заборона до 2002 р. імпорту етилового спирту, відродження експортних мит на енергоносії та ряд інших сировинних товарів, нееквівалентне справляння ПДВ з російських і українських авіаперевізників тощо.

Україна, в свою чергу, прийняла ряд законодавчих актів, що об’єктивно перешкоджають розвитку економічних зв’язків з Росією і створюють прямі та побічні бар’єри в торгівлі. Це відноситься до введення ПДВ по факту відвантаження продукції, запровадження стягнення гербового збору стосовно договорів щодо транзитних перевезень російських товарів по території України і експортно-імпортних операцій між російськими та українськими організаціями, безакцептного списання коштів з валютних рахунків підприємств, затвердження положення щодо заборони українським підприємствам придбавати іноземну валюту для здійснення імпортних операцій без підтвердження поставки окремих видів товарів до України тощо.

Разом з тим, незважаючи на ці негативні моменти, на останньому засіданні Змішаної Українсько-Російської комісії із співробітництва від 16 липня 1999 р. було прийнято рішення щодо усунення штучних перешкод у торгівлі між країнами, а також втілення в життя заходів програми довгострокового економічного співробітництва до 2007 року.

Реалізація цих домовленостей потребує подальшої лібералізації торговельних зв’язків між країнами, переходу в найкоротші терміни на єдині принципи справляння непрямих податків у взаємній торгівлі, поступового усунення торговельних бар’єрів і непрямих нетарифних обмежень, зближення митних тарифів тощо.

Враховуючи актуальність проблем досягнення гармонізації національних законодавств з питань зовнішньоторговельної діяльності, вважаємо за доцільне на міжурядовому рівні забезпечити подальше спільне відпрацювання механізму узгодження і зближення правових актів, регулюючих взаємовідносин України і РФ по тих позиціях, що не суперечать інтересам обох країн.

Інвестиційне та виробничо-технічне співробітництво

Процес співробітництва України та Росії в інвестиційній та виробничо-технічній сферах регулюється досить широким спектром нормативно-правових документів, які можна розділити на три основні групи:

1. Міжнародні договори та угоди;
2. Основоположні (базисні) нормативні акти;
3. Нормативні документи, що безпосередньо регулюють діяльність українських та російських господарюючих суб'єктів в інвестиційній та виробничо-технічній сферах.

До першої групи нормативно-правових документів належать як багатосторонні, так і двосторонні угоди. Основними серед останніх, тобто тих, які безпосередньо стосуються українсько-російських стосунків в інвестиційній та виробничо-технічній сферах, є:

• Про сприяння та взаємний захист інвестицій;
• Про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна та попередження ухилень від сплати податків;
• Про виробничу кооперацію;
• Про науково-технічне співробітництво.

Позитивний вплив на співробітництво між обома країнами в інвестиційній та виробничо-технічній сферах має також участь України і Росії в таких багатосторонніх міжнародних угодах, як:

• Вашингтонська конвенція 1965 року про порядок розв’язання інвестиційних спорів між державами та іноземними особами;
• Сеульська конвенція 1985 року щодо створення міжнародної багатосторонньої системи страхування іноземних інвестицій;
• Про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав.

До другої групи нормативно-правових документів належать ті, що визначають політико-економічний статус держав, принципи та форми господарювання, становлення та розвиток економічних відносин. Ці документи не є актами "прямої" дії щодо іноземних інвестицій в кожній з країн (українських в Росії та російських - в Україні) та виробничо-технічного співробітництва між Україною і Росією і, як правило, не містять в собі відповідних норм, однак, очевидно, що діяльність господарюючих суб'єктів в обох державах у сферах співробітництва, котрі розглядаються, повинна регламентуватися саме цими актами. Серед документів такого характеру можна виділити законодавчі акти України і РФ, декрети Кабінету Міністрів України, укази президентів України та Російської Федерації тощо.

До нормативних документів, що безпосередньо регулюють взаємовідносини між обома країнами в інвестиційній та виробничо-технічній сферах (третя група), відносяться закони, укази президентів України та РФ, постанови урядів двох країн, а також відомчі нормативно-правові акти міністерств і відомств - інструкції, накази, листи і т. ін. Ціль і завдання останніх полягає, головним чином, в деталізації, роз’ясненні та уточненні механізму дії статей законів, указів та постанов, що носять, як правило, загальний характер.

Для співставлення нормативно-правових баз України і Росії доцільно розглянути основні нормативно-правові акти, які відносяться до другої та третьої груп.

До складу нормативно-правових документів другої групи відносяться декілька десятків документів від кожної із сторін, але для проведення аналізу відмінностей між аналогічними нормативними актами, які входять до складу нормативних баз України і Росії і регулюють правовідносини в інвестиційній та виробничо-технічній сферах співробітництва між обома державами, достатньо розглянути основні законодавчі акти, які стосуються: підприємницької діяльності; оподаткування; створення і функціонування промислово-фінансових груп; укладання, реалізації та припинення дії угод про розподіл продукції; прав власності на землю.

1. Закони України і Росії про підприємницьку діяльність.

Питання щодо підприємницької діяльності в Україні та Росії регулюються законами України "Про підприємництво" (від 07.02.91 р. №698-12 із змінами) та РФ "О предприятиях и предпринимательской деятельности" (від 25.12.90 р. № 445-1 із змінами)

Суттєвих розбіжностей, а тим більше невідповідностей у змісті законів України та Російської Федерації про підприємства і підприємницьку діяльність немає. При певних допущеннях їх можна вважати ідентичними. Єдиною відмінністю між ними є те, що український законодавчий акт містить спеціальну статтю (14) про державну підтримку підприємництва, яка передбачає поряд з іншими заходами підтримки підприємництва сприяння в організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів. Ця стаття передбачає також здійснення первісного облаштування неосвоєних територій об’єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх у кредит підприємцям. Найбільш важливим є те, що у відповідності із зазначеною статтею держава зобов’язується стимулювати за допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових пільг тощо) інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг, надавати підприємцям цільові кредити. Російським законодавчим актом такої державної підтримки підприємницької діяльності не передбачено.

Зазначене вище відрізняє у кращій бік український закон і саме цим створює додаткову привабливість для надходження в економіку країни іноземного, в тому числі і російського, капіталу.

2. Закони України і Росії про оподаткування.

Оподаткування в Україні регулюється законами України "Про податок на додану вартість (від 03.04.97 р. № 168-97-ВР із змінами) та “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” (від 22.05.97 р. №283/97-ВР із змінами), в Росії - відповідними законами РФ "О налоге на добавленную стоимость" (від 06.12.91 р. № 1992-1 із змінами) та “О налоге на прибыль предприятий и организаций” (від 27.12.91 р. № 2116-1 із змінами).

Аналіз діючих податкових режимів в Україні і РФ свідчить про їх схожість при оподаткуванні податком на додану вартість (однакова ставка податку у розмірі 20 відсотків) і відмінність при оподаткуванні податком на прибуток.

При порівнянні режимів оподаткування податком на додану вартість більш привабливі умови для іноземного інвестора забезпечує російський закон. Головною його перевагою є те, що відповідною нормою російського законодавчого акту (стаття 5) від оподаткування звільняються товари (за виключенням підакцизних), які призначені для включення до складу основних виробничих фондів і які ввозяться іноземним інвестором для внеску до статутного фонду.

Згідно з українським законодавством податок на прибуток за ставкою 30 відсотків зараховується до бюджету одного рівня. Російським законодавством визначено, що податок на прибуток складається з двох частин - постійної за величиною (ставка податку складає 13 відсотків), що зараховується до федерального бюджету, та "плаваючої", що зараховується до бюджетів суб’єктів РФ. Ставки податку "плаваючої" частини визначаються законодавчими актами суб’єктів РФ в розмірі не вище 22%, а з прибутку від посередницьких операцій та угод - за ставками в розмірі не вище 30%.

Співставлення режимів оподаткування податком на прибуток показує, що російським законом передбачені більш високі сумарні значення ставок податку при застосуванні суб’єктами РФ їх максимальних значень (43 відсотка) ніж ставка податку за українським законом (30 відсотків). В той же час регіони РФ мають змогу застосовувати свою систему податкових пільг у взаємовідносинах з іноземними інвесторами в межах компетенції, що надається їм федеральним законодавством. І регіони користуються наданим їм правом. Як правило, заходи регіонів зводяться до звільнення іноземних інвестицій від сплати повністю або частково регіональної частини податку на прибуток, відстрочки та(або) зниження сплати інших податкових і орендних платежів. Наприклад, в Новгородській області прямі іноземні інвестиції виробничої спрямованості звільняються від сплати всіх податків і платежів у місцеві бюджети до повної окупності вкладених коштів. Згідно з законом Санкт-Петербурга "О внесении дополнений в закон Санкт-Петербурга "О налоговых льготах" при визначенні податку на прибуток в частині сум, що зараховуються до бюджету міста, прибуток, що оподатковується, зменшується на суми, які фактично спрямовані на фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення.

По відношенню до оподаткування доходів нерезидентів у вигляді дивідендів, процентів тощо більш ліберальним є російський закон. Ставки податку, які ним передбачені, у два рази нижчі за відповідні ставки українського закону.

Суттєві пільги щодо оподаткування прибутку підприємств з іноземними інвестиціями, які займаються виробничою діяльністю, надані Указом Президента РФ "О некоторых вопросах налоговой политики" (від 23.05.94 р. № 1004). У відповідності з цим документом підприємства з іноземними інвестиціями, що займаються виробничою діяльністю і сплачена частка іноземного учасника в статутному фонді яких складає не менше 30% (в еквіваленті не менше 10 млн.дол.США), в перші два роки діяльності з часу їх реєстрації не сплачують податок на прибуток до федерального бюджету, якщо виручка від виробничої діяльності перевищує 70% загальної виручки від реалізації ними продукції (робіт, послуг). На третій та четвертий роки такі підприємства сплачують податок на прибуток до федерального бюджету відповідно у розмірі 25% та 50% ставки, якщо виручка від виробничої діяльності складає більше 90% від реалізації ними продукції (робіт, послуг).

За сукупністю переваг, які надаються іноземному інвестору російським законом про оподаткування прибутку підприємств (можливість застосування суб’єктами РФ гнучкої фіскальної політики, що дає змогу іноземним інвесторам вибирати для вкладання інвестицій території з більш привабливими умовами інвестування; пільги на федеральному рівні у вигляді податкових канікул для ПІІ, що займаються виробничою діяльністю; нижчі ставки податку на доход нерезидентів), російський режим оподаткування прибутку більш привабливий для іноземного інвестора, ніж український.

3. Закони України і Росії про створення і функціонування промислово-фінансових груп.

В Україні та Росії процеси створення та діяльності такого роду утворень регламентуються відповідно Законом України "Про промислово-фінансові групи в Україні” (від 21.11.95 р. № 437/95-ВР) та Законом РФ “О финансово-промышленных группах” (від 30.11.95 р. №190-ФЗ).

Порівняння цих нормативно-правових документів України та РФ щодо створення і діяльності національних та транснаціональних (міждержавних) ПФГ (або ФПГ) дає підстави стверджувати про більшу потенційну ефективність дії, яку закладено у російській законодавчий акт. Основні відмінності українського і російського законів стосуються законодавчого визначення цілей та механізму створення ПФГ та ФПГ, обмежень на склад учасників об'єднань, їхньої реєстрації, а також державної підтримки процесу їхнього формування.

Так, на відміну від російського закону, згідно з яким ФПГ створюються з метою технологічної або економічної інтеграції російських господарюючих суб'єктів для реалізації будь-яких проектів і програм (в тому числі і державних), українським законом створення ПФГ передбачено для реалізації лише завдань державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, а також виробництва кінцевої продукції. Регламентація кола цілей, задля досягнення яких може створюватися ПФГ в Україні, не дає можливості створити об'єднання українських господарюючих суб'єктів з метою реалізації будь-якого ініціативного проекту. Зокрема, українським законом обмежуються в правах регіони, які для реалізації регіональних програм не можуть ініціювати створення ПФГ, якщо ці програми не є частинами відповідних державних програм. Вузький спектр законодавчо визначених цілей щодо створення ПФГ в Україні при вкрай обмежених бюджетних коштах, які може виділити держава на реалізацію державних програм, значною мірою штучно звужує потенційно широкий сектор діяльності національних та транснаціональних об'єднань в країні. Крім цього, створення ПФГ для реалізації державних програм і виробництва конкретної продукції обумовлюють формування об'єднання за вертикальною схемою, тобто за технологічним принципом в рамках переважно однієї галузі, що створює загрозу підвищення рівня монополізації економіки країни. В той же час досвід розвинутих країн свідчить, що діяльність груп, сформованих за горизонтальною схемою, послаблює монополізм за рахунок міжгалузевого переливу капіталу, подолання вузької спеціалізації виробництва, посилення реальної та потенціальної конкуренції.

З огляду на низьку фінансову спроможність більшості українських фінансово-кредитних установ, а також відсутність у переважної частини підприємств України обігових коштів, включення в український закон норми, згідно з якою в складі ПФГ може бути тільки один банк, також вбачається помилковим. З великою долею вірогідності можна спрогнозувати, що ця норма закону на тлі дефіциту бюджетних ресурсів для реалізації державних програм не дозволить у найближчу перспективу потенційним українським ПФГ приступити до реалізації більш-менш серйозних інвестиційних проектів. На відміну від українського закону російським законодавчим актом чисельність фінансово-кредитних установ в складі однієї ФПГ не регламентується. Так, наприклад, в складі офіційно зареєстрованої транснаціональної ФПГ "Нижегородские автомобили" знаходиться вісім таких установ, серед яких чотири банки (ВАТ АКБ "АСМ-Клирингбанк", ВАТ АКБ "АвтоГАЗбанк", ВАТ АКБ "Автобанк", ВАТ АКБ "Нижегородский банкирский дом").

Щодо терміну розгляду поданих на реєстрацію ПФГ документів, то більш прийнятною для потенційних учасників об'єднання вбачається також норма російського закону - два місяці незалежно від виду групи (національна або транснаціональна). Згідно з українським законом рішення щодо створення ПФГ або відмову у цьому Кабінет Міністрів України приймає у тримісячний термін - у разі розгляду проекту за участю лише українських учасників групи, і у шестимісячний термін - у разі розгляду проекту створення транснаціональної ПФГ.

Наочним свідченням більшої ефективності дії Закону РФ "О финансово-промышленных группах" у порівнянні з відповідним українським законом є те, що на кінець квітня 1999 року в Росії згідно з державним реєстром вже діяло 84 ФПГ, десять з яких - транснаціональні або міждержавні ("Нижегородские автомобили", "ИНТЕРРОС", "ТаНАКо", "Точность", "Славянская бумага", "Аэрофин", "Оптроника", "Росагропром", "Интерхимпром", "Сибагромаш"). На цей же час в Україні поки що не створено жодної ПФГ. У цьому зв'язку необхідно відмітити, що з метою створення більш сприятливих правових засад для створення ПФГ в Україні Президентом держави двічі впродовж одного року видавалися відповідні укази. Так, в липні 1998р. було видано Указ Президента України "Про окремі питання створення промислово-фінансових груп" (№ 754/98), в червні 1999 р. - "Про деякі питання створення промислово-фінансових груп" (№ 597/99). На жаль, обидва ці укази Президента України не набрали чинності у зв'язку з відхиленням відповідних законопроектів Верховною Радою України.

4. Закони України та Росії щодо угод про розподіл продукції.

Діяльність національних та іноземних господарюючих суб'єктів в Україні та Росії, пов'язана із укладенням, реалізацією та припиненням дії угод про розподіл продукції, відповідно регулюється Законом України "Про угоди про розподіл продукції" (від 14.09.99 р. № 1039-ХIV) та законами РФ: "О соглашениях о разделе продукции" (від 30.12.95 р. № 225-ФЗ) і "О внесении изменений и дополнений в Федеральный закон "О соглашениях о разделе продукции" (від 07.01.99 р. № 19-ФЗ).

Розгляд цих нормативно-правових документів України та РФ не дає можливості надати переваги жодній із сторін - і український, і російський нормативні документи мають як окремі переваги, так і недоліки. Так, перевагою Закону України "Про угоди про розподіл продукції" є більш докладно прописані положення щодо порядку укладення угоди про розподіл продукції (статті 7-15), в той час як Законом РФ "О соглашениях о разделе продукции" цьому важливому питанню присвячена лише одна стаття (6). Водночас, перевагою російського нормативного документа є те, що строк дії угоди безпосередньо не регламентується (він встановлюється сторонами згідно з діючим на момент укладання угоди законодавством РФ), тоді як українським документом цей строк визначено п'ятдесятьма роками, що не дає можливості укладати довгострокові (понад п'ятдесяти років) угоди. Правда, згідно із статтею 14 українського законодавчого акту строк дії угоди про розподіл продукції може бути за ініціативою інвестора і за згодою Кабінету Міністрів України продовжений шляхом укладання додаткової угоди.

5. Нормативно-правові акти України та Росії, що стосуються прав власності на землю.

До складу основних нормативно-правових документів, які регулюють права власності на землю, в Україні відносяться Земельний кодекс України (від 13.03.92 р. № 2196-12 із змінами), Закон України "Про оренду землі" (від 06.10.98 р. № 161-Х1V), Указ Президента України "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення" (від 19.01.99 р. № 32/99 ). До числа таких же нормативно-правових документів в Росії входять Земельный кодекс РСФСР (в ред. Указу Президента РФ від 24.12.93 р. № 2287 із змінами) та Указ Президента РФ "О гарантиях собственникам объектов недвижимости в приобретении в собственность земельных участков под этими

объектами" (від 16.05.97 р. № 485).

Особливий інтерес щодо правовідносин в питанні власності на землю виникає у зв'язку з приватизацією об'єктів нерухомості як в Україні, так і в Росії і незацікавленістю іноземних інвесторів в їхньому придбанні без наступного набуття права власності на земельну ділянку під такими об'єктами. Неохоче йдуть іноземні інвестори і на спорудження нових об'єктів, якщо земельна ділянка під ними не може бути у власності інвестора.

Нормами наведених вище нормативно-правових документів України право власності на земельну ділянку під об'єктом, що приватизується, або планується під забудову, на нерезидентів України не розповсюджується (п.5 Указу Президента України "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення"). Вони можуть лише взяти земельну ділянку в оренду строком до п'ятдесяти років (стаття 6 Закону України "Про оренду землі").

На відміну від українських документів російськими нормативно-правовими актами право на придбання у власність земельної ділянки під приватизованим об'єктом нерухомості надано будь-якому власнику цього об'єкта нерухомості (п.2 Указу Президента РФ "О гарантиях собственникам объектов недвижимости в приобретении в собственность земельных участков под этими объектами" ). Така відмінність у підходах щодо права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадку необхідності іноземному інвестору вибирати між Україною та Росією майбутню країну свого базування за інших рівних умов стосовно участі у приватизації або у придбанні будь якого об'єкту нерухомості, безумовно, надасть перевагу Росії.

До складу нормативно-правових документів третьої групи, які безпосередньо регулюють діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями на територіях України та РФ, входять два закони України ("Про режим іноземного інвестування" /від 19.03.96 р. №93/96-ВР/ та "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" /від 13.10.92 р. №2679-12/), та Закон РФ "Об иностранных инвестициях в Российской Федерации" /від 09.07.99 р. №160-ФЗ/).

При порівнянні українського та російського законів (відповідно - "Про режим іноземного інвестування" та "Об иностранных инвестициях в Российской Федерации") доцільно виходити з таких критеріїв, як встановлений правовий режим інвестиційної діяльності іноземних інвесторів на території кожної з країн, забезпечення інвесторів гарантіями, а також наявність пільг та преференцій.

Аналіз і порівняння цих законодавчих актів свідчить про те, що нормами обох законів для іноземних інвесторів встановлюється національний режим інвестиційної діяльності за винятками, передбаченими іншими нормативно-правовими актами України і Росії.

Гарантії, що надаються українським та російським законами іноземним інвесторам, за напрямами їх надання практично не відрізняються. В той же час між деякими з них є відмінності щодо своєї ваги та значимості. Найбільш суттєві з них стосуються гарантій в разі зміни діючого законодавства. Так, Законом України "Про режим іноземного інвестування" (стаття 8) передбачено, що при зміні в подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції гарантій щодо їх захисту, на вимогу іноземного інвестора протягом 10 років з дня набрання чинності нового законодавства застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій, які було надано попереднім законом.

Російським Законом "Об иностранных инвестициях в Российской Федерации" (стаття 9) надається гарантія того, що в разі, якщо вступають у дію нові федеральні закони та нормативно-правові акти РФ, які змінюють розміри ввізного мита, федеральних податків та внесків до державних позабюджетних фондів, або якщо в діючі федеральні закони вносяться зміни і доповнення, які призводять до зростання сукупного податкового навантаження на діяльність іноземного інвестора або встановлюють режим заборон та обмежень стосовно іноземних інвестицій у порівнянні із сукупним податковим навантаженням і режимом, що діяли згідно з федеральними законами та іншими нормативно-правовими актами РФ на день початку фінансування пріоритетного інвестиційного проекту за рахунок іноземних інвестицій, то такі нові федеральні закони та інші нормативно-правові акти, а також зміни та доповнення, які внесені в діючі федеральні закони та інші нормативно-правові акти, не застосовуються протягом не більше 7 років.

Тобто гарантія щодо стабільності правового середовища іноземного інвестування, яка надається російським законом, охоплює більшу сферу її застосування, а тому є більш вагомою у порівнянні з відповідною гарантією українського законодавчого акту.

Російським законом (стаття 17) також передбачено, що суб'єкти РФ та органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції також мають право надавати іноземному інвестору пільги та гарантії. Тому в підсумку за критерієм забезпечення іноземних інвесторів гарантіями щодо інвестиційної діяльності можна стверджувати про більшу привабливість саме російського законодавчого акту.

Останнє твердження стосується також порівняння обох законодавчих актів за останнім критерієм (наявність пільг та преференцій), тому що при майже однакових за своєю суттю пільгах та преференціях, які надаються російським та українським законодавчими актами, їхній перелік на рівні суб'єктів РФ може суттєво поповнюватися.

В підсумку за встановленими критеріями переваги Закону РФ "Об иностранных инвестициях в Российской Федерации" очевидні.

Порівняння нормативно-правових баз, які регулюють співробітництво України і Росії в інвестиційній та виробничо-технічній сферах, виявило й деяку асиметрію в наявності окремих нормативно-правових документів. Так, наприклад, українська база включає закони України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (від 16.04.91 р. № 960-12), “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон (від 08.07.97 р. із змінами) та "Про концесії" (від 16.07.99 р. №997-ХIV), яких немає в російській нормативно-правовій базі.

Близьким аналогом українського закону щодо зовнішньоекономічної діяльності є Закон РФ "О государственном регулировании внешнеторговой деятельности" (від 13.10.95 р. № 96-ФЗ із змінами), але його дія спрямована на правове врегулювання лише питань із зовнішньоторговельної діяльності. В той час, як Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" охоплює все коло питань з правового регулювання проблем зовнішньоекономічної діяльності, що в підсумку (з урахуванням більшої глибини конкретизації статей) вигідно відрізняє українській законодавчий акт від російського.