"Україна і світ сьогодні", №49, 18-24 грудня 1999 р.

Понад 8 років перед незалежною Україною стоїть питання - на Схід чи на Захід? Вибір, зроблений народом України під час президентських перегонів, підтримка переважною більшістю курсу глави нашої держави Леоніда Кучми, спрямованого на поглиблення ринкових реформ та інтеграцію в європейське та світове співтовариство, можуть стати доленосними. Своїми міркуваннями з цього приводу діляться відомі вчені-спеціалісти.

- Від реалій нема куди подітися – наша зовнішня політика залишиться багатовекторною. Ми дуже добре знаємо Росію, чим вона є для нас і які наші можливості співпраці. Однак нерідко потрібна участь перших осіб держави, певна команда, щоб якісь проблеми зрушити з місця. Начебто всі знають, що і як потрібно робити, а чого не можна і не треба робити. Тим часом товарообіг між нашими країнами падає.

Що стосується Заходу, то він для нас залишається terra incognita – невідомою землею. Хоча там є наші земляки й політики туди їздили. Однак для України як держави у плані традицій він для нас – невідомий. Тому тут багато чого треба ще з’ясовувати. Саме цим я обумовлюю необхідність багатовекторності. Це з одного боку. А з другого, я гадаю, що Захід більше цікавить Росія. І вже в цьому контексті – Україна. Ні для кого не секрет, що завжди так і було. Зараз Захід виявив бажання отримати від України додаткові роз’яснення нашої політики. Цим я можу пояснити певну асиметричність згаданих візитів.

- Я не бачу тут якихось проблем. Тим більше, що Росія спокійно сприйняла візит Президента України до США.

- Борис Єльцин – фігура самодостатня. Він може говорити все. Тим більше, що він уже оголосив про наступний відхід від великої політики. Його вже починають сприймати як людину минулого. А Путін, ймовірно, - наступний президент РФ. Йому треба думати, що робити далі. І передусім – як вирішувати питання з Америкою, Західною Європою. Хоча тим самим він фактично вступив у певну конфронтацію з Єльциним. Якщо останньому оточення доповіло б про цю ситуацію в такому ключі, як це подали деякі ЗМІ, то Борис Миколайович вкотре міг би повестися непередбачувано. Як і з іншими прем’єрами. Однак я думаю, що до Єльцина ця інформація не дійшла. У нього зараз дуже щільне кільце оточення в адміністрації, котре добре розуміє, що їм потрібно жити разом із Заходом. Загалом же Єльцин підтримує ту політику, яку проводить Путін і яка асоціюється з його ім’ям. Це – наростання націонал-патріотичної активності на хвилі відомої “боротьби з бойовиками” і т. д.

- Звичайно, посилення військово-політичного чинника, самих російських військових у політиці, фактору безпеки у зовнішніх відносинах, протистояння з Заходом - все це ставить Україну у певні рамки. Вона вже відчуває це на собі, коли Росія і Захід намагаються втягнути її у з’ясування питання щодо ПРО. І це зрозуміло, оскільки голос нашої країни в ООН дещо важить.

Словом, у цьому сенсі нам не доводиться чекати дружніх обійм. Це з одного боку. А з іншого – є ще одна негативна тенденція, яка на рівні владних структур ще не проявилася, а на рівні мас-медіа активно обговорюється. Зокрема, Україні, хоча і не всій, а передусім кримським татарам приписується (при начебто мовчазному сприянні Києва) потурання в підготовці бойовиків з числа осіб цієї національності для участі в бойових діях у Чечні і т.д. Фактично Україні нав’язуються сценарій і пропозиція – йти у цьому напрямку шляхом нарощування силового тиску.

- На жаль, у наших економічних відносинах змін нема: вони розвиваються, як і колись, – по кривій униз. Ці відносини спущені на рівень заступників – у російському уряді, міністерствах – та віддані на відкуп олігархам. Економічна політика там робиться у “Газпромі”, “Лукойлі” і під дахом адміністрації президента. І якщо раніше, коли Єльцин ще був у силі, він інколи міг прикрикнути на своє оточення: прокинувся – і думай, що ти зробив для України, то зараз йому не до цього. Тепер купка олігархів там усе ділить між собою. Фактично вони вирішують і питання економічної політики щодо України так, як їм потрібно. На рівні олігархів не йдеться про партнерство, дружні відносини. Там конкретна розмова – гроші. Претензії до нас дуже жорсткі. Віддасте Миколаївський глиноземний, нафто- і газопроводи, нафтопереробні підприємства - тоді ми з вами будемо розмовляти. Отака розмова з Україною – віддай і все. Ділять, як своє. Я вважаю, що це ставлення – як до власної губернії: піднеси і дай.

Понад те, якщо в роки наших перших визвольних змагань, у 1918 – 1920-му, російські більшовики покоряли Україну вогнем і мечем – від Крут до походу першої кінної армії за Буг, то сьогодні великий російський капітал намагається тихою сапою скупити все наше вартісне на пні.

Це у нас внутрішня і зовнішня політика робиться на рівні Президента, Кабінету Міністрів, що й засвідчили останні візити та переговори Леоніда Кучми у Москві й на Заході. А кремлівські політики зайняті війнами, геостратегіями – протистоянням із США та НАТО і збереженням влади – вибори Думи на носі, а там і президентські.

- Зверніть увагу: реально це союз двох, а віртуально – трьох. На всіх етапах його підготовки, навіть на урочистій церемонії підписання, раз за разом згадувалася й Україна. І це вже проблема – нам треба всерйоз ставитися до такої віртуальності. Бо в Росії віртуальність – це реальність. Фактично, нам усі справи тепер треба вести з Росією, Білоруссю і Заходом з оглядкою на те, як це відбиватиметься в рамках нового Союзу. Це – новий стратегічний фактор нашої зовнішньої політики і його треба враховувати.