“В.П. — не політик, а виконавець” Прокоментувати західну оцінку Володимира Путіна, а також спрогнозувати, що може означати його (досить імовірне) обрання президентом Росії для України, кореспондент газети "Україна і світ сьогодні" Олекса ПІДЛУЦЬКИЙ попросив першого заступника директора Національного інституту українсько-російських відносин Анатолія ГУЦАЛА
Захід нині значною мірою міфологізує Росію в цілому і зокрема постаті, що з'являються на її політичному небосхилі. Прикладом такої міфологізації, як на мене, є й політичний портрет Володимира Путіна, підготовлений аналітиками Стретфорського інституту. Я не думаю, що особисто Путін має власну, тим більше "чітку" програму розвитку Росії. За великим рахунком він — не політик, а виконавець, що, до речі, підтверджує вся його біографія. Путін виявився потрібним, коли виникла нагальна необхідність зберегти правлячий режим. Більш ніж спірним виглядає твердження американських аналітиків, що Путін за своїми поглядами найближче стоїть до свого старшого колеги із спецслужб Євгена Примакова. Насправді в Росії зараз відбувається затята боротьба між двома угрупованнями владної еліти, які умовно можна назвати "олігархічним" та "бюрократичним". І якщо Путін уособлює собою перше угруповання, то Примаков — один із лідерів другого. Причому, боротьба між цими угрупованнями зараз іде вже "на знищення", на повне позбавлення владних важелів. Про це свідчить хоча б тон коментарів провідних російських телеканалів, інших засобів масової інформації... "Олігархічне" угруповання нині остаточно формується на основі поєднання сили капіталу дуже обмеженого кола бізнесменів, які близькі до правлячого режиму і реалізують свої ділові інтереси передусім за рахунок використання владних важелів, із силою та авторитетом силових структур. Військові в нинішній Росії, особливо з огляду на другу чеченську війну, починають відчувати себе самостійною, самодостатньою силою. Такі генерали дійсної служби, як Квашнін чи Івашов, як заправські політики, збирають брифінги та прес-конференції, роблять політичні заяви.
Демократія базується на балансі інтересів, олігархи ж, спираючись на зростання авторитету і впливу військових, прагнуть захопити всю повноту влади. І співвідношення сил свідчить, що це їм може вдатися. А такий розвиток подій — прямий шлях до військової хунти індонезійського чи пакистанського взірця.
Прихід такого режиму до влади означатиме фактичне придушення внутрішньої опозиції, сплеск націоналістичної істерії (всі передумови для цього є вже зараз) і, звичайно, різке погіршення відносин із Заходом, нову "холодну" війну у більш чи менш жорсткій формі.
Для України питання про співіснування і співпрацю з таким режимом у сусідній державі стає без перебільшення доленосним. В принципі можливі три варіанти: стати в цьому протистоянні на бік Росії, на бік Заходу або ж продовжувати балансувати між ними, проводячи багатовекторну політику. "Перехід" на бік Росії, "білоруський" шлях розвитку видається малопродуктивним. Адже відроджувана імперія використовуватиме як внутрішні ресурси, так і, ще більшою мірою, ресурси сателітів саме для "державницьких" завдань. Водночас і шлях конфронтації з Росією є для нас надзвичайно небезпечним. Ми просто не маємо сили протистояти їй, тим більше що такий режим у Москві максимально концентруватиме свої ресурси і ставитиме політичні цілі перед економічними. Таким чином перекриття газо-нафтової "труби", яким постійно загрожує нинішнє російське керівництво, може стати реальністю. А Захід, навіть якщо матиме таке бажання, суто технічно не зможе відшкодувати Україні її втрати.
Відтак Україні залишається лише третій шлях — "багатовекторність" чи балансування між Росією і Заходом. Але сьогодні ця політика має проводитися набагато філігранніше, ніж досі. Тільки за таких умов наша країна має шанс стати не буферною зоною, а якимсь посередником, "транслятором" між Росією і Заходом.