Сергій ПИРОЖКОВ
академік НАН. України

Опубліковано у теоретичному і
громадсько-політичному журналі "Віче", №5/2000

ГЕОПОЛІТИЧНІ фактори належать до тих реалій, що утворюють своєрідне "навколишнє середовище" кожної держави, яка прагне визначити свій політичний курс. Вони безпосередньо впливають на національні інтереси, вступають з ними у взаємодію. Усвідомлення національних інтересів, їх розуміння та зведення до злагодженої несуперечливої системи мусить бути за умови обов'язкового врахування сучасної геополітичної ситуації. Тільки тоді можливе чітке визначення національне державних цілей, обгрунтування пріоритетних завдань, правильного співвідношення питань стратегії і тактики в межах обраного політичного курсу.

У цьому процесі Україна як молода незалежна держава прагне до створення стабільної системи міжнародного регіонального співробітництва, здатної забезпечити її політичну й економічну безпеку. Це прагнення не лише стимулює інтеграцію України у світове співтовариство за рахунок розширення міжнародних контактів, а й сприяє зростанню її впливу в різних регіонах.

Геополітичне значення виникнення в Європі нової держави України важко переоцінити. Проголошена нею мета - стати міцною, незалежною, демократичною, без'ядерною державою - не тільки не суперечить принципам побудови нової Європи, але навпаки, з огляду на її геополітичні характеристики, найкращим чином узгоджуватиметься з ними.

Усвідомлення національних інтересів України надзвичайно важливе не лише для проведення послідовної та цілеспрямованої політики у відносинах з іншими країнами, а й для вироблення стратегії розвитку своєї державності. Науковий підхід до визначення нації та національних інтересів Української держави передбачає послідовне врахування суттєвих ознак та обставин розвитку української нації у процесі її генезису, аж до сьогодення. А відтак сучасну українську націю можна розглядати у двох значеннях. У широкому - як відкриту поліетнічну спільноту, що історично склалася на території України і усвідомлює себе як український народ, як спільноту громадян Української держави.

Це не суперечить більш вузькому розумінню української нації як етнічно однорідної спільноти людей української національності, що проживають як на території України, так і поза її межами (в діаспорі). Перше віддзеркалює переважно сферу відносин державності і громадянства, а друге - походження, виховання, культуру. При з'ясуванні конкретних національних інтересів повинні братися до уваги обидва визначення.

Дотримання зазначеного підходу у визначенні нації і, відповідно, національних інтересів, а також проведення належним чином національної політики дає змогу долати національну вузькість і обмеженість, створює необхідні умови для консолідації українського суспільства навколо ідеї національної держави, в якій поважатимуться права людини незалежно від її етнічної належності. Водночас це сприяє усвідомленню громадянами України національних інтересів як своїх власних. Останнє - важливий внутрішній аспект діяльності держави щодо формування громадянського суспільства, обстоювання національних інтересів, який водночас істотно впливає на ефективність функціонування системи національної безпеки.

Помилки у визначенні національних інтересів можуть призвести і призводять до загроз державній безпеці, національній злагоді і навіть створюють загрозу існуванню нації в цілому. А відтак Україна, розробляючи власну модель орієнтації у світовому просторі, мусить мати власний погляд на події в світі, на близьке і далеке оточення, з яким вона взаємодіє як самостійний суб'єкт міжнародних відносин.

Прийняття такої моделі всіма гілками державної влади та суспільством у цілому є необхідною передумовою входження України до світової цивілізації на рівноправних засадах і основою здійснення самостійної внутрішньої та зовнішньої політики. Відсутність такої моделі викликає зневажливе ставлення до країни, змушеної йти у фарватері політики іншої або інших держав. Змінити свій імідж як одного з регіонів колишнього СРСР і здобути авторитет самостійної європейської держави можна лише в процесі реалізації головного національного інтересу України - відродження і зміцнення власної державності, відтворення національної економіки, ідентифікації громадян як громадян України.

На розвиток української державності особливий вплив мають відносини з нашим стратегічним сусідом - Російською Федерацією. Необхідно визнати, що на сьогодні значну кількість складних проблем у наших міждержавних відносинах можна вважати в цілому розв'язаними. В 1999 році вступили в дію базовий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією та угоди щодо Чорноморського флоту, які заклали міцний правовий фундамент і відіграють значну стабілізуючу роль у міжнародних відносинах на Європейському континенті. Головним, на мою думку, є те, що цей Договір має для України і для Росії велике значення з огляду на можливості розвитку рівноправного партнерства.

Звичайно, Росія, як і будь-яка інша держава, має свої власні інтереси і, зрозуміло, ставить їх вище за інтереси інших країн. Проте Україні нічого боятися Росії, коли вона мудро, розважливо вестиме свою внутрішню і зовнішню політику. Якщо ж найближчим часом не вдасться стабілізувати економічне становище в державі, а значить, зняти соціальне напруження, створивши нормальні умови життя народу, Україна неминуче слабшатиме і втрачатиме

свою незалежність, підпадатиме під вплив інших держав, хоче вона того чи ні.

Не викликає сумніву, що для України було б украй нерозважливо робити ставку виключно на Захід. Оптимальний варіант для України - це взаємовигідні контакти як із Заходом, так і з Росією одночасно виходячи з власних національних інтересів, а не альтернатива: Захід ~ Схід. Відстоювання рівноправності у відносинах із Росією є важливим політичним завданням України на найближчий період.

На взаємовідносини України та Росії, певна річ, впливатимуть не лише об'єктивні, а й суб'єктивні фактори і насамперед розстановка сил в еліті суспільства. Слід зауважити, що між Україною і Росією є суттєві відмінності щодо стану елітних груп. Росія, по суті, успадкувала еліту СРСР, яка має значну історію становлення і багатий досвід функціонування на загальнодержавному рівні. Ця еліта також підтримує протягом тривалого часу тісні контакти з елітними групами інших держав. Тобто вона представлена і більш-менш органічно вплетена у світову еліту У взаємовідносинах з Україною, як і з іншими колишніми республіками СРСР, значна частина російської еліти не відійшла від позиції зверхності.

Українська еліта значно поступається російській як у кількісному, так і в якісному відношенні. Не маючи самостійної держави протягом тривалого часу, Україна не могла випестувати повноцінний елітний прошарок.

В Україні можна виділити за походженням дві політичні елітні групи: одна сформована з колишніх керівних працівників, серед яких багато хто сьогодні причетний до управлінської діяльності, інша - рекрутована з більш-менш активних противників колишнього режиму. Остання включає як діячів, яких переслідували в радянські часи, так і тих, хто активно співробітничав з радянською владою, але на певному етапі змінив позицію. У питанні відносин з Росією перші займають більш реальні й прагматичні позиції, другі - часто абсолютизують значення національної ідеї в українському державотворенні і страждають певним романтизмом та невиваженістю в декларованих заявах. Загальна тенденція генезису настроїв в українській еліті - це посилення позицій тієї її частини, що виступає за налагодження більш тісних зв'язків з Росією. На взаємовідносини України і Росії суттєвий вплив здійснюватимуть зовнішні фактори і передусім позиція США та західноєвропейських країн. Останнім часом намітилася тенденція до більшої збалансованості політики розвинутих країн. Утім, і сьогодні, і в майбутньому відносини західних країн з Росією будуть для них пріоритетними. США підтримуватимуть Україну настільки, наскільки це суттєво позначиться на відносинах із Росією. Ситуація може змінитися лише в разі різкого зростання агресивності Росії щодо Заходу. Але ймовірність подальшого розвитку конфронтаційного сценарію в найближчий період спадатиме.

ЦІЛІСНИЙ аналіз усього комплексу взаємовідносин України і Росії свідчить, що відкрита конфронтація держав у майбутньому навряд чи матиме місце, бо дуже тісно переплетені взаємні відносини, але час від часу приховане протистояння може загострюватися. Тривалий час відбуватиметься більш чи менш явне суперництво, змагання, важливим критерієм якого виступить життєвий рівень людей. Від перебігу цього змагання значною мірою залежатиме доля України, адже незалежність республіки часткою населення була підтримана з економічних міркувань, з надією на підвищення життєвого рівня в державі. Програш тут може призвести до важких політичних наслідків. Тому так важливо здійснити економічні і всі інші перетворення з найменшими втратами для населення.

Європейська інтеграція є важливою складовою процесу глобалізації сучасного світу та продовженням магістрального шляху модернізації західної цивілізації. Вона має кілька вимірів: поглиблення інтеграційних процесів у різних сферах суспільно-політичного життя країн; процес географічного розширення західноєвропейської спільноти за рахунок вступу нових членів. Приєднання нових країн до Європейського Союзу - нова реалія, що утворилася після "холодної війни" та розпаду Варшавського договору.

Але в процесі європейської інтеграції все нагальнішою постає проблема "визначення меж" об'єднаної Європи та напрямів різношвидкісної інтеграції. Це ключові питання у створенні нових систем демократії та безпеки на Європейському континенті, формування яких залежить, з одного боку, від певного послаблення позицій США, що об'єктивно спричинятиметься подальшим утвердженням європейського геополітичного центру сили, а з іншого - визначенням шляхів реалізації стратегії набуття повноправного членства постсоціалістичних країн в об'єднаній Європі.

Безперечно, в цьому контексті на особливу увагу заслуговують українсько-російські відносини, які мають свою специфіку, обумовлену спільністю та відмінністю національних інтересів України і Росії.

Разом з тим усвідомлення сучасного стану та подальших перспектив українсько-російських відносин вимагає врахування всього комплексу проблем, пов'язаних із зовнішньополітичними завданнями РФ, основою геостратегії якої є доктрина "багатополюсного світу". Розуміючи під "полюсами" інтеграційні угруповання держав, РФ вважає регіон країн СНД зоною свого виключного політичного впливу. В контексті цієї геостратегії Україна має увійти в інтеграційне формування під домінуванням Росії.

Таким чином, характер і спрямованість геостратегій України та Росії об'єктивно відрізняються. Для розвитку незалежної України одним із нагальних питань постає практичне забезпечення принципу багатовекторності її зовнішньої політики. Його об'єктивна необхідність визначається не лише різноспрямованими, іноді діаметрально протилежними орієнтаціями українських політичних еліт та громадян, а й різнорівневими процесами, що мають реально забезпечити національні інтереси України. Але реалізація різнорівневої політики залежатиме від того, наскільки самостійною - політичне, економічно, культурно - Україна зможе утвердитися в нових геополітичних реаліях, обумовлених у сфері відносин між США, Росією, Західною та Східною Європою, мусульманським світом.

Для України, яка визначила пріоритетним європейський напрям інтеграції, не менш значущими є відносини з об'єктивно найбільшим своїм партнером - Російською Федерацією. Причому складність поєднання цих двох напрямів визначається також відмінністю у трактуванні Києвом та Москвою характеру взаємин між двома державами. Російський підхід полягає у визначенні стратегічної мети відносин як повномасштабної реінтеграції. На. відміну від цього українське бачення грунтується на принципах двостороннього рівноправного та добросусідського співробітництва двох незалежних держав, прийнятого у світовому співтоваристві. А стратегію реінтеграції Україна розглядає, насамперед, стосовно європейських структур.

У цій фазі розвитку східноєвропейського інтеграційного процесу вступає в дію і виходить на перший план економічний чинник.

Однак, щоб досягти такої стабільності й міцності, які в майбутньому відповідали б стандартам ЄС, Україна сьогодні фактично підштовхується Європою до розширення співробітництва з Росією як найближчим і системно рівним партнером. Смисл такої позиції коротко можна визначити так: Україна може ввійти в Європу тільки через Росію.

Такий підхід явно кореспондується з російським баченням. За ним Україна і Росія мають просуватися до Європи одночасно. Втім очевидно, що в такий спосіб практично не може йтися про інтеграцію України в Європу, оскільки між західноєвропейським і російським баченням цієї проблеми існує принципова різниця, яка часто лишається поза увагою. Адже якщо критерієм заінтересованості таким сценарієм для Європи є насамперед економічний фактор, то в Росії він грунтується на політичній мотивації.

Натомість для України не лише в сфері політики, а й зовнішньоекономічних відносин визначається надзвичайна важливість розвитку відносин із країнами Центральної Європи, які в свою чергу протягом останніх років фактично випали із зовнішньоекономічного "арсеналу" Росії. Тому доцільно, щоб Україна інтегрувалася в європейські структури не через Росію, а принаймні паралельно, а краще - незалежно від неї. Вважаю, що це принципова позиція, і треба, щоб європейська спільнота з розумінням поставилася до неї.

Україна входить до європейського та світового співтовариства як велика незалежна демократична держава, геополітика та стратегія розвитку якої мають важливе значення для долі і подальшого розвитку не лише центральноєвропейських народів, а й для всього світового співтовариства.