Для України епоха Єльцина була і складною,
У переддень Нового року подав у відставку президент Російської Федерації Борис Єльцин. Навіть у цьому добровільному відреченні він залишився вірним собі – несподіваним і рішучим. Чим був цей без сумніву неординарний політик для Росії і світу протягом останнього десятиліття? Які перспективи подальшого розвитку українсько-російських відносин? Це стало предметом розмови кореспондента нашої газети з директором Національного інституту українсько-російських відносин, членом-кореспондентом НАН України Сергієм Пирожковим.
- З відставкою президента РФ відходить у минуле ціла епоха новітньої російської історії, яку всі називають єльцинською. На ваш погляд, чи варто оцінювати зміну правління в Кремлі таким масштабом?
- Справді, можна погодитись, що для Росії Єльцин став певною епохою. Увесь останній період, від початку її незалежності, з 1991 року, він був на чолі цієї держави, і вся її внутрішня і зовнішня політика була пов’язана з ім’ям Єльцина. Як позначиться його відставка на подальшому розвитку подій – покаже час. Сьогодні однозначним є тільки те, що вже незабаром, 26 березня, відбудуться вибори президента РФ, і виконуючий його обов’язки й одночасно прем’єр-міністр Володимир Путін має найбільші шанси і переваги для перемоги порівняно з іншими кандидатами.
Для України Єльцин був фігурою, з одного боку, не вельми й зручною, однак з іншого, - в головному, саме він допомагав вирішувати фундаментальні питання наших відносин. Зокрема, підписати й ратифікувати відомий великий договір – про дружбу і співробітництво між нашими державами. Зазначу, що це було дуже непросто зробити протягом майже восьми років. Отже, для України епоха Єльцина була і складна, і водночас продуктивна. Хоча, звичайно, проблемні питання у наших взаєминах були і залишаються. І їх російська сторона використовувала й надалі використовуватиме у своїй політиці.
Я б ще відзначив, що українсько-російські відносини, на жаль, зрушувалися лише вищим політичним керівництвом. На цьому рівні й вирішувалися певні проблеми. Що стосується другого, нижчого рівня, то тут, хоя як це прикро, картина була протилежною. Це свідчить про те, що ще нема повноцінної системи регулювання наших відносин на рівні органів виконавчої влади. І це є перепоною для стабільного, нормального, перспективного розвитку наших відносин.
- Єльцин оголосив, що він особисто прийняв рішення про відставку і передачу повноважень Путіну. Водночас у багатьох ЗМІ з’явилися повідомлення, що до цього його спонукало найближче оточення. А саме сім’я – як у вузькому, прямому розумінні цього слова, так і в розширеному. На ваш погляд, чи має добровільність або недобровільність відставки Єльцина вплив на збереження спадковості влади і політики Кремля, на розвиток подій як у Росії загалом, так і наших взаємовідносин зокрема?
- Безумовно, те, що сам Єльцин визначив свого наступника, вже передбачало наступність влади і політики. А питання – добровільно чи ні він достроково склав свої повноваження – це суто внутрішнє, особистісне для Бориса Миколайовича. Нині для широкого загалу, для політики, для відносин з іншими країнами, у тому числі і з Україною, має значення сам факт відставки і його наслідки.
- Путіна як політика всі, включно з Біллом Клінтоном, називають фігурою невідомою. Водночас він нещодавно побував з візитом у Києві. То чи є в.о. російського президента для України більш знайомим?
- Я думаю, що так само, як і для інших країн, Путін для нас ще фігура невідома. Тому що по відношенню до України він активним чином ще не проявився. Візит до Києва був інавгураційно-вітальним і коротким. Водночас ті кроки, які він зробив у сфері українсько-російських відносин, свідчать про те, що це прагматичний політик, який керується виключно національними інтересами РФ. І якщо Єльцин ішов на поступки, проявляв суто людські риси у зустрічах з нашим президентом, у стосунках з ним – вони і рибу ловили, і зустрічалися “без краваток”, то Путін, судячи з усього, менше відступатиме, так би мовити, від протоколу і проводитиме свою прагматичну лінію у зовнішніх стосунках, принаймні у перші роки свого можливого президентства.
- Більшість аналітиків усіх країн, зокрема й СНД, очікують жорсткішої політики постєльцинської Москви щодо економічних відносин, оплати за енергоносії, ліквідації боргів тощо. Водночас вони передбачають зростання тиску Кремля з метою втягнути своїх сусідів в орбіту силового розв’язання конфліктних ситуацій, зокрема на Північному Кавказі, в Чечні. Чи очікуєте ви такої політики щодо України?
- Те, що буде більше прагматизму – однозначно. Тому я погоджуюсь з експертами, які прогнозують жорсткішу лінію поведінки Путіна у відносинах з іншими державами. Водночас я хотів би пояснити, що вона нам зрозуміла. Чому? Тому що ситуація в РФ складна, вона ще не зовсім вийшла з минулої економічної кризи. Деякі полегшення і пожвавлення принесло зростання світових цін на нафту. Це дозволяє Росії розплачуватись із своїми боргами. Водночас війна у Чечні потребує великих фінансових витрат. Тому прагматизм російського уряду щодо пошуку додаткових надходжень до бюджету, щодо своїх боржників з країн СНД та України зокрема зрозумілий.
- Коментуючи в “Итогах” по НТВ зміну влади в Кремлі, Євген Кисельов порівняв нинішню ситуацію в Росії з 1933 роком у Німеччині. Чи не передав він куті меду?
- Тридцять третій рік відрізняється від двохтисячного, і таке пряме порівняння робити не дуже коректно. Тим паче, що Росія оголосила про свої демократичні орієнтири, в перспективі бачить себе повноцінним членом міжнародного співтовариства. А для цього треба виконувати зобов’язання, пов’язані з правами людини, демократизацією тощо.
- Тим часом, перспективи Путіна як політика, його перемогу на майбутніх виборах багато хто пов’язує передусім з успіхом чи неуспіхом Чеченської війни.
- Я вважаю, що у нього більше шансів стати президентом Росії, ніж здобути остаточну перемогу в Чечні. Річ у тім, що ця війна зайшла надто далеко і вже не може завершитись якимось простим консенсусом, звичайною домовленістю. Вона, так би мовити, зачепила й генетичний рівень. Це, окрім усього іншого, і конфлікт ідеологій, націй, тут сильно задіяна політика. А головне – Чечня домагається повної автономії, відокремлення від Росії. Тому доки це питання не буде вирішене, вони самі не скоряться, як би їх не бомбардували, як би їх фізично не знищували.
- У світлі вірогідного президентства Путіна якими вам бачаться перспективи російсько-білоруського союзу? Зокрема, чи не зростатиме з північного сходу інтеграційний тиск на Україну?
- Цей союз ще не довів жодної своєї переваги, передусім економічної. Про нього більше говорять у політичному аспекті. Я вважаю, що він може утворитись у майбутньому, якщо буде економічно корисним.
Для України це дуже важливе і принципове питання. Президент Леонід Кучма неодноразово й однозначно висловлювався як щодо цього союзу, так і щодо нашого стратегічного вибору – інтеграції до європейських і євроатлантичних структур. Причому як економічних, так і безпеки. Ми не можемо відкинути ті стратегічні орієнтири, які Україна та ЄС нещодавно виробили в Гельсінкі. З усіх точок зору це було б неправильно. Водночас зауважу, що в таких питаннях все залежить від політичної волі тих людей, які приймають остаточні рішення.
Розмову вів Микола РУБАНЕЦЬ