1. УКРАЇНА ТА СВІТОВИЙ РИНОК ОЗБРОЄННЯ

Сучасний світовий ринок озброєнь - один з найбільш складних секторів світового господарства. Суперництво окремих країн та угруповань тут є дуже гострим: боротьба точиться не тільки за окремі прибутки, а й за військово-технічну перевагу, тривалу прив’язку покупця до свого технологічного комплексу. Придбані кораблі, літаки, системи протиповітряної оборони, танки, артилерійські комплекси служать, як правило, багато років, однак з часом потребують модернізації та ремонту. Тому зв’язки у цій сфері надто вигідні виробнику, оскільки перша угода тягне за собою необхідні чергові контракти. На рубежі 1980-1990-х років на світовому ринку озброєння та військової техніки відбулися суттєві зміни, які визначили його розвиток у наступні роки [40].

По закінченні “холодної війни” ринок зброї почав звужуватися, однак локальні конфлікти, навіть на зразок югославського, погрожують наслідками, що виходять далеко за межі того чи іншого регіону та які поповнюють втрати, обумовлені вже наступом “холодного” миру. Зараз перед країнами - основними експортерами озброєнь та військової техніки постає завдання максимально розширити власну частку на ринку, який звужується, а отже, хоч би протягом кількох найближчих років зберегти попередній середньорічний рівень виручки від продажу зброї.

Особливістю світової торгівлі зброєю у 90-х роках є те, що вона, на відміну від попереднього десятиріччя, характеризується не стратегічною, а переважно комерційною конкуренцією. Політичні чинники, які домінували на ринку озброєння в останні роки, поволі поступаються місцем ринковим, унаслідок чого змінюються традиційні уявлення про торгівлю зброєю як про міждержавний імпорт (експорт) в основному крупних систем озброєння та військової техніки. Ця форма торгівлі вже не домінує, як у 70-і роки, а дедалі частіше витісняється новими.

Почалося інтенсивне суперництво між головними виробниками озброєння, які змагаються за ринки збуту та власну частку військових бюджетів країн усього світу. Тиск економічних чинників за таких умов набагато збільшився. Такому стану речей певною мірою сприяла криза, в якій опинилася оборонна промисловість практично всіх провідних держав. А викликана вона загальним скороченням ємності світового ринку озброєння.

Основною характеристикою сьогоднішньої ситуації на ринку озброєння є його депресивний стан. Упродовж останніх п`яти років відчутно скорочуються трансфери озброєння в світі. У 1993-1994 рр. обсяг продажу стабілізувався, проте збільшення попиту на найближчу перспективу за умов збереження нинішньої міжнародної ситуації (відсутності великих міжнародних конфліктів) не передбачається.

За даними Стокгольмського інституту вивчення проблем світу (SIPRI) [47], світовий обсяг торгівлі звичайними озброєннями склав у 1990 р. 22 млрд дол., що на 35% менше, ніж у 1989 р. (35 млрд дол.) та на 55% - ніж у 1987 р., коли зброї було продано на рекордну суму - 46,5 млрд дол. США. Світовий рівень воєнних витрат, який оцінюється в 1 трлн дол. (5,3% сукупного валового продукту), починаючи з 1987 р. практично перестав зростати. Це неминуче матиме вплив на функціонування ринку озброєння та військової техніки, де намітився ряд процесів, які багато в чому визначатимуть характер і структуру торгівлі зброєю в наступному десятиріччі.

Вартість угод щодо постачань озброєння у всьому світі в 1995 р. становила 28,8 млрд дол. США. Це найменший показник за період, починаючи з 1988 р. А протягом трьох останніх років вона щодалі скорочується (нагадаємо, що відразу після закінчення війни у Перській затоці ця вартість становила 40 млрд дол. США).

Таким чином, за останні десять років сукупний обсяг світового продажу озброєння скоротився більш ніж удвоє - з 46,5 млрд дол. у 1987 р. до 20,6 млрд дол. США в 1996 р.

У 1988-1991 рр. СССР посідав друге місце за обсягами угод (56,4 млрд дол., або 21% всіх світових угод). Через значні скорочення російського військово-промислового комплексу на початку 90-х років, у 1992-1995 рр. частка Росії скоротилася до 17,2 млрд дол. (12,3% світових угод). У 1995 р. Росія знову вийшла на перше місце в світі за вартістю укладених угод щодо продажу зброї. Укладені Російською Федерацією угоди на 1998 р. оцінюються в 9,1 млрд дол. і становлять 31,6%, вартості решти світових угод. США залишилися на другому місці – 8,9 млрд дол. (28,6%). Для порівняння: в недалекому 1994 р. обсяги угод, укладених цими країнами, становили відповідно 3,8 та 12,8 млрд дол. А справа полягає в тому, що вже третій рік поспіль цей показник для США знижується.

Обсяг угод Франції у вартісному виразі також значно зменшився: з 8,9 до 2,7 млрд дол. США. Загальна вартість угод цих трьох країн - найбільших постачальників зброї в світі - склала понад 20 млрд дол., на них прийшлося 69,5 % усіх угод такого типу. Скорочення обсягів угод у 1992-1995 рр. становило близько 35% порівняно з 1988-1991 рр. (140,5 млрд та 216 млрд дол. США, відповідно).

За обсягом постачань озброєння США вже п`ятий рік займають перше місце у світі. В 1995 р. вартість американських поставок становила 12,5 млрд дол. Великобританія зайняла друге (4,9 млрд дол.), а Росія - третє місце з 3,1 млрд дол. США. На цих трьох найбільших постачальників зброї прийшлося понад 20,5 млрд дол. США, або 72,7% обсягу всіх постачань. Зазначимо, що в 1995 р. (вперше за розглянутий період) відбулося деяке збільшення обсягу постачань порівняно з попереднім роком. Якщо розглядати два періоди - 1988-1991 та 1991-1995 рр., то обсяг постачань у другому знизився на 46% - з 201,8 до 109 млрд дол. США [22].

За цими загальними тенденціями приховується досить суперечлива ситуація в різних регіонах світу. Трансфери озброєнь в Європу продовжують скорочуватися головним чином через різке зменшення витрат на оборону, в тому числі на закупівлю озброєння та військової техніки. Це пояснюється зміною стратегічної ситуації після закінчення “холодної війни”, що унеможливило масовану та безпосередню загрозу для європейських держав, а також необхідністю фінансової стабілізації в умовах жорстких монетарних вимог, які мають виконати країни Європейського Союзу в процесі переходу до єдиної європейської валюти. Тому зменшення військових бюджетів європейськими урядами розглядається як один з головних заходів зниження бюджетних дефіцитів.

Скорочення військових бюджетів як країн-виробників, так і країн-імпортерів озброєння та військової техніки стало важливим чинником зменшення трансферів та посилення конкуренції на ринку озброєння. Так, скажімо, лише власні витрати США на закупівлю озброєння в період між 1985 та 1993 р. зменшилися на 60 млрд дол., а уряд ФРН у рамках будівництва бундесверу до 2000 р. скоротив свій військовий бюджет у 1997 р. порівняно з 1996 р. на 1,7 млрд марок [46].

Скорочення військових замовлень у країнах НАТО змусило виробників зброї шукати вихід в експорті продукції, що вироблена національним військово-промисловим комплексом. Найбільшим експортером зброї за підсумками 1996 р., згідно з даними Стокгольмського інституту досліджень проблем світу (SIPRI) та інших міжнародних організацій, є США, які продали на світовому ринку військової продукції на 10,7 млрд дол. (52% загальносвітового рівня). Друге місце зайняла Російська Федерація - 3,5 млрд дол. США (17% світового експорту). До четвірки найбільших експортерів озброєння та військової техніки входять також Франція і Великобританія.

Тенденція до зниження військових витрат у країнах - основних виробників зброї, що запанувала наприкінці 80-х - на початку 90-х років, триває і досі. Це зниження позначилося на закупівлі нових зразків озброєння відчутніше, ніж інші види військових витрат. Відповідно й світове виробництво озброєння та військової техніки продовжує зазнавати серйозних труднощів [48].

Скорочення державних асигнувань на оборонні галузі особливо стало помітним у країнах Центральної та Східної Європи, включаючи і пострадянські держави. Виникнення нових форм співробітництва на зразок "Партнерство заради миру", розчинення "дверей" НАТО для ряду держав стало однією з причин першочергового переоснащення збройних сил в країнах Центральної Європи, в арсеналі яких домінують радянські системи зброї. Таке переоснащення можна здійснити протягом тривалого проміжку часу шляхом значних фінансових витрат. В умовах постійного економічного зростання цей процес майже безперервно гарантувався б збільшенням державних замовлень для вітчизняної промисловості. Та шанси на подібний розвиток подій у більшості країн в найближчому майбутньому практично дорівнюють нулю.

Ще одним чинником згортання ринків озброєння більшості країн - імпортерів озброєння та військової техніки є курс на активний розвиток власної промисловості (Бразилія, Південно-Африканська Республіка, Індія, Індонезія). Так, в Ізраїлі розробляється танк нового покоління “Меркава-4”, створення якого, на думку багатьох фахівців, дасть можливість зменшити закупівлю подібної бойової техніки за рубежем. За заявою індійського керівництва, до 2005 р. країна планує на 80% задовольнити потреби власних Збройних сил в озброєнні та військовій техніці за рахунок національної промисловості.

На зменшення обсягів ринків озброєння суттєво впливає збільшення потоку озброєння та військової техніки, що надходить на світовий ринок в результаті скорочення збройних сил країн НАТО та колишніх учасників Організації Варшавського договору. Через це зменшився загальний обсяг замовлень на придбання нової зброї. Так, Туреччині тільки в 1992-1993 рр. було поставлено 1509 основних бойових танків М60А1 та А3 та 489 БТР М113А2, що склало відповідно 42 та 32% експорту американського озброєння даних видів у цей період. Як зазначають фахівці, це виявилося вигідним для обох сторін. По-перше, США позбулися надлишків зброї і техніки, а Туреччина, не порушуючи квот, відведених їй за Договором про скорочення збройних сил в Європі, та знищивши при цьому частину застарілої техніки, доброякісно та з мінімальними витратами переоснастила свої війська. По-друге, та ж Туреччина забезпечила собі умови американського військового впливу та подальшого “перепливання” туди техніки, яка виводиться зі складу Збройних сил США [15].

Протягом 1996 р. спостерігалося зростання інтенсивності трансатлантичного суперництва у сфері експорту військової техніки. Зокрема, в середині листопада Великобританія, Франція, Німеччина та Італія дійшли згоди щодо створення організації співробітництва у сфері озброєння (Joint Armamеnts Cooperation Organization) для конкуренції з американською зброєю. Напруга в американсько-європейському суперництві пом`якшується лише зусиллями, які здійснюються з обох боків Атлантики з метою запобігти зростанню частки Росії на світовому ринку озброєння.

Зі збільшенням конкуренції співвідношення можливостей основних світових постачальників зброї почало змінюватися, проте найбільшими все ж залишаються шанси Франції, Великобританії, Росії та США. Присутність на цьому ринку Китаю та інших (у тому числі східноєвропейських) країн непостійна, а частіш і взагалі випадкова. Це пояснюється тим, що вони не в змозі постачати передові системи озброєння, вимушено обмежуючись лише дешевими та спрощеними.

Домінування економіки в цій сфері призвело до стимуляції розповсюдження високотехнологічних зразків озброєнь на нові країни й регіони. Ця обставина у недалекому майбутньому докорінно може змінити глобальний стратегічний масштаб, адже продаж озброєнь підживлює регіональні конфлікти, які нині вже не стримуються колишньою блоковою дисципліною [35].

Сьогодні країни, що прагнуть придбати зброю, мають значно більшу, ніж раніше, можливість вибору постачальників. Рішення про закупівлю її приймаються з огляду на технологічну характеристику рівня озброєнь і військової техніки, а також на характер політичних відносин з країною-продавцем.

Збройний бізнес дає не тільки тверду валюту, а й роботу підприємствам військово-промислового комплексу. А це значить, що створюються можливості зберегти висококваліфіковані кадри, залучити конструкторські сили до праці над новими зразками озброєнь.

Військові спеціалісти вважають, що згортати військове виробництво - це заздалегідь приректи себе на катастрофічні економічні й соціальні наслідки. У Великобританії, наприклад, експорт зброї дає країні щорічно близько 5 млрд фунтів стерлінгів, забезпечуючи роботою майже 500 тис. осіб.

Упродовж 80-х років Франція, Великобританія та ФРН експортували в середньому близько 50% всього виробленого ними озброєння (в грошовому еквіваленті). Ще більш показовими в цьому відношенні є дані про експорт окремих західноєвропейських виробників озброєння та військової техніки. Для таких компаній, як “Томсон”, “Аероспасьяль”, “Дассо”, “Матра” частка експорту в загальному обсязі військового виробництва на початку 90-х років становила від 50 до 70% [50].

Постає питання: чим саме визначається залежність між виробництвом та імпортом озброєнь? Відповідь тут однозначна - перш за все співвідношенням між вартістю єдиного зразка техніки та серійністю його виробництва. Дослідження, проведені західними експертами, показують, що для авіаційної техніки, наприклад, збільшення серії з 400 до 800 одиниць дає можливість знизити вартість кожного літака на 15%, а подальше нарощування потужності і доведення до 1200 одиниць - ще на 13%.

Одним із головних чинників, які знижують попит на основні види озброєння та військової техніки на світовому ринку 90-х років, стала насиченість ринків країн, що розвиваються, внаслідок великих закупівель зброї цими країнами у 70-і роки. До початку заміни цього потужного військового арсеналу потрібен певний, досить значний період у часі, аж поки не виникне потреба відповідно збільшити кількість контрактів на модернізацію застарілої техніки, а отже, на поставки запасних агрегатів, приладів та блоків.

Новим же чинником, здатним постійно підсилювати вплив на світовий ринок озброєння та військової техніки, стане більш активне проникнення на нього країн-постачальників, які у 80-і роки тільки-но почали впливати на функціонування ринку, на його стабільність та рівень цін, перебуваючи, так би мовити, поки що на узбіччі основних потоків озброєнь. Відповідна частка групи цих країн в загальному обсязі світової торгівлі зросла з 1% в 1970-у до 6% у 1990 р. До такої групи можуть бути віднесені як окремі країни з розвинутою промисловістю (Австрія, Ізраїль, Швейцарія, Швеція), так і країни, що розвиваються (Бразилія, Індія, Південна Корея), а також КНР [51].

Поряд з цим спостерігається зменшення кількості надійних фінансово спроможних покупців, що пов'язано з погіршенням фінансового стану багатьох країн-імпортерів. Практично всі розвинуті країни скоротили свої програми допомоги, за якими фінансувалася основна закупівля озброєння у 60-80-і роки, експортери переходять, або вже перейшли, на комерційні умови торгівлі.

Різноспрямований процес (збільшення кількості постачальників зброї та зменшення кількості потенційних покупців) суттєво підсилить конкурентну боротьбу на світовому ринку озброєння та неминуче призведе до звуження ринку збуту української військової продукції. Необхідно також враховувати, що сьогодні зброя офіційно не продається Іраку, Ємену, Камбоджі, КНДР, Кувейту, Ліберії, Лівії, Сомалі, Ефіопії та Югославії. Практично припинилося постачання зброї до В’єтнаму, Куби та Лаосу.

Протилежна ситуація спостерігається в регіонах Південно-східної, Східної та Південної Азії, де стрімкий економічний розвиток супроводжується поступовим розгортанням ряду конфліктів, які поки що залишаються нібито “замороженими”. Так, у Південній Кореї група експертів у сфері оборони опублікувала доповідь, в якій наполягає збільшити щорічний військовий бюджет на 14% до 2001 р., мотивуючи це небезпекою з боку КНДР. У 1996 р. оборонний бюджет Південної Кореї збільшився приблизно на 12% [24].

Країни Східної та Південно-східної Азії здійснили в 1994-1995 рр. закупівлю техніки в основному для власних військово-морських та військово-повітряних сил, щоб забезпечити охорону морського узбережжя, захистити морські економічні зони та океанські комунікації. Однак до традиційних замовлень на патрульні кораблі малого тоннажу в останній час додалися фрегати малого та середнього водотоннажу. Деякі з цих країн дедалі активніше демонструють регіональні амбіції і розглядають питання щодо закупівлі техніки та озброєння як засіб, здатний забезпечити їхні інтереси з позиції сили. При цьому слід зазначити, що в останні роки країни Південно-східної Азії почали поступово переходити від закупівлі морської техніки та озброєння на Заході до будівництва їх на власних верфях.

Держави Близького Сходу і надалі продовжують фігурувати серед найбільших імпортерів конвенціонального озброєння в світі, а проте кількість та вартість їхніх замовлень дедалі зменшується. Програми переозброєння, що були розпочаті країнами Перської затоки після іракської агресії проти Кувейту, значною мірою реалізовані. Крім того вперше за останні чверть століття нафтовидобувні держави цього регіону почали зазнавати економічних та фінансових труднощів. Не уникла цього й Саудівська Аравія, яка протягом останніх п'яти років перебрала на себе 50-60% озброєння, що імпортується країнами регіону і становить, у свою чергу, 40% світового ринку озброєння.

Таким чином, Саудівська Аравія займає перше місце серед світових імпортерів звичайних озброєнь. На аравійському ринку представлені всі основні експортери, за винятком Росії. Однак передбачається, що у найближчі роки цей найбільший ринок зброї матиме тенденцію до скорочення. В 1994 р. витратна частина бюджету вже скорочувалась на 20%, проте це аж ніяк не призвело до його збалансованості. Вперше за багато років Ер-Ріяд затримав оплату замовлених озброєнь, внаслідок чого 72 літаки F-15S були поставлені на три місяці пізніше, ніж передбачалось, а придбання бронетранспортерів М577 та М113 відкладено на півтора року.

Якщо уважно переглянути асортимент пропонованої військової продукції, то можна констатувати, що на міжнародному ринку озброєння пропонується дедалі більше розмаїтої, значно ускладненої військової техніки та продукції подвійного призначення. І що головне - придбати усе це тепер може будь-яка країна, були б лише гроші. Процвітають “чорний” та “сірий” ринки, де пропонуються варіанти такої оборонної продукції, яку раніше далеко не кожній країні можна було придбати на відкритому ринку [50;1].

Одна із суттєвих змін на міжнародному ринку озброєння полягає в тому, що нині держави вже не пропонують спрощені експортні варіанти сучасної техніки, такої, скажімо, як літаки та бронемашини. Зараз постачальники пропонують потенційним покупцям зброю, яка відповідає сучасному рівню науки і техніки, адже саме цим досягаються переваги в конкуренції з іншими фірмами. Так, наприклад, Росія пропонує своїм клієнтам радіолокаційну станцію “Жук” НВО “Фазотрон” для винищувачів МіГ-29, хоча цю станцію ще не прийнято до експлуатації в самих російських військово-повітряних силах. Подібна тенденція особливо чітко проявилася в боротьбі за перемогу в конкурсі на закупівлю Об’єднаними Арабськими Еміратами до 80 винищувачів загальною вартістю близько 8 млрд дол. США. Цей конкурс на сьогодні вважається “угодою віку”. Росія пропонує на конкурс удосконалені літаки Су-35 в комплексі з найсучаснішими керованими ракетами класу “повітря-повітря” АА-12 (класифікація НАТО). Франція ж висуває зустрічні пропозиції - винищувачі “Рафаль”, оснащені ракетами “Міка”, що є кращими французькими ракетами класу “повітря-повітря” [43].

Оскільки чимало замовників пропонують за зброю реальні кошти (замість отримання від продавця військових кредитів, військової допомоги або низьковідсоткових позичок), то тепер вони можуть вимагати за свої гроші найкращий товар, навіть якщо продавець його не пропонує. Звичайно, нинішні замовники мають на сучасному ринку значні засоби для купівлі саме того, що вони хочуть мати. Малайзія, наприклад, вимагала модернізації двигунів та бортового радіолокаційного устаткування як умови закупівлі винищувачів МіГ-29 і домоглася, врешті-решт, на це згоди Росії.

Об’єднані Арабські Емірати також проявили характер - поставили вимогу перед США оснастити запропоновані ними на продаж літаки F-15 та F-16 ракетами класу “повітря-повітря” AMRAAM. Замовник відверто заявив, що відмовляється навіть розглядати пропозиції США без наявності цих ракет. Уряд США змушений був погодитися з такими вимогами, незважаючи на настійливі протести з боку Ізраїлю.

В окремих випадках фірми спеціально розробляють дуже складні сучасні військові вироби саме з метою їх експорту і відтак організовують збут таких виробів на ринку. Одна з державних південноафриканських фірм, наприклад, розробила малопомітне покриття (дістало назву “Флоу-Чарт”) для безпілотних літальних апаратів та крилатих ракет, призначене виключно на експорт.

Нині на міжнародних виставках військової техніки експонуються та пропонуються на продаж компоненти таких складних технологій, що п’ять років тому цього не можливо було й уявити. Наведемо для прикладу кілька таких технологій, що помітно вирізняються з-поміж інших:

- кілька варіантів динамічної броні (Росія, Україна);

- супутникова фоторозвідка (Франція, Росія, Китай, США);

- військові розвідувальні супутники (Франція);

- літак дальнього радіолокаційного виявлення (США, Росія, Ізраїль);

- системи протиракетної оборони (ПРО) театру військових дій (Росія, Франція, Ізраїль, США);

- літаки-заправники (США, Ізраїль);

- портативні зенітні ракетні комплекси (Росія);

- технології малопомітності (Франція, ПАР, Росія, США).

Найвдалішою, на наш погляд, ілюстрацією зростаючої тенденції пропонування дедалі більш складних систем є сфера технологій малопомітності. В період 1991-1994 рр. Міністерство торгівлі США видало 166 експортних ліцензій на технології, що належать до техніки “стелс”. Передача таких технологій у ряді випадків виявилась досить плідною. Так, наприклад, технології композитних матеріалів було надано для створення гольф-клубів у Східній Азії. Що ж стосується інших випадків, то тут мали місце і непередбачувані наслідки. В одній з угод Міністерство торгівлі США спочатку затвердило, а потім відмінило дозвіл на експорт “високоефективного радіопоглинаючого покриття” для німецьких крилатих ракет та для “комерційного супутника” неназваної країни [6].

Існує два важливих аспекти наведеного вище переліку складних сучасних технологій та систем: по-перше, усі ці технології в період “холодної війни” належали до числа таємниць можливих постачальників, а отже, були під великою охороною; по-друге, такі технології - важливий чинник збільшення потужності збройних сил, що має для країни велике стратегічне значення навіть у тому разі, якщо вони отримані в невеликій кількості.

Суттєвим сегментом світового ринку озброєння є модернізація існуючих систем озброєння. Чимало країн через свої фінансові обмеження, замість того, щоб купувати нову дорогу техніку, шукають можливі шляхи модернізації власних військових арсеналів, вдаючись до комплексних заходів удосконалення техніки. Такий підхід забезпечує замовникам підвищення бойових можливостей та збільшення строків служби техніки при досить помірних витратах коштів.

Вважається, що найбільший інтерес викликає модернізація винищувальної авіації, особливо російських літаків МіГ-21 та американських F-5. За оцінками представників промисловості [46], з 10 тис. раніше збудованих Росією винищувачів МіГ-21 приблизно 2,5 тис. літаків усе ще мають достатній запас служби планера, що робить модернізацію цих машин економічно вигідною. Зараз французько-російський консорціум фактично здійснює модернізацію 125-150 індійських літаків МіГ-21. Більшість із 2600 збудованих фірмою “Нортроп-Грумман” винищувачів F-5 також вважаються кандидатами на подовження строків служби та бойових можливостей.

Винищувачі F-5 та МіГ-21 - не єдині кандидати на омолодження. Фірма “Локхід-Мартін”, наприклад, модернізує для Аргентини палубні бомбардувальники, в той же час кілька фірм добиваються можливості удосконалити і подовжити вік служби патрульних літаків військово-морських сил. Бельгія, Данія, Голландія та Норвегія також у даний час виконують роботи вартістю 1,85 млрд дол. США – модернізують понад 300 винищувачів F-16A/B, які сягнули середини строку їхньої служби. Фірми “Брітіш аероспейс” та “Панавіа” здійснюють такі ж роботи вартістю 1 млрд дол. – дають нове життя 142 літакам “Торнадо”.

Керівництво Військово-морських сил США прагне залучити Німеччину та Італію до виконання програми удосконалення американської ракети “Harm” (High Speed Antiradiation Missle - високошвидкісна протирадарна ракета). Виконавцям було запропоновано розпочати модернізацію ракети “Harm” наприкінці квітня 1996 р. За заявою представників військової промисловості США, обидві країни нібито виявили інтерес до цієї справи, однак представники міністерств оборони Німеччини та Італії байдуже поставились до практичного виконання цього замовлення [6].

Програма модернізації ракети передбачає поліпшення точності наведення за рахунок удосконалення навігаційної системи, що використовуватиме дані глобальної системи визначення місця знаходження (Global Positioning System - GPS). Очікується, що поліпшення точності зменшить кількість побічних руйнувань, які в останні роки перевищують межі допустимого. Представники військової промисловості США заявили: якщо усі три країни досягнуть, нарешті, згоди і об'єднають свої зусилля, то виконання програми модернізації ракети "Harm" розпочнеться не пізніше 1998 р. А вже у 2000-2001 рр. ці ракети з’являться в арсеналі озброєння військово-морських сил.

За загальними оцінками представників промисловості, модернізація літаків може забезпечити можливість щорічної комерційної діяльності на суму 3,75-5 млрд дол. США. Потенційна місткість ринку після закінчення “холодної війни” стала об`єктивною причиною пропозицій декількох (раніше в принципі не можливих) комерційних проектів. Так, наприклад, американські, ізраїльські та російські фірми активно відстоюють власні інтереси, при цьому кожна з них пропонує від одного до чотирьох комплектів модернізації російських винищувачів МіГ-21. У той же час Франція встановила на російські бойові машини піхоти-3 (БМП-3) тепловізори переднього огляду FLIR з тим, щоб завершити угоду з Об’єднаними Арабськими Еміратами. Україна і Бельгія об’єднуються в експорті удосконаленого двигуна для танка Т-72, який має потужність на 25% більшу, ніж попередній варіант. Південно-Африканська Республіка, у свою чергу, порозумілася з Польщею в роботах щодо удосконалення системи управління вогнем (СУВ) для танка Т-72. Цей польсько-південноафриканський проект показує, яким чином країни можуть підвищити характеристики бойової техніки шляхом модернізації. СУВ “Тигр”, що пропонується на ринку спільно Польщею та Південно-Африканською Республікою, призначена для значного підвищення бойових можливостей танка Т-72 в денних та нічних операціях з одночасним подовженням строку експлуатації машини ще на 10-15 років. Фахівці, що займаються збутом системи “Тигр”, взагалі стверджують, що ця система забезпечує танкові Т-72 при значно менших затратах приблизно 85% можливостей управління вогнем порівняно з американським танком М1 та англійським “Челленджер”.

Згідно із заявою експертів авіаційної промисловості Індії, очікується, що запропонована Росією модернізація індійських винищувачів МіГ-21 восьмикратно збільшить їхні можливості в операціях “повітря-повітря”, а також вчетверо - можливості літака атакувати наземні цілі.

Один з основних моментів продажу комплектів модернізації - їх вартість. Звичайно, економія, що досягається внаслідок удосконалення техніки, яка стоїть на озброєнні, має велике значення. Адже ціна одного модернізованого винищувача, наприклад, може становити лише 20% вартості нового зразка. Отже, така економія на кожному літаку вочевидь може стати причиною анулювання угоди на машини нового покоління. Чеські військово-повітряні сили, наприклад, мали намір придбати ескадрилью з 24 американських літаків F-16, однак замість цього обрали варіант модернізації 24 власних винищувачів МіГ-21, зекономивши таким чином 630 млн дол. США.

Хоч модернізація існуючої техніки - справа далеко не нова, проте за останні два роки вона набула великого попиту на міжнародному ринку озброєння. Країни низького чи навіть середнього рівнів військових можливостей, такі, скажімо, як Йорданія, Аргентина, Румунія, Філіппіни, Чеська республіка, прагнуть підвищити ефективність власних застарілих арсеналів військової техніки саме шляхом модернізації, оскільки не мають коштів для придбання новіших видів такої техніки.

За оцінками західних експертів, упродовж найближчих 5-10 років для багатьох фірм, особливо ж тих, що зайняті в авіабудуванні, продаж послуг з модернізації стане, мабуть таки, питанням виживання. Відповідно, такий взаємний економічний тиск на виробників та замовників має привести до розширення ринку модернізації озброєння та військової техніки.

З концепцією модернізації тісно пов’язана ідея “гібридизації” систем озброєння шляхом сполучення найкращих особливостей військової техніки Сходу та Заходу. І справді, ринок звичайних озброєнь починає нагадувати комерційну діяльність, що пов`язана з виготовленням товару на замовлення, коли клієнт спроможний придбати систему озброєння, яка виконана згідно з його особливими вимогами за рахунок вибору унікального набору компонентів та підсистем. Міжнародний ринок сьогодні дає можливість, наприклад, придбати російський планер, оснастити його американськими або англійськими двигунами та ізраїльським бортовим радіолокаційним устаткуванням, а вже по тому - французькими боєприпасами. Сама ж модернізація, особливо в авіації, не є чимось надзвичайним, якщо врахувати, що таку ідею набагато раніше було закладено в комплектування цивільних пасажирських літаків, що призначалися на експорт.

Отже, процес гібридизації - явище далеко не нове. В даний час французька фірма “Томпсон-CSF” забезпечує технологію обробки цифрових сигналів для введення її в радіолокаційну станцію російських винищувачів. Таке поєднання технологій свідчить про російські можливості у сфері виробництва потужних радіолокаційних станцій з подоланням традиційної для Росії слабкості у сфері обробки даних. Росія пропонує також мобільний командний пост “Байкал-1”, який спеціально спроектований для керування вогнем російських, французьких та американських зенітних керованих ракет (ЗКР), об`єднаних в одну систему. Росія розгортає також торгівлю “чорними ящиками”, які дають змогу запускати російські та західні тактичні керовані ракети з одного й того ж літака в процесі одного бойового вильоту. Генеральний конструктор російського КБ “Вимпел” тричі зустрічався з представниками фірми “Макдоннел Дуглас" для обговорення можливості встановлення російських ракет класу “повітря-повітря”АА-11 “Арчер” (за класифікацією НАТО) на американські винищувачі F-15 та F/A-18.

Можливості гібридизації устаткування не вичерпуються франко-російськими ініціативами. Так, скажімо, фірма “ТААС-Ізраїль індастріз” представила на Паризькій авіаційній виставці 1995 р. декілька суббоєприпасів для артилерійських снарядів, які відповідають стандартам НАТО і Росії. За рік до цього дві фірми Південно-Африканської Республіки - FSERVF та REUTECY - повідомляли на авіаційній виставці в Фарнборо, що вони випускають вибухівку для виготовлених у США касетних авіаційних бомб, що знаходяться в Ірані.

Запропонований Китаєм винищувач наступного покоління J-10 є показовою ілюстрацією процесу поєднання різноманітних технологій багатьох країн, спрямованого на досягнення необхідних характеристик через подолання недостатнього рівня вітчизняних технологій. У даному випадку Ізраїль надає допомогу Китаю щодо бортового радіолокаційного устаткування, Росія постачає двигуни, а сам Китай забезпечує планер.

Поточна діяльність МАПО “МіГ” щодо створення реактивного навчально-тренувального літака (НТЛ) нового покоління для вітчизняного та міжнародного ринків нагадує приклад Китаю в його роботах, пов’язаних з винищувачем J-10. Що стосується НТЛ МіГ-АТ, то російські конструктори звернулися до ряду закордонних фірм з пропозиціями взяти участь у розробці цього літака.

В даний час з технічних, фінансових та конкурентних міркувань оборонні фірми все частіше звертаються до стратегічних транснаціональних ділових об`єднань. Практика, що була звичайною лише для американських та західноєвропейських фірм, швидко поширюється на країни Східної Азії, на партнерів з країн третього світу та на оборонно-промислові комплекси країн колишнього СРСР та Варшавського договору. Ці спільні зусилля охопили вже широкий діапазон ділової активності, включаючи проведення спільних науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, спільного виробництва, а також співробітництва в організації збуту зброї.

Рушійною силою такого глобального процесу у військовій промисловості є нерідко надто непрості, часто взаємопов’язані економічні та політичні мотиви, в основі яких лежать найрізноманітніші цілі й прагнення, а саме:

- вигідний розподіл витрат і зниження ризику при розробці та виробництві нових систем;

- можливість доступу до новітніх технологій зарубіжних країн;

- досягнення економії, обумовленої зростанням масштабів виробництва;

- розвиток та проникнення на зарубіжні ринки, які в іншому разі могли бути закриті для партнерів, якщо б ті діяли поодинці;

- підвищення можливостей експлуатаційної сумісності та збільшення бойової ефективності засобів військових союзників;

- сприяння іншим видам міжнародного співробітництва, таким як політична солідарність або економічна інтеграція;

- використання можливостей, які є наслідком розпаду СРСР, зруйнування бар`єрів, що заважали співробітництву західних та східних фірм.

У повідомленнях про Паризьку авіакосмічну виставку 1995 р. йшлося про те, що програма винищувача FC-1 є класичним прикладом міжнародного співробітництва, спрямованим на досягнення відповідного рівня експортних вимог. Китай в цьому відношенні є провідним розробником та відповідальним за об’єднані систем при створенні одномісного багатоцільового винищувача, який відповідає вимогам військово-повітряних сил Пакистану. Згідно із заявою головного керівництва китайського проекту, їхня країна проектуватиме винищувач FC-1 з допомогою кількох зарубіжних партнерів. За проектом, Китай має розробити планер. Допомагатиме в цьому російський авіаційний науково-технічний комплекс “МіГ”. Водночас інша російська фірма забезпечуватиме цей літак двигунами. Пакистан, у свою чергу, визначить тип бортових радіолокаційних станцій й устаткування (одним з імовірних претендентів на поставку цих підсистем є британська фірма “GEK-Марконі”), а також комплекс озброєння - власне всього того, що вони хочуть мати.

Міжнародне співробітництво не обмежується лише проведенням науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт і самим виробництвом. Деякі фірми, особливо російські, звертаються до іноземців з проханням організувати збут їхньої продукції. Росіяни, зокрема, пропонують своїм колишнім суперникам з Південно-Африканської Республіки та Ізраїлю взяти на себе допомогу у сфері маркетингу й рекламування за кордоном військової техніки своїх фірм. Франко-німецький концерн також сприяє Росії у продажу активних систем оборони танків на експортному ринку. З тих же міркувань шведська фірма “СААБ” звернулася до британської “Брітіш аероспейс”, шукаючи допомоги в організації збуту винищувачів “Гріппін”. Якщо “СААБ” отримає замовлення, то близько 45% робіт щодо виробництва літаків могло б здійснюватися у Великобританії.

• усупереч поширеній думці, що нібито у зв’язку із закінченням "холодної війни" на нашій планеті припинилася гонка озброєнь, у світі все ж зберігається попит на нові озброєння і військову техніку, а також послуги щодо модернізації озброєння, яке вже існує;

• серед провідних експортерів озброєння та військової техніки найбільшу активність в останні роки проявляють США, які з початку 90-х років зайняли домінуюче становище на світовому ринку військової продукції та за обсягами військового експорту помітно випередили свого колишнього головного конкурента - СРСР, а отже, і нинішню Росію. Так, якщо у 1989 р. співвідношення між експортом озброєння та військової техніки з СРСР та поставками зброї з США, що здійснювалися тільки через державний канал, становило 2,5:1 на користь Радянського Союзу, то у 1995 р. - 1:3,7 вже на користь Сполучених Штатів, а у 1996 р. цей дисбаланс став ще більшим - 1:4,8. Якщо ж врахувати ще й комерційний експорт озброєнь та військової техніки з США, то відрив Сполучених Штатів від Росії став дуже значним.

Що стосується розподілу світового ринку за видами озброєнь та військової техніки, то, згідно з оцінками американських експертів, більшу частину в період з 1994 р. по 2000 рік складатиме авіаракетна техніка. Обсяг продажу у вартісному вираженні може сягнути 139 млрд дол. США (68% усього ринку ОВТ), в тому числі літаків - 97 млрд дол., гелікоптерів - 20 млрд дол., ракетної зброї - 22 млрд дол. США. Досить великі суми будуть отримані від продажу бойових кораблів - 30 млрд дол. (15%) та бронетанкової техніки - 23 млрд дол. (11%). Водночас спостерігається швидке зростання частки імпорту засобів зв’язку, управління та розвідки - 4 млрд дол. (2%).

З наведених даних стає очевидним і те, що міжнародний ринок військової техніки та озброєння, з погляду його організації та ділової практики, безперервно міняється. Маючи широкі межі поширення, він за своєю природою і характером радикальний та фундаментальний. Звичайно, той міжнародний ринок озброєння, який існував протягом сорока років “холодної війни”, в основному відійшов у минуле, а той, що замінив його, все ще має багато невизначеності. І все ж зрозуміло, що у світі починає з`являтися щось зовсім нове за своєю природою та характером.

Ринок перш за все переживає радикальну перебудову. Це означає, що у найближчій перспективі виробництво зброї на окремих виробничих лініях зосереджуватиметься в руках невеликої кількості фірм країни-експортера. Така консолідація, в свою чергу, торкнеться серйозних питань, пов`язаних з подальшою життєздатністю стратегії отримання військової техніки.

Невід’ємною частиною процесу перебудови є скорочення чисельності працівників оборонної промисловості. Цілком імовірним здається, що таке скорочення може скласти 50-60% максимального рівня зайнятості в період “холодної війни”.

Новий міжнародний ринок військової техніки, що формується, також характеризується зовсім іншим зосередженням ділової активності порівняно зі старим ринком. Фірми дедалі більшою мірою враховують міркування міжнародного характеру, віддаючи їм перевагу перед вітчизняними інтересами. Звичайно, вітчизняні замовлення і в подальшому матимуть велике значення, але вони в той чи інший спосіб перекриватимуться необхідністю експорту продукції для того, щоб фірми могли вижити. В той же час вітчизняні військові кола також сприятимуть експорту, прагнучи тим самим знизити вартість одиниці систем озброєння наступного покоління, які вони самі хочуть придбати.

Така посилена увага до міркувань міжнародного порядку дає підстави зробити деякі важливі висновки. По-перше, це означає, що виробники щодалі інтенсивніше розроблятимуть нові системи, які відповідатимуть вимогам найширшого сектора міжнародного ринку, навіть якщо це іноді призводитиме до ігнорування або пошуку компромісів у питаннях окремих вимог з боку національних збройних сил. Звичайно, що в такому разі фірми можуть надавати перевагу розробці військової продукції, розрахованої головним чином на експорт (як це робила Росія із зенітно-ракетним комплексом “Тор”, а Китай - з винищувачем FC-1). По-друге, для спільних розробок, виробництва та організації збуту продукції імовірно створюватимуться певною мірою традиційні, але більш потужні ділові співтовариства. Виробництво компонентів військової техніки в зарубіжних країнах можливо стане, врешті-решт, звичайною справою, як це вже має місце у сфері побутової електроніки, автомобілебудування тощо. По-третє, відчутно ускладнені обставини, викликані необхідністю продавати техніку за кордон, а також зростаюча кількість спільних ділових партнерів з сусідніми країнами будуть і в подальшому погіршувати ефективність контролю за продажем звичайних військових технологій та озброєння. І якщо це справді буде так, то нема сумніву в тому, що в майбутньому контроль за технологіями подвійного призначення стане фактично неможливим.

Отже, одним з найголовніших рушійних чинників міжнародного ринку військової техніки все більшою мірою стають економічні інтереси. Це означає, що відносини між виробниками зброї та практика їх діяльності щодалі виразніше нагадуватимуть ситуацію, характерну для виробників цивільної продукції. Тому ціна, надійність та післяпродажне обслуговування у цій сфері набуватимуть, без сумніву, вирішального значення.

Характерною рисою сучасного етапу розвитку світового ринку озброєнь та військової техніки є те, що потенційні імпортери починають проводити більш вимогливу політику в даній сфері. Її невід’ємним елементом стає поєднання інтересів покупця і постачальника товару, готового до реінвестування частини отриманого від продажу прибутку в національну економіку, а також до компенсаційних закупівель місцевих товарів. Стосується це передусім країн “третього світу”, які саме таким чином планують залучити іноземні інвестиції до розвитку власних економік.

Активізується водночас і практика укладання угод, що передбачають постачання озброєння на конкурсній основі за участю експортерів з різних країн. Це одна з форм діяльності покупця, яка забезпечує йому найвигідніші умови.

Економічні чинники, що дедалі відчутніше знижують контроль за передачею технологій, помітна активізація діяльності “чорного” ринку - все це створює стан, у якому найновіше сучасне озброєння стає доступним потенційним покупцям, навіть тим країнам, проти яких діють міжнародні санкції. Такі, наприклад, види озброєння, як космічна фоторозвідка, системи оборони від тактичних балістичних ракет, технології малопомітності ще шість-сім років тому належали до особливо утаємничених секретів наддержав. Сьогодні вони активно пропонуються на світових виставках озброєння фактично будь-кому, хто може їх купити.

Інтернаціоналізація проектів та виробництва з метою досягнення відповідності міжнародним вимогам спрямована на підвищення експлуатаційної сумісності військової техніки, що є важливим чинником, якщо враховувати зростаючу кількість спільних військових операцій в регіональних точках. Новий акцент на економічні розрахунки і вигоди має привести до зниження витрат на одиницю продукції, а отже, створити нову або удосконалену техніку, що буде більш доступною для багатьох країн. Це, у свою чергу, має посилити, в кінцевому підсумку, регіональну безпеку країн "третього світу" щодо їхніх сусідів.

В усіх цих змінах на міжнародному ринку озброєння простежуються також і відверто негативні наслідки. Мається на увазі передусім швидке зниження технологічної переваги американських, європейських та російських збройних сил по відношенню до потенційних регіональних противників. Таке вирівнювання можливостей країн неодмінно призведе до більш високих матеріальних збитків під час здійснення регіональних бойових операцій в майбутньому. Транснаціональна розробка та виробництво озброєння дає підстави стверджувати, що під час регіональних конфліктів з`явиться більше “гібридних” видів зброї, а це, у свою чергу, значно ускладнить проблему розпізнавання “свій-чужий” та, можливо, викличе збільшення втрат від дій власних вогневих засобів. Експлуатаційна сумісність систем озброєння, особливо боєприпасів, ускладнить можливість позбавлення потенційного противника важливих матеріальних засобів шляхом введення ембарго.

Крім того, простота і доступність щодо придбання нової зброї поряд з потенційним підвищенням регіональної безпеки може, на наш погляд, призвести до небезпечної гонки озброєння в окремих регіонах.

Після проголошення своєї незалежності Україна стала законним володарем великих запасів зброї, розміри яких набагато перевищують потреби обороноздатності країни. На її території залишилися 6475 танків (у Росії - 10333 одиниці), 7153 бронетранспортери (16389 одиниць), 3392 артилерійські установки (7719 одиниць), 1431 літак (4161 одиниця), 285 гелікоптерів (1035 одиниць) [46].

В умовах кризового стану економіки України розумно, раціонально розпорядитися надмірними запасами зброї - це значить зробити рішучий крок до вирішення проблеми валютних надходжень у скарбницю країни. Не маючи практичного досвіду проведення самостійних експортних операцій з озброєнням, Україна на початковому етапі виходу на світовий ринок зброї проробила ряд першочергових заходів: підписала міжнародні угоди з експорту озброєння та військової техніки, прийняла законодавчі акти щодо кримінальної відповідальності за порушення правил торгівлі зброєю, визначила організації, які мають право займатися подібними експортно-імпортними операціями, створила виконавчі структури з експортного контролю, обліку продажу зброї, подання відомостей до Регістру ООН тощо.

Головна особливість зовнішньої торгівлі України зброєю полягала в тому, що на початковому етапі її наміри обмежувалися можливостями експорту надмірних запасів з арсеналу колишнього СРСР. Ця зброя була достатньо відома закордонним партнерам, які мають на озброєнні національних армій великі запаси такої зброї і техніки, мають необхідну кількість добре підготовлених, у тому числі й у військово-навчальних закладах України, кадрів. За такої ситуації найбільш актуальними були завдання: не гаючи часу, поповнювати збройні арсенали країн, що мають у своєму розпорядженні раніше придбані зброю і техніку радянського виробництва, всіляко прагнути проведення модернізації окремих зразків.

Укладення Україною міжнародних угод з торгівлі зброєю вимагало від неї виконання зобов’язань щодо подання своєчасної та достовірної інформації про обсяги експортно-імпортних операцій. Так, за даними Регістру ООН, у 1992 р. до країн, що розвиваються, Україна експортувала зброї на суму 400 млн дол. США, зайнявши сьоме місце в світі за обсягами продажу (після США, Росії, ФРН, Франції, Великобританії та Китаю). Як стало відомо сьогодні, більшість експортних операцій 1992 р. здійснювалися без належного урахування державних інтересів України. Ось чому більш жорсткими стали заходи щодо експортного контролю, і вже наступного 1993 р. обсяг продажу зброї скоротився до 46 млн дол. У 1994 р., за даними СІПРІ, Україною продано зброї всього на 107 млн дол. США. Щоправда, збірник "Світовий ринок зброї" стверджує, що в тому ж таки 1994 р. військовий бізнес приніс нашій державі суму майже в 25 разів більшу, якщо вести розрахунки за всіма позиціями військово-технічного співробітництва.

Взагалі, 1994-1995 рр. можна вважати періодом переходу всіх нових незалежних держав до переосмислення реалій, коли надії на західні компенсації за роззброєння та великі економічні ефекти від конверсії оборонно-промислових комплексів не виправдалися. Після першої, до того ж успішної участі України в міжнародній виставці озброєння "Айдекс-95" про зброю в країні вже йшлося не в контексті скорочення та знищення. 1995 р. на світовому ринку озброєння нарешті припинилася стійка тенденція до зниження продажу зброї, було зафіксовано зростання її майже на 5% [41].

У цьому зв’язку заява колишнього міністра оборонно-промислового комплексу та конверсії В.Малєва, зроблена ним наприкінці 1994 р., може сприйматися як вибір практичних орієнтирів. Він сказав тоді, що найважливішим завданням для України буде створення замкнених виробничих циклів у галузях, причетних до виробництва зброї.

Проте важко не погодитися із західними експертами в тому, що нашій країні бракує фахівців, які б розумілися у всіх тонкощах фінансово-торговельних операцій зі зброєю, могли формувати стратегію в цій сфері, грамотно пов’язувати її з національними пріоритетами. До цього додаються ще проблеми технології організації торгівлі озброєннями, що не обминули жодну країну. Мова йде передусім про механізми розподілу доходів від проданої зброї, слабку організацію маркетингової діяльності та аналітичних служб тощо. Саме необхідністю вирішення цих проблем і продиктоване рішення щодо створення на основі трьох самостійних експортерів зброї "Прогрес", "Укрінмаш", "Укроборонсервіс" державної компанії "Укрспецекспорт".

На перспективи українського експорту озброєння та військової техніки найнегативнішим чином може позначитися скорочення витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, оскільки ні для кого не є таємницею, що війна майбутнього – це війна суперсучасних технологій. Після вичерпання протягом найближчих 10-15 років потенціалу озброєння та військової техніки, що мають на озброєнні Збройні сили України, при сучасному стані дослідницьких і конструкторських робіт в галузі розробки нового озброєння Україна не в змозі буде перейти до виробництва нових поколінь сучасних видів озброєнь і техніки.

Проблема фінансування оборонних розробок може стати серйозною перешкодою на шляху розширення експорту озброєнь у ХХІ сторіччі. Безсумнівною перевагою більшості експортних зразків українського озброєння можна вважати збереження порівняно невисокої ціни при досить високих показниках техніко-технологічних характеристик.

Проте вказана перевага у багатьох випадках нейтралізується зростаючою конкуренцією з боку нових експортерів - країн Східної Європи, Китаю, Єгипту, Ізраїлю та Бразилії, які пропонують на ринках дешеву військову техніку власної розробки, а також озброєння, вироблене за ліцензіями. Крім того, досить жорсткої конкуренції український оборонно-промисловий комплекс зазнає з боку держав (насамперед Росії), які пропонують власне озброєння та військову техніку, або аналогічне українському (танки, військові кораблі та судна забезпечення тощо), або таке, що виробляється в кооперації з Росією, - до того ж нерідко за значно нижчою ціною (на 20-30% менше).

Козирем України на світовому ринку озброєнь і техніки є та обставина, що за попередні десятиріччя в ряді країн світу накопичилася значна кількість озброєння колишнього радянського виробництва. За деякими оцінками, його сукупна вартість становить близько 200 млрд дол. США (на думку експертів, майже половина світової бронетанкової техніки – це в основному броньовані машини радянського виробництва або техніка, виготовлена на їх основі). Усе це відкриває для України потенційні можливості за умов певного динамізму й активності стати фаворитом в галузі модернізації деяких зразків озброєння та військової техніки, а також експорту запчастин до них та інших комплектуючих.

Особливий інтерес країн-імпортерів викликає модернізація бронетанкової техніки, яку мають на озброєнні їхні армії. Співробітництво у цій сфері відкриває можливості цим державам значно, а нерідко дуже суттєво підвищувати бойові можливості раніше закупленого ними озброєння. І що характерно - витрати на це в 4-6 разів менші ніж на закупівлю нового. Так, модернізація одного танка Т-72 дає змогу всього за 100-200 тис. дол. США вивести його тактико-технічні характеристики на рівень сучасного ізраїльського танка “Меркава” (закупівля останнього обходиться в 2,5-3,0 млрд дол. - журн. “Дейлі”, 25.06.96 р.). За оцінками фахівців, тільки танків Т-72 у світі налічується до 10 тис. [29]. Однак необхідно враховувати, що перспективне для України військово-технічне співробітництво (експортна діяльність) вже інтенсивно освоюється східноєвропейськими виробниками та Росією при активній участі зацікавлених у цьому західних та ізраїльських фірм.

Потенціальними конкурентами України в модернізації техніки колишнього СРСР виступають країни НАТО, які використовують стандартні вузли, компоненти та обладнання, що мають на озброєнні їхні армії (показовим є досвід подібного комбінування словацьких та французько-австрійсько-бельгійських фірм). Резонно зазначити, що цей процес був, очевидно, посилений підписанням країнами колишньої Організації Варшавського договору програми “Партнерство заради миру”. Наприклад, бронетанкова техніка, що знаходиться на озброєнні східноєвропейських країн, модернізується за участю фірм Великобританії, Франції, Італії та Бельгії. На танках встановлюються стандартні артилерійські системи НАТО, більш сучасні системи зв’язку, приціли, прилади нічного бачення тощо. Усе це не виключає можливості, що у разі невиявлення Україною в даній галузі рішучих дій і максимальної наполегливості, ринок модернізації озброєння колишнього СРСР Україна може значною мірою втратити і її місце займуть західні країни, Ізраїль та Росія.

Що ж до основних перепон в нарощуванні Україною експорту свого озброєння і військової техніки, то сюди можна віднести передусім фінансову слабкість країни (продаж озброєння та військової техніки - справа не тільки прибуткова, а й така, що потребує значних інвестицій), а також відсутність системи післяпродажного обслуговування і маркетингу. Крім того, для завоювання нових для України ринків озброєння та вибору стратегії військово-технічного співробітництва необхідною умовою є вивчення структури конкретного регіону, балансу сил, ставлення країн-імпортерів до військового експорту, присутність традиційних експортерів на цьому ринку тощо.

Хто ж є головними партнерами України на ринку озброєння та військової техніки? Якою має бути регіональна політика нашої держави та як вона повинна захищати свої національні інтереси?

На сьогодні кількість ринків озброєння та військової техніки, на яких оперує Україна, надто обмежена. В цілому країни-експортери, а отже, і ринки зброї можна розділити на такі категорії:

1. Держави, які з різних причин не можуть закуповувати сучасні види озброєння та військової техніки у постачальників. До числа таких належать Іран, Пакистан та континентальний Китай. Захід проявляє щодо них підвищену стриманість, прагне недопустити передачі їм високих технологій. Скориставшись такою ситуацією, Україна змогла проникнути на пакистанський та іранський ринки озброєння. Однак використання такого роду "маргінальних" ринків не є привілеєм лише України. Франція, наприклад, скористалася відмовою Москви та Вашингтону поставляти Пакистанові літаки четвертого покоління і продала Ісламабаду винищувачі Міраж-2000-5. До цієї категорії держав певною мірою можна віднести і Туреччину, оскільки потенційно продаж української зброї та військової техніки цій країні став можливим лише після відмови США, ФРН та інших західних країн експортувати сюди озброєння (курдська проблема).

Аналіз міжнародних контактів військового керівництва Туреччини протягом 1996-1997 рр. свідчить про зацікавленість турецької сторони тими країнами, які володіють передовими технологіями щодо виробництва конкурентоздатних озброєнь та військової техніки. На сьогодні Туреччина не має власних підприємств по виробництву танків. На існуючих ремонтних заводах тут здійснюється тільки ремонт і модернізація танків, якими озброєні сухопутні війська. Тому керівництво країни, Міністерство оборони та Генеральний штаб Збройних сил Туреччини цілеспрямовано працюють над проблемою створення національної танкобудівної промисловості. Очікується, що на першому етапі це буде спільна розробка та виробництво танка XXI століття. В цьому плані і ведеться країною пошук перспективних партнерів.

Значний інтерес до зброї та сучасних технологій підприємств оборонно-промислового комплексу України проявляють Пакистан та Індія. Цей регіон потребує товарів і послуг військового призначення. Вони в Україні є і не скористатися такою чудовою нагодою було б нерозумно. Звичайно ж, з урахуванням протиріч між цими країнами.

Розглядаючи військово-технічне співробітництво з Пакистаном та Індією на перспективу, необхідно зазначити, що до останнього часу лише Росія, США та Китай впливали на дисбаланс сил у цьому регіоні, зокрема: постачання озброєнь і техніки до Індії здійснювала в основному Росія; США та Китай - до Пакистану. Але останнім часом Пакистан зазнає певних труднощів щодо імпорту зброї із США, тому і змушений шукати інших постачальників. Укладений Україною контракт на експорт танків до Пакистану є підсумком вдалого зайняття нею позиції в цьому питанні. Зрозуміло, що якби цей вакуум не використала Україна, то тут з'явилася б інша країна (Франція, Великобританія, ФРН, чи навіть Росія).

2. Україна має непогані перспективи позмагатися за ємність ринків озброєнь тих країн регіону, які традиційно орієнтувалися на зброю і військову техніку виробництва колишнього СРСР. Моральне старіння та вироблення ресурсу такої зброї змушує уряди цих країн активізувати пошук можливостей подовжити термін їх використання шляхом модернізації або заміни. У найближчі роки, за нашими прогнозами, відбудеться загострення конкуренції між країнами - традиційними виробниками систем озброєнь та військової техніки, розроблених спеціалістами колишнього СРСР (РФ, Польщею, Чехією, Словаччиною, Болгарією, Румунією, Угорщиною, КНР) за перерозподіл ринку зброї країн колишнього Варшавського договору, а також Близького Сходу, Африки, Азійсько-Тихоокеанського регіону та Латинської Америки. Україна, як держава, що одержала у спадщину понад 25% потужностей колишнього союзного оборонно-промислового комплексу, матиме можливість виготовляти, модернізувати та проводити капітальний ремонт значної частини систем озброєння та військової техніки, що надходили у різні часи до країн цих регіонів.

Збройні сили таких країн, як Індія, КНДР, В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Бангладеш, Сирія, Єгипет, Алжир, Ірак, Іран, Північна Корея, країни колишнього Варшавського договору протягом останніх десятиріч мали на озброєнні системи розробки колишнього СРСР або конструктивно аналогічні зразки озброєнь виробництва КНР [49].

Військово-промислові кола розвинутих країн світу, таких як Японія, Ізраїль, КНР, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Малайзія та Індонезія, виявляють помітний інтерес до багатьох передових технологій, розроблених або запроваджених на підприємствах українського оборонно-промислового комплексу у різних галузях - ракетно-космічній промисловості, військового кораблебудування, танкобудівній. Існують перспективи взаємовигідного військово-технічного співробітництва з КНР, яка, усвідомлюючи певну технологічну відсталість більшості підприємств свого оборонно-промислового комплексу, активно веде пошук інвесторів, нових технологій у галузі виробництва озброєння, економічно вигідних варіантів закупівлі сучасних зразків озброєнь і техніки, а також сучасного промислового устаткування.

Однак можна припустити, що у зв'язку зі збільшенням прозахідної орієнтації цих держав в подальшому вони прагнутимуть до військових закупок на Заході.

3. Порівняно новий для України ринок на Близькому Сході. Саме цей регіон є одним з головних світових ринків озброєння та військової техніки. Рівень мілітаризації розташованих тут країн – трохи не найвищий у світі. У період після другої світової війни цей регіон був ареною найбільш затяжних і кровопролитних збройних конфліктів. Досягнутий в останні роки прогрес у мирному врегулюванні затяжного конфлікту між Ізраїлем та його арабськими сусідами вселяє надію на те, що в регіоні можуть статися зміни на краще.

• Стосовно близькосхідного регіону, напевно, не можна розглядати проблему звичайного озброєння у відриві від проблеми нерозповсюдження ядерної зброї й інших засобів масового ураження. Недеклароване володіння ядерною зброєю однією державою (Ізраїль), входження інших до числа "біляпорогових" у цьому відношенні (1рак), використання в недавньому минулому хімiчної зброї третіми – усе це спонукає їхніх сусідів до значного нарощування озброєнь та військової техніки.

• Деякі з країн регіону майже цілком або частково досягли самозабезпечення озброєнням та військовою технікою, з часом самі стали їх експортерами (Ізраїль).

Накопичення озброєнь у країнах регіону призвело до ланцюгової реакції: надлишок зброї в одній країні спонукає інші, нерідко з чисто престижних міркувань, придбавати не менш сучасні зразки озброєння і військової техніки, до того ж у такій кількості, щоб випередити сусідню країну.

Звичайно, для відвернення можливих загроз державам близькосхідного регіону необхідно мати відповідний рівень обороноздатності. Отже, військові поставки не повинні перевищувати межі допустимого. Саме за таких умов вони сприятимуть військово-політичній стабільності в регіоні. Проте диспропорції в реальній військовій потужності, величезна різниця у промисловому і військовому потенціалах, рівнях розвитку, розмірах території і кількості населення робить самостійне забезпечення безпеки більшості держав неможливим. Вони змушені звертатися до зовнішніх гарантів безпеки, створювати регіональні або колективні структури безпеки, шукати альтернативні шляхи.

3 іншого боку, зростання амбіцій регіональних "гегемонів" в епоху після закінчення "холодної війни", загострення їхнього суперництва посилює занепокоєння більш слабких країн цього регіону. Наявність величезних мінеральних ресурсів у країнах Перської затоки робить забезпечення їхньої безпеки об'єктом інтересів провідних держав.

На сьогодні торгівля озброєнням майже цілком витіснила безкоштовні постачання озброєння та військової техніки країнам регіону за програмами військової допомоги, які раніше широко здійснювалися антагоністичними світовими системами на чолі зі США та СРСР у їхніх військово-політичних інтересах. Останнім часом Близький Схід перетворився також і на споживача сучасних військових технологій.

Активна участь українських виробників військової продукції у виставках зброї в Об'єднаних Арабських Еміратах свідчить про прагнення України вийти на цей ринок, передусім на ринок озброєння країн Союзу співробітництва арабських держав Перської затоки.

Основними постачальниками озброєння в цей регіон були США, Франція, Німеччина, Ізраїль та Іспанія. Продавалися в основному вже застарілі зразки озброєння та військової техніки.

1 вересня 1997 р. США зняли заборону на продаж до країн Латинської Америки сучасних видів американського озброєння, що призвело до активізації обговорення в засобах масової інформації перспектив освоєння латиноамериканського ринку озброєння та військової техніки. Тижневик “Aviation Week”, наприклад, надрукував 15 вересня 1997 р. статтю під назвою "Гострі дебати щодо латинського експорту, схоже, триватимуть". У ній, зокрема, зазначається, що найближчим часом три латиноамериканські країни - Чилі, Аргентина та Бразилія, за всіма ознаками, стануть лідерами у придбані зброї та військової техніки в США. При цьому найголовнішим у їхньому імпорті в найближчу перспективу будуть підсистеми та комплектуючі, а також послуги США модернізаційного характеру.

За оцінками міжнародних експертів, ємність ринку озброєнь в країнах Латинської Америки становитиме до 2000 р. від 4 до 5 млрд дол. США. Причому щорічна потреба в різних видах озброєння складатиме у грошовому виразі близько 1 млрд дол. Безперечно, що більша частина цієї суми витрачатиметься на закупівлю озброєння власного виробництва, але разом з тим планується забезпечення збройних сил країн регіону і за рахунок імпорту.

Перспективним напрямом у торгівлі з Чилі є продаж транспортних літаків: на сьогодні чилійський парк літаків такого типу налічує лише 6 одиниць військово-транспортної авіації. В цілому ж Чилі оцінюється як перспективний ринок озброєнь.

Підставою для такого висновку є наступні фактори:

- економічне зростання, що спостерігається в країні протягом останніх восьми років;

- переважання в озброєнні армії застарілих зразків зброї та військової техніки;

- наявність потенційних можливостей для фінансування закупівлі нових видів озброєння і техніки. Доказом перспективності цього ринку для України може бути успішна участь нашої держави у виставці ФФІДАЕ-98: у демонстраційних польотах брали участь два літаки українського виробництва Ан-32П та Ан-74ТК [20].

Перспективним ринком для України вважається також Аргентина. Щоправда, тут на теперішній час існують певні обмеження, пов’язані з браком у цієї країни коштів.

Такі ж проблеми існують і в Бразилії та в країнах Африки.

Зовсім новим напрямом військово-технічного співробітництва з країнами Латинської Америки та Африки є створення спільних підприємств, які випускатимуть військову продукцію. Це можуть бути підприємства, що спеціалізуватимуться на складанні озброєння та військової техніки, основні комплектуючі до яких постачатимуться із зарубіжних країн. Саме країн, що претендують на роль постачальника і проявляють нині значний інтерес щодо проведення спільних науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт по створенню нових зразків озброєння та військової техніки.

На закінчення слід зазначити, що процеси формування національної системи військово-технічного співробітництва та експортного контролю, завоювання Україною нових ринків озброєння відбуваються в непростому міжнародному контексті, який безпосередньо й опосередковано впливає на ці процеси. І, мабуть таки, однією з найголовніших причин такого стану речей є те, що по закінченні "холодної війни" різко загострилася конкурентна боротьба між основними експортерами озброєння, до якої нинішня Україна, як виявилось, не готова.

В основі суперництва експортерів, яке має тенденцію посилюватись, з самого початку лежав насамперед той факт, що із закінченням воєнно-політичної конфронтації між Сходом і Заходом різко знизився попит на озброєння в межах так званого євроатлантичного простору, що, у свою чергу, боляче вдарило по інтересах найпотужніших військово-промислових компаній Заходу. Уряди всіх країн, що є основними експортерами озброєння та військової техніки, випробували на собі потужний тиск національних оборонно-промислових комплксів і змушені були стати на шлях відкритого державного протекціонізму стосовно активного просування своєї національної продукції на світовий ринок озброєння та військової техніки.

У таких країнах, як США, Англія і Франція, провідниками цієї політики стали вищі посадові особи держави. Пам’ятними у цьому зв’язку стали дії президента США Джорджа Буша і держсекретаря Джеймса Бейкера восени 1992 р. стосовно продажу 150 літаків Г-15 Тайваню, так само як і настирливість президента Франції Франсуа Міттерана в проштовхуванні по просуванню туди ж 60 літаків "Міраж".

Україна мала високі потенційні можливості щодо збільшення обсягу валютних надходжень у державну казну від надання зарубіжним країнам послуг військово-технічного характеру (підготовка військових кадрів, проведення модернізації та відновлення боєздатності озброєння, сервісне обслуговування зразків озброєння, що експортуються, проведення навчань і дослідних стрільб).

Найбільш сучасною інфраструктурою на території України була служба підготовки військових спеціалістів, номенклатура яких охоплювала практично всі роди військ та види збройних сил. Україна мала 34 військових навчальних заклади, в тому числі дві військові академії (Харків, Київ), 30 вищих училищ та два училища з підготовки військових спеціалістів спеціальної середньої ланки. В Одесі та Сімферополі успішно функціонували два спеціальних об’єднаних училища, в яких навчалися лише представники збройних сил іноземних держав. Професорсько-викладацький склад військових навчальних закладів України (4160 офіцерів, 1700 службовців, з яких 2700 - з вченими ступенями та званнями) забезпечував підготовку висококваліфікованих спеціалістів з 25 іноземних держав. Щорічно в Україні 83-м військовим спеціальностям навчалося від 3 до 4 тис. іноземних громадян. Найдосконалішу навчально-методичну базу мали Київське вище зенітно-ракетне училище, Київське вище авіаційне інженерне училище, Інженерна Академія протиповітряної оборони (м. Харків), Військова академія військ протиповітряної оборони (м. Київ) та інші вищі навчальні заклади України, в яких було створено окремі факультети для підготовки іноземних спеціалістів. Незважаючи на те, що після так званої реформи військової освіти багато навчальних закладів та їхні матеріальні бази перестали існувати, потенціал підготовки іноземних військових спеціалістів залишається досить великим.

Реалізація потенційних можливостей України щодо надання іноземним державам послуг у підготовці кадрів має важливе значення не тільки з погляду самоутвердження нашої країни серед цивілізованих світових держав, а й з економічної точки зору. Згідно зі світовою практикою, підготовка одного військового спеціаліста з вищою освітою коштує від 400 тис. (офіцера сухопутних військ) до 1 млн дол. США (льотчика-перехоплювача).

Досить високий потенціал має Україна і щодо модернізації озброєння та військової техніки. На її території було розташовано понад 50 найпотужніших науково-виробничих об’єднань (НВО "Південний машинобудівний завод, НВО ім. Малишева, ВО "Більшовик", НВО "Хартрон", ВО "Арсенал", Миколаївський кораблебудівний завод, ВКБ "Південне" та ін.), які займали провідні позиції у світі не тільки в розробці та виробництві сучасних систем озброєння, а й в модернізації його [29].

Зарубіжні військові спеціалісти вважають, що розробка озброєння вимагає тривалого часу (з моменту розробки оперативно-тактичних вимог до готових зразків, що надходять у військові частини, минає 10-15 років). Отже, далеко не кожна держава, якщо враховувати її економічні можливості, здатна вирішувати подібні завдання. У цьому зв’язку багато держав надають перевагу модернізації озброєння шляхом організації безперервного процесу проведення конструктивних і технологічних заходів, спрямованих на вдосконалення бойових характеристик озброєнь та підвищення ефективності бойового застосування їх на всьому діапазоні розширеного життєвого циклу.

Модернізація дає можливість у порівняно короткий строк (до 3-5 років) та при обмежених матеріальних витратах (близько 25% вартості нового зразка) добитися підвищення ефективності зброї та приведення її у відповідність з постійно зростаючими бойовими можливостями протидіючих засобів.

Модернізації підлягають передусім ті системи, що визначають бойові можливості озброєння. Це, зокрема, системи управління, розвідки, лічильно-вирішальні пристрої, засоби влучення, перешкодозахист, апаратура об’єктивного контролю надійності та локалізації несправностей. При цьому військові спеціалісти вдаються до останніх досягнень науки і техніки. Використовується вбудована апаратура контролю готовності, значно підвищується інформативність, оперативність та об’єктивність контролю.

У незаперечних перевагах саме такого шляху переконалися багато власників зброї. Справа тут і в значній економії матеріальних засобів, а ще більше - у забезпеченні високого рівня боєздатності збройних сил. Наприклад, багато країн світу на озброєнні національних армій мають зенітно-ракетний комплекс "Хок", який був прийнятий на озброєння ще у 1958 р. Після модернізації "Хок" може залишатися в строю до 2010 р. Водночас можна цілком пересвідчитися, що при ігноруванні принципів модернізації життєвий цикл озброєння швидко вичерпується. Зенітно-ракетний комплекс "Куб" був прийнятий на озброєння у 1967 р., а в 1980-у його зняли з виробництва. Причина - відсутність конструктивних розробок щодо його модернізації, хоч і резерви, і потреби в цьому були.

Такі ж приклади зустрічаємо і в авіації та інших видах збройних сил. У США упродовж 40 років модернізується літак С-130 "Геркулес" (модифікації від А до J). Характерно, що перші два прототипи YC-130 випробувано в польоті 23.08.1954 р., а літак першої модифікації (С-130А) - 7.04.1955 р. Сьогодні США та інші держави мають на озброєнні літак нової модернізації (С-130J), який може використовуватись і як багатоцільовий (танкер, морський патруль, носій гарматної зброї і т.ін.).

У нинішній торговельній кризі стосовно надання іноземним державам послуг в модернізації зброї радянського виробництва Україна може знайти свою "нішу". Станом на 1.01.1995 р. цю зброю мали на своєму озброєнні понад сто країн світу [25]. Україна має і моральне право на участь в цьому заході, оскільки її спеціалісти разом із фахівцями Росії були головними розроблювачами, виробниками та експлуатаційниками радянської зброї. При цьому ефективність реалізаціі заходів з модернізації озброєння радянського виробництва значною мірою залежатиме не тільки від уміння українських спеціалістів зовнішньоекономічної діяльності щодо укладання контрактів з потенційними замовниками, а й від оперативного і всебічного вирішення завдань кооперування різних держав у справі модернізації озброєння. Якщо з Росією ряд питань кооперування Україна вирішила відповідними угодами щодо військово-технічного співробітництва [7], то з країнами далекого зарубіжжя ще має бути велика робота. Характерно, що Росія випереджає Україну в цьому відношенні – на сьогодні вона вже вирішила питання з французькою фірмою SAT про встановлення на бойовій машині піхоти (БМП-3) розробленного та випробуваного тепловізійного прицілу цієї фірми.

Укладання із зарубіжними країнами контрактів щодо модернізації зброї радянського виробництва обов’язково повинно супроводжуватись вирішенням питання їх сервісного обслуговування, забезпечення ЗІП, ремонту (відновлення ресурсу) і, як вже зазначалося, підготовки спеціалістів бойового застосування й експлуатації. Усе це мусить бути відображено у пакеті документів окремими угодами.

Україна має досить високорозвинену матеріальну базу практичного відновлення боєздатності зброї радянського виробництва та його модернізації. У документах взаємодії Росія-НАТО-Україна [16] наведено дані досліджень в питаннях узагальнення спеціалізації та аналізу виробничих можливостей підприємств України щодо ремонту озброєння. Результати показали, що тільки 28 ремонтно-відновлювальних підприємств Міноборони України (авіаційна, автомобільна, бронетанкова техніка та ракетно-артилерійське озброєння) мають виробничі можливості, що оцінюються майже в 30 млн дол. США на рік.

Недостатню увагу Україна, так само як інші країни СНД, приділяє збільшенню розмірів валютних надходжень до бюджету за рахунок освоєння такого виду послуг, як інженеринговий. У військово-технічному співробітництві Україну найбільше мають цікавити послуги, пов’язані з проектуванням, будівництвом та забезпеченням життєдіяльності військових аеродромів, командних пунктів, стартових та вогневих позицій, об’єктів стратегічного та оперативного тилу. Не менш прибутковими слід вважати і послуги у розробці, військово-економічному і технічному обгрунтуванні засобів технічної діагностики та різного виду тренажерів. За даними преси, найбільшим попитом у країн-власників літаків радянського виробництва користуються тренажери для літаків МіГ, вартість яких у різних регіонах світового ринку зброї становить від 2,8 до 3,2 млн дол. США.

Аналізуючи порядок укладання із зарубіжними країнами контрактів щодо продажу військово-технійчної продукції, можна констатувати, що, по-перше, покупця цікавить не просто зразок або група озброєння, а гарантія продавця в наданні довгострокових послуг стосовно їх обслуговування та підтримки боєздатності на всіх етапах життєвого циклу, а по-друге, вартість послуг військово-технічного характеру оцінюється вище, ніж вартісь самого озброєння. Так, Малайзія уклала контракт з Росією про поставку 18 винищувачів МіГ-29 на суму 550,5 млн дол., а вартість послуг, які надаватиме продавець значно перевищить вартість самих літаків [16].

До військово-промислового комплексу (ВПК) колишнього СРСР входили 9 галузевих міністерств з 60 тисячами підприємств, так або інакше залучених до виробництва військової продукції [17]. Безпосереднім виготовленням такої продукції займалися понад 1100 промислових підприємств та приблизно 920 науково-дослідних та дослідно-конструкторських організацій із загальною кількістю зайнятих, що перевищувала 9 млн осіб [4].

Оборонно-промисловий комплекс колишнього СРСР мав виробничі потужності, величина яких повністю задовольняла як власні потреби, так і потреби багатьох інших зарубіжних країн. Виробництво військово-технічної продукції було вигідним з погляду, як зараз прийнято говорити, бізнесу, оскільки вкладені кошти окупалися значно швидше, ніж в інших сферах матеріального виробництва [45].

З розпадом Союзу РСР добре збалансований оборонно-промисловий комплекс, що забезпечував країні одне з провідних місць у світі, було поділено між новими державами. До України відійшла майже третина цього комплексу. На момент проголошення Акта незалежності України (кінець 1991 р.) до оборонно-промислового комплексу входили 3594 підприємства, які підпорядковувалися семи машинобудівним і дев’яти оборонним міністерствам колишнього СРСР і де працювали близько 3 млн осіб.

Суто військовою продукцією, за заявою колишнього міністра машинобудування, оборонно-промислового комплексу і конверсії України В.Антонова, було зайнято 700 підприємств, у тому числі 205 виробничих об’єднань і підприємств, 139 науково-виробничих об’єднань та організацій із загальною кількістю зайнятих 1млн 450 тис. осіб.

Річний випуск продукції становив 21 млрд 790 млн руб. у цінах 1980 р. (1 дол. = 0,65 руб.). Кількість підприємств, які випускали основну частину оборонної продукції (приблизно 80%), дорівнювала 27.

Україна на той період брала участь:

- у фінішних поставках озброєнь - 15% (Росія - 79%);

- у фінішних розробках - 7% (Росія - 91%);

- у контрагентних поставках - 14% (Росія - 71%).

В Україні достатній розвиток дістали радіоелектронна, ракетно-космічна, танкова та інші галузі промисловості. До розпаду СРСР в Україні будувалося приблизно половина військово-морського флоту, стратегічних ракет, танків, радіоелектронного устаткування (засобів РЕБ, навігації та ін.).

Одне з найбільших науково-виробничих об’єднань України - завод ім. Малишева у 1991 р. виготовив 800 танків. Через відсутність у України коштів на закупівлю танків для власних Збройних сил виробництво цих бойових машин різко скоротилося, а згодом зовсім припинилося. Так, у 1992 р. було виготовлено 43 танки, у 1993 р. – 0, у 1994 р. - завод не завершив складання трьох танків і їх закінчили у 1995 р. - до відкриття виставки озброєння в Об’єднаних Арабських Еміратах. Нові можливості для заводу відкрилися після підписання контракту на постачання танків Пакистану.

Високі потенційні можливості має українська суднобудівна промисловість, у якої тоннаж суден, що випускалися, становив 30% усього обсягу колишнього СРСР, а за кількістю суден - 40%.

Від колишнього СРСР Україна успадкувала майже третину космічного потенціалу. В ракето- і супутникобудуванні тільки напряму задіяно понад 140 підприємств та інститутів з 200 тисячами працюючих. З 20 типів міжконтинентальних балістичних ракет 12 розроблялося і виготовлялося в Україні. Виробниче об’єднання "Хартрон" у Харкові було і залишається головним розроблювачем систем управління і контролю космічних програм. Павлоградський механічний завод виготовляв всесвітньо відомі твердопаливні ракети "СС-24". Світову славу здобули ракети-носії "Космос", "Циклон", "Зеніт", "Океан". Виробниче об’єднання "Південмаш" живе нині не тільки вчорашніми здобутками. Попри всі труднощі тут розробили напрочуд перспективний проект "Аріадна". Він увібрав у себе ряд науково-технічних і технологічних програм з виведення на орбіти висотою до 1,5 тисячі кілометрів космічних апаратів нового типу. В надійному робочому режимі продовжує працювати система з 24-28 супутників, забезпечуючи як космічні, так і наземні засоби телекомунікації.

Цей проект привертає увагу (і цілком закономірно, що переміг на міжнародному конкурсі) не тільки тим, що значно дешевший за аналогічні американський "I радіум" чи французький "Глобалстар". Справа ще й у тому, що в Україні є такі технології, про які іншим країнам-виробникам доводиться тільки мріяти. Наша держава має реальні засоби запуску супутників. Причому екологічно чистих, таких, скажімо, як киснево-часова ракета "Зеніт-2". За допомогою літака-велета Ан-225 "Мрія" вирішується проблема старту ракетоносіїв з верхніх шарів атмосфери. А облаштування мобільного космодрому на базі великого ракетного крейсера і забезпечення відповідного комплексу стартових умов у найзручніших для цієї мети південних широтах стали гордістю високого злету вітчизняної інженерно-конструкторської думки.

До позитивних можливостей військово-промислового комплексу України слід віднести й те, що у спадок від СРСР країна одержала розгалужену мережу науково-дослідних центрів та дослідно-конструкторських виробництв. Із 21 одиниці "критичних" технологій, які розроблялися і розробляються науковими центрами, Україна (у складі СРСР) опрацювала 17. Серед них - увесь блок проблем з електроніки й кібернетики, радіолокаційна станція для виявлення малопомітних цілей, технологія СТЕЛС, композити, лазерна техніка, нові виробничі технології. Всі ці розробки відповідали тогочасному світовому рівню, мали (і мають понині) реальні шанси експортного і конверсійного використання.

Авіаційна промисловість України - одна з найбільш конкурентоспроможних галузей, що налічує 39 підприємств. На авіацію працюють ще 28 виробництв, де виготовляються окремі комплектуючі, а також декілька науково-дослідних інститутів та організацій. На підприємствах України щорічно складалося близько 350 літаків. Сьогодні у них практично відсутні військові замовлення, які раніше становили 70-90%.

Україна не мала заводів по виробництву стрілецької зброї, деяких типів авіаційної техніки; на її теренах вироблялося лише 3% необхідних для збройних сил кінцевих зразків озброєння та військової техніки, в той час як загальний обсяг військово-технічної продукції становив 20% сумарного обсягу військового виробництва колишнього СРСР.

Крім того, обсяг випуску озброєння та військової техніки на 80% залежав від зовнішніх поставок комплектуючих елементів з інших республік колишнього Радянського Союзу (у світовій практиці цей показник у розмірі 40 і більше відсотків вважається неприпустимим). Таким чином, підприємства оборонно-промислового комплексу України мали значні потужності з випуску військової (28% валового виробництва СРСР), але вкрай незначну питому вагу готової, з повним замкненим циклом, продукції і надміру залежали від зовнішніх поставок. Усе це вимагало проведення конверсії оборонно-промислового комплексу України.

Наша держава розташована в центральній частині Європи, має єдиний кордон з багатьма країнами, окремі з яких не відмовилися від територіальних претензій. В цих умовах Україна змушена утримувати свої Збройні сили на належному рівні, забезпечувати їх усім необхідним, у тому числі й озброєнням. У зв’язку з тим, що вона має обмежену кількість замкнених циклів виробництва складних систем зброї, то при проведенні конверсії забезпечення національної безпеки держави повинно комплексно розглядатися поряд з вирішенням інших народногосподарських завдань [33].

У початковий (з 1989 р.) період проведення конверсії підприємств оборонно-промислового комплексу України здійснювалось за планами колишнього СРСР. Тоді не бралися до уваги національні інтереси майбутньої незалежної держави. З проголошенням же наприкінці 1991 р. незалежності України було розроблено і затверджено урядом основні напрями державної програми військового виробництва. Ставилося завдання зберегти потенціал оборонного комплексу як базового, використати його можливості для здійснення структурно-технічної перебудови промислового сектора економіки, розвитку сільського господарства і переробних галузей. Водночас було визначено підприємства й організації, що підлягали глибокій конверсії - насамперед ті, де спад обсягів військового виробництва перевищував 20%.

З 1992 р. припинилися державні замовлення на виробництво військової продукції, що й поставило підприємства оборонно-промислового комплексу України в тяжкі умови. Всі 750 конструкторських бюро та 700 підприємств самоліквідувалися. Це призвело до появи 550 тис. безробітних. Обсяг виробництва військової продукції за 1992 р. скоротився майже втроє.

Зниження випуску найбільш наукоємної, високотехнологічної військової продукції та зростання обсягів виробництва дешевої продукції для цивільного сектора призвело до значних втрат прибутків. Так, зменшення питомої ваги військової продукції з 60,9% (1989 р.) до 51,2% (1991 р.) викликало відповідне зростання продукції загальнонародного призначення з 39,7% до 48,8%. Водночас рентабельність нової продукції знизилася за цей період з 18,3% до 12,1%. Це стало однією з причин збільшення темпів розпаду основного кадрового складу підприємств оборонно-промислового комплексу через звільнення досвідчених працівників і заміну їх некваліфікованим контингентом. Справа навіть не стільки в тому, що кількість звільнених перевищувала кількість прийнятих на роботу більш ніж удвоє, а в самому рівні їхньої кваліфікації. Серед робітників, що звільнилися, більшість (82,7%) мали розряди не нижче 3-го, в тому числі 21,5% - 5-й і 6-й (вищі) розряди, а серед прийнятих переважали робітники низької кваліфікації (1-й, 2-й розряди) та учні.

За такого становища не могло бути й мови про якесь там підвищення продуктивності праці чи швидке освоєння нової наукоємної продукції. З цим можна було б якось миритися, якби висококваліфіковані фахівці перетікали до інших галузей народного господарства країни, а не до комерційних структур. Звичайна річ, що за таких умов прогноз про можливість підвищення у стислі строки експортного потенціалу України за рахунок продажу конкурентоздатної продукції, яку мали виробляти конверсовані підприємства оборонно-промислового комплексу, виявився передчасним.

Уряд України вживав певних заходів для зниження економічної та соціальної напруженості в конверсійних підприємствах оборонного комплексу. Було створено Міністерство машинобудування, оборонно-промислового комплексу та конверсії, яке 1992 р. завершило розробку 540 цільових комплексних науково-технічних програм розвитку виробництва продукції різноманітного призначення (асортимент - 5 тис. найменувань). Ці програми мали бути реалізовані у 1992-1996 рр. і потрібно було фінансування в обсязі 600 млрд крб. та 2 млрд дол. США (в цінах 1991 р.).

При створенні цільових комплексних науково-технічних програм передбачалася можливість переходу до рухливих форм ринкової кон'юнктури і формування багатоярусної "піраміди" пріоритетів. До верхньої частини "піраміди" були віднесені: виробництво технологічних комплексів для сільського господарства - близько 3,5 тис. найменувань сільськогосподарської техніки; 45 програм з харчової та переробної промисловості; 41 програма зі створення медичної техніки та апаратури, устаткування для виробництва ліків; 62 програми з виробництва товарів народного споживання та складної побутової техніки. Окремий напрям, що був пов'язаний із захистом довкілля, переробкою та утилізацією відходів виробництва, становила група з 34 екологічно захищених та енергозберігаючих технологій.

У процесі розробки 540 цільових програм було передбачено використання інвестицій і технічної допомоги зарубіжних країн. Проте експертиза, проведена стосовно надання технічної допомоги з боку Європейського Союзу, виявила досить обмежені реальні напрямки дій, а саме:

- відправка до України координаційної групи у складі керівника проекту і двох експертів;

- впровадження експериментальних проектів, на основі яких планувалася реалізація лише двох програм – налагодження на заводі "Фіолент" виготовлення устаткування для молочної промисловості; виробництво процесорних систем управління для борошномельної промисловості та зберігання консервів у Київському інституті інформатики.

Результати виконання цільових програм свідчили про необхідність перегляду їх як у якісному, так і в кількісному аспектах. З цією метою у березні 1993 р. Кабінет міністрів України прийняв постанову "Про підвищення науково-технічного та виробничого потенціалу ОПК для розвитку економіки", за якою 142 комплексні науково-технічні програми було згруповано у 22 пріоритетні завдання розвитку економіки. На виконання їх передбачалося фінансувати 568,8 млрд крб. (у цінах 1993 р.), при чому меншу частину (32,8%) - з державного бюджету, решту - власними коштами підприємств і кредитуванням.

Аналізуючи перебіг здійснення конверсії оборонно-промислового комплексу України, слід констатувати, що наявні успіхи й недоліки тісно пов'язані із загальною економічною ситуацією в державі. Позитивний вплив конверсії підприємств названого комплексу на економіку має вияв у тому, що в умовах кризового стану в державі 1993 р. вдалося стримати падіння виробництва промислової продукції, а в машинобудуванні домогтися навіть зростання на 4,5%.

У 1993 р. над заходами щодо конверсії працювали 99 наукових організацій та установ України. Обсяг науково-технічних робіт, виконаний ними, становив у грошовому виразі 513015,1 млн крб. (тут і далі використовуються поточні ціни), з яких 187119,1 млн крб. (36,5%) - роботи спеціального призначення та 325896,0 млн крб. (63,5%) - цивільного призначення. На Мінмашпром припадає 95,6% загального обсягу виконаних робіт, Академію наук - 0,8%, Мінпром - 1,3%, на всіх інших - 2,3%.

За основними напрямами науково-технічні роботи цивільного призначення розподілилися так: електронна та обчислювальна техніка – 60760,9 млн крб. (18,6%), суднобудування і судноремонт - 43984,8 млн крб. (13,5%), космічна техніка - 48863,4 млн крб. (15,0%) та інші. При цьому в 1993 р., у порівнянні з 1992 р., спостерігається скорочення обсягу науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт за деякими важливими напрямами. Так, якщо у 1992 р. технологічне устаткування для переробних галузей аграрно-промислового комплексу займало 2,9% в загальному обсязі досліджень та конструкторських робіт цивільного призначення, то у 1993 р. - всього 2,6%, сільськогосподарська техніка відповідно - 0,4 та 0,3%, медична техніка - 6,5 та 3,7%.

Балансовий прибуток науково-дослідних інститутів та конструкторських бюро, які здійснювали заходи щодо конверсії, становив 63580,0 млн крб. Станом на 1993 р. в розпорядженні організацій залишився прибуток у розмірі 46414,1 млн крб. При цьому наукові установи мають прибуток 33025,8 млн крб., науково-дослідні організації - 17009,1 млн крб., конструкторські бюро - 15299,1 млн крб., проектно-конструкторські - 13388,3 млн крб., інші самостійні наукові установи - 717,6 млн крб. Собівартість розробок, що були реалізовані 1993 р., становила 154622,5 млн крб., у тому числі розробок спеціального призначення - 53062,4 млн крб., цивільного призначення - 101560,1 млн крб. Заборгованість постачальникам за роботи перевищила 133,8 млрд крб., а заборгованість покупців виконаних розробок сягнула 137,4 млрд крб.

Чисельність працівників організацій, які здійснювали заходи щодо конверсії, у порівнянні з 1992 р. зменшилася на 5757 осіб (6,8 %) і становила 77943 чол. У тому числі зайнятих розробками спеціального призначення - на 1663 чол. (6,2%) і становила 25199 чол. (32,3% загальної чисельності); зайнятих розробками цивільного призначення - на 4260 чол. (8,5%) і становила 45885 чол. (58,9% загальної чисельності). Нижче наводяться дані про розподіл чисельності працівників науково-дослідних інститутів та конструкторських бюро, які здійснювали заходи щодо конверсії (по регіонах України у 1993 р.):

Чисельність працівників, які раніше були зайняті розробками спеціального призначення і вивільнені у зв’язку з конверсією у 1993 р., склала 1943 чол., що на 53,2% або на 2209 чол. менше, ніж у 1992 р. З них було працевлаштовано у самій організації 806 чол. або 41,5% кількості вивільнених, у тому числі 18 чол. (0,9%) пройшли чи були направлені на перепідготовку.

Витрати на заходи по конверсії науково-дослідних інститутів та конструкторських бюро за 1993 р. становили 40370,8 млн крб., у тому числі за рахунок: централізованих джерел - 36209,9 млн крб. (89,7%), власних коштів - 1448,7 млн крб. (3,6 %), залучених коштів - 2712,2 млн крб. (6,7%), з яких 2635,2 млн крб. (6,5%) - кредити банків. Розподілилися витрати на конверсію наступним чином: 34842,3 млн крб. (86,3%) становили витрати на перепрофілювання науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт на цивільні потреби, в тому числі відповідно 1436,3 млн крб. (4,1%) - на капітальні вкладення; 58,9 млн крб. (0,1%) - на ліквідацію основних засобів; 1403,8 млн крб. (3,5%) - на вихідну допомогу працівникам, які були звільнені у зв'язку з конверсією; 9,9 млн крб. (0,03%) - на перепідготовку кадрів та 4055,9 млн крб. (10,1%) - на інші витрати.

Вартість основних виробничих засобів дослідних інститутів та конструкторських бюро, які здійснювали заходи щодо конверсії, дорівнює 598906,7 млн крб. У звітному періоді було вивільнено основних виробничих засобів спеціального призначення у зв'язку з конверсією на 6953,0 млн крб. (1,2% загальної вартості фондів). У тому числі було перепрофільовано відповідно на цивільні розробки 3451,3 млн крб. (49,6% загальної вартості), ліквідовано 268,8 млн крб. (3,9%), передано за призначенням 204,8 млн крб. (2,9%) та законсервовано 3028,1 млн крб. (43,6%).

В цілому ж 1993-1994 рр. характеризувалися постійним зростанням інфляції, яка сягала 70% (майже як у світового “рекордсмена" - заблокованої Сербії). Середня заробітна платня у розмірі близько 10 дол. США на місяць – така ж сама, як в оточеному Сараєві. Падіння виробництва до 20-30% за рік - це більш ніж в Азербайджані, який вів війну. Ці та інші дані свідчать про економчну кризу в Україні, яка торкнулася всіх галузей народного господарства, в тому числі й військово-промислового комплексу.

По-перше, конверсія в Україні проводилася за відсутності законодавчих документів, які регламентували б різноманітні взаємопов'язані чинники. Затримка до кінця 1993 р. розгляду Верховною Радою військової доктрини України не дозволяла розпочати розробку програм розвитку озброєнь. А це, в свою чергу, не могло не вплинути, причому дуже суттєво, на обгрунтовані розрахунки потреб силових міністерств в озброєнні та військовій техніці, а отже, - на глибину (ступінь) конверсії. Аналогічна ситуація склалася і щодо Закону про конверсію та її концепцію.

По-друге, заплановані на 1993-1995 рр. щорічні темпи скорочення виробництва військової продукції на рівні 25% (у західних країнах 1-3%) викликали економічну і соціальну напруженість на конверсійних підприємствах військово-промислового комплексу. Становище ускладнювалося тим, що зниження виробництва військової продукції не було підтверджено відповідним скороченням військових витрат і фінансуванням з державного бюджету задля успішного здійснення відповідних заходів на конверсійних підприємствах оборонного комплексу України. Так, згідно з розглянутою постановою Кабінету міністрів України 1993 р. конверсійні підприємства "оборонки" мали виробити продукцію автомобілебудування (11 пріоритетний напрям) - 200 вантажних і 12000 легкових автомобілів, 280 автобусів та інших супутних товарів. На виконання замовлень цього напряму з державного бюджету планувалося виділити 1,63 млн дол. США. Це - еквівалентно продажу на зовнішніх ринках майже 150 вантажних автомобілів типу КрАз. При цьому виникає запитання: звідки ж взяти кошти на виробництво решти вантажівок та іншої автомобільної техніки?. Може, варто було б не займатися конверсією, а виготовити один танк типу Т-80 і отримати за нього більший прибуток?

По-третє, конверсія проводилася в умовах розриву господарських зв'язків не лише у військовій, а й у цивільній сферах. Незавершеність технологічних циклів виробництва готової продукції була характерною і для цивільних галузей промисловості. При цьому було помилково перебільшено можливості конверсії оборонно-промислового комплексу: не враховувались особливості військового виробництва, необхідність значних капіталовкладень і часу на освоєння нової продукції. Без проведення всебічного маркетингу ринків збуту стало неможливим проведення представництва товару, рекламування виробів.

Якщо розглянути проблему виходу українського оборонно-промислового комплексу з кризового стану з позиції підвищення експортного потенціалу України стосовно продукції та послуг військового призначення, то необхідність переходу від політики обвальної конверсії підприємств комплексу до реконструкції військового виробництва підтверджується досвідом інших країн у вирішенні цього складного завдання. Так, у Чехії, яка за ліцензією Росії виробляла танки типу Т-72, ліквідацію конструктивних недоліків військової продукції здійснили шляхом впровадження передових французьких розробок (перехід на нову систему управління та на основу французького виробництва). Що стосується України, то на початковому етапі реконструкції військового виробництва підприємства ВПК могли успішно виконувати замовлення країн колишнього СРСР та інших країн - імпортерів зброї радянського виробництва, забезпечувати їх запасними частинами та комплектуючими елементами.

В подальшому, в міру одержання валюти від експорту зброї виробництва колишнього СРСР та запасних частин до нього, цілком можливою стала б розробка та виробництво більш сучасного озброєння, причому в такій кількості, якої вистачило б для забезпечення не тільки інтересів національної безпеки України, але й для можливого експорту. Такий підхід полегшив би подолання труднощів проникнення на світові ринки зброї шляхом кооперування з тими західними спеціалістами в розробці та виробництві озброєння, які мають пріоритет з тієї чи іншої системи (управління, надійність, ергономіка). Реальність підвищення експортного потенціалу України за рахунок продажу зброї підтверджується результатами зовнішньої торгівлі в минулі роки. Навіть за умов економічної нестабільності, відсутності замкнених циклів виробництва основних видів власного озброєння, самостійного досвіду торгівлі таким специфічним товаром Україна у 1994 р. змогла експортувати озброєнь далеко не нових зразків на суму близько 60 млн дол., а у 1995 р., за даними СІПРІ, - 107 млн дол., що значно перевершує доходи від зовнішньої торгівлі такими традиційними товарами, як локомотиви, електровози, мотоцикли.

Та незважаючи на негативні наслідки конверсії, Україна спроможна забезпечити розробку і виробництво значного переліку військової продукції, а саме:

• озброєння та військової техніки, боєприпасів та їх складових частин, приладів і комплектуючих виробів, навчальної зброї (макети, тренажери - імітатори різних видів озброєнь);
• систем зв’язку й управління військами, озброєнням і технікою;
• вибухових речовин, виробів і вибухових пристроїв, пороху, ракетного пального для бойових ракет, матеріалів спеціального призначення та спеціального устаткування для їх виробництва;
• колективних та індивідуальних засобів захисту, засобів лікування і профілактики від зброї масового ураження;
• інженерно-технічних споруд та устаткування для бойового застосування озброєння та військової техніки;
• спеціального устаткування і технологій для ремонту, модернізації або утилізації зброї і техніки;
• об’єктів для експлуатації, ремонту, модернізації й утилізації озброєння і військової техніки;
• систем забезпечення життєдіяльності особового складу збройних сил та спеціального обладнання;
• технічної документації (нормативно-технічної, конструкторської, проектної, технологічної, експлуатаційної, програмної, інструктивно-методичної) на створення, виробництво, експлуатацію, бойове застосування, модернізацію, ремонт і утилізацію продукції військового призначення;
• науково-технічної документації, яка регламентує безпеку і екологічність виробництва продукції військового призначення, в тому числі норми і стандарти безпеки для людини й об’єктів зовнішнього середовища;
• нормативно-технічної інформації, винаходів, промислових зразків та іншої інтелектуальної продукції військового та військово-технічного призначення;
• спеціального програмно-математичного забезпечення систем автоматизованого управління військами, озброєнням і технікою, науково-дослідними і дослідно-конструкторськими роботами військового призначення.

Крім усього сказаного, підприємства України можуть виконувати широкий спектр робіт в інтересах військових та військово-технічних структур інших країн, а також надавати послуги військового та військово-промислового призначення:

• сприяти у навчанні, роботі, виробництві, експлуатації, бойовому застосуванні, ремонті, модернізації та обслуговуванні озброєння та військової техніки;
• створювати, дообладнувати і модернізувати об’єкти, призначенні для виробництва, розміщення, ремонту, експлуатації та бойового застосування зброї і техніки;
• готувати військові та військово-технічні кадри для структур іноземних держав;
• продавати ліцензії, проектну, конструкторську та науково-технічну документацію з питань створення, модернізації, експлуатації, бойового застосування, ремонту озброєнь і військової техніки;
• брати участь у проведенні науково-дослідних і дослідно-конструкторських робот по створенню та модернізації продукції військового призначення, засобів захисту від зброї масового ураження та звичайних озброєнь;
• передавати продукцію військового призначення іноземним державам в оренду або випробовувати цю продукцію;
• проводити виставки і показ зразків продукції військового призначення на території України та за її межами;
• надавати послуги інвестиційного, маркетингового, рекламного та іншого характеру в галузі військово-технічного співробітництва;
• створювати із залученням іноземних інвестицій організації розробки і виробництва продукції, проведення робіт і надання послуг військового призначення.

Представницькі галузі України - розроблювачів та виробників військово-технічної продукції з високим рівнем експортного потенціалу подано в додатку № 1.

Таким чином, підсумовуючи сказане, варто підкреслити, що річний український потенціал виробництва озброєнь на момент розпаду СРСР становив 8-10 млрд дол. США, тобто приблизно третину російських активів, які оцінювалися в 25-30 млрд дол. Експортний потенціал авіаційної галузі в тому числі оцінюється в 3-4 млрд дол., ракетно-космічної - 1-1,5 млрд дол., кораблебудівної - 2-3 млрд дол., бронетанкової - до 2 млрд дол. на рік. Найбільш експортоздатну військово-технічну продукцію українського оборонно-промислового комплексу представлено у додатку № 2.

Після проголошення незалежності України перед нею постала низка життєво важливих проблем зовнішньополітичного та зовнішньоекономічного характеру, які потребують розгляду і комплексного вирішення. Вони стосуються багатьох сфер життєдіяльності України, в тому числі - військово-технічної. Для України вирішення цього нетрадиційного завдання ускладнюється, крім усього іншого, ще й тим, що спектр національних інтересів тільки-но формується, постійно розширюються і водночас збільшуються внутрішні та зовнішні чинники, які ставлять під загрозу становлення національної системи військово-технічного співробітництва України із зарубіжними країнами.

В сучасній науковій літературі існують досить чіткі визначення термінів основних інструментаріїв державної політики (зовнішньої, внутрішньої, економічної, військової, ідеологічної тощо), які мають певне наповнення, зміст і мету. Якщо дискусії в цих сферах державної політики носять науковий характер, то зовсім іншого змісту набули вони стосовно проблеми військово-технічного співробітництва. На сьогодні тут спостерігається певна комерціалізація понять, про що свідчать численні публікації у засобах масової інформації, в спеціальних та суто наукових виданнях.

Саме поняття військово-технічного співробітництва хоч і стало більш звичним, однак зміст його залишається малозрозумілим не тільки людям, необізнаним у цьому питанні, а й нерідко і фахівцям. Нині навіть серед спеціалістів не існує єдиної точки зору, єдиного підходу щодо тлумачення основних понять, які мають розкривати ключові аспекти такої широкої категорії, як військово-технічне співробітництво. Крім того, теоретичні засади військово-технічного співробітництва - досить молодої сфери наукових досліджень перебувають ще в процесі становлення. Тому кожна спроба розвитку цього напряму науки, визначення, уточнення та конкретизація основних понять військово-технічного співробітництва мають важливе значення. У цьому зв'язку виникає необхідність визначити насамперед ті поняття, в яких розкривається сутність військово-технічного співробітництва як явища, що охоплює багато сфер життя країни - зовнішньо- та внутрішньополітичну, соціально-економічну, військову, інформаційну тощо.

Термін військово-технічне співробітництво набув широкого використання у другій половині 80-х років під час перебудовчих процесів у колишньому СРСР. В цей період розпочалася реструктуризація боргів СРСР, постало питання, який політичний режим підтримувати, як оплачувати поставки озброєння, військової техніки, іншої продукції військового призначення, чим керуватися у виборі зарубіжних партнерів тощо. Найбільшого визначення і застосування набув економічний підхід до військово-технічного співробітництва, в якому вбачалася панацея оздоровлення економіки колишнього СРСР. Саме такий підхід визначив таке ж ставлення до цієї проблеми і в Україні. Досвід зарубіжних країн показує, що саме таке розуміння цієї проблеми призводило до відставки урядів ряду країн (Італія), до "гучних" політичних процесів світового рівня (Південна Корея).

Під поняттям "військово-технічне співробітництво", яке має визнання майже в усіх країнах світу, слід розуміти два основних типи відносин між державами. По-перше, це трансферти озброєння та військової техніки, технологій подвійного використання, а також надання послуг військово-технічного характеру. При цьому необхідно особливо підкреслити, що мова йде не тільки про трансферти, оскільки останнім часом економічний (комерційний) підхід, що домінував і піднімався на щит провідними експортерами в перші роки по закінченні "холодної війни" (не беручи до уваги підхід до військово-технічного співробітництва колишнього СРСР), змінився більш комплексним підходом, який містить також стратегічні військово-політичні моменти і водночас передбачає і безвідплатні або лізингові постачання. По-друге, найважливішим елементом військово-технічного співробітництва є спільні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, виробництво, маркетинг і продаж зразків озброєння.

Зазначимо, що у колишньому СРСР вибір партнерів для військово-технічного співробітництва, а також форм співпраці з ними практично цілком визначався зовнішньополітичними і стратегічними мотивами в контексті глобального протиборства із Заходом. Економічна сторона питання відігравала підпорядковану роль, а в більшості випадків просто не бралася до уваги. Примітним також є і те, що наявність величезного внутрішнього ринку озброєнь і техніки істотно нівелювали економічні стимули військово-технічного співробітництва. Внаслідок цього ні на стратегічному рівні планування напрямів розвитку оборонної промисловості, ні на рівні військово-технічної політики чинник військово-технічного співробітництва практично не враховувався.

Військово-технічне співробітництво має надзвичайно важливе значення ще й тому, що на цій основі з урахуванням конкретних історичних внутрішніх обставин і зовнішніх чинників формуються політичні цілі та завдання держави щодо забезпечення її національної безпеки, а саме:

1. Система військово-технічного співробітництва виступає насамперед як інструмент зовнішньої політики держави, що призначений забезпечувати присутність держави (політичну, економічну, технологічну, військову тощо) в тій або іншій країні чи регіоні, забезпечувати формування з цією країною партнерських відносин та вигідного регіонального балансу сил. Необхідно зазначити, що військово-технічне співробітництво є сферою не лише комерційної конкуренції, але й міждержавного протистояння, в рамках якого, як правило, вирішуються більш широкі геополітичні завдання і в якому, навіть при зовнішній лібералізації процесу, роль держави повинна постійно залишатися досить високою.

2. Розгляд військово-технічного співробітництва як комерційного явища є небажаним та недоцільним, а це значить, що фактор негайної комерційної вигоди того чи іншого контракту стає другорядним порівняно з довгостроковим його ефектом. Безумовно, якщо брати до уваги кризовий стан українського військово-промислового комплексу, а також необхідність мати додаткові фінанси на його утримання, то така теза може видатися спірною. Однак система військово-технічного співробітництва (а головне - її структура та вихідні фактори, що мають місце в процесі прийняття рішення) має бути розрахована на стабільне існування протягом тривалого часу (в усякому разі на строк "життєвого циклу" зразків озброєння, які постачаються) і не може служити лише конкретній політичній кон'юнктурі.

3. При запровадженні військово-технічного співробітництва пріоритет, з одного боку, має бути відданий передусім інтересам держави, а не комерційним структурам, які задіяні в процесі такого співробітництва, а з другого боку - геополітичним наслідкам розвитку ві