ВИСНОВКИ

Новітня історія України нараховує всього сім років, що робить нашу країну надзвичайно вразливою до зовнішнього впливу. Враховуючи це стратегічним завданням української зовнішньої політики є перетворення країни з об’єкта на впливовий суб’єкт міжнародних відносин.

Торгівля ж зброєю може мати неабиякий позитивний вплив як на внутрішню ситуацію в державі, так і бути однією з провідних складових забезпечення національних інтересів. У політичному плані продаж ОВТ у ряді випадків використовується країнами-експортерами як інструмент прямого впливу на перспективи розвитку воєнно-політичного стану у різних регіонах світу і вплив на зовнішньополітичний курс окремих країн-імпортерів, а також на їх військово-технічну політику.

1. Процеси, що сьогодні відбуваються на світовому ринку озброєння в період після "холодної війни" характеризуються наступними принциповими змінами:

• У світовій торгівлі зброєю 90-х років на відміну від попереднього десятиріччя, більшою мірою, надається перевага не стратегічним, а комерційним міркуванням, що значно загострює конкуренцію на світовому ринку озброєння. До чинників, які найбільше на це впливають можна віднести:

- зниження військових бюджетів як країн-виробників, так і імпортерів ОВТ;

- більшість країн-експортерів озброєння та військової техніки (Бразилія, Південно-Африканська Республіка, Індія, Індонезія, Китай) бере курс на активний розвиток власного виробництва;

- збільшення потоку ОВТ, що поступає на світовий ринок в результаті скорочення збройних сил країн НАТО та колишніх учасників ОВД;

- насиченість ринків країн, що розвиваються, внаслідок великих закупок зброї цими країнами в 70-ті роки.

• Виробники все ширше розроблять нові системи, які відповідатимуть вимогам самого широкого сектору міжнародного ринку, навіть якщо це іноді призводить до ігнорування або пошуку компромісів в питаннях окремих вимог з боку національних збройних сил. Значно розширюється асортимент пропонованої продукції, військова техніка значно ускладнюється, все більше пропонується продукції подвійного призначення.
• Значно поширюються спільні розробки, виробництво та організація збуту продукції, створюються більш традиційні та потужні ділові співтовариства.
• Економічні чинники, що випливають з необхідності продавати техніку за кордон, зростаюча кількість спільних ділових підприємств з сусідніми країнами, більш активна діяльність “чорного” ринку – все це створює стан, в якому все більш сучасне озброєння може бути доступним потенційним покупцям, навіть країнам, проти яких діють міжнародні санкції. Певна комерціалізація торгівлі озброєнням значно ускладнює процес контролю за нерозповсюдженням критичних технологій та технологій подвійного призначення.

2. Об'єктивно обумовлені процеси скорочення українських ЗС і різке зниження їхньої потреби у ОВТ створюють не менше об'єктивну необхідність у цілеспрямованих зусиллях по просуванню українського ОВТ на зовнішні ринки. Після першої успішної участі України в міжнародній виставці озброєння "Айдекс-95" експорт продукції та послуг військового призначення починає розглядатися як один з шляхів виходу з фінансово-економічної кризи, в першу чергу, в сфері ОПК.

• На початковому етапі її наміри обмежувалися можливостями експорту надмірних запасів з арсеналу колишнього СРСР. Дана зброя достатньо відома закордонним партнерам, які мають її великі запаси та необхідну кількість підготовлених, у тому числі і у військово-навчальних закладах України, кадрів по бойовому застосуванню та різним видам забезпечення.
• Велика кількість зброї виробництва колишнього СРСР, що знаходиться на озброєння багатьох країн світу, робить актуальним участь України у модернізації та обслуговуванні цієї зброї.

• До певних переваг українського озброєння на світовому ринку озброєння можна віднести збереження порівняно невисокої ціни при досить високих техніко-технологічних характеристиках
• Що торкається основних перепон щодо нарощування Україною свого експорту ОВТ, то головними з них є: фінансова слабкість країни, відсутність системи післяпродажного обслуговування та маркетингу.

• Проблема фінансування нових розробок може стати суттєвою перешкодою щодо розширення експорту озброєння у ХХІ сторіччі.

3. Високі можливості українського оборонно-промислового комплексу дають можливість створювати сучасну високотехнологічну зброю, що може користуватися попитом на світовому ринку.

• На момент проголошення Акта незалежності України (кінець 1991 року) до ОПК входили 3594 підприємства, що підпорядковувалися семи машинобудівним і дев’яти оборонним міністерствам колишнього СРСР і на них працювало близько 3 млн. осіб. Суто військовою продукцією було зайнято 700 підприємств, у т. ч. 205 виробничих об’єднань (ВО) і підприємств, 139 НВО і організації, з загальною кількістю зайнятих 1млн. 450 тис. осіб.

В Україні достатній розвиток отримали радіоелектронна, ракетно-космічна, танкова та інші промисловості. До розпаду Союзу в Україні будувалося приблизно половина кораблів військово-морського флоту, стратегічних ракет, танків, радіоелектронного обладнання (засобів РЕБ, навігації та ін.).

Високі потенційні можливості має українська суднобудівна промисловість, у якої тоннаж суден, що випускаються, складав 30% від всього обсягу колишнього СРСР, а за кількістю суден - 40%.

Від колишнього СРСР Україна успадкувала майже третину космічного потенціалу. В ракето- і супутникобудуванні тільки напряму задіяні понад 140 підприємств та інститутів з 200 тисячами працюючих. З 20 типів міжконтинентальних балістичних ракет 12 розроблялися і виготовлялися в Україні.

• Позитивним є те, що у спадок від СРСР країна отримала розгалужену мережу науково-дослідних центрів та дослідно-конструкторських виробництв. З 21 "критичної" технології, що її розробляли і розробляють наукові центри, Україна (у складі СРСР) опрацювала 17.
• До негативних чинників можна віднести такі:

- Україна не мала заводів виробництва стрілецької зброї, деяких типів авіаційної техніки; на її теренах вироблялося лише 3% необхідних для збройних сил кінцевих зразків ОВТ, в той час як загальний обсяг військово-технічної продукції становив 20% від обсягу військового виробництва колишнього СРСР.

- Обсяг випуску ОВТ на 80% залежав від зовнішніх поставок комплектуючих елементів з інших республік колишнього Радянського Союзу (у світовій практиці цей показник у розмірі 40 і більше відсотків вважається неприпустимим). Таким чином, підприємства ОПК України мали значні потужності з випуску військової (28% валового виробництва СРСР), але вкрай незначну питому вагу готової з повним замкненим циклом і надміру залежали від зовнішніх поставок.

4. Зменшення військових замовлень, розрив замкнених циклів виробництва та інші проблеми вимагали проведення реструктуризації та конверсії ОПК України. Але суттєвої реструктуризації Українського ОПК проведено не було, а позитивних результатів, що очікувалися від проведення конверсії, отримано не було.

• Конверсія в Україні проводилася за відсутністю законодавчих документів, які регламентували б різноманітні взаємопов'язані чинники. Затримка до кінця 1993 року розгляду у Верховній Раді військової доктрини України не дозволяла розпочати розробку програм розвитку озброєнь. Це, в свою чергу, не могло не вплинути, причому суттєво, на обгрунтовані розрахунки потреб силових міністерств в ОВТ, і отже, - на глибину (ступінь) конверсії. Аналогічна ситуація склалася і з Законом про конверсію та її концепцію.

• Заплановані щорічні темпи скорочення виробництва військової продукції на 1993-1995 роки на рівні 25% (у західних країнах 1-3%) викликали економічну і соціальну напруженість на конверсійних підприємствах ВПК.
• Конверсія проводилася в умовах розриву господарських зв'язків не лише у військовій, але і в цивільній сферах. Незавершеність технологічних циклів з виробництва готової продукції була характерною і для цивільних галузей промисловості. При цьому було помилково перебільшено можливості конверсії ОПК, не враховано особливостей військового виробництва, необхідності значних капіталовкладень і часу на освоєння нової продукції. Без проведення всебічного маркетингу ринків збуту стало неможливим проведення представницької презентації товару.

Але, незважаючи на негативні наслідки конверсії, Україна спроможна забезпечити розробку і виробництво значного переліку військової продукції.

Представницькі галузі України по розробці та виробництву військово-технічної продукції з високим рівнем експортного потенціалу надані в додатку 1 даної монографії, а найбільш експортоспроможна військово-технічна продукція українського ОПК представлена у додатку 2.

5. Для успішного виходу на світовий ринок озброєння не аби-яке значення має створення ефективної системи військово-технічного співробітництва та вибір партнерів.

До найбільш важливих критеріїв щодо вибору партнерів для ведення ВТС відносяться:

• членство тієї або іншої держави в регіональному або трансрегіональному воєнно-політичних чи воєнних блоках;
• можливість різких змін в політиці тої чи іншої держави стосовно України;
• можливість порушення тією чи іншою країною умов контракту щодо ВТС, яка б змогла дискредитувати Україну або підірвати її позиції як у сфері ВТС, так і в плані політичних, економічних стосунків з іншими учасниками системи міжнародних відносин.

6. Вивчаючи Російську Федерацію – як партнера України у військово-технічному співробітництві, перш за все, слід визначити її сьогоднішнє місце на світовому ринку озброєння. Загальна ситуація в торгівлі зброєю для РФ відзначається значним зменшенням експорту в порівнянні з попереднім десятиріччям. Найменший показник був у 1994 р. коли російський збройний експорт склав 1,4 млрд. дол. Але з введенням жорсткої монополізації держави вцій сфері, вже у 1996 р. експорт зброї склав 3,4 млрд., однак в 1997 році знову через складні бюрократичні процедури в уряді впав до 2.5 млрд.

• В умовах загострення конкуренції на світовому ринку озброєння підприємства російського ОПК зіштовхуються з додатковими труднощами, поява яких обумовлена, в першу чергу, специфікою перехідного періоду, а також зменшенням зовнішньополітичного впливу Росії. Послаблення позицій Росії на міжнародній арені призвело до того, що значна частина країн, особливо Східної Європи, почала активну переорієнтацію своєї зовнішньої політики на країни Північно-атлантичного альянсу. Це проявляється, перш за все, в наполегливому бажанні колишніх союзників СРСР по ОВД, здійснювати переоснащення своїх армій сучасними видами західного озброєння. Ця тенденція пов`язана ще й з тим, що, разом з новими видами озброєнь, ці країни намагаються придбати й гарантії безпеки з боку держав Заходу. Такі обставини дозволяють припустити, що позиції західних конкурентів Росії на ринку озброєння будуть більш привабливими.

• Дана ситуація означає не тільки переміщення Росії за обсягом військового експорту у групу європейських експортерів та помітне послаблення її позицій на світовому ринку зброї, але й, що більш важливо, поява на ньому монопольного продавця, наздогнати якого, якщо у будь-кого виявляється таке бажання, буде край важко, а може бути, і неможливо, принаймні, у найближче десятиріччя. Це - реальність, з якою Росії прийдеться рахуватися на всіх багатосторонніх та двосторонніх переговорах по торгівлі зброєю та роззброєнням, а також у власній практиці експорту військових товарів та послуг.

7. Проблеми російського оборонно-промислового комплексу дуже схожі на українські. Глибока економічна криза Росії найбільш тяжко відобразилася на ОПК, який у минулому являв собою основу народного господарства СРСР, а зараз знаходиться у кризовому стані. Обсяги виробництва військової продукції за період з 1991 по 1997 рік скоротилися в 11.5 рази, а продукції громадянського призначення на підприємствах ОПК - в 4.2 рази. Лише за 1997 рік загальний спад виробництва, власно оборонної продукції, склав 31% від рівня 1996 року. Дуже тяжким є становище виробничої бази ОПК - основні фонди промисловості зношені на 80...85% (35).

• стрімке скорочення державного ОВТ. У 1997 році 85% підприємств ОПК мали оборонне замовлення у обсязі менше 10 млрд. рублів, і лише 6% підприємств на суму більше 500 млрд. рублів;
• неплатоспроможність Міністерства оборони РФ. Рівень витрат на закупівлю ОВТ у 1995 році в порівнянні з 1990 роком, склав усього 8%. У військовому бюджеті частина витрат на закупівлю ОВТ у 1996 році склала 16.4% від усього оборонного бюджету (у 1990 році - 43.7%), а на виконання НДДКР за цей же період зменшилося з 18.6% до 8.1%. Гроші, які повинні поступати згідно плану на закупівлю ОВТ, повністю не поступають. Так у 1996 році їх поступило лише 62% від запланованих, а у 1997 році - усього 14%;
• незавантаженість від 40 до 60% виробничих потужностей ОПК. У 1997 році 30% підприємств ОПК зовсім не мали оборонного замовлення, 20% підприємств мали оборонне замовлення до 25% , 23% - до 50%, і лише 16...17% підприємств були завантажені оборонними замовленнями на 75%. Зараз в Росії практично немає серійного випуску складних зразків ОВТ, а є багатокоштовне виробництво одиничних зразків ;
• відсутність чіткої державної політики в галузі конверсії та структурної перебудови оборонної промисловості. Плани та рішення, які приймаються, часто-густо не виконувалися. Так, за визнанням фахівців Росії, програми з конверсії ОПК РФ 1993-1995 та 1995-1997 років були практично провалені, тому що вони були забезпечені фінансами усього на 5...11% від потреб; невизначеність власності науково-технічного продукту в процесі приватизації підприємств.

8. Широко розвинута кооперація між багатьма підприємствами ОПК, що знаходилися у різних регіонах колишнього СРСР, не дозволяє ні РФ ні Україні виробляти самостійно весь спектр сучасних озброєнь. У багатьох випадках сталося так, що підприємства, які брали участь у виробництві будь-якого конкретного зразку ОВТ, після розпаду СРСР залишилися у різних нових країнах. Росія з її найбільш потужною часткою підприємств ОПК може самостійно виробляти лише близько 18% зразків ОВТ, а інші – в кооперації з Україною та рештою країн СНД. Ще більша залежність у виробництві озброєння стосується України. Незважаючи на прагнення нових країн до створення у себе замкнених циклів розробки й виробництва усіх зразків озброєння, це поки ще неможливо та і недоцільно з економічної точки зору. Тому, поки ще Україна і Росія приречені до співробітництва в силу свого минулого, геостратегічного положення та економічного стану.

У 1996 році зв’язки з Росією мали 262 підприємства і організації ОПК України. Номенклатура поставок окремих зразків ОВТ та комплектуючих до них із України в Росію становила 7228 найменувань, а із Росії в Україну – 8163 найменування.

Зацікавленість РФ у військово-технічному співробітництві з Україною відбувається в основному за наступними напрямками:

• Використання потужної та багатопрофільної ракетно-космічної експериментальної бази України, яка дає змогу проводити практично усі види випробувань ракетно-космічної техніки.
• Поставки з України радіолокаційних станцій протиповітряної оборони, комплектуючих для засобів зв’язку, автоматизації радіоелектронної боротьби. В Україні існує виробництво центрального обчислювального комплексу, заряджально-пускової машини, окремих приладів, систем та агрегатів до російського зенітно-ракетного комплексу С-300, аналогів якому у світі немає.
• Використання унікальних об’єктів військового призначення, що залишилися на території України. Серед них – Державний авіаційний науково-дослідний центр “Нитка”, призначений для льотних випробувань нових літаків корабельного базування та підготовки льотчиків для ВМС (тільки у 1997 році за використання цього центру Росія поставила Україні запасних частин та технічну документацію на літаки Міг-29 і Су-27 на загальну суму 600 тис. доларів), споруди та установи військового призначення суднобудівної галузі та інші.

• Допомога Росії в проведенні нагляду за станом ракетних комплексів стратегічного призначення спільного виробництва, якими оснащені її збройні сили. Тому в Росії прийнято рішення не розривати зв’язки з тими українськими підприємствами, які є головними виробниками і власниками основного комплекту конструкторської документації для складних систем виробів ОВТ, що складають суттєву частку в її озброєнні.

• Забезпеченню роботою значної частини підприємств і організацій, які зараз фактично не працюють і перебувають на грані банкрутства, незважаючи на те, що володіють сучасними технологіями та значними виробничими потужностями; забезпеченню надходження додаткових коштів, в тому числі для проведення структурної і технологічної перебудови ОПК; розширенню можливостей щодо розробки, виробництва та експорту військової продукції; вирішенню питання підтримки ОВТ Збройних сил у високому боєздатному стані.
• Забезпеченню поставок із Росії комплектуючими українських підприємств електронної, електротехнічної, авіаційної, суднобудівної та деяких інших галузей. Наприклад: авіаційна промисловість України отримує з Росії до 70% готових виробів і 95% матеріалів. Для виробництва українсько-російського літака Ан-70 Україна отримуватиме з Росії 80% комплектуючих, у тому числі 75% електроніки та 38% матеріалів для виробництва авіадвигунів на акціонерному товаристві “Мотор-Січ”.
• У використанні спільного науково-технічного потенціалу для створення нового покоління космічних апаратів, зокрема мікросупутників цивільного та військового призначення, проведення модернізації існуючих і створенні нових транспортно-космічних систем авіаційної техніки.

9. Головними напрямками військово-технічного співробітництва між Україною та РФ є:

• розробка та виробництво військово-транспортних літаків (типу Ан-70 та літаків на його базі), розширення коопераційних зв’язків у виробництві та модернізації бойових літаків та вертольотів;
• виготовлення на основі кооперації бойових кораблів, корабельних газових турбін і обладнання;
• розробка, виробництво і модернізація ракетно-космічних комплексів, космічних апаратів військового та цивільного призначення, переробка для цивільного призначення бойових ракет, що знімаються з бойового чергування, участь у запуску супутників;
• проведення наукових досліджень і розробка перспективних зразків ОВТ;
• виробництво та постачання радіотехнічної і електронної продукції військового призначення, зокрема систем попередження про ракетний напад, контролю космічного простору, протиракетної оборони;
• надання послуг у сфері ремонту, обслуговування та експлуатації ОВТ спільного виробництва;
• спільна реалізація проектів з виробництва конверсованої продукції.

10. Розглядаючи Російську Федерацію, як одного з потенційних партнерів України з ВТС треба виходити не тільки з життєво необхідної співпраці, про яку говорилося вище, а й з наступних міркувань:

- РФ традиційно належить до держав які використовують торгівлю зброєю як один з головних економічних та політичних факторів впливу;

- країни СНД і, в першу чергу Україна, розглядаються Росією не інакше, як конкуренти на світовому ринку озброєння. Причому ця конкуренція набагато жорсткіша ніж з іншими країнами-експортерами зброї через те, що і РФ і країни СНД торгують однотипною зброєю та в одних і тих же сегментах світового ринку, де ця продукція може користуватися попитом;

- керівництво РФ та російська політична еліта не розглядають військово-економічні зв'язки з країнами СНД взагалі та з Україною окремо, як важливий чинник здійснення її політики в галузі національної безпеки, чому яскраво свідчить прагнення РФ до створення замкнених циклів виробництва військової продукції на власній території, що чітко визначено в Концепції національної безпеки РФ, яка була прийнята в грудні 1997 року.

Тому політика України у військово-технічному співробітництві з РФ повинна виходити з того, щоб, з одного боку, максимально використати можливості наших ОПК, які через об’єктивні причини залишаються тісно зв’язаними між собою та, з іншого, не допустити технологічного підпорядкування українського ОПК більш потужному ОПК РФ.

Продовжувати залишатися частиною колишньої радянської "оборонки", підтримуючи функціонування її більшої частки - російської, та не прагнути до власної свободи маневру, було б для нормальної та немаленької країни політично наївно та економічно невигідно, навіть руйнівно. Але настільки ж економічно руйнівний повний розрив та швидка переорієнтація. Набагато більш вигідний незаідеологізованій ринковий підхід до військово-технічного співробітництва.