Реформування національних економік України та Росії після набуття ними реальної самостійності розпочалося на тлі поглиблення негативних процесів, що склалися в економіці СРСР в останні роки його існування. Характерною ознакою цих процесів на початковому етапі реформ стала ліквідація механізму загального керування на пострадянському економічному просторі та відсутність відповідного дійового механізму міждержавних економічних угод, що призвело до руйнації колишніх тісних економічних зв’язків, вкрай негативно відбилося на трансформації господарських комплексів обох країн. Насамперед, це виявилося в падінні виробництва через розрив коопераційних ланцюжків та деформацію загального товарного і фінансового простору, що функціонували тривалий час.

За цих умов Україна проголосила багатовекторну модель зовнішньоекономічної політики з намірами швидкого інтегрування до світової економіки. Але, на жаль, уявлення про те, що Україна є добре підготовленою до інтеграції у світову економіку, як показало життя, було надто перебільшеним. У сумарному обчисленні потенціал України і справді начебто забезпечував їй місце у першій десятці розвинутих країн світу, але 85% його належало військово-промисловому комплексу. Величезна концентрація в Україні виробництв, не пов’язаних безпосередньо із задоволенням потреб людини, поступово виснажувала її природні, насамперед, паливні ресурси, утворила сильне антропогенне навантаження на довкілля і не сприяла розвитку галузей, необхідних для забезпечення нормальної життєдіяльності суспільства. Надзвичайно високий ступінь інтегрованості промисловості СРСР зумовив той факт, що 80 відсотків підприємств України не мали закінченого виробничого циклу. Все це спричинило високий ступінь залежності української економіки від зовнішніх постачань (в першу чергу з Росії та інших країн СНД), породило проблему критичного збільшення зовнішніх боргів.

За даними аналітиків, якщо б Україна гіпотетично повністю припинила товарний обмін з Росією та іншими країнами СНД, то в неї залишилася б можливість забезпечити виробництво тільки 15 відсотків свого кінцевого продукту, що адекватно соціально-економічному колапсу. Росія ж не так вразлива: в подібній ситуації їй вдалося б зберегти 65 відсотків кінцевого продукту.

Очевидно, що за таких умов намагання форсовано інтегрувати Україну у світове господарство може призвести до її перетворення в аутсайдера світового ринку. При теперішньому технологічному рівні економіки Україна не може розраховувати на масштабний вихід її продукції на світові ринки, які в основному вже розподілені і зайняті. Крім того, слід враховувати, що розвинуті країни не мають намірів створювати для себе нових конкурентів.

Для України такий розвиток подій не тільки здатний призвести до втрати ємного російського ринку та джерел сировини, але і створює безпосередньо загрозу національній безпеці і перспективам завоювання гідного місця у світовій спільноті.

Навряд чи така перспектива в інтересах Росії та інших партнерів України по СНД. Як для України, так і для Росії нагальною потребою є глибока структурна перебудова економіки, докорінне перетворення її матеріально-технічної бази, створення нових високоефективних виробництв, розвиток ринкової інфраструктури. Вирішення цих завдань залежить, головним чином, від інвестицій і передових технологій, яких, як відомо, хронічно не вистачає ні Україні, ні Росії. Але в кінцевому результаті, судячи з досвіду економічно розвинутих країн, домінуючого значення набуває надійність ринків збуту продукції.

На жаль, доводиться констатувати падіння експорту українських товарів у Росію (в 1998 р. - на 22%, в 1999 р. – ще на 17,5%), хоча Росія залишається найбільшим імпортером українських товарів. На Росію у 1999 р. припадало 20,7% експорту українських товарів (в 1998р. - 23%) і 47,6% імпорту (в 1998 р. - 48,1%).

Основною причиною згортання обміну товарами з Росією була фінансова криза у серпні 1998 р. Погану службу українському експорту в Росію справила девальвація російського рубля. В результаті російські товари стали ще більш дешевими, що загрожує українським експортерам, крім всього, і підвищенням конкуренції з боку Росії на ринках інших країн.

Але є й інші причини. На превеликий жаль, Росія продовжує недружню практику торговельних обмежень, причому часом нелігитимного характеру. Чого варта, наприклад, історія із наповненням української імпортної цукрової квоти, результатом якої стало фактичне блокування ввозу даного товару із України в Росію.

Хоча зниження питомої ваги експорту в Росію часто пояснюється поглибленням диверсифікації української зовнішньої торгівлі, поступова втрата провідних позицій на ємному російському ринку викликає тривогу. Диверсифікація у даному випадку скоріше є заходом, спрямованим на компенсацію втрати позицій України в Росії та в інших країнах СНД. Враховуючи все нові і нові антидемпінгові процеси проти українських товарів на нових ринках (Південно-Східна Азія, Латинська і Північна Америка, країни ЄС), завойовані там позиції навряд чи пощастить утримати надовго.

Гострота проблеми реалізації продукції, особливо готових виробів, в умовах жорсткої конкуренції на зовнішніх та внутрішніх ринках досі недооцінюється як Україною, так і Росією. Промисловий потенціал України та Росії, в першу чергу їх високотехнологічні галузі, навряд чи може бути задіяним без опори на взаємні коопераційні поставки і ринки збуту обох країн.

Необхідність цих взаємин обгрунтовується цілою низкою обставин. По-перше, обидві держави - частини органічної цілісності, що склалася протягом століть на просторі Східної Європи, Центральної і Північної Азії. По-друге, така зовнішньоекономічна орієнтація дозволяє в максимально можливій мірі використати існуючий в Україні виробничий потенціал, відновити природні ринки збуту і джерела отримання сировинних ресурсів, забезпечити поступову трансформацію української економіки та її соціальну орієнтацію. По-третє, економічна взаємодія з Росією буде сприяти стабілізації внутрішньополітичної ситуації в Україні, що є особливо важливим для Криму, Донбасу, Східної України, де переважає населення з проросійською орієнтацією.

Авторами монографії враховані положення Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією, заходи Програми економічного співробітництва України та Російської Федерації на 1998-2007 роки, а також положення Концепції національної безпеки України і Концепції національної безпеки Російської Федерації, які відбивають сукупність офіційно прийнятих поглядів на державну стратегію з цих питань. У роботі використані статистичні дані, прогнози і огляди наукових установ НАН України та РАН. В процесі підготовки монографії проаналізовані законодавчі та інші правові акти, а також двосторонні угоди, що є підгрунтям українсько-російських економічних відносин.

На основі проведених досліджень можна зробити висновок, що процес розширення конструктивного співробітництва з Росією є однією з стратегічних цілей та пріоритетних задач зовнішньої політики України. У цьому контексті набуває значення політичне забезпечення процесу подальшої економізації двосторонніх відносин в усіх галузях міждержавного співробітництва. Для практичного вирішення цих завдань необхідна довгострокова науково обгрунтована концепція українсько-російських економічних відносин.

Економічні відносини України та Російської Федерації розглядаються авторами як відносини між двома суверенними державами, що утворилися в межах колишнього єдиного економічного простору СРСР і повинні будувати якісно нові взаємини в економічній сфері на рівноправних засадах з повагою до державного суверенітету, територіальної цілісності, національних економічних інтересів одне одного.

Концепція повинна визначати проблеми та передумови формування економічних відносин між країнами; стан цих відносин, інтереси та цілі обох сторін; пріоритети, напрями та принципи стратегічного економічного партнерства з урахуванням ринкової моделі та взаємозалежності економічного розвитку обох країн, а також з урахуванням всього спектру впливових чинників.

Концепція має комплексно охоплювати різноманітні аспекти економічних взаємин, включаючи торгівлю, виробничу кооперацію, спільне підприємництво, інвестиційне співробітництво, науково-технічну кооперацію, координацію дій на ринках третіх країн, фінансово-кредитні взаємовідносини, узгодження законодавчої бази економічної сфери взаємовідносин.