Олег Лановенко,
доктор філософських наук
(м. Київ)
Так, формування спільної системної основи для діалогу, скажімо, культур в Україні, можливе лише на базі конституювання якогось єдиного і вже тому консолідуючого (в масштабах держави) парадигмального вектора перспективного цілепокладання. Іншими словами, діалог культур лише тоді виявиться здатним привести до консолідації, коли він здійснюватиметься в рамках хоча б відносно єдиного підходу до осмислення і оцінки стану справ у галузі культури України в цілому, прогнозування загального напряму її розвитку.
Але тоді виникають нові запитання: що становить собою такий єдиний підхід і чи можна його здійснити на практиці?
Відразу ж визнаємо, що на практиці такий підхід цілком здійснений, ну а чим він є по суті, не настільки вже й важко здогадатися. Звичайно ж мова, у даному випадку, йде про феномен всім добре відомий по не настільки віддаленому і дуже достопам'ятному минулому, феномен, який дотепер викликає чи не в кожної пострадянської людини складний комплекс почуттів, серед котрих частіше усього переважають відверто негативні емоції. І зрозуміти подібну реакцію легко, якщо пригадати майже ідолопоклонство, яке оточувало у відповідних колах сферу ідеології, - а мова йде, саме про неї, - у цьому самому достопам'ятному минулому.Не дивно, що недоброзичливе ставлення до ідеології відбилося навіть в Конституції України, у статті 15 якої зазначено: “Суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.
Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”.
Тож стає зрозумілим, чому сфера держаної ідеології в Україні практично є сьогодні незайманою цілиною. Якщо, звичайно, не брати до уваги бурхливий, але такий, що швидко згас, ідеологічний спалах початку 90-х, який останнім часом, як правило, ототожнюється з так званою ідеологією незалежності. За винятком цього “спалаху” на українському ідеологічному небосхилі 90-х не проглядалося і не проглядається нічого помітного, значущого, цікавого і навіть просто осмисленого.
Про що це свідчить і що ця “відсутність наявності” тягне за собою? Відповідь на це запитання вже давно відома і сформульована. Вона може складатися з самих лише цитат. Скажімо, І.М.Чудинова в статті “Ідеологія і політика” у відповіді на це запитання практично розставила всі крапки над “і”. Не без підстав авторка статті стверджує, що “жодне цивілізоване суспільство, жодна політична система не обходиться без ідеології, оскільки саме ідеологія встановлює зв’язок між світоглядом і нормами поведінки людей, надає сенс змінам, що відбуваються у суспільстві, пояснює і виправдовує суспільні реалії через співвідношення їх з вищими цінностями”. Більше того, саме за допомогою ідеології територіально-культурна і політична спільнота підноситься, за І.М.Чудиновою, до усвідомлення себе як народу, до розуміння свого місця і своєї ролі в історії окремого регіону і людства загалом, і отже, ідеологія сприяє раціоналізації світу і життя, дозволяючи людині віднайти усталені орієнтири для своєї діяльності.
Але якщо роль ідеології в житті суспільства і держави така велика, не можна не визнати цілком природну залежність: “В основі кризи будь-яких цивілізацій і суспільних систем лежить в кінцевому підсумку ідеологічна криза, так саме як і будь-яке суспільне відродження починається з очищення і оновлення суспільних ідеалів, з утвердження нової системи цінностей, тобто з формування нової ідеології”.
Уже наведені залежності доволі переконливо пояснюють по суті очевидний для більшості аналітиків факт: практично повна відсутність цілеспрямованих і скільки-небудь продуктивних устремлінь у галузі державної ідеології негативно позначається і на внутрішній, і на зовнішній політиці України. Слід відразу уточнити: в даному разі йдеться не про доцільність чи необхідність повернення до того феномена, який колись називався ідеологією наукового комунізму, або до створення будь-якого його аналогу. Йдеться взагалі не про формально-змістове утворення, під яким, як правило, розуміють ідеологію в її філософській та соціально-політичній інтерпретації.
Немає потреби доводити, скажімо, що введений у науковий обіг Дестю де Трасі термін Ideologie як втілення нової емпіричної науки про ідеї ні в якому разі не відповідає в смисловому плані суті процесів, що розглядаються. Не слід ототожнювати також ідеологію і з поширеними уявленнями про неї як про сферу своєрідних агітаційно-масових заходів, покликаних “нести в маси” ідеї тієї або іншої соціальної групи чи партії, бути своєрідними ідейно-гасловими підвалинами. Не відповідає розглядуваний підхід і ототожненню ідеології зі змістовим ядром ідеократичних утворень, що регламентують не лише всю соціальну галузь життєдіяльності людини, а й основні фрагменти її особистого життя.
Нас цікавить принципово інший, фундаментальний аспект розгляду ідеології як явища, ідеології як своєрідного консолідуючого в масштабах держави парадигмального вектора. Розглядаючи причини, що зумовили дискредитацію “ідеології незалежності” в Україні, аналітики не без підстав відзначають: “…Ми так і не усвідомили того, що, власне, ми будуємо, яка, власне, Україна нам потрібна. Суспільство зупинилося на обговоренні символіки. Герб і прапор – це, звичайно, чудово, але що робити далі?” І справді, трохи раніше, або трохи пізніше, але ми, незалежно від свого бажання, не можемо обійти питання: яку ж державу і для чого ми будуємо?
Адже безповоротно канули в Лету часи, коли практично будь-яка держава незалежно від суті закладеного в її підвалини механізму функціонування, розглядалася як Богом дана форма організації життя людей. І як така вона природним і закономірним чином виявлялася не відповідною цільовим установкам існування. Такий підхід на сучасній стадії суспільно-історичного розвитку є нонсенсом (звичайно, у разі, коли йдеться про демократичну державу). Держава не може бути якоюсь самоцінною сутністю, її існування правомірне лише тоді, коли вона виконує істотні для життя громадян цієї держави функції.
А це означає, що запитання про те чого ми хочемо, яку державу і для чого ми будуємо, зовсім не зайві запитання. І якщо ми не зуміємо переконливо відповісти на них, ми не зуміємо дати відповідь і на найістотніше запитання, яке все виразніше проступає крізь мішуру повсякденних суперечок і політичних чвар: для чого нам узагалі потрібна незалежність?
Неспроможність же відповісти на це запитання катастрофічна, в плані громадянської ідентифікації, вже тому, що цілком і повністю спростовує скільки-небудь прийнятне змістове підгрунтя існування української державності.
Для того ж, аби переконливо відповісти на сформульовані запитання, насамперед треба задекларувати “точку відліку” у вигляді тієї безумовної соціальної і громадянської цінності, яка була б близькою і зрозумілою переважній більшості населення країни. Адже, якщо задекларована соціальна і громадянська цінність буде близькою і зрозумілою, скажімо, лише незначній частині населення, вона виявиться у функціональному плані недостатньо ефективною і буде нездатною об’єднати людей для досягнення відповідної мети. Якщо ж така цінність буде близькою і зрозумілою значній, але не переважаючій частині населення, вона обов’язково викличе розкол у суспільстві.
Іншими словами, усвідомлене перспективне цілепокладання як одна з історичних передумов такого ж усвідомленого перспективного державного будівництва можливе лише тією мірою, якою таке цілепокладання і таке будівництво спиратимуться на задекларовану соціальну і громадську цінність, що виступає в ролі державотворчої ідеї.
Але постає питання: що ж становить собою така цінність? Та не що інше, як ідеологему загальнодержавного масштабу функціонування. В свою чергу, будь-яку ідеологема якою б продуктивною вона не була, набуває дійового існування та істотного значення лише в контексті розгорнутої системи ідей. Це означає, що задекларована як домінантна державотворча ідея соціальна і громадянська цінність повинна, по-перше, грунтуватися на переконливих аргументах, по-друге, набути таких форм інтерпретації, які будуть близькі й зрозумілі переважній більшості населення, і по-третє, її треба донести до цієї переважної більшості населення.
І ще один важливий момент: така ідеологія можлива лише у вигляді функціонування обгрунтованої, розшифрованої але не насаджуваної примусово ідеологеми та системи ідей, яка її супроводжує.
Чи є нині в Україні якщо не ідеологія загалом, то хоча б ідеологема, яка б консолідувала зусилля з цілеспрямованого і перспективного реформування суспільства і держави? Немає! Про те – і це живить надію – відома сфера, в якій таку ідеологему слід шукати.
Ураховуючи практичні й теоретичні аспекти формування, існування і досить ефективного функціонування ідеї прав і свобод людини, яка чудово себе зарекомендувала, безумовно, що ідея, котра претендує на статус державотворчої ідеї в Україні, врешті-решт повинна становити собою своєрідний ракурс розвитку або заломлення ідеї прав і свобод людини.
І це тим логічніше, бо узгоджується з Конституцією України: “Права і свободи людини та їх гарантії, - проголошує стаття 3, - визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.
Але ж якщо саме права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності України як держави, причому головним обов’язком держави є забезпечення цих самих прав і свобод у країні, то, безумовно, що саме ідея такого забезпечення повинна бути головною державотворчою, до того ж – конституйованою, ідеєю в Україні. І у даному разі може йтися всього лише про розшифровку та деталізацію цієї ідеї на специфічному конкретно-історичному і соціокультурному грунті сучасної України.
При цьому одним з найважливіших і першочергових завдань у рамках такої розшифровки і деталізації є завдання щодо з’ясування основоположних точок єдиної системи координат, у рамках якої ідея прав і свобод людини здатна адекватно проявити свої можливості в ролі державотворчої ідеї в Україні. Такими ж основоположними точками є, як свідчить аналіз, три базисні форми самоідентифікації людини, а саме:
Яке ж інструментальне значення ці форми самоідентифікації здатні одержати в рамках формування ідеології того типу, що нами розглядається?
Відомо, що в силу історичних обставин, які склалися в Україні, вона була втягнута в іманентно чужу їй традицію постійного нехтування потребами і запитами реальної живої людини. Проте, навіть втягнута в цю традицію, Україна в наслідок низки особливостей менталітету народу так повною мірою і не прилучилася до неї. Наприклад, самодержавство як принцип державної організації, що визнавався єдиним можливим і визначальним, завжди було чуже українському народу. Не дивно, що М.І.Костомаров визнавав схильність “південноросів”, на відміну від “великоросів”, до особистої свободи і федералізму.
Отже, стає зрозумілим, чому Україна не лише “відкрита”, а й відверто тяжіє до швидкого освоєння і засвоєння ідеї, згідно з якою головною цінністю суспільства і держави є людина, а кінцева мета функціонування і суспільства, і держави полягає в тому, щоб створити та гарантувати їй умови для фактичного й ефективного оволодіння предметно розгорнутим багатством світу.
Природно, що основоположним завданням суспільства і держави є, з одного боку, збереження не лише необхідних, а й оптимальних умов для реального оволодіння індивідом предметно розгорнутим багатством людського світу, з іншого – гарантування можливості такого оволодіння. Реалізація першого аспекту завдання досягається в рамках умов, що створюються і конституюються суспільством, реалізація другого аспекту – в рамках умов, які створюються і конституюються державою.
Отже, шляхом виділення перелічених базових форм самоідентифікації людини та їх використання як визначальних точок формування системи координат, у рамках якої відбуваються аналіз та оцінка будь-яких емпіричних параметрів прав і свобод людини, досягається розв’язання низки взаємопов’язаних завдань суто інструментального характеру. Наприклад, створюються необхідні передумови для дослідження всієї сфери соціальних відносин в Україні, а головне, встановлюється парадигмальний наднаціональний критерій тотального “градуювання” останніх. Використання ж такого універсального критерію з самого початку визначає багато дуже виграшних для внутрішньої і зовнішньої політики держави моментів.
Найголовніше, однак, полягає в тому, що критерій трьох базисних форм самоідентифікації людини (а конкретніше – критерій міри привласнення людиною її справжнього багатства, яким лише і може буди предметно розгорнутий світ), дозволив би розв’язати принципово важливу проблему, про яку йшлося. Цей критерій дозволив би відповісти на запитання про цілі створення української держави та завдання, які стоять перед цією державою, нарешті, про істотні методи, які слід використати для вирішення цих завдань.
А це, в свою чергу, створило б дійові передумови для позитивного розв’язання проблеми діалогу української та інших національних культур в Україні. Причому позитивне розв’язання цієї проблеми в рамках, у тому числі, і біполярних етносоціокультурних верств населення, привело б до справжньої етносоціокультурної консолідації в Україні.