О. П. Лановенко
доктор філософських наук,
Національний інститут українсько-
російських відносин при РНБіО України
МЕДОВИЙ МІСЯЦЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Після здобуття незалежності Україна відчула себе майже молодою. Причому, як і кожній молодій, їй здавалося, що саме тепер життя її нагадуватиме медовий калейдоскоп квітів, посмішок і подарунків.
Життя розставило все по своїх місцях. Життя довело, що калейдоскоп квітів, посмішок і подарунків - не більш як святкова мішура, що миттєво обсипається, зіткнувшись з реаліями повсякденності. Життя довело, що лише далекоглядність і цілеспрямованість, а також праця, що називається, до кривавих мозолів - запорука того, що свято час від часу буде повертатися в нашу оселю. Більше того, життя навчило нас цій простій істині не на чужому, а на власному досвіді.
Єдине, що здатне нас сьогодні якщо не реабілітувати, то все ж якоюсь мірою виправдати, знизити гостроту ніщивних, але цілком правомірних і заслужених нарікань на нашу адресу - це незаперечний факт, що, на відміну від інших країн, які перебувають у подібному з нами становищі, ми досі (тьху, тьху що б не наврочити!) обійшлися без пролитої крові. Даний факт чи не єдине, але, дійсно, дуже і дуже значуще підтвердження того, що ми все-таки щось можемо. І те, що ми можемо, можливо, значно суттєвіше за те, чого ми поки що не можемо.
Одна з найнеприємніших, мабуть, рис нашого менталітету або поліетносоціального характеру полягає в тому, що ми завжди шукаємо винного десь на стороні. Причому, як правило, в одній і тій самій точці одного і того ж самого геополітичного простору. При цьому ми практично ніколи не визнаємо винними себе. Ніколи і ні в чому!
Ця дуже неприємна риса нашого менталітету, набуваючи зовнішнього діяльнісного втілення, спричинює, головним чином для нас, сумні наслідки. Яким би парадоксальним це не здалося, ми шкодимо самі собі значно частіше, ніж нам шкодять інші. І це природно, бо відсутність належної критичності в оцінці власних дій призводить і до нездатності коригувати ці дії відповідно до змін обставин. Найчастіше ми непоправно запізнюємося з адекватною реакцією на зміни в ситуації.
Обійдемо питання про те, чому ми не підняли наших прапорів над нашими (за суттю і смислом початкової домовленості) кораблями, які стояли у наших портах, тоді, коли це ні в кого не викликало б суттєвих заперечень, а потім протягом багатьох років домагалися підняття наших прапорів над малою дещицею цих кораблів. Обійдемо й питання про те, скажімо, чому ми спочатку відкидаємо запропоновану нам квоту на стратегічно важливий для нас товар як принизливо малу, а потім мало не на колінах благаємо того ж партнера погодитися виділити нам значно меншу квоту на той самий товар. Обійдемо не тільки ці, а й усі інші “каверзні” питання, зокрема ті питання, які напрошуються самі собою: чому ми, здавалося б недурні люди, настільки прямолінійні й недалекоглядні у своїх діях?
Навпаки, розглянемо питання зовсім не “каверзне”, але досить суттєве, можливо, навіть суттєвіше, ніж усі “каверзні” питання разом узяті. Стосується воно етносоціокультурного підгрунтя, на якому тільки й може базуватися незалежність України як суверенної держави. А відтак розпочнемо з аналізу своєрідності тієї етносоціальної реальності, рахуватися з якою повинні навіть найбільш недалекоглядні люди, принаймні в тому разі, якщо вони бажають мати змогу і на далі проявляти свою прямолінійність та недалекоглядність.
Ні, борони Боже, мова зовсім не про ймовірність війни між Росією та Україною. Таке, будемо сподіватися, неможливо ніколи і ні за яких обставин. Далі взагалі не йтиметься про Росію. Мова про наші суто внутрішні справи, але справи, безпосередньо пов'язані з проблемою, яку Росія донедавна іменувала проблемою “співвітчизників за кордоном”, а віднедавна дедалі частіше почала вважати проблемою російської “діаспори за кордоном”.
Отже, що являє собою сьогодні в етносоціальному плані українське суспільство, і який вектор його етносоціальної трансформації, а відповідно, як живе-поживає, в тому числі, і російська “діаспора” за одним із зовнішніх кордонів Росії?
Ні для кого не таємниця, що українське суспільство етнічно неоднорідне. Проблема, однак, полягає не в самому факті етнічної неоднорідності нашого суспільства - в сучасному світі практично будь-яке суспільство етнічно неоднорідне, - а в тому, що досить значну частину цього суспільства (22%) становлять етнічні руські, а відсоток так званих “російськомовних” в Україні і зовсім перейшов за половину.
А це породжує істотні “нюанси”, деякі з яких при послідовно несприятливому розвиткові ситуації цілком можуть призвести до втрати того єдиного, чим сьогодні Україна все ще може пишатися - соціального миру. Його ж втрата загрожує повною і остаточною катастрофою, яку не можна порівняти за масштабом ні з чим. Проблема соціальної злагоди в суспільстві, дві майже рівновеликі (за мовною ознакою) складові якого потенційно можуть набути стану прямої конфронтації, настільки значуща, що взагалі виключає будь-які виправдання і пошук винних у разі, якщо непоправне станеться.
До речі, саме зважаючи на це нам не має рації з самого початку шукати, як ми звичайно це робимо, “російський слід” у справах етносоціального формування і трансформації українського суспільства. Тобто нам не треба з самого початку шукати такий “слід” навіть не тому, що ми стовідсотково впевнені в його відсутності. Нам не треба з самого початку його шукати тому, що необхідно, нарешті, усвідомити: свої проблеми ми повинні розв’язувати ні на кого не киваючи, але й, зрозуміло, нікому не дозволяючи втручатися у цей процес усупереч нашій волі.
Чи маємо ми хоча б найзагальніше уявлення про те, що з нами відбувається і який вектор мають етносоціальні трансформації, що явно чи приховано, інколи - контрольовано, значно частіше - неконтрольовано здійснюються в нашому суспільстві?
Не викликає сумнівів, що з позицій розв’язання проблеми збереження соціальної злагоди в Україні одним із суттєво важливих і принципових слід визнати так зване мовне питання. І це не дивно, враховуючи, що нині, як уже зазначалося, більше половини населення повинне бути віднесено до його так званої “російськомовної” складової. Такий стан речей не може не викликати, з цілком зрозумілих причин, відвертого невдоволення “україномовної” частини населення.
Ще істотнішим є те, що він, цей стан речей, сприймається практично всіма “україномовними” прихильниками незалежності України як чинник, який, якщо і не перешкодив здобуттю такої незалежності, але здатний перешкодити збереженню останньої в історичній перспективі. Іншими словами, російськомовне населення України і його, так би мовити, структуроутворююче ядро - етнічні руські, сприймається мовними опонентами як своєрідна п'ята колона, яка в будь-який момент готова сприяти реставрації стану справ, що проіснував понад триста років. Саме цим було викликане на початку 90-х років гостре, що межує часом з конфронтаційним, неприйняття українських “москалів” (до останніх відносили і відносять, як правило, не тільки етнічних руських, а й усе російськомовне населення України).
У свою чергу, російськомовне, насамперед - корінне російськомовне населення України, переживши перший шок звинувачень у чужорідності, до пори до часу зайняло очікувальну, оборонну позицію. Більше того, процес економічного хаосу і стрімкого зубожіння більшості населення призвів до того, що для російськомовного населення України проблема порушення його основних прав і свобод за мовною ознакою взагалі тимчасово відійшла на другий план.
Однак треба бути дуже наївною і нетямущою у проблемах соціальної психології людиною, щоб не розуміти: подібна очікувальна оборонна позиція є тимчасовим явищем і питання лише в тому, як багато часу спливе, перш ніж ця позиція зміниться. Причому, зміниться, можливо, аж до діаметрально протилежної. Якщо ж при цьому врахувати деякі “нюанси”, скажімо, той факт, що зоною досить компактного проживання російськомовного населення в Україні є великі й економічно найбільш розвинуті області країни, зокрема області, які безпосередньо, межують з Росією, не так уже й важко дійти ряду цілком однозначних висновків.
У цьому разі виявиться цілком очевидним, наприклад, що усвідомлена або неусвідомлена ставка на конфронтаційну політику в рамках мовного простору країни є не тільки короткозорою (до своєї власної недалекоглядності ми вже призвичаїлися), а й гранично небезпечною з позиції національної безпеки України Потенційно вона загрожує призвести до катастрофічного соціального розколу в суспільстві і всіх тих наслідків, що його супроводжуватимуть.
Але в такому разі при розв’язуванні мовної проблеми ми і найменшою мірою не можемо спиратися на віру в те, що або ситуація сама “вивезе”, або інтуїтивно буде знайдена правильна послідовність дій. Піду туди, не знаю куди, принесу те, не знаю що - цей, безперечно крилатий (для нашої ментальності), перифраз аж ніяк не повинен служити девізом, під яким здійснюються пошуки найбільш перспективних шляхів виходу з тупика рівновеликої різномовності населення України.
Достатньо простежити за тим, у який спосіб розгортається очна (семінар, конференція, круглий стіл) або заочна (засоби масової інформації) “дуель” між опонентами в межах численних, аж до сьогодення, полемік з мовної проблеми, щоб без особливих труднощів вивести ряд “об'єктивних” закономірностей.
Звичайно, під час таких полемік майже ніхто і майже нікого не слухає, а кожний усний або письмовий виступ набуває значущості хіба що для автора останнього. І в цьому немає нічого дивного, якщо врахувати, що полеміки зазначеного роду тривають не один рік і опоненти давно вже знають усі аргументи протилежної сторони. Єдина мета, яку переслідують сперечальники, полягає в тому, щоб привернути до своєї “віри” якомога більше “сторонніх” слухачів, читачів, глядачів. Але і це прагнення є не чим іншим, як вражаючим зовнішнім проявом чарівної ілюзії. Річ у тім, що переважна більшість “сторонніх” слухачів, читачів, глядачів також давно вже визначилася зі своїми мовними уподобаннями і не збирається їх змінювати.
А отже, неважко дійти однозначного висновку, що надто темпераментні і невитримані дискусії з мовної проблеми абсолютно безплідні. Тому, не будемо витрачати сили і час на те, щоб у черговий раз перелічувати тези і докази кожної зі сторін, що дискутують, а зосередимо увагу на занятті більш перспективному. Нас має цікавити, передусім, причинно-наслідкове осмислення лише самого по собі факту, згідно з яким дві більш-менш рівновеликі складові українського суспільства повинні бути віднесені до його різномовних частин. При цьому особливий інтерес для нас становить, по-перше, питання про те, які в принципі можливі шляхи неконфронтаційного розв’язання мовної проблеми в Україні, по-друге, яка міра ймовірності їх практичної реалізації?
Загальновідомо, що мова не може бути дистанційована від культури, втім, як і культура від мови. У певному розумінні, мова - це не що інше, як невичерпне предметне багатство культури в її вербалізованій іпостасі. Адже не тільки у свідомості людини, а й у її реальній практичній діяльності немає і не може бути нічого, що не мало б (принаймні, в першому наближенні) словесно-мовного еквівалента.
Як наслідок, мовна іпостась культури являє собою не тільки одну з істотних форм, в яких остання реально представлена. Вона є чи не найістотнішою формою репрезентації культури, бо, по-перше, дає можливість предметно диференціювати і, значить, “розрізняти” культуру в її формально-змістовних і функціональних спрямуваннях, по-друге, не дозволяє подібній предметній диференційованості перейти межу, яка відділяє багатство різноманітностей від одноманітності хаосу, ентропії. Іншими словами, “розпізнавальна” функція мови опосередковує саму можливість існування культури як системного, відносно цілісного і однорідного, але при цьому структурованого утворення.
Однак, базуючись на подібному розумінні культури, ми апріорі повинні зробити кардинальний висновок про те, що практично паритетне використання у суспільній практиці індивідуального і соціального спілкування двох мов означає не що інше, як практично паритетне функціонування в суспільстві двох культур!..
При цьому не викликає сумнівів, що тривала і жорстка полеміка з приводу розв’язання мовної проблеми по суті є тривалою і жорсткою полемікою з приводу пріоритетного характеру в індивідуальній і соціальній практиці спілкування однієї з двох домінантних культур, представлених в Україні українською та російською мовами. Простіше кажучи, йдеться про конфлікт не між мовами, а між культурами, не між так званим україномовним і російськомовним населенням країни, а між індивідуальними і соціальними адептами української і російської культур.
Дозволимо собі звернути увагу читача на той факт, що, незважаючи на зовнішню невибагливість, ця констатація є принципово важливою. Річ у тім, що вона дає змогу дійти не лише ряду далекосяжних висновків, а й зрозуміти наслідок, який природно з неї випливає.
Безперечно, що нині культура України поділена на дві більш-менш рівновеликі складові і не являє собою відносно цілісного і однорідного утворення, яке звичайно репрезентує домінуючу культуру того або іншого суспільства. Однак при цьому слід зважати на те, що культура як якісно певне явище не є феноменом, який існує поза людиною і незалежно від неї. І тоді доведеться визнати, що саме українське суспільство поділене на дві більш-менш рівновеликі складові або “общини” і не становить відносно цілісного і однорідного утворення, що звичайно являє суспільство як таке.
Але і цього не досить... Слід визнати, що нині дві більш-менш рівновеликі складові українського суспільства перебувають у стані “жевріючого” конфлікту, умови для стрімкого “розгорання” якого вже наявні. Незначного цілеспрямованого зусилля або навіть випадкового збігу обставин у цій ситуації достатньо, щоб довести справу до “логічного завершення”. Причому, цілком ймовірно, що можуть відшукатися в тому числі й власні “доброзичливчі”, здатні навіть винятково заради задоволення своєї пихи плеснути бензин у вибухонебезпечну суміш біполярного в етносоціокультурному відношенні суспільства.
Існує не така вже й велика кількість варіантів справжнього розв’язання проблеми етносоціокультурної біполярності в Україні. Перший з них обстоюється явними (а ще частіше тими, що маскуються) прихильниками перетворення України на мононаціональне державне утворення і полягає в послідовній асиміляції всіх (але, зрозуміло, передусім і головним чином - другої за чисельністю) етнічних складових країни. Практичний шлях реалізації такого варіанта полягає в спробі за допомогою послідовної, дедалі жорсткішої адміністративно-директивної українізації досягти ситуації, за якої українська мова і українська культура перетворяться на рідну мову і культуру всіх жителів України.
Другий із варіантів обстоюється прихильниками культурної федералізації України. Суть цього варіанта зводиться до того, щоб етносоціокультурну біполярність, що склалася історично, офіційно визнати і зафіксувати відповідними конституційними нормами. Тим самим буде забезпечена можливість вільного паралельного розвитку української та всіх інших (але, зрозуміло, передусім і головним чином – російської) культур. Практичний шлях реалізації даного варіанта полягає в тому, щоб, для початку, віддати на відкуп самим регіонам питання, в який спосіб найдоцільніше розв’язати на їх території проблему “різномовності”.
Головний недолік першого з наведених основних варіантів справжнього розв’язання проблеми етносоціокультурної біполярності України полягає в його недемократичному і в довгочасному плані, відверто конфронтаційному характері. При такому розв’язання проблеми питання щодо тих, хто правий і хто не правий у конфлікті, який рано чи пізно матиме місце, принципово не стоїть. Тож при конфронтаційному вирішенні проблеми Україна буде втягнута в катастрофу, в наслідок якої вона просто перестане існувати не тільки як незалежна держава, а й як цілісна в етносоціокультурному плані територія (республіка, край). Саме тому такий варіант розв’язання проблеми взагалі не має сенсу розглядати.
Другий з перелічених основних варіантів розв’язання проблеми етносоціокультурної біполярності в України не лише цілком правомірний, а й має, як відомо, чимало аналогів на Заході. Але й у цього варіанта, безперечно, є недоліки. Найбільш суттєвий з них полягає в тому, що будь-яка форма федералізації, відповідно до етнокультурної ознаки, не тільки фіксує наявність більш-менш відчужених елементів державної структури, а й нерідко стимулює подальший розвиток процесу відчуження. Принаймні, ні Швейцарія, ні Бельгія, ні Фінляндія, скажімо, не можуть служити прикладом поступового стирання етнокультурних, включаючи мовні, відмінностей у виділених, згідно з даною ознакою, складових їх населення.
І все ж таки варіант етносоціокультурної федералізації в ситуації, що склалася в Україні, звичайно, кращий, ніж катастрофічний варіант етносоціокультурної асиміляції. Це без сумніву! Значно менш безперечним, але таким, що заслуговує, з моєї точки зору, на уважний розгляд та аналіз, є ще один можливий варіант розв’язання проблеми етносоціокультурної біполярності в Україні. Умовно його можна назвати варіантом етносоціокультурної інтеграції.
Для того, щоб з’ясувати суть варіанта розв’язання проблеми етносоціокультурної біполярності в Україні за допомогою активізації процесу етносоціокультурної інтеграції, необхідно, передусім, звернути увагу на досить цікавий факт. Аналіз доводить, що в переважній більшості випадків як етнічні руські, так і в цілому російськомовне населення України ідентифікує себе з її повноправними громадянами, а зовсім не з російськими “співвітчизниками за кордоном” і, тим більше, не з представниками якоїсь “російської діаспори”. Виняток, щодо цього (та й то із застереженнями) становить хіба що та частина населення Криму, яка повинна бути віднесена до етнічних руських.
А тепер зіставимо даний факт з аналогічними фактами, вельми поширеними на Заході. У переважній більшості країн, орієнтованих на загальноприйняті етносоціокультурні еталони західного зразка, не практикується жорстка диференціація населення за етнічною ознакою. І зовсім не тому, принаймні, не тільки тому, що в західному суспільстві поширена національна толерантність. Причина тут, найчастіше, інша й суттєвіща. Полягає вона в тому, що людина, яка не належить за етнічною ознакою до певної етносоціальної спільності, але перебуває в сфері культурної “аури” останньої, швидко набуває специфічних психологічних і поведінкових рис, які дедалі більше відрізняють її від родової етносоціальної спільності і, водночас, ріднять із заново набутою.
Іншими словами, практично будь-яка людина, яка прожила більш-менш тривалий час в іншому етносоціальному середовищі, не кажучи вже про народжену і виховану в його рамках, внутрішньо “перевтілюється” кардинальним чином. Причому, це “благополучно” відбувається і у випадках, коли йдеться про віддалені, нерідко, відверто чужі одна одній (згідно з етносоціокультурною специфікою) “аури”! Що ж у такому разі говорити про ситуацію, коли дві рівновеликі етнокультурні складові суспільства належать коли й не до однієї, то все ж до, безперечно, до споріднених етносоціокультурних “аур”?...
Це питання не потребує відповіді не лише тому, що має риторичний характер. Воно не вимагає відповіді, передусім, тому, що більшість етнічних руських на території України давно вже набула досить специфічних етносоціокультурних рис. Останні й дають підставу ідентифікувати цю більшість як органічну складову етносоціокультурної спільності, що зветься “народ України”, а зовсім не як російських “співвітчизників за кордоном” або представників “російської діаспори”. До речі, це, мабуть, й було однією з найсуттєвіших причин того, що найжахливішого, що тільки могло відбутися в нашій державі після здобуття нею незалежності – втрати соціальної злагоди на грунті етносоціокультурних конфліктів, - не відбулося!..
9. Шлях від реального минулого до реального майбутнього
Однак, беручи до уваги як розглянуті чинники, так і ряд додаткових, які легко піддаються моделюванню, ми маємо підстави припустити, що при безумовно спорідненому, як це має місце в Україні, характері культур і мов неідентичних, але активно взаємодіючих між собою у межах єдиного соціального простору етнокультурних адептів принципово можливе і, навіть, ймовірне виникнення ситуації, за якої етнокультурна протидія сторін поступово буде усунена в процесі їх подальшої все більш тісної інтеграції. В наслідок цієї інтеграції з часом повинно виникнути своєрідне етносоціокультурне утворення, не ідентичне жодній з його етносоціокультурних складових...
До речі, аналіз переконує, що в історичній ретроспективі саме процеси, схожі на той, що розглядається, звичайно й приводили до появи нових потужних життєздатних культур, що базувалися на численних, тісно інтегрованих культурних складових. Та й взагалі, чим принципово може бути етносоціокультурне ціле, що зветься сучасним суспільством, як не своєрідною рівнодіючою багатої “палітри” неповторних етнокультурних “кольорів”? Не дивно, що в Західній Європі та Америці немає практично жодної країни, яка б у етносоціокультурному плані являла собою моноліт, що був би похідним певної етнічної монокультури.
Тим більш природно й закономірно виглядає на цьому тлі процес стихійної консолідації народу України. Інше питання, що, як і будь-який стихійний процес, він украй нестійкий. Ті або інші обставини, - наприклад, такі, що послідовно вибудовуються і стимулюються впродовж останніх років і нашими “доморослими”, і зарубіжними націонал-радикалами різного забарвлення, - в будь-який момент можуть призвести до необоротних і непередбачуваних наслідків.
Уникнути ж цього можна лише тоді, коли ми усвідомимо: єдиний перспективний для України шлях, який дійсно пролягає з реального минулого у реальне майбутнє – це шлях етносоціокультурної інтеграції і всебічного зміцнення спільності, що називається “народ України”. А зберегти мир та спокій на нашій землі можна лише в тому разі, якщо ми, принаймні в цьому питанні, не виявимо своєї звичайної самовпевненості і непередбачливості...